Велике і відверте інтерв’ю "Футбол 24" із найкращим голкіпером України.
"Ми витягнули маму з "того світу"
– Андрію, ми з вами спілкуємося 1 квітня. Ви вже встигли когось розіграти? А, може, розіграли вас?
– (Усміхається) Та ні, усе спокійно. Якось зараз не до сміху першоквітневого. Ми, звичайно, намагаємося один одного підбадьорювати і веселити, але відчуття свята немає. Що запам’яталося з попередніх років? Були розіграші "на довірі". Хтось запускав якусь інформацію – і всі такі "ого"! Лише через кілька хвилин до тебе доходить, що сьогодні – перше квітня.
– Готуючись до розмови, я зрозумів, що запитувати вас про коронавірус чи перенесення Євро-2020 немає сенсу – ви вже все розповіли…
– Ой, останнім часом справді на цьому побудовані всі інтерв’ю чи коментарі. Це важливо і потрібно, але хочеться й про інше поговорити.
– Давайте про життя та кар’єру. Ви народилися у Кіровограді, теперішньому Кропивницькому. Яку позицію посідає це місто у вашому рейтингу?
– Це завжди у моєму серці. Для мене Кіровоград – це Кіровоград. Я, як і більшість мешканців, досі не сприймаю його, як Кропивницький. Це моє рідне місто, у якому пам’ятаю кожну цеглинку. Воно невелике. Його можна проїхати за 30-40 хвилин, без заторів.
Але коли я виріс, коли у мене з’явилася сім’я і діти, тоді усвідомив, що, для життя на перспективу, у цьому місті важкувато будувати якісь плани. Дякувати Богу, з’явилася можливість дати своїм дітям те, чого, напевно, не вистачало мені у дитинстві.
– Яким було ваше дитинство?
– Батько працював далекобійником. Мати – на заводі, заступницею головного бухгалтера. Розкоші не було. Ми жили знаєте як? Батько повертався із якоїсь поїздки – міг привезти, наприклад, Пепсі-колу, якої у нас не було. А бувало й таке, що збирали на хліб. Всіляке в житті траплялося. Не шикували, але батьки старалися, щоб я ні в чому не відчував потреби. Дуже вдячний їм за це. Я люблю своїх батьків. Ми пройшли всі труднощі разом.
– Розумію, всі ми – з 90-х… Які слова батька або матері запали вам у серце і слугують для вас орієнтиром у житті?
– У мене дуже розумна і розсудлива мама. Запам’яталося на все життя, як вона казала: "Є повага. Ніякими грошима, ніякими золотом-діамантами-машинами ти не купиш повагу". Я часто бував у неї на роботі і бачив, наскільки її поважають колеги та начальники. Вона якісно і сумлінно виконувала свою роботу, прихильно ставилася до людей. Ось цей приклад найяскравіше відклався у моєму житті. Я намагаюся бути настільки ж доброю і відкритою людиною. Але, на жаль, не кожному догодиш… Хтось бачить у мені злого.
– Є й такі?
– Я не знаю, але припускаю. Подобатися всім – нереально.
– Мама Степаненка зізналася, що дуже емоційно дивиться матчі Шахтаря і гучно кричить, коли Тарас забиває. А як поводяться ваші батьки?
– Батько – більш стриманий. А мама… Вона понад 13 років – після інсульту. У мене велика трагедія була. Це сталося, коли я вже грав в основному складі Ворскли. Дякувати Богу, почав заробляти непогані гроші. Ми витягнули маму з "того світу" – вона 21 день перебувала в комі. Зараз проходимо різноманітні реабілітації. Один бік у неї відмовив, як це й трапляється.
Півроку тому мама була у Києві на обстеженні, місяць над нею попрацювали спеціалісти-реабілітологи. Той максимум, який ми можемо витиснути для покращення її здоров’я, ми робимо. Повір, матчі вона дивиться, переживає. Завжди мені телефонує після ігор. Це приємно.
– Зі скількома кіровоградськими друзями дитинства ви досі підтримуєте стосунки?
– З одним другом, якщо ми говоримо про тісні стосунки. Він також був футболістом, пограв за Олімпік. Це – Олександр Коваленко. Разом ми створили у Кіровограді школу "Ніка" – для діток від 3 до 7 років. Він цим займається, є талановитим тренером і має хорошу репутацію у Кіровограді. Батьки стараються потрапити до нас у групу.
