Володимир Войтюк занурився в атмосферу футбольної Польщі міжвоєнного періоду.
Деякі польські джерела жартували, що перший випадок професіоналізму в історії місцевого футболу був зафіксований ще перед Першою світовою. Це досягнення вони приписують легендарному Вацлаву Кухару (він заслуговує на окремий матеріал і у нас в планах є стаття про цього топ-гравця, з яким асоціюються головні успіхи львівської Поґоні). Роблячи свої перші кроки у футболі, хлопчик мав чималенький стимул. За кожен забитий гол мама платила Вацлаву 5 крон (тоді місто Лева перебувало під владою Австро-Угорщини). Родина Кухарів була вельми заможною. Так, главі сім’ї Людвіку належала найбільша мережа кінотеатрів у Галичині, філії якої працювали у Львові, Кракові, Чернівцях та інших чималеньких містах. До речі, грошей вистачало і на те, щоб спонсорувати Поґонь.
Однак мати швидко зрозуміла, що, зважаючи на бомбардирські подвиги сина – інколи він забивав і по 5 голів в одному матчі (Кухар завершить кар’єру з 1065 м’ячами), ці премії можуть завдати суттєвого удару по бюджету сім’ї. Тож вирішила перейти на універсальну "валюту" для дітей. Тепер Вацек за забиті голи отримував не гроші, а шоколадки. Щоправда, якось після особливо крутого сезону, вражений прогресом хлопця Людвік подарував синові золотий годинник на ланцюжку.
Зважаючи на статки батька, Вацлав міг повністю сконцентруватися на футболі і не думати про хліб насущний. Очевидно, що таких гравців, як Вацлав, у ті часи в Польщі можна було порахувати на пальцях однієї руки. У першу чергу футболісти тоді мусили турбуватися про те, як виживати у ті важкі довоєнні-міжвоєнні часи. Звичайно ж, гроші завжди крутилися у грі №1 і гравці не могли собі відмовити у задоволенні отримати невеличкий бонус.
Вацлав Кухар
Тема аматорства, криптоаматорства, прихованого професіоналізму та легального професіоналізму червоною ниткою проходить крізь увесь польський футбол Другої Речі Посполитої. "Футболісти, як правило, походять із незаможних верств, тож не варто дивуватися, що багато хто з них легко піддається спокусі заробити кілька злотих. Гроші, які приходять легко, так само легко і спускаються. Тож одного разу отримавши премію, гравець вимагає черговий бонус. Як правило, більший, аніж минулого разу. У теперішні часи багато футболістів готові на все заради хрустких папірців, а честь рідних барв для них нічого не варта. Хто заплатить більше – за того вони і гратимуть", – обурювався у першій половині 1930-х форвард краківської Вісли Генрик Рейман.
"Заробітчан у часи Другої Речі Посполитої сильно критикували. Вони стали однією з головних мішеней для тогочасної преси. Цих "негідників" звинувачували у відступництві від святих ідеалів аматорства та вішали на них ледь не усі можливі гріхи. Для тодішнього керівництва польського футболу гра заради грошей – найтяжчий злочин з усіх можливих. Це не вибачалося, за це таврувалося. Бо футбол – це не робота. Ним не можна заробляти. Футболом потрібно просто насолоджуватися. І горе тим, хто думав інакше. Але, як відомо, заборонений плід – смакує найкраще", – читаємо у монументальній праці Реміґіуша Пьотровського "Незвичайний світ передвоєнного футболу".
До того ж, не варто відкидати неймовірний стрибок у розвитку суспільства, який відбувся на початку ХХ століття. Ментальність людей суттєво змінилася. Вони хотіли користуватися усіма благами цивілізації, які їм подарував прогрес. А для цього були потрібні чималенькі кошти. Ось як про це пише Анджей Завада у книзі "Літературне двадцятиріччя": "Після здобуття Незалежності у Польщі була неймовірна ейфорія. Також не варто забувати, наскільки швидко тоді змінилося суспільство. У будинках людей з’явилися радіоприймачі, а в багатих навіть ванни та автомобілі. Кров, пролиту на полях Першої світової, люди прагнули обмити в розвагах – на танцях і в кіно, в кабаре та в кав’ярнях".
