– Лаутаро, ви нещодавно відсвяткували свої 28 років. Який незабутній подарунок отримали в дитинстві?
– Найбільше мене вразили мої перші футбольні бутси – блакитні й білі, як прапор Аргентини. Це був особливий і важливий подарунок, адже батькам довелося докласти величезних зусиль, щоб купити їх для мене. Цей момент назавжди закарбувався в моїй пам’яті, бо дитинство в мене було непростим.
– У яких умовах ви зростали?
– Мій батько був футболістом, він грав у різних містах. Коли ми повернулися до Байя-Бланки, батьки залишилися без роботи, і наша фінансова ситуація була складною. У нас фактично не було жодних доходів. Ми стояли перед вибором: заплатити за житло чи купити їжі. Один друг позичив нам будинок, і ми прожили там два роки. Я безмежно вдячний цим людям, а також своїм батькам, які зробили все, аби ми ніколи не залишилися без найнеобхіднішого.
HLIBNY DAR. Витримана мʼякість. Тобі справжньому!
– Ця бідність залишила на вас відбиток?
– Так, дуже глибокий. Сьогодні я ціную все, навіть найдрібніші речі мають для мене значення. У ті часи мої батьки завжди думали, насамперед, про нас, щоб ми мали що їсти. Вони самі іноді залишалися без їжі. І якби мені довелося прожити це знову, я обрав би те саме дитинство, той самий щоденний досвід, який змусив мене подорослішати й навчив багато чому.
– Кажуть, ви були маніяком чистоти…
– Так, це правда. Я дуже люблю порядок, щоб усе було чисто й ідеально. Чистота – одна з моїх терапій. Коли я трохи стресую, беруся за пилосос, протираю столи – аж до того, що моя дружина каже мені заспокоїтися! Я роблю це з дитинства. Мої батьки постійно працювали, і мені хотілося, щоб у домі було прибрано. Тоді, повернувшись, вони не мали б додаткової роботи. Я намагався допомагати. Мене так виховали, і я продовжую це робити й сьогодні, бо мені це справді подобається.
– Саме з тих часів походять ваша лють та рішучість, які ми бачимо на полі?
– Так, безумовно. На полі я віддаю все, що маю. Це той момент, заради якого я готувався, жертвував часом із родиною, з дітьми. Кожен матч – унікальний, я проживаю його з великою відповідальністю. Іноді моя сім'я каже, що я трохи божевільний, що перегинаю, але це мій спосіб жити футболом. Якщо сьогодні я капітан такої команди, як Інтер, то частково завдяки минулому, яке зробило мене сильним.
– У юності вам було важко бути далеко від родини, а ваш брат Алан переживав епілептичні напади після вашого від'їзду до Буенос-Айреса (в академію Расінга). Чи думали ви про те, щоб кинути все?
– Бути далеко від рідних було складно. Ми з моїм старшим братом Аланом маємо різницю у віці лише десять місяців. Ми завжди все робили разом, і коли я поїхав, у нього з'явилися проблеми зі здоров'ям. У певний момент – так, я хотів усе покинути. На щастя, була мама, яка переконала мене залишитися в Буенос-Айресі, щоб здійснити мою мрію – стати професіоналом. Саме завдяки її підтримці, її силі, я маю життя, про яке мріяв. І досі в домі батьків у мене стоїть те саме ліжко, що й тоді. Мама не хоче його прибирати, бо сумує за мною щодня.
– Лаутаро, перенесімося з вами до Байя-Бланки, де ви народилися та виросли. Що ви бачите?
– Ймовірно, я з Аланом, ми бавимося разом із ним і друзями з району, граючи у футбол на вулиці, на potrero, як ми кажемо в Аргентині. Я вже тоді був дуже серйозним хлопцем.
– Чим відрізняється Лаутаро сьогоднішній?