Раніше ми мали школу спільно з моїм першим тренером. Але потім відбулися певні розходження в думках. Тож ми попрощалися і відкрили школу "Ніка". Зараз карантин, тому довелося призупинити набір дітей у групи.
"Хтось зачепить малого – відірву голову"
– Кіровоградська Зірка кінця 90-х стояла у Вищій лізі "на виліт", проте примудрялася вибивати Шахтар із Кубка України. Пригадуєте?
– Не завжди все було погано. Я от пам’ятаю, як вони шосте місце у чемпіонаті посіли (Сміється). Тоді команда називалася Зірка-НІБАС. Перемогу над Шахтарем, звісно, пригадую. Я у той час м’ячі подавав (Сміється).
– О, розкажіть про це! Хто тоді був вашим кумиром?
– У нас була така гра, коли один стає у ворота, а йому з певної зони, не переходячи її, потрібно забити гол одним дотиком. Ця гра називалася "на Близнюка". У воротах Зірки тоді стояв Ілля Близнюк – для мене, хлопчака, він був кумиром. Звісно, захоплювався і Сашею Шовковським, але Близнюка я міг бачити вживу – і це було щось неймовірне. На нього рівнявся найбільше.
Ще можу назвати Ігоря Бажана, який захищав ворота Зірки. Він – на 2 роки старший від мене. Я радів, що зі школи Зірки вибився голкіпер. Потім і мені доля надала шанс, яким я скористався.
– У складі Ворскли-2 ви пройшли жорстку школу Другої ліги…
– Зачекай, я ще серед аматорів грав, ти пропустив цей момент (Сміється). Мені було 15 років, і мій перший тренер прийняв команду Артеміда – це цукровий завод, спирт і так далі. Вони заявилися на область і на аматорський чемпіонат. До складу входили 5-6 гравців із Вищої ліги.
Ми вийшли у фінальну частину. Посіли, по-моєму, 5 або 6 місце. На тих матчах побував президент полтавської федерації Дяченко, у минулому – голкіпер. Мабуть через 16-річний вік мені вручили нагороду найкращому воротарю серед аматорів. Дяченко мене запам’ятав, і місяців через три, взимку, приїхав гість: "Я від Дяченка, ми хочемо вашого сина запросити в Полтаву". Батьки погодилися.
– Яку користь ви почерпнули для себе, граючи у Другій лізі?
– Знаєш, через тодішню Другу лігу таки вартувало пройти. Грали проти Авангарда (Ровеньки), Шахтаря-3. Мені, молодому, здавалося, що це – неймовірний рівень. Такі заруби були – грали справжні мужики! Дуже радий, що пройшов цю школу.
– Як потрапили у першу команду?
– Тоді Ворсклу очолював Сергій Морозов. Команда боролася за виживання. Морозов мав помічника – тренера голкіперів Сергія Собецького. Він мене помітив і залучив до тренувань з першою командою. Такі навантаження я отримав вперше в житті!
Потрібно розуміти, що з того часу футбол змінився. Зараз 18-річному хлопцеві набагато простіше потрапити в першу команду. Тоді ж кістяк команди становили вікові гравці. Була дідівщина, можна сказати. Я через це пройшов. На щастя, мене під своє крило забрав воротар Олег Рипан. Він попередив усіх: "Хтось зачепить малого – відірву голову" (Сміється). Разом з тим, я розумів, що потрібно працювати. Було і по три тренування – ледве виповзав. Дякую Собецькому – він у мене вірив, брали на збори з першою командою. Я пройшов хорошу школу і отримав свій досвід.
Час минав, у Ворсклі змінювалися тренери. Коли прийшов Мунтян і до кінця періоду заявок залишалося кілька днів, я бачив, що буду другим воротарем. Радів: "Нарешті! Я дочекався шансу". І тут, ледь не в останній день трансферного вікна, вони підписали Марущака. По-спортивному я засмутився, але час лікує. Отже, потрібно було доводити, заново зібратися з силами, пихтіти на тренуваннях і таки дочекатися свого шансу. Наприкінці сезону Мунтян дозволив дебютувати у Вищій лізі.
На жодного тренера у мене немає образи. Виробив собі правило: яким би не був тренер – він завжди має рацію, адже відповідає за результат. Поставить тебе чи ні – треба доводити. А якщо команда зіграє погано – цього тренера відправлять у відставку, правильно? Тренер не може бути для всіх хорошим або поганим.
– Чи розповідав Мунтян, як його закляв африканський шаман?
