Хто викрав Ніку? Перший Кубок світу кілька разів вислизав із рук грабіжників – Третій Райх і нишпорка з холодним носом

Збірна Бразилії, безсумнівно, найкраща команда в історії чемпіонатів світу. Але ця латиноамериканська країна має і темний бік. Не варто забувати, що Ріо-де-Жанейро – це не лише розваги та вишукані пляжі, а й одне з найнебезпечніших міст світу, де туристам не можна втрачати пильність ні на мить, адже кількасекундна неуважність тут може коштувати не лише грошей, а й життя.

Не дивно, що саме в Бразилії трапилася крадіжка, яка шокувала весь футбольний світ. У 1983 році в Ріо-де-Жанейро викрали Кубок світу (інша назва – Кубок Жюля Ріме). Пошуки досі тривають. Але надії на те, що футбольний Грааль колись знайдеться, вже майже немає…

Вікторія (так вона тоді називалася) з’явилася на світ 1929 року. Статуетку створив паризький ювелір Абель Лафлер. Президент ФІФА Жюль Ріме недарма замовив трофей саме в нього. Це був шанований у Франції митець. Його навіть відзначили Орденом Почесного легіону. Абель виготовив статуетку у 35 сантиметрів заввишки та вагою в 3,8 кілограми. Попри свою неофіційну назву "Золота Ніка", вона була виготовлена з позолоченого срібла 925 проби, а основа виконана з лазуриту. З чотирьох боків основи ювелір зробив пластини, на яких мали гравірувати володарів трофею.

Джерелом натхнення для статуетки стала одна з головних перлин Лувру – Ніка Самофракійська. Однак Лафлер вирішив відмовитись від динамічного образу богині, остерігаючись судових позовів від Роллс-Ройс та аргументуючи це тим, що летючу статуетку буде важко втримати. Після створення Вікторії паризький ювелір не забув про спорт. Наприклад, він брав участь у мистецьких конкурсах на Олімпіаді 1932 року. Щоправда, трофеїв там не здобув.

ФІФА вирішила, що збірна, яка тричі виграє трофей, забере його навічно. Напередодні фіналу чемпіонату світу 1970 року всім стало очевидно, що для Мундіалю-1974 знадобиться новий трофей. Адже у матчі за титул в Мексиці схрестили клинки бразильці та італійці, які вже мали в своєму активі по два титули. "Селесао" виявилися сильнішими. Тож трофей назавжди вирушив до Бразилії. Щоправда, не так сталося, як гадалося. І "вічність" тривала лише якихось 13 років.

Статуетка експонувалася в офісі Бразильської конфедерації футболу. Дванадцять років з кубком не виникало жодних інцидентів. От і не будь після цього забобонним. У ніч з 19 на 20 грудня 1983 року група злодіїв скрутила сторожа, (за різними даними їх було двоє чи троє) та поцупила кубок зі спеціально виготовленої сталевої шафи із лицьовою панеллю з куленепробивного скла. Скло було вставлене в дерев’яну раму, чим і скористалися викрадачі, виламавши її за допомогою невеликого лома.

Цікаво, що в будівлі також зберігалася копія трофею, замкнена в сейфі. Однак злодії не чіпали її та втекли з оригіналом. На жаль, бразильці не здогадалися заховати в сейф оригінал. Зважаючи на криміногенну ситуацію в країні, такі заходи безпеки важко було б назвати зайвими. Існує версія, що викрадення Кубка не було якоюсь ретельно спланованою акцією. Буцімто, злочинці сиділи в барі, пили кашасу (один із найпопулярніших міцних алкогольних напоїв в Бразилії) і тут в їхні голови сяйнула геніальна ідея вкрасти трофей. Ось такий чудовий "різдвяний подарунок" отримала бразильська поліція.

Злочин спричинив відчайдушні пошуки як викрадачів, так і самого трофею. Оскільки в Ріо-де-Жанейро та його околицях діяло кілька нелегальних ливарень, зростали побоювання, що кубок переплавлять. Не виключено, що так і трапилося. Вартість металу, з якого був виготовлений трофей, оцінювалася десь у вісім тисяч фунтів стерлінгів (близько 35 000 на сучасні гроші). Звісно, цінність трофею була набагато більшою. Але як його продати – ще те питання.

От, припустимо, якісь злодії вкрали "Джоконду". Чи реально її продати? Відповідь, мабуть, очевидна. Тому зловмисники цілком могли просто переплавити кубок. Банк штату Ріо-де-Жанейро оголосив захмарну винагороду за повернення статуетки. Але ніхто так і не відгукнувся. У своїй книзі "Викрадення Кубка Жюля Ріме" Мартін Атертон пише, що президент Бразильської конфедерації футболу Жуліте Коутінью звернувся до всієї країни із закликом допомогти повернути трофей. Він заявив: "Духовна цінність кубка суттєво перевищує його матеріальну вартість", а також назвав злодіїв "людьми, позбавленими патріотизму". Однак такі красиві слова теж не справили жодного ефекту.