– Напевно, в мене трохи більше сивини. Змінилося багато, передусім у фінансовому плані, і тепер я можу віддячити своїй родині за все, що вони мені дали. Це те, чим я пишаюся найбільше. Після всіх цих років жертв ми отримали свою винагороду: можливість жити іншим життям і дати моїм дітям шанс навчатися. Тож, правду кажучи, Лаутаро трохи змінився. Але я намагався зберегти цінності, з якими мене виховували: скромність, повагу, працю й жертовність. Разом із дружиною ми намагаємося передати це нашим дітям, навіть якщо вони народилися в іншій реальності.
– Коли ви були дитиною, про що мріяли?
– Мій батько був футболістом. Ми буквально виросли в роздягальні, увесь час проводили на полі, тож я завжди мріяв піти його шляхом. Сьогодні, дякувати Богові й завдяки багатьом зусиллям, у мене є ця можливість. Мій брат також грає у Байя-Бланці. Я пишаюся тим, що нам вдалося здійснити дитячу мрію – піти слідами нашого батька, який був для нас прикладом.
– А сьогодні про що ви мрієте?
– Щоб мої діти виростали здоровими. Щодо кар'єри – продовжувати вигравати трофеї з цим великим клубом, забивати та прогресувати. А як людина, я хочу бути шанованим і цінованим не лише за те, що роблю перед камерами, а й за те, ким я є поза ними. У мене велике серце, я люблю допомагати, особливо тим, хто живе так, як я колись, – дітям клубу Сан-Хуан у Байя-Бланці, бо я добре знаю, що вони відчувають.
– У дитинстві ви також були близькі до баскетболу, так?
– Так. Мій молодший брат Хано професійно грає в баскетбол у Ферро. Коли нам довелося переїхати, ми опинилися в районі з баскетбольним майданчиком. Мені це сподобалося. Вранці або вдень я грав у футбол, а ввечері – у баскетбол, так до 15 років. Потім довелося обирати, і я обрав футбол. І от тепер я тут.
– Ману Джінобілі, легенда баскетболу, теж родом із Байя-Бланки, як і ви!
– Так, Пепе Санчес теж. Багато гравців "золотого покоління" збірної Аргентини родом із Байя-Бланки. Троє з них (разом з Алехандро Монтеккією) виграли Олімпійські ігри в Афінах у 2004 році. Я їх особисто знаю. Коли їду в Байя-Бланку, спілкуюся з Пепе Санчесом. У нього є клуб, і він дозволяє мені користуватися його спортзалом для тренувань, а потім ми разом граємо у баскетбол!
– У вас є якісь передматчеві ритуали?
– Багато. Особливо вранці, безпосередньо перед грою. Я намагаюся робити завжди одне й те саме: ставлю будильник на однаковий час – на 8:01. Загалом, це купа дивних ритуалів, які дозволяють мені бути в гармонії зі самим собою. Як тільки встаю, ставлю чайник, щоб закип’ятити воду для мате, і йду в душ. А коли виходжу з ванної, вода вже гаряча і готова.
– А на полі у вас є ритуали?
– Вихід на поле з правильної ноги – правої. Це дуже поширено в Аргентині та Південній Америці, щоб матч пройшов якнайкраще. Інші ритуали залишаю при собі – це мої власні забобони.
– Звідки у вас прізвисько "Ель Торо"?
– Це дав мені один із товаришів у юнацьких командах Расінга (в Авельянеді, на південь від Буенос-Айреса) вже на перших тренуваннях. У мене була велика сила, бажання бігати, я сильно бив по м'ячу, і він сказав, що я – бик. Це тварина, яка мене характеризує.
– Вам подобається боротися, вести силову боротьбу?
– Так, мені це подобається. Фізичний контакт заряджає енергією, допомагає увійти в гру. Якщо виграєш дуель – повертаєшся на поле з більшою впевненістю.