– (Сміється) Ми з Мунтяном у дуже хороших стосунках. Його донька мешкає неподалік від мене – в одному районі Києва. Володимир Федорович іноді приходить і тренує дітей. Завжди тепло порозмовляємо, я його глибоко поважаю. Це великий футболіст і прекрасна людина. А про шамана я не пам’ятаю. Може й розповідав, але я був молодим, не вникав у ці історії.
– Яким запам’ятався ще один патріарх – Віктор Носов? Тодішній тренер Ворскли, легенда донецького Шахтаря…
– Його потрібно було знати. Для мене він – як батько хрещений. Дав мені багато чого, а найголовніше – життєву мудрість. Завжди оберігав мою сім’ю. На кожному матчі, вже у Донецьку, коли я перейшов у Шахтар, а Носов завершив працювати у Ворсклі, він складав компанію моїй дружині на трибунах. Вони сиділи під одним пледиком (Усміхається). Багато розмовляли, тренер навчав життя.
От є тренери великі, видатні. Але я знаю, що ідеальних тренерів немає. Буває тренер – великий тактик, але як людина – не психолог. Носов не належав до сильних тактиків, але кращого психолога, ніж він, я ще не зустрічав. Васильович був фактично дідусем, але наскільки ж легко йому вдавалося спілкуватись із молоддю! Він знав актуальні молодіжні сленги і приколи, міг поспілкуватися із пацаном його ж мовою, десь "підколоти". Цього якраз бракує багатьом нашим тренерам.
– Його смерть стала для вас особистою трагедією?
– Звичайно. Сумну звістку дізнався у Донецьку. Раніше часто їздив до нього на могилу. Але бачиш – все у житті змінилося. Зараз не маємо можливості туди поїхати.
"Рибка мене витіснив чесно, по ділу"
– День, коли вас запросили у Шахтар, – особливий?
– Так! Це було зважене рішення. Я мав пропозиції від Динамо і Шахтаря. Мене викликав Носов, ми присіли, він розписав усі "за" і "проти". Ні до чого не змушував – просто дав зрозуміти. "Дивись, який футбол ти любиш, у який футбол хочеш грати, і роби висновки". Реально, на той момент розвиток Шахтаря мені дуже імпонував. Без роздумів обрав клуб, де перебуваю досі.
– Ви прийшли у команду, де були зібрані провідні голкіпери України – молодий Шуст, досвідчені Вірт і Шутков…
– Але й у Динамо був Шовковський, правильно? (Усміхається). Конкуренція існувала – це ж чудово. Я її не боявся. Прийшов, одразу отримав шанс зіграти і відіграв впритул до 2011-го, коли Саня Рибка мене витіснив зі складу. Витіснив чесно, по ділу. На той момент він був кращим. Таке життя. Для мене це стало уроком – можливо, розслабився, десь скинув оберти.
– Чи міг той трагічний матч із Севільєю надламати психологію Шуста?
– Я воротарів не обговорюю і завжди буду їх захищати. Це мій життєвий девіз, який я почерпнув у Сергія Долганського. Знаю Бодю, як відкриту, добру, хорошу людину. І знаю, що таке помилки. Повір, я їх припускався не менше, ніж Бодя, і вони були навіть дурнішими. Помилки бувають у всіх.
У тій ситуації, думаю, він сам знає, що б міг зробити більш правильно. Там не було його грубої помилки. Це – серія помилок, у першу чергу польових гравців. Але тренери люблять зробити винним одну людину. Тим паче, у мене з Містером були такі ж ситуації. Мене це не зламало. Мабуть, все залежить від людини. Не знаю, що у Боді творилося всередині, але кожен сам прокладає свій шлях.
– Сергій Гринь розповідав, що після тренувань Луческу йому було важко, перепрошую, у туалет сходити. Містер дійсно настільки серйозно навантажував команду?
– (Сміється) Так, у Містера були хороші тренування. Після місяця відпустки збираємося, він дивиться, хто працював, а хто ні. І ти цілий тиждень просто бігаєш без м’ячів. Але це не "купери", до яких змушували колись. Звичайна бігова робота навколо поля, зі зміною ритму, простіше кажучи – фартлек. У команді були такі бігунки, які тягнули увесь колектив за собою.
На щастя, ми, воротарі, почали свою банду формувати (Сміється). Десь трішки відставали, десь хитрували. Жоден голкіпер не любить бігати. Потім був Фонсека, зараз – Каштру. Після Містера у них набагато легше.