Поліція розпочала масштабне розслідування. Звісно, підозра, в першу чергу, впала на людей, які працювали в Конфедерації і мали прямий доступ до трофею. Все ж злочин пройшов як по нотах, що не надто узгоджувалося з версією про те, що крадіжку провернули пересічні злочинці, які просто випивали в барі, а потім "прийшли, побачили та викрали". Свідчення нічого сторожа, який чергував під час злочину, правоохоронці визнали не надто переконливими.

Вже наступного дня після крадіжки заарештувати двох чоловіків, що раніше працювали прибиральниками в офісі Конфедерації. Однак далі цього справа не пішла. Жодному з підозрюваних так і не висунули звинувачень, а трофей мов крізь землю провалися. Найпоширенішою залишається версія, що кубок переплавили та продали як золотий злиток. 1989 року одного з підозрюваних – Антоніу Карлоса Аранью – знайшли мертвим. У нього випустили сім куль. Тож 1983-го Кубок світу канув у Лету. Хоча не факт, оскільки статуетка вже раніше зникала – і не один раз. Але завжди поверталася.

Вперше Вікторія опинилася в небезпеці під час Другої світової війни. Тоді вона зберігалася в римському банку, адже саме Скуадра Адзурра була чинним володарем трофею. Отторіно Барассі, чиновник Італійської федерації футболу, побоювався, що нацисти можуть накласти лапу на Ніку. Тому він забрав її з банку та сховав у своїй квартирі в Римі.

Нацистам все ж вдалося вийти на слід трофею. Тому вони якось навідалися з обшуком до Отторіно. Пошуки виявилися не надто ретельними. Нацисти чомусь оминули увагою стару коробку з-під взуття, що стояла під ліжком. Саме в ній Барассі заховав Вікторію. Така історія фігурує в купі джерел, але давайте подивимося правді в очі. Чи вірите ви, що нацисти, прийшовши до Отторіно за Кубком світу, не перевернули б у нього в квартирі все догори дриґом та проігнорували б коробку з-під взуття?

Тому набагато достовірнішою мені видається версія, котру наводять деякі італійські джерела. Вони стверджують, що Отторіно віддав кубок своїм родичам, котрі мешкали в невеликому містечку Торремаджоре. Потім вони, наче вправні контрабандисти, запакували статуетку та помістили її в бочку з оливковою олією. Протягом кількох років Вікторія зберігалася там, аж поки Італія не була звільнена від коричневої чуми. Очевидно, що така версія виглядає більш правдоподібною, аніж байка про статуетку, яку нацисти не знайшли в коробці з-під взуття.

Після дивовижної перемоги ФРН на Мундіалі 1954 року в Швейцарії, трофей зберігався у Франкфурті-на-Майні. У 1958-му фотожурналіст Джо Койл, який уважно вивчив світлини з попереднього чемпіонату світу та порівняв їх зі статуеткою, яку німці привезли до Швеції, стверджував, що вона на п'ять сантиметрів вища, ніж та, що була чотири роки тому. Але це лише слова Джо, котрі важко назвати достовірним фактом. Насправді немає підстав вважати, що Вікторію обміняли чи дещо підрихтували, коли вона перебувала в Німеччині.

Справжня детективна історія, гідна пера Конана Дойла, трапилася з Кубком світу 1966 року в Англії. Напередодні чемпіонату світу господарі вирішили експонувати трофей на великій філателістичній виставці, логічно припустивши, що футбол цікавить острів’ян набагато більше, аніж марки. Спершу президент Англійської футбольної асоціації Джон Мірс не погоджувався віддати безцінну статуетку на виставку. Можливо, він щось передчував. Зрештою організатори виставки все ж вмовили Джона, гарантувавши, що поліцейські цілодобово не зводитимуть очей з Кубка світу. На жаль, Мірсу збрехали.

У перший день роботи виставки події відбувалися так, як і запевняли організатори. П'ятеро поліцейських чергували біля трофею. Однак наступного дня, в неділю, у начальника служби охорони був вихідний, чим миттєво скористалися підлеглі. Вони часто відлучалися: щоб випити чаю, справити природні потреби або просто прогулятися. А потім хтось з охоронців запропонував: "Який зміст нам тут стовбичити? Сьогодні виставка й так не працює. Кому потрібна ця доісторична статуетка? Давайте просто щогодини будемо робити обхід". На таку пропозицію неможливо було не погодитись. Вже після другого обходу о 12-й годині охоронець з жахом виявив, що Вікторія зникла. З’ясувалось, що статуетка таки комусь потрібна.