– Був же той "бій" із Антоніо Конте у 2021 році…
– Тоді у нас виникла невелика суперечка. З часом все владналося. Тоді мої товариші по команді для жарту змайстрували ринг – так легше було сміятися з цього. Це був приємний момент, щоб трохи розслабитися.
– Ви почали грати захисником через дуелі?
– Мій батько був захисником, і я копіював усе, що він робив, тому став на цю позицію. Мені подобалося захищати свої ворота, бути останнім захисником. А потім, коли я підріс, тренер поставив мене в атаку, і там я залишився. Але досі люблю захищатися!
– Ваш батько зміг би завадити вам забити?
– Так, думаю. Він був захисником, якого нелегко було обіграти. У той час мені було дуже складно його обійти. Це була б дуже цікава дуель. Але я принаймні грав би на рівних.
– Повернімося до ваших татуювань. Їх багато, є цей бик…
– На спині у мене також великий лев, який мене символізує, і левеня, яке символізує моїх двох дітей. Позаду левів – джунглі та дорога. Це означає, що я їх захищаю і намагаюся вести правильним шляхом.
– Яке татуювання було першим?
– Нестор – ім'я мого діда, який помер, коли мені було два роки (праве передпліччя). Я зміг зробити його у 14 років. Раніше мама не хотіла давати дозвіл. Щоб переконати її, я сказав: "Мамо, я хочу зробити татуювання з іменем твого батька, на пам'ять про нього". Вона не могла відмовити! Потім я продовжив. Усі вони мають значення і символізують мою сім'ю, моє життя.
У мене є імена батьків – Маріо та Каріна, з руками в молитві. Імена моїх дітей, дідусів і бабусь, братів… Є Діва Лухан, бо я дуже віруюча людина. Вона завжди зі мною. Далі, тут на спині, у мене компас, годинник і фраза, яку я повторюю і яка мене супроводжує: "Що мене не вбиває, робить сильнішим". Дата мого першого виклику до збірної Аргентини (27 березня 2018-го, поразка 1:6 від Іспанії) і першого професійного матчу за Расінг (1 листопада 2015-го) – всередині м'яча. Усе має сенс. Це важливі події мого життя або речі, які мене супроводжують щодня.
– Яким буде наступне татуювання?
– Не знаю, розмірковую. Хочу завершити також праву руку. Колись прагнув зробити татуювання з Кубком світу, Копа Амеріка та титулами з Інтером. Але не зробив, бо якщо виграю всі, про які мрію, буде складно вмістити усе. Можливо, зроблю дату успіху на чемпіонаті світу (18 грудня 2022-го). Так само з Лігою чемпіонів, якщо її виграю. Колись, сподіваюся.
– А поки що ці поразки у фіналах Ліги чемпіонів – не татуювання, а шрами…
– Ми зіграли два фінали ЛЧ за три роки. Кожного разу ми проходили чудовий шлях, але завжди чогось не вистачало в останньому матчі (0:1 у 2023-му проти Манчестер Сіті). Це дуже, дуже боляче. Остання поразка (0:5 проти ПСЖ, 31 травня) дуже сильно вдарила по мені, важко було прийняти, бо ми були дуже впевнені і добре підготовлені. Все пішло не за планом, і біль був ще сильніший. Це шрами, які потрібно лікувати часом.
– Чи був цей ПСЖ сильніший за Барселону, яку ви вибили в півфіналі?
– Це дві різні команди. Але я завжди думав і казав своєму оточенню, що вони обидві – фаворити. Коли ми вибили Барселону (3:3, 4:3 після додаткового часу), використовуючи наші сили, нашу гру та смиренність, ми досягли своєї мети – дійти до фіналу. І якби зіграли так, як готувалися, шанси на перемогу були б великі. Ми цього не зробили.
– Що ви відчували на полі під час поразки від ПСЖ?
– Безсилля. Ми не могли застосувати те, що готували. Саме це нас найбільше роздратувало.
– Чи був цей ПСЖ надто сильним?