"Ти, – каже Ахметов, – не розслабляйся. Бачиш, я хотів Буффона купити"
– У вашому активі – сотні матчів. Якщо говорити про найбільшу кількість роботи і емоційного напруження, то які з них насамперед спадають на думку?
– У мене не стільки фізична робота, як психологічна. Від постійної концентрації дуже втомлюєшся, вона також дає величезне навантаження. Голкіпери втрачають по три кілограми за матч – не від бігової роботи, а від напруги, хвилювання, різних факторів. Таких ігор багато.
У більшості поєдинків чемпіонату ти не виконуєш того об’єму роботи, що в Лізі чемпіонів, але зобов’язаний зберігати концентрацію. Не завжди вдається, а це, між іншим, моя відповідальність. Втратив концентрацію, отже зробиш щось неправильно.
– Справді, голкіперська доля така, що припустився однієї помилки – і всі її помітили. Як ви переживаєте свої невдалі матчі?
– Звичайно, що я – самокритичний. Навіть ті голи, в яких кажуть, що не винен, серйозно аналізую. У житті мене привчили, що немає м’ячів, які не беруться. У кожному епізоді ти міг вчинити по-іншому і уникнути капітуляції. Вибір позиції, вчасна підказка партнерам… Якщо суперник полюбляє прибрати м’яч під свою робочу праву ногу, а захисник вчасно зреагував на його маневр, ніхто й не згадає, що був такий момент. А не підказав вчасно – і пропустив гол. Ось так аналізую всі голи.
Олександр Шовковський: Після Словенії думав над завершенням кар'єри
Усе тримаю в собі. Ніколи цього не виплескую на сім’ю. Проаналізував після матчу, повернувся додому, діти трохи відволікли від думок, заснув, зранку поїхав на тренування. Там сідаєш із тренером воротарів, або й з головним тренером, – вони тобі вказують на помилки. Вислухав, зробив висновки і настає полегшення. Працюєш далі.
– Який матч ви б хотіли переграти з рахунку 0:0?
– (Усміхається) Знаєш, буває таке, коли припускаєшся грубої помилки. Візьмімо той же фінал Кубка УЄФА. Удар Налдо зі штрафного. У мене було два рішення: спершу хотів відбивати, потім почав ловити, а руки розставлені – отримав гол. Але підійшов Срна, поплескав, каже: "Давай!" Минає дві хвилини, помиляюся на виході і Пісарро дивом не влучає у порожні ворота. Все, видихнув.
Через кілька хвилин – перерва. Заходжу в роздягальню, Містер не сказав ні слова, а вся команда підтримала мене: "Давай-давай, 1:1, все нормально". Вийшов на другий тайм, десь зіграв впевненіше, десь врятував – перемогли 2:1. Після матчу всі радіють, а у мене осад є.
Шахтар-2009. Тріумфатори останнього Кубка УЄФА – де вони зараз
Думаєш собі: "Ну чому не можна все повернути назад?". Але потім розумієш – це досвід, це урок. А як інакше ти хочеш вчитися? Таке життя – потрібно набити гулі. Ідеально прожити – неможливо. Воротар – завжди винен, бо якщо припустився грубої помилки, нечасто його можуть підстрахувати партнери. Практично завжди це закінчується голом. І це будуть обговорювати. Але ніхто не згадає, що в цьому ж матчі ти впорався із трьома виходами сам на сам і парирував пенальті.
Знаєш, недавно переглядав наш матч зі збірною Італії. Спаринг, у якому зіграли 1:1. Я пропустив у другому таймі: м’яч стрибнув, вдарився об руку і опинився в сітці. Тут почалося: "пора закінчувати", "це вже все". Ніхто не згадав, що у перші 20 хвилин матчу я врятував у 2-3 стовідсоткових моментах. Таке життя воротаря – ти завжди будеш поганим. Тому ставлюся до цього по-філософськи – потрібно проаналізувати і рухатися далі, щоб довести своїм критикам. Це мене мотивувало.
– Але ж було багато матчів, у яких ви ставали героєм, маєте солідний список парируваних пенальті…
– Пам’ятаю, у Шахтарі підрахували 10 відбитих пенальті. Я потім шість поспіль пропустив (Усміхається). Тільки недавно суперник пробив вище воріт. Тому не вважаю себе спеціалістом із пенальті. Хоча, звичайно, працюю над цим питанням, допомагає тренер воротарів. Іноді разом прораховуємося, іноді я помиляюсь. По-різному буває. Як казав Васильович, якщо воротар падає, отже він обрав неправильну позицію (Усміхається).