Якщо говорити про головний спорт у міжвоєнній Польщі, то цей "титул" безапеляційно забрав собі футбол. Він прикував до себе увагу еліт та простих смертних. Відповідно у ньому з’явилися гроші у конвертах. Очевидно, що доходи тодішніх футбольних лідерів були далекі від гонорарів польських кінозірок, та й топові літератори країни заробляли пером більше, аніж гравці ногами. Нові часи найбільше не подобалися чиновникам та фанатам зі стажем. "Панове, лише старші можуть по-справжньому відчути лицарський дух футболу, бо молоді забули про усі ідеали. Вони грають не для задоволення, а для слави. Навіть гірше. Вони вимагають за свої виступи гроші. Це просто не вкладається в голові", – писав один із вболівальників, який застав ще довоєнний футбол.
Хід думок молоді виглядав дещо інакше: "Навіщо нам рвати жили, якщо клуб нам за це не заплатить. А якщо ж ми отримаємо бонус, то чому б і не викластися на усі 100%?" ЗМІ ж постійно жалили гравців, пишучи про те, що гроші занапастили футбол. На думку польської футбольної влади: "Футбол допомагав фізичному розвитку молоді та сприяв виробленню так званого "спортивного духу". Отже, футболісти грають не для грошей, не для слави і навіть не для вболівальників". Щоправда, у власників клубів була дещо інша думка з цього приводу. Адже фанати приносили топ-командам чимало каси.
Вже на початку 1920-х у брудній грі звинуватили клуби з Варшави та Лодзі. Тоді столичні команди часто переманювали до себе найкращих гравців із провінції. Це викликало підозри. Адже який гравець у здоровому глузді, мешкаючи у Лодзі, доїжджатиме на матчі до Варшави. "Мабуть, таких гравців підмазали", – не вгавали критики. Щоправда, інколи у хід йшли не лише грошики, а й хитрощі. Якось представник одного з варшавських клубів поїхав до Лодзі, де, прикинувшись співробітником місцевої команди, показав гравцю телеграму, в якій стверджувалося начебто матч у Познані, на який футболіст планував поїхати, скасований, і запропонував йому, щоб не залишатися без футболу, вирушити до столиці.
Найдавніша польська спортивна газета Przegląd Sportowy стверджувала, що у 1922 році чимала частина бюджету одного з клубів Лодзі йшла на нелегальні виплати гравцям. Видання вимагало покарати винних. Однак це вже було не аж так просто зробити, оскільки заробітчанська хвороба ширилася Польщею, мов лісова пожежа. "На жаль, тепер рабами золотого тільця стали не лише гравці Екстракляси, а й усіх дивізіонів. Різниця між гравцями вищої ліги та іншими полягає лише у розмірі "премій", – писав у 1933 році Вацлав Вояковський, один із засновників Польського футбольного союзу (надалі ПФС) та Краковії.
До речі, папараці, як і зараз, не заморочувалися щодо таких "дрібниць", як докази. Щоб змішати гравця з брудом, їм вистачало звинувачення, кинутого конкуруючим клубом, або ж просто плітки, що гуляла містом. Героями одного з найгучніших профі-скандалів у міжвоєнній Польщі стали гравці львівської Поґоні та збірної Польщі – голкіпер Еміль Ґьорліц та форвард Юзеф Слонецький. У 1925 році вони виїхали до Італії і там, виступаючи за трієстську Едеру, отримували кошти за те, що грали у футбол. До речі, цей дует запросив на Апенніни екс-тренер Поґоні Карл Фішер (австрієць тричі приводив найсильніший тодішній клуб міста Лева до чемпіонського золота).
