Дмитро Джулай – про півфінал Копа Лібертадорес, який навіть спонукав декого вигукнути: "Футбол – це страхіття!"
“Футбол – це страхіття. Нічого хорошого. Не хочу цього для своїх дітей. Нехай у наступному житті мені подобатиметься рибалити”, – написав бразильський журналіст Лукас Берті після матчу-відповіді півфіналу Кубка Лібертадорес “Палмейрас” – “Рівер”. Лукас переважно висвітлює соціяльно-політичне життя Бразилії та інших країн Латинської Америки, однак цього разу не стримався після футбольного матчу.
Стриматися справді було б важко. Обидві зустрічі щедро відсипали стільки емоцій, що за якоюсь межею цілком можна було відчути спустошливе виснаження. Або, десь вже під ранок, йти спати із замріяною посмішкою втаємничених.
Матчеві в Сан-Паулу додала містики епічність завдання команди Марсело Ґашардо. В історії клубних турнірів КОНМЕБОЛ ніхто раніше не відігрувався після домашньої поразки у три м’ячі. “Рівер” мав здолати не лише давнє минуле, а й власний колапс тижневої давнини. Адже зрозуміти другий матч неможливо без спогадів про сюрреалізм гри в Буенос-Айресі.
Тоді, у щільній, компактній боротьбі на перших хвилинах, “Рівер” потроху розгортав свої звичні, продумані атаки й навряд чи зараз доводилося б говорити про грандіозність цього півфіналу, якби Франко Армані не вирішив вибити ногою пас низом до штрафного майданчика. Оскільки зробив він це у падінні, та ще й настільки невдало, що “Палмейрас” забив, матч почав дрейфувати від логіки до божевілля, від тактики й стратегії до ірраціоналізму.
Це, звісно, не означає, що тактики не було. Навпаки, навряд чи знайдеш у Південній Америці тренера методичнішого, прискіпливішого, вимогливішого за Ґашардо. Однак втілення цієї тактики на полі перетворилося на прогулянку кімнатою жахів.
“Палмейрас” зустрівся із грою”, – як завжди поетично підбив підсумок Дієго Латорре. Знову ж таки, це не означає, що “Палмейрас” не шукав цієї зустрічі. Він щонайменше одягнувся та вийшов із дому. А далі справді почалися події, розраховувати на які перед виїзним матчем із “Рівером” було б надмірною зухвалістю.
Хоча деякі з них наче й не повинні були так дивувати. За кілька днів до першого матчу з “Палмейрасом” “Рівер” грав суперкласико і пропустив другий м’яч після того, як Роберт Рохас занадто легко дозволив Тевесу розвернутися й віддати результативну передачу.
Тоді Ґашардо навіть закликав свого футболіста бути жорсткішим й “зламати йому ґаджали”. Згодом тренер пояснив, що аж ніяк не закликав до насильства, а не розуміти, що саме малося на увазі може тільки той, хто ніколи в житті не вдарив по м’ячу.
На жаль для “Рівера” пацифізм Рохаса нагадав про себе вже у наступному матчі. Він знову зайняв невдалу позицію, знову дозволив опонентові відтіснити себе й розвернутися у бік воріт Армані. Хіба що цього разу цей опонент, Луїс Адріану, забив сам, а не віддав партнерові.
Тож у Бразилії “Ріверу” потрібно було вирватися з полону печалі та наповнити страхом серця опонентів. Про перше подбав Ґашардо, коли налаштував команду психологічно, про друге мали подбати гравці безпосередньо на полі. Й вони взялися за це із самого початку. Навіть символічно, що рахунок відкрив Рохас. “Рівер” абстрагувався від загального результату, “всього лише” намагався забити наступний м’яч. А гравці “Палмейрас”, які за рахунку 0:0 ще якось дотримувалися пристойности, після голу Рохаса ніби поважчали й від них потягнуло неприємним запахом. Це паскудне паморочне відчуття, що сковує кожен рух, блокує раціональне мислення, активує мигдалеподібне тіло, що б’є на ґвалт й лише посилює панічний стан. Найкраще проілюструвала цей стан контратака, в якій Брену заплутався у власних ногах не один раз, а двічі. Але це вже у другому таймі, а до того ще багато чого сталося.
Рівер Плейт у меншості здолав Палмейрас, однак не зміг пробитися у фінал Кубка Лібертадорес (ВІДЕО)
У першій половині “Палмейрасу” хотілося просто дістатися роздягальні за мінімального відставання в рахунку, однак Борре забив ще до перерви. Цього разу “Рівер” рухався чітко за планом, який могли розробити ще для першого матчу. Трюк, мабуть, полягав у тому, щоб не пам’ятати про цей план, а вигадувати його поновно і знаходити у кожному наступному кроці непохитну впевненість.
Коли Монтьєль забив третій, нічого в світі не виглядало у той момент більш логічним. Це вже робило матч епічним. Ще більшої глибини й драматизму не можна було уявити. Аж поки не почав відправляти свої сигнали футбольний Deus ex machina.
Кожне втручання ВАРу було правильним. У Борре був офсайд, коли забив Монтьєль, Суарес симулював у штрафному, а Жиротті опинився у положенні поза грою, за мить до того, як збили Борре на сьомій компенсованій хвилині. Кожне втручання ВАРу було холоднокровним, стооким і (наголосимо знову) правильним. Як, до речі, й вилучення Рохаса після тієї самої помилки, що й у двох попередніх матчах. Суперник прийняв, поставив корпус розвернувся й тікав, коли Роберт схопив його руками. Тут допомога ВАРу не знадобилася.
Удесятьох “Рівер” прийняв виклик ще й безчулої машинерії. Удесятьох “Рівер” все одно прагнув забити третій й мав для цього нагоди. Від такої драми неможливо відірватися у будь-який час. Бо вона сповнює тебе радістю причетности, здатністю, іноді призабутою, дивуватися, зачаровуватися, мліти серцем. І це для нейтральних глядачів. Чим це було для шанувальників кожної з двох команд, можна зрозуміти, прочитавши слова вболівальника “Палмейраса” Лукаса Берті.
P.S. Марсело Ґашардо давно не використовує соцмережі, але фани “Рівера” згадали його твіт 31 травня 2013-го, за рік до того, як “Муньєко” очолив команду. “Буває, що ти почуваєшся добре, хоч і не переміг, тому що ти був кращим за суперника, перевершив його, зробив усе, що мав зробити”.
У Сан-Паулу “Рівер” зробив навіть більше, аніж мав зробити.
Від редакції: До уваги поціновувачів таланту Дмитра Джулая та Дениса Босянка – другий випуск оновленого легендарного відеотижневика "Ліберо". Приємного перегляду!
Уперше за 82 роки: чому одразу два легендарні клуби Південної Америки йдуть на дно