За Волинь виступали десятки легіонерів. Частина з них залишила помітний слід не лише в історії клубу, а й загалом в українському футболі. І нехай Майкл Чіді Алозі не опинився в одному ряді з Марко Девічем чи Папа Гуйє за величиною спадщини в нашому футболі, та любові від луцьких вболівальників нігерієць отримав не менше.
Нині Майклу 39 років, він мешкає за океаном, проте зберігає міцний зв'язок з нашою країною. Про цей зв'язок, дитинство без взуття, перші враження від снігу, найсильнішого футболіста Волині, футбольного професора у Запоріжжі та туризм у Севастополі нігерієць розповів у інтерв’ю Футбол 24.
"Україна зробила з мене чоловіка"
– Майкле, як поживаєте?
– У мене все гаразд, дякую. Я все ще у футболі, працюю тренером. Точніше, маю свою футбольну академію. У нас займаються близько 70 дітей.
– Де вона розташована?
– Х’юстон, штат Техас. Я тут вже чотири роки.
– Про Україну згадуєте?
– Звичайно. Там у мене народилася донька, там минули найкращі роки моєї кар’єри. Україна зробила з мене чоловіка, зробила того, ким я є зараз. Я приїхав туди дитиною. Тож у спогадах лише позитив.
– Стежите за війною?
– Щоденно. У мене з Україною стійкий зв’язок: родина, багато друзів, нерухомість. Я в курсі усіх подій.
– Ви народилися у Лагосі, тодішній столиці Нігерії. Яким було ваше дитинство?
– Я виховувався на вулиці. Постійно ганяв з друзями за м’ячем. Моя сім’я не була бідною, але бутси на той час вважалися рідкістю. Тож я бігав босоніж. Зрештою, ми грали на піску та бетоні – там спеціального взуття й не потрібно було.
Майкл Алозі
– Ви завжди були кремезним хлопцем?
– Так, завжди. Пригадую, як мене вперше побачив тренер зі спеціалізованої школи. Можливо, я йому приглянувся своєю статурою, можливо, йому сподобалася моя гра. Та він одразу запросив мене на заняття до себе.
– Ви дуже швидко покинули дім – у 17 років.
– Це було складно, проте батьки мене підтримали. Я відчув абсолютну свободу дій. Мовляв, роби, що хочеш.
– Скільки у вас братів та сестер?
– Три брати і одна сестра. Цікаво, що усі хлопці займалися футболом, однак професійним футболістом став лише я. Один із моїх братів володів більшим талантом і мав кращі перспективи, але на професійному рівні заграв лише я.
"Одразу подзвонив мамі та розповів про сніг"
– Ваша кар’єра в Україні розпочалася у бориспільському Борисфені. Щоправда, тривала вона недовго. В одному з перших спарингів на зборах у Криму ви зустрілися з Волинню і дуже сподобалися Віталію Кварцяному. Тренер справді відправив до вас посланця?
– О, це цікава історія. Кварцяний відрядив до мене одразу двох посланців: мого земляка Едді Домбрає та камерунця Ернеста Сіанкама. Вони й переконали мене переїхати у Луцьк. У Борисфені було непросто – я був єдиним легіонером, який до того ж не володів місцевою мовою. Відтак, то був чи не основний фактор на користь Волині. Зрештою, я ніколи не шкодував про те, що обрав Луцьк.
– Яким було ваше перше враження про Кварцяного?
– Такі люди, як він – мені подобаються. Якщо чесно, тренер поводився зі мною коректно. Інколи міг кричати, але я навчився уникати цих криків. Якщо ти добре граєш і приносиш йому результат, він тебе не чіпає. Визнаю – Кварцяний зробив з мене хорошого футболіста. Дав можливість розкрити себе.
У Волині 2005-го
– Тренер нерідко критикував вас. Зараз погоджуєтеся з його жорсткою оцінкою?
– Я й тоді погоджувався. Якщо ти хочеш грати на хорошому рівні, то маєш стежити за собою. У молодості я думав, що в мене є техніка, отже мені не треба багато старатися. І це була моя помилка. Кажу своїм підопічним зараз, щоб не робили моїх помилок. Треба наполегливо працювати.
– Ваш партнер Роман Каракевич відзначав ваш талант, але розповідав, що ви мали особливу пристрасть до шкідливої їжі, особливо до Кока-Коли і гамбургерів.
– Ні, це неправда. Гамбургери я не любив. Можливо, трохи зловживав стравами нігерійської кухні, проте гамбургерів там не було. Як і Кока-Коли. Ну хіба що з віскі. Жартую (Cміється).
– Пригадуєте свої перші емоції, коли побачили сніг?
– Це було ще до України. Спершу я виступав у Болгарії, де й познайомився зі справжньою зимою. Вийшов на вулицю і почав брати сніг у руки. Я почувався незвично і просто сміявся. Одразу подзвонив мамі та розповів про сніг. В Україні було холодніше, однак я був стійким до морозів.
– У певний період ви настільки добре грали за Волинь, що вами нібито зацікавився німецький Ганновер.