Президент ФІФА, англієць Стенлі Роуз, спробував зробити хід конем. Він відправив секретаря Футбольної асоціації Англії Деніса Фоллоуза в ювелірну фірму Джорджа Берда та попросив його виготовити точну копію золотої Ніки. Про це замовлення мали знати лише троє людей: Роуз, Фоллоуз та ювелір. Проте футбольні чиновники недооцінили англійських журналістів. Вже наступного дня писаки все винюхали.

"Яка ганьба. Кубок світу вкрали просто в нас з-під носа! Ця шокуюча подія поставила брудну пляму як на репутації нашої футбольної асоціації, так і цілої країни!", – не вгавала місцева преса. Бразильці, котрі в статусі чинних володарів трофею передали господарям кубок перед турніром, теж не вгавали. "У нас ніколи не могло б трапитись таке неподобство. Наші злодії настільки люблять футбол, що вони не наважились б на таке святотатство", – заявив Ебрейн Тебет, бразильський спортивний функціонер. І хто тягнув його за язик? Інколи дійсно краще мовчати, ніж говорити. Події 1983 року довели, що для бразильських злодіїв Кубок світу був просто чималеньким шматком золота, а не безцінним футбольним Граалем.

27 березня 1966 року, через тиждень після початку пошуків, богиня все ж знайшлася. Того дня Девід Корбетт йшов на закупи та паралельно вигулював свого пса-безпородька Пікклза. Собака знайшов у кущах якийсь пакунок, розкривши який англієць спершу не повірив своїм очам. Але коли Девід прочитав написи "ФРН, Уругвай, Бразилія", у нього не залишилося сумнівів що він знайшов Кубок світу. До речі, дружина, яка ненавиділа спорт, запропонувала чоловіку продати статуетку. Однак той влаштував скандал, сказавши їй щось на кшталт: "Це те саме, що продати Туринську плащаницю". Коли Корбетт пішов у поліцію з трофеєм, то спершу пошкодував, що не послухав дружину. Адже він, звісно ж, став головним підозрюваним. Однак, попри всі намагання боббі повісити на нього злочин, Девіду вдалося вийти сухим з води.

А Пііклз миттєво став справжньою зірко. Національна Ліга захисту собак відзначила цуцика срібною медаллю, а сама церемонія вручення відбувалася в фешенебельному готелі "Кенсігтон". Персонал закладу теж вирішив відзначити Собаку року. Працівники готелю подарували Пікклзу срібну тацю, на яку кожен поклав суму, якої не шкода. Благодійна акція зібрала 53 фунти. Однак медаль та гроші абсолютно не цікавили Пікклза, пес набагато більшу увагу приділяв ще одному подарунку від персоналу готелю – коричневій гумовій кішці.

Фірма "Спайлерс" також не оминула своєю увагою Пікклза, подбавши про те, щоб він ніколи не був голодним: песик отримав річний абонемент на харчі. До речі, "Спайлерс" не залишився в накладі. Маркетологи фірми майстерно розіграли карту Пікклза. Вони розпочали рекламну кампанію під слоганом: "Наш корм рекомендує Пікклз, собака, який врятував Кубок світу". Продукція "Спайлерс" розліталася серед футбольних фанатів, наче гарячі пиріжки.

На жаль, Пікклз на власній шкурі переконався, що римляни мали рацію, коли казали, що слава земна швидко минає. У 1967 році під час прогулянки собака помчав за кішкою та щез. Згуба знайшлася лише через годину. Корбетт побачив Пікклза в сусідньому дворі – пес висів на дереві без ознак життя. "Мабуть, він зачепився повідцем за гілку, закрутився та задушив сам себе", – зі сльозами на очах розповідав Девід в одному інтерв’ю.

До речі, репліку трофею все ж виготовили. Поліцейський, який працював на фіналі Мундіалю 1966 року, згадував, що бачив, як невдовзі після матчу оригінал забрали в англійців, віддавши їм копію. Саме репліка була на офіційній вечірці, організованій з нагоди перемоги господарів на чемпіонаті світу. Та й у наступних рекламних заходах використовувалася саме копія. Англійці, одного разу обпікшись, тепер дули на холодне. І правильно робили. У Британії ж для злодіїв немає нічого святого.

Ширилися чутки, що перед Мундіалем 1970 року англійці віддали мексиканцям копію. Прихильники цієї теорії змови стверджували, що острів’яни, можливо, зробили це помилково. "Просто репліка була дуже високої якості", – казали ці експерти, поправляючи свої шапочки з фольги.

Що ж сталося з Кубком світу після його викрадення в 1983 році? Чи переплавили його на золоті злитки? Насправді дуже сумнівно. Адже, як логічно зауважив спортивний журналіст Саймон Купер, трофей був зроблений не з чистого золота, а зі срібла, покритого 79-м елементом. Не виключено, що трофей зараз захований в підвалі якогось підпільного колекціонера у коробці під ліжком. А, можливо, в нетрях бразильських фавел стоїть бочка з оливковою олією, на дні якої лежить безцінна статуетка.

Телеграм-канал Володимира Войтюка про спорт