Інтерв'ю "Футбол 24" із Реджепом Їлмазом, турецьким екс-голкіпером, який одружився з українкою, а зараз керуватиме школою стамбульського Бешикташа в Одесі.
У квітні в Одесі прочинить двері футбольна філія турецького Бешикташа. Наразі вона функціонуватиме тільки у Південній Пальмірі. Проте плани у турків – вкрай серйозні.
"Футбол 24" поспілкувався із керівником цієї школи Реджепом Їлмазом. А принагідно розпитав про його яскравий життєвий шлях та голкіперську кухню України.
"В Україну потрапив завдяки дружині – з нею важко сперечатися"
– Чим ви займалися у Туреччині?
– Не можу сказати, що я був великою людиною на батьківщині. Жив звичайним життям. Шукав себе, як і всі молоді люди. Вдячний Федерації футболу Туреччини за правило, яке спонукало професіональні клуби мати у своєму складі трьох молодих гравців. Один із них – обов'язково голкіпер. Тому мені випала нагода пограти на нижчих рівнях турецького футболу. Після травми, як завершила мою футбольну кар’єру, пішов до армії. Інколи життя не відповідає нашим очікуванням.
– Ким ви працювали в системі Бешикташа?
– Був тренером-початківцем в академії цього клубу, у департаменті воротарів. Працював із наймолодшими групами. Коли потрапляєш у клуб – усе відразу стає зрозуміло. Якоїсь однієї системи у Бешикташі тоді не існувало. Це зараз у клубі працює один із найкращих тренерів воротарів – португалець Жозе Самбеде. А в мої часи система роботи Бешикташа залишала бажати кращого.
– Як ви потрапили в Україну?
– Завдяки дружині. Я одружився з українкою. Потрібно було визначитися, у якій країні ми житимемо.
– Розкажіть про свою сім'ю...
– Нещодавно я став батьком вдруге. У нас народилася донька Асія. Є син – Тимурхан. Він також займається футболом. Буде голкіпером, як і батько. Мешкаємо у прекрасному місті Одеса. Я народився у Трабзоні, біля Чорного моря. В Одесі також є море, тому почуваюся як вдома. Люблю проводити вільний час із сім'єю, на пікніках, але цього часу не так вже й багато.
– Як ви познайомилися із дружиною?
– Познайомилися ми у Туреччині, в місті Анталія. Вона приїхала на відпочинок. Через кілька років постав вибір – у якій країні жити. Були варіанти із Бразилією, Грецією, Туреччиною, але серце підказало їхати в Україну.
– Чому наважилися на переїзд до України?
– Це було бажання дружини, в першу чергу. Самі розумієте, що мені було складно із нею сперечатися. На сьогоднішній день Україна – мій дім. Я анітрохи не шкодую, що вирішив тут оселитися.
– Наскільки важко дався вам переїзд до України? З якими труднощами зіткнулися?
– Насамперед – мова. Англійською чи турецькою у Кропивницькому майже ніхто не розмовляє. Тому потрібно було вчитися. У першу чергу намагався робити це завдяки практиці – спілкувався із людьми на вулиці. Спочатку це виходило трохи смішно, але з часом опанував російську та українську мови.
– Чи шукали ви роботу в командах УПЛ або Першої ліги?
– Іноземцеві не так просто знайти роботу у футбольних клубах України. Багато що вирішує пряма комунікація. Тут має бути не тільки знання мови, але й розуміння ментальності. Спробував працевлаштуватися у клубах Кіровоградщини, але фінансові умови мене не влаштували. Здивувало, що місцеві тренери сприймали мене не як можливість отримати новий досвід, нову методологію у тренуваннях, а як конкурента, який може позбавити їх роботи.
– Як потрапили до одеського Атлетіка? Які ваші функції у цій команді?
– Мій син хворів. Він потребував морського повітря, тож ми вирішили переїхати до Одеси. Там я познайомився із керівником місцевого клубу Атлетік Олександром Шишковим. З ним у мене дуже багато спільного. Я зрозумів, що амбіції президента – співмірні із моїми. Ми обидва хочемо розвиватися, прагнемо чогось нового.
Зараз важко було прощатися. Все-таки я вже звик до всього. Сподіваюся, що наша співпраця буде можливою у майбутньому.
– За який клуб із своєї батьківщини ви вболіваєте?