– Траплялося, що після вдалого поєдинку Рінат Леонідович підходив до вас і плескав по плечу: "Андрюха, молодець"?
– Коли зустрічалися всією командою, Ахметов жартома намагався знайти у мене якусь помилку. "Ти, – каже, – не розслабляйся. Бачиш, я хотів Буффона купити". Я віджартовуюсь: "Круто буде Буффона вибити з основного складу" (Сміється). Насправді Рінат Леонідович завжди дякує всій команді, не виділяючи когось одного.
"Війна охолодила фанатський запал"
– Уявімо, що у чемпіонаті України немає київського Динамо. Ви б зраділи чи засмутились?
– Засмутився б, звісно. Я завжди переживаю за наш футбол. Якщо є сильні команди – я тільки за. Нехай Динамо оживає, росте, як це було раніше. Зараз піднялися Зоря, Десна, є Олександрія. Пригадую, 2-3 роки тому ті, хто поїхав грати за кордон, казали: "чемпіонат – помер", "нижче плінтуса". Окей, то давайте будемо його підіймати! Якщо ви такі сильні футболісти, у вас є шанс посісти призове місце і грати в Лізі Європи. Заробіть гроші за виступ у єврокубках, здобудьте престиж, статус у матчах із хорошими суперниками.
Поки дехто скиглить, у нас вже є п’ять гідних команд. Навіть шість, бо Колос спроможний демонструвати хороший футбол і конкурувати з кожним. От хіба за Олександрію було соромно у єврокубках? Ні, абсолютно! Билися і за грою не поступилися нікому. Отже є у нас футбол, виявляється. Впевнений, що й із Десною, якщо вона потрапить у єврокубки, нікому не буде легко.
Про Зорю я взагалі мовчу – вони у повному порядку. Прийшов тренер, який змінив філософію, менталітет гравців, набрав тих, хто був непотрібним у своїх командах, і зробив із них топів. Тепер цих футболістів спокійно можна викликати у збірну і продавати за мільйони. Футбол у нас оживає. Його потрібно підтримати, а не "вбивати".
– Днями Тарас Степаненко відзначив, що стосунки між гравцями Шахтаря і Динамо стали теплішими. Ви це також відчули?
– Звичайно. Ситуація спонукала. Ми живемо у Києві, змушені були покинути свій дім у Донецьку. Нас тут гостинно прийняли. У той момент хлопці навіть пропонували нам свою допомогу – у пошуку квартир чи банальній геолокації. Це згуртовує і показує, що футбол футболом, а ми повинні залишатися людьми.
Плюс – за ці шість років відбулася зміна покоління. І в Динамо, і у нас з’явилися молоді хлопці. Вони разом у юнацьких збірних, там потоваришували. Та й національна збірна об’єднала нас своєю грою. Ми зараз – одне ціле. Успіхи, яких ми досягнули за останні кілька років, з’єднали нас ще міцніше.
Але на полях ми повинні залишатися суперниками. Правильно? Така суть футболу – це емоції. Потрібно мати спортивну агресію. Повір, це є. Просто у нас немає колишнього ажіотажу, немає вболівальників, які були раніше. Війна охолодила той фанатський запал, якого зараз бракує.
– Чи віриться вам у те, що після закінчення карантину наш вболівальник масово піде на стадіони?
– Я вір’ю, що піде. Бо скучив за футболом. Але коли все це закінчиться? Розумієш, тут справа не тільки в епідемії (це дійсно серйозна небезпека світових масштабів), а й у тому, що потерпає економіка країни. Наскільки би ми не були далекими від політичних чи економічних реалій, усі розуміємо, що люди залишилися без роботи. Вони змушені сидіти без грошей, а дехто – без елементарної їжі. Ще місяць – і це ризикує перетворитися у щось значно глобальніше. Така моя особиста думка.
"Я – фанат Гвардіоли"
– Ви близькі до позначки у 100 матчів за збірну України…
– Скільки ще матчів залишилося? Ще 7? Ну, я не женуся. Повір, коли матиму 99 матчів, ніколи в житті не підійду і не проситиму: "Миколайович, дайте зіграти хоча б хвилину". Мене більше тішить, що я взяв участь у тих успіхах, яких ми досягнули за останні два роки.