– Ми знали, що буде важко, бо це сильна, впевнена та стабільна команда, яка виграла багато титулів. Але в цьому матчі ми не були у формі. Хоча й готувалися спокійно, цього дня все склалося на їхню користь. Вони показали чудову гру, результат заслужений. Я привітав Хакімі та Доннарумму. Вони грали в Мілані (Хакімі – в Інтері, 2020-21; Доннарумма – в Мілані, 2015-21), і у нас дуже хороші стосунки. Я, звісно, радий за них.
– Чи грали ви травмованим?
– Трохи. У першому матчі з Барселоною я отримав розтягнення м’яза. За прогнозами лікарів, на відновлення знадобилося б 12-15 днів, бо м'яз був трохи порваний. За шість днів до другого матчу я робив два сеанси фізіотерапії щодня і тренувався у залі. Напередодні ще сильно боліло, але я наклав бинт і вийшов на поле. Коли я заробив пенальті, нога дуже боліла. Ну і добре.
Через два дні біль удвічі посилився, я проходив обстеження, і травма виявилася серйознішою. Радився з лікарями, щоб підготуватися до фіналу в умовах, які вважав можливими. Я працював дуже-дуже наполегливо, але м'яз не зміг повністю відновитися. Чесно кажучи, був готовий грати, але почувався трохи по-іншому, не на 100%.
– Як ви пережили післяматчевий період?
– Погано, дуже погано. Після кількох днів відпочинку мені довелося приєднатися до збірної, а відразу після цього поїхати до США на Клубний чемпіонат світу. Був тиждень, коли біль був надзвичайно великий, дуже важко виявилось це пережити. Потім уже не було часу жалітися – треба рухатися далі, продовжувати, перегортати сторінку, брати хороше, покращувати, виправляти те, що не спрацювало, і йти вперед.
– Ви справді п'ять днів після фіналу не розмовляли?
– Так. Я хотів говорити з людьми, з товаришами по команді, але не міг. Нічого не виходило. Я був заблокований, трохи пригнічений і сумний, бо це – справжній удар. Ми мали можливість виграти три трофеї (Лігу чемпіонів, Серію А та Кубок Італії), а в підсумку закінчили так, нічого не взявши. Це найглибший біль, який я коли-небудь відчував.
– Як ви пояснюєте цей крах?
– Важко пояснити. Бо це футбол: інколи виграєш, інколи програєш. Наполі, який виграв Скудетто, грав лише в чемпіонаті. Ми ж із минулого року переживали накопичення ігор, втому, травми, через що ключові гравці були недоступні у важливі моменти. Це дійсно далося взнаки. Але з кожного сезону ми робимо висновки.
– Наскільки майбутнє Сімоне Індзагі вплинуло на поганий кінець сезону?
– Ніяк. Кожен має право робити свій вибір. Тоді тренер ще не повідомив нам, що отримав пропозицію і планує піти (він приєднався до Аль-Хіляля 4 червня, перед Клубним чемпіонатом світу). Ми були зосереджені на своїх цілях. Він завжди проявляв професіоналізм. Ми почувалися з ним дуже комфортно. Він був нашою головною опорою та стратегом.
– Цей кінець сезону також спричинив напруження. Чи шкодуєте ви про свої слова щодо Хакана Чалханоглу після поразки від Флуміненсе (0:2)?
– Це було непорозуміння. Деякі речі мені не сподобалися, мої заяви були загальними ("Хто хоче залишитися – залишається, хто не хоче – може піти") і не стосувалися конкретно його. Як капітану, саме це спало мені на думку в той момент. Дехто може підтримати, а дехто ні, але ми обговорили це з групою, тренером і керівництвом. І все добре, все було з'ясовано. Ми єдині. Наш новий тренер (Крістіан Ківу) теж дуже допомагає. Ми робимо все можливе для нього.
– Ви пробачили цей кінець сезону команді та собі?