– Та й не лише Ганновер. Дуже багато клубів запрошували. Кварцяний просто не хотів мене продавати. Не знаю, чому. Навіть з України запрошували, зокрема Металіст і Шахтар.
– Кажуть, потім із Запоріжжя вас кликали у Динамо. Це правда?
– Чесно? Написати можна багато. Я теж чув про це. Можливо… Але якщо тобою дійсно цікавляться, то тебе купують.
"У збірній навіть соромився заговорити із зірками"
– Разом із вами у Луцьку виступали чимало класних футболістів. Хто з гравців Волині для вас номер один?
– Сергій Нагорняк. Він був найсильнішим у Волині, дуже якісний виконавець. Ну, можливо, ще боснієць Браніслав Круніч. В інших командах я також грав із хорошими футболістами: Кривцовим та Степаненком – у Запоріжжі, Караваєвим і Маліновським – у Севастополі.
– Ви пам’ятаєте молодого Євгена Хачеріді. Дійсно пророкували йому виступи за національну збірну України?
– Звичайно. Так і казав йому. Женя володів величезним потенціалом. Хоча мати талант, як я зазначав раніше, недостатньо. Всі, напевно, чули про Ярослава Кінаша. Але ж він просто не хотів грати у футбол. Якби Кінаш стежив за собою, то неодмінно виступав би за збірну.
– У вас було багато сильних партнерів у атаці. З ким було найкомфортніше?
– З Олександром Пищуром. Він вигравав верхову боротьбу, скидав на мене. Ми створили хороший дует. Мені ще довелося із Василем Сачком грати – теж дуже комфортно.
Майкл Алозі (Металург Запоріжжя) проти Неманьї Тубіча (Карпати) / Фото Євгена Кравса
– Як вам жилося в Луцьку?
– Я відчував тепле ставлення людей. На вулиці мене постійно впізнавали. Мабуть, не лише через мою гру, а й через мій чорний колір шкіри. Тоді нас у Луцьку було троє африканців: я, Домбрає і Сіанкам. Нас усі впізнавали.
– 2007-го вас викликають до збірної Нігерії. Це була несподівана новина?
– Я був шокований. Не міг повірити, що за мною стежать аж в Україні. Було дуже приємно. Мене кілька разів запрошували, але Волинь не відпускала. Кварцяний переживав, що я поїду і не повернуся (Усміхається). Пригадую, коли приїхав у національну збірну, там було стільки суперзірок! Я навіть соромився заговорити з ними.
– Одемвінге, Кану, Обі Мікель, Утака, Йобо, Мартінс – з ким ви перетиналися?
– Одемвінге, Утака, Йобо… Треба подивитися вдома – у мене фото є. Точно ще був Тайє Тайво, який потім у Динамо грав.
"Після гри в Луцьку автобус Металурга чекав на мене 20 хвилин"
– Після Волині ви їдете у запорізький Металург. Вам було непросто покидати Луцьк?
– Безумовно. Та у Запоріжжі були кращі фінансові умови – там більше платили. Клуби домовилися і я перейшов у Металург. Це теж був хороший період насамперед через роботу з Романом Григорчуком. Це прекрасний тренер. Не знаю, чому він не працює у великих клубах. Це футбольний професор! Григорчук розуміє футбол, відчуває його зсередини.
– У складі Металурга ви приїжджаєте у Луцьк на матч 1/4 фіналу Кубка України і забиваєте у ворота Волині. Святкували гол?
– Ні, не святкував. Просто не міг – вболівальники дуже тепло мене зустріли. Усі тільки кричали з трибун "Міша! Міша!" Після гри я так довго з усіма говорив та обіймався, що автобус Металурга чекав на мене 20 хвилин.
– Третя і остання команда для вас в Україні – Севастополь. Що там не склалося?
– Це моя помилка. Я просто перестав грати у футбол. Сидів на лаві запасних. Своєрідний футболіст-турист. Відпочивав і не думав про футбол. Це не провина тренерів чи ще когось. Винен виключно я сам. Мене мотивували, просили, утім, я кинув грати.
Майкл зберігає зв'язок з Україною
– Окрім насиченої ігрової кар’єри, Україна також подарувала вам дружину Єлизавету, яка є донькою легендарного нападника Ворскли Івана Шарія.
– Так, у нас народилася донька Софі. Дружина та донечка зі мною у Х’юстоні. Раніше ми мешкали у Полтаві, я багато спілкувався зі своїм тестем. Добре знаю, хто він. Та зараз ми у США, давно не розмовляли.
– Коли ви мешкали у Полтаві, то навіть почали тренувати?
– Так, саме там я хотів запустити свою академію. Війна зруйнувала усі плани. Хоча я поїхав у Штати ще до 2022 року. Якщо буде нагода, то я неодмінно повернуся в Україну. Не знаю, де житиму і як складеться життя, але в Україну я б з радістю приїхав. Вірю, що Україна переможе.
– Якщо б ви могли щось змінити у своїй кар’єрі, що б це було?
– Я б не гуляв так, як я це робив. А гуляв я багато. Думав, що усе вмію, що всього досягнув. Побачив гроші, подумав, що світ біля моїх ніг. Не докладав належних зусиль. А це велика помилка – так не можна.