– Я народився у Трабзоні, тож завжди вболівав тільки за Трабзонспор. Коли переїхали до Стамбула, мені було всього 10 років. Із всіх стамбульських команд Бешикташ завжди – на першому місці. Не пропускав жодного домашнього матчу "орлів".
– На чиєму боці ваші симпатії, коли грають збірні Туреччини та України?
– На боці України.
"Школа Бешикташа є навіть у Киргизії. Чим Україна гірша?"
– Розкажіть про ідею створення академії Бешикташа в Україні.
– Багато європейських клубів відкривають власні школи по всьому світу. Провідні клуби намагаються діяти на випередження, шукаючи таланти ще у юному віці, щоб потім не платити за них десятки мільйонів доларів.
Я зрозумів, що в Україні – багато молодих талановитих гравців, яким потрібно давати шанс у футболі. Одеса має великі футбольні традиції. Всі чудово знають про Леоніда Буряка, Ігоря Бєланова, Андрія Вороніна. Голкіперські традиції в Одесі – не менші.
На жаль, зараз не всі батьки мають безкоштовну можливість відправити дитину на футбол, отримати можливості для розвитку. А дітям потрібно дати шанс. Я намагався контактувати з турецькими клубами, які були б зацікавлені у такій співпраці. Знайшов повне порозуміння у Бешикташі.
Якщо такі школи є в Киргизії, то чому їх не може бути в Україні? Із цієї не зовсім футбольної країни до академії Бешикташа переїхали 10 молодих футболістів. Чим Україна гірша?
За умовами співпраці, в Одесі функціонуватиме офіційна філія школи Бешикташа. Вони будуть посилати сюди власних кваліфікованих тренерів. Подальша співпраця залежатиме від наших успіхів. Частина дітей займатиметься безкоштовно. Це ті діти, які пройдуть відбір. Іншим потрібно буде платити за своє перебування у нашій школі.
– Які завдання ставить перед собою академія Бешикташа?
– У першу чергу ми хочемо мати таку інфраструктуру, щоб ні від кого не залежати. Зрозуміло, що це – серйозні інвестиції. З професіональної точки зору прагнемо шукати та розвивати таланти, які потім поїдуть до юнацьких команд Бешикташа. Також ставимо перед собою мету виховання дітей, популяризації футболу, розвитку особистості.
– Чи готова академія Бешикташа конкурувати із Динамо та Шахтарем за найкращих гравців?
– З такими великими клубами сперечатися непросто. Але я думаю, що в Україні дуже багато талановитих молодих гравців, тому проблем не буде ні в кого.
– Плануєте розширюватися за межі Одеси?
– Так, звичайно. Зараз вже багато телефонують та запитують. Але потрібно спочатку все налагодити в Одесі. Маємо розвиватися крок за кроком.
– За які кошти збираєтеся існувати?
– Фінансовий тил у нас є. Місцева одеська меблева фабрика готова підставити нам плече. Є інші компанії, які будуть допомагати.
"У Луніна – невизначеність, це дуже важко для голкіпера"
– Чи стала для вас несподіванкою велика кількість результативних ляпів Пятова у цьому сезоні?
– Я дуже неприємно здивований грою Пятова у цьому сезоні. В Андрія – багато помилок. Взагалі, помилки – це нормально для будь-якого голкіпера. Але коли вони повторюються – це вже стає тривожним дзвіночком. Думаю, тут причина у психології або мотивації.
– Чи варто очікувати заміни голкіпера збірної України у відборі до чемпіонату Європи-2020?
– Я очікую, що Андрій Шевченко почне відбір до чемпіонату Європи із новим воротарем, враховуючи вік Пятова та його гру. Можливо, варто зробити ставку на Дениса Бойка. Він теж нестабільний, але при належній довірі спроможний показувати хорошу гру. Лунін зараз без ігрової практики, тому це поки що ризик.
– У чому причина нестабільності Бойка?
– Думаю, що це його загальний рівень. Якби було по-іншому, він не повернувся б до Динамо, а грав би у топ-чемпіонаті. Враховуючи, що Денису вже 30 років, сподіватися, що він стане більш стабільним – не доводиться. Бойко – сформований кіпер зі своїми плюсами та мінусами. Варто використовувати його сильні сторони.
– Чому Бущану ніяк не вдається повернутись на той рівень, який у нього був перед травмою?
– Насамперед тут проблема у психології. Бущан ніяк не може повернути впевненість у собі. А захисники десь на підсвідомому рівні не вірять у цього воротаря.
– Чи правильним рішенням була відмова першої команди Динамо від Рудька?
– Думаю, що так. У системі Динамо є сильніші гравці. Є талановита молодь, якій треба розвиватися. Рудьку вже 26 років. Основним у Динамо він так і не став. Це потрібно сприйняти і рухатися далі.
– Чи бачите потенціал у 17-річного Руслана Нещерета?
– Вважаю, що на цього хлопця варто звернути увагу. Головне, щоб він працював над власними недоліками, зростав у плані психології та розумів вимоги сучасного воротаря – не тільки захищати власні ворота, але й добре грати ногами. З усіх молодих кіперів у системі Динамо саме Нещерет є найбільш талановитим.
– Як оціните перший сезон Андрія Луніна в Іспанії? Чи правильним було рішення підписати контракт із Реалом?
– У плані фінансів, піару – так. У плані перспектив – складно відповісти. Зрозуміло, що рівень Зорі відрізняється від рівня Реала. У Мадриді ніхто не чекатиме, говорячи про талант. На мою думку, для Луніна було б добре перейти до клубу, який вміє працювати із молодими виконавцями, щоб потім продати їх за чималі гроші – на кшталт Севільї, Аякса, Порту.
Зараз в Андрія – невизначеність. Це дуже важко для голкіпера. Маленькі клуби живуть шляхом продажу гравців. Тому вони не зацікавлені розвивати орендованих футболістів.
– Микита Шевченко зовсім загубився. Чи є потенціал у цього воротаря?
– Потенціал залишається, але без стабільної ігрової практики ніяк не можна розвиватися. Довгострокові контракти із Шахтарем йому точно не пішли на користь. Зараз потрібно вже надолужувати. Не думаю, що тут може йти мова про збірну чи стабільну гру за Шахтар.
– Кого із молодих українських голкіперів ви можете виокремити?
– У першу чергу, це вже згаданий Нещерет. Назвав би кіпера із системи Шахтаря – Анатолія Трубіна. Цікавим воротарем є Андрій Кожухар із Чорноморця. Він вже встиг зіграти в УПЛ у 19-річному віці.
– Одеса завжди мала хороші футбольні традиції. Наскільки талановитими є теперішні діти?
– Є дуже багато талантів, але сучасне життя таке, що не дозволяє сконцентруватися на футболі. У дітей очі горять лише спершу, а коли доводиться працювати упродовж довгого часу – виникають проблеми. Тут все залежить від тренера, який повинен уміти зацікавити дитину та її батьків.
– У чому головна проблема українських воротарів?
– Методологія вже не відповідає рівневі сучасного футболу. Потрібно переймати новий досвід.
– Назвіть трійку найкращих голкіперів України станом на сьогодні.
– Денис Бойко, Андрій Пятов, Юрій Паньків.
– Кого вважаєте найкращими голкіперами сучасного футболу? Знову ж таки – ваша трійка.
– Аліссон Бекер (Ліверпуль), Едерсон (Ман Сіті), Маттіа Перін (Ювентус).
– Олександр Рибка подавав великі сподівання, але так і не виправдав їх. Чи правильним був його вибір на користь першості Туреччини?
– Важко щось стверджувати, бо в Туреччину їдуть за грошима, а не розвитком. Думаю, його згубило прагнення великих контрактів.
– Максим Коваль зараз виступає у Саудівській Аравії. Наскільки це нормально для подальших перспектив?
– Після всіх невдач йому потрібно було десь грати. Варіант із Саудівською Аравією – це можливість переосмислити певні речі, трохи заробити і з часом повернутися у Європу сильнішим. Проте перспектив у Динамо чи збірній я для нього не бачу.
– У чому полягав феномен Олександра Шовковського?
– Це людина, яка зробила себе сама. Вважаю, що він є прикладом для молодих гравців, причому – не тільки голкіперів. У першу чергу – величезний професіоналізм, інакше він не зміг би виступати у такому віці. Розуміння, що потрібно вчасно піти. Шовковський пішов зі збірної, коли зрозумів, що мотивації більше немає. Так само пішов із Динамо, коли зрозумів, що не може конкурувати із молодими гравцями. Це, принаймні, чесно перед собою.
Сергій Тищенко, спеціально для Футбол 24