– Так. Всі хлопці були дуже засмученими. Помилятися – звичайна справа. Прихід нового тренера, початок нового циклу – це добре для нас. Важливо змінювати атмосферу, цілі, сили.
– Отже, ви пробачили журі "Золотого м'яча-2024", яке поставило вас на сьоме місце? Ви казали: "Я очікував більшого"…
– Так. Я очікував кращого місця після того, як став найкращим бомбардиром та гравцем Серії А, виграв Кубок Америки, забивши п'ять голів, включно з переможним у фіналі. Також я здобув Суперкубок Італії, забивши у півфіналі та фіналі. Я поважаю вибір журі, мене запитали, що я про це думаю, і я сказав. Я такий – завжди відвертий. Принаймні, все ясно.
– Ліонель Мессі мав рацію? Чи ви заслуговували цього більше, ніж Родрі?
– Не знаю. Індивідуальні відзнаки важливі для мене. Колектив завжди важливіший за особисте, але коли досягаєш особистих цілей, це означає, що добре працюєш для команди. Наші колективні цілі допомагають опинитися тут, на цій події. Потрапити у тридцятку – вже велика нагорода, але я мрію демонструвати максимум протягом сезону. Я мрію виграти "Золотий м'яч", цей дуже престижний трофей.
– Вас недооцінюють?
– Іноді так. Далі – це вже питання смаку й уподобань. Можливо, це питання іміджу чи маркетингу, через що я не отримую того, що заслужив. Але я завжди віддаю максимум для своїх партнерів по команді, для своєї футболки. Ось що важливо. Я прагну досягти своїх цілей, щоб бути в мирі з собою.
У 28 років я дуже задоволений своєю кар'єрою. Я завжди прогресував, покращував свою гру і ще багато чого можу навчитися. Так, я прагну більшого визнання. Це важливо. Але передусім хочу, щоб мене вважали доброю людиною, чемною, яка завжди поводилася правильно.
– Вас не оцінюють по справедливості?
– Свою цінність ми визначаємо самі в міру того, як граємо, рухаємося вперед і ростемо. Спочатку ми працюємо для себе. Потім – є всі ті, хто голосує, говорить, аналізує, висловлює думку. Іноді ці люди можуть вставати не з тієї ноги і казати про тебе щось погане. Це свобода слова – коментувати і критикувати теж. Коли про тебе говорять погано – боляче, але це лише слова. Це суб'єктивно, кожен може визначити цінність кожного гравця на свій розсуд.
– Де ви ставите себе в світовій ієрархії найкращих нападників?
– Серед п'яти найкращих, це точно. Я не хочу називати конкретних імен. Кожен оцінює гравців на свій розсуд, є нападники дуже високого рівня. Але те, що я зробив останніми роками, дозволяє мені бути серед п’яти найкращих.
– Ви вважаєте, що заслуговуєте кращого, ніж сьоме місце на "Золотому м'ячі-2025"?
– Це буде складно. Ми провели дуже хороший сезон командно, були конкурентоспроможні у всіх турнірах. На початку я не був на висоті, але з часом почувався все краще. Я багато забивав у Лізі чемпіонів (9 голів), що дозволило мені стати найкращим бомбардиром Інтера в історії турніру (21 гол) – важлива ціль для мене. Не знаю, на яке місце можу претендувати, але я почувався дуже комфортно, щасливо, і навіть якщо останні матчі позбавили нас титулів, я провів великий сезон (59 матчів, 27 голів, 4 асисти). Я заслуговую на гідне місце.
– Ви грали проти ПСЖ і Барселони. Який гравець заслуговує на "Золотий м'яч" цього року?
– Багато хто провів чудовий сезон і здобув чимало титулів. У Парижа багато номінованих (9), і один із них може його виграти – Хакімі, Дембеле… Серед інших мені дуже подобається Мохамед Салах. Але це залежить від оцінки всього, бо він провів відмінний сезон в АПЛ, яку виграв, і він дійсно цікавий гравець.