– "Легко своє місце не віддам", – запевнили ви нещодавно.
– (Сміється) Це робота, це емоції. Я не зіграв на Кубку світу, але взяв участь у двох чемпіонатах Європи. Результат виявився невдалим. Тому у мене є певні цілі, яких хочу добитись. Ми живемо, коли маємо мету, мрію. Я мрію ще раз зіграти на Євро. При цьому розумію, що ніхто мені місця не гарантує. Потрібно працювати.
– Скільки часу ви ще б хотіли пограти?
– Для мене зразок – це Буффон і Шовковський. Вони грають, поки відчувають. Саша відчув, що важко, що травми замучили, і закінчив у 41. А про Буффона я недавно читав, що він збирається продовжити контракт ще на рік (Усміхається). Він живе футболом, як і я. Скільки буду потрібним команді, скільки почуватимуся добре – стільки й гратиму.
– Свою кар’єру ви проводите в українських клубах. Не шкодуєте, що досі не спробували себе в закордонному чемпіонаті?
– Я потрапив у ту команду, яка постійно їздить за кордон на матчі єврокубків. Мене це тішить. А ще більше радію, коли у лютому, березні, квітні, а особливо у травні ми граємо за кордоном (Сміється). Ось це – стимул. А те, що не потрапив в іноземний клуб… Отже, своєю грою не переконав зробити серйозну пропозицію. Та й не факт, що я б її прийняв. Мене все влаштовує у клубі, який ставить максимальні завдання і вже довів, що може досягнути великих успіхів у єврокубках.
– Ваш улюблений закордонний клуб і тренер – хто вони?
– Не можу назвати себе фанатом якогось клубу. Я скоріше фанат Хосепа Гвардіоли. Дуже імпонує стиль його футболу. Тренував Барселону – подобалась Барселона, був у Баварії – стежив за Баварією. Найцікавіше, що я проти нього разів 14 вже грав (Сміється). Пишаюся цим. Подобається робота Клоппа. Він підняв Ліверпуль і зробив його number one.
– У матчах Ман Сіті із Ліверпулем ви за кого вболівали?
– За Сіті, звичайно. Але розумів, що з Ліверпулем буде дуже непросто. Клопп, мабуть, знає якийсь секрет, як грати проти Гвардіоли. Дуже впевнено вони проти Сіті грали.
– Чи була у вас нагода поспілкуватися із Пепом?
– Ну-у-у, з моєю англійською це важко (Сміється). Так, перекинулися основними фразами, коли ми останній раз проти них у Харкові грали. Мені приємна його увага до мене. Принаймні він знає про моє існування.
"Не бачу себе поза футболом"
– Ви вже думали над тим, чим займетеся після закінчення кар’єри?
– Ой, важко сказати…
– Вацко вам підказує варіант. Він вважає, що у вас є тренерський потенціал.
– Так, я читав. Що ж, побачимо. Я також себе поза футболом не бачу. Життя покаже. У нашій ситуації ми не можемо знати, що відбудеться завтра. Хотілося б, звичайно, залишитись у рідному клубі і бути для нього корисним. Але спершу потрібно пройти навчання, отримати ліценцію, постажуватися.
– Які у вас інтереси крім футболу і своєї сім’ї?
– У мене немає часу на хобі. Усе моє дозвілля пов’язане із сім’єю, дітьми. Ігри, розваги, допомога дружині. Раніше вибиралися у кінотеатри. Зараз усі новинки кіно відстежую через інтернет. Якщо завчасно вклали дітей спати, є ще кілька годин для перегляду.
– Крайній фільм, який вас вразив?
– Буквально вчора переглянули з дружиною "Джентльменів". Постановка, підбір акторів, їхня гра, костюми – все на височенному рівні. Було цікаво. Зайшло на одному диханні. Згодом із задоволенням перегляну його ще раз.
– А як щодо інших видів спорту? За чим стежите?
– Люблю хокей, НХЛ. Мій товариш грає у клубі Салават Юлаєв – за ним стежу. Взимку іноді натрапляю на біатлон – можу переглянути із задоволенням.
В основному я слідкую за друзями-спортсменами. Наприклад, Олег Верняєв – бруси, багатоборство. А ще – Міша Романчук, плавець, чоловік Марини Бех. Коли ми перебуваємо на зборах у Туреччині, він заїжджає у гості. Загалом у мене багато друзів та знайомих – і в баскетболі, і в легкій атлетиці. Переживаю за усіх.