Юзеф Слонецький
Колишніх кумирів львівська публіка з подачі ЗМІ та чиновників миттєво скинула з іконостасу. Яким же було здивування усіх, коли Юзеф Слонецький, один із проклятої двійки, через кілька місяців з’явився на матчі Погоні з Чарними. Папараці не проґавили нагоди взяти інтерв’ю в "запроданця". Обвинувачений спробував витлумачити свої "злочинні" дії: "Я був змушений виїхати до Італії. У Польщі я не маю стабільної роботи. А мені ж потрібно якось жити. У Трієсті я закінчив курси та отримав непогану посаду. І тепер мені не потрібно думати про те, що я їстиму завтра. А у футбол я там граю, як і в Польщі, лише заради задоволення".
Подібна історія трапилася і з іншим "запроданцем" Емілем Ґьорліцем. Хороший воротар у міжвоєнній Польщі – не професія. Тож для того, щоб годувати голодну сім’ю, Еміль вирушив за довгою лірою на Апенніни. Там він закінчив водійські курси і таксував у Трієсті. Юзеф та Еміль стверджували, що ніколи не бачили себе у професійному футболі. Не факт, що заробітчани говорили усю правду. Але вже за рік вони повернулися на батьківщину. ПФС змінив гнів на милість та пробачив блудним синам закордонні гастролі. Слонецький ще довго наводитиме жах на суперників Поґоні. З Юзька вийде хороший тренер. Також він увійде в історію, як засновник першої в Польщі футбольної школи. Слонецький виховає кількох гравців для Кадри.
Життя ж Ґьорліца після повернення до Польщі – готовий сценарій для Голлівуду. Еміль виступатиме за 1. ФК Катовіце, з яким здобуде срібло. А в 1928 році Ґьорліц став першим воротарем, який забив гол у чемпіонаті Польщі. На перший погляд – нічого особливого. Голкіпер реалізував пенальті. Але згадайте собі, що це було майже 100 років тому. Емілю сподобалося забивати. Хоча й без турботи про здоров’я тут, мабуть, не обійшлося. Справа у тому, що після двох переломів ноги Ґьорліц вирішив грати в полі. Ця ідея спрацювала. Еміль забивав та більше нічого не ламав. Не дивно, що ім’я Ґьорліца тоді тривалий час не сходило з перших шпальт усіх газет. Про нього писали майже так само часто як тоді, коли він продав італійцям душу.
Емілю більше ніхто не згадував старі грішки. Він навіть став членом правління клубу. Однак у 1934 році Ґьорліц знову покинув Польщу. Цього разу назавжди. За однією з версій, це було пов’язано з довічною дискваліфікацією брата Ґьорліца – форварда Йозефа. Ні, він не продався трієстинським купцям. Йозеф лише вдарив арбітра під час матчу. Ґьорліци вирушили до Німеччини. Там Еміль отримав хорошу посаду в міській адміністрації та у вільний від основної діяльності час – ганяв м’яча, виcтупаючи за альтенбурзький Айнтрахт.
Під час Другої світової Еміль займав одну ключових посад на металургійному заводі в Сосновцу. У лютому 1945 року Ґьорліц потрапив до радянської неволі, він чудово розумів, що його чекає у таборі для військовополонених, не кажучи вже про Сибір. Тож екс-голкіпер зламав собі коліно і вже у 1945 році повернувся до Альтенбурга. Там він швидко знайшов роботу. Ґьорліц працював водієм у радянській комендатурі. Таки італійські курси стали йому в пригоді. До останніх років життя Еміль підтримував зв’язок з колишніми членами 1. ФК Катовіце, які мешкали у НДР.
Еміль Ґьорліц
Але давайте повернемося у міжвоєнну Польщу. Там тривала священна війна із професійним футболом. "Аматором є той спортсмен, який замається спортом через любов до гри і тренується та бере участь у матчах власним коштом. Не маючи на думці заробляти ним ні зараз, ні в майбутньому. Не є аматором той, хто за гроші чи якісь інші матеріальні блага займається спортом. Також язик не повернеться назвати любителем вчителя спорту (тренера), що працює в якомусь зі спортивних товариств", – провів межу між хорошими аматорами і поганими професіоналами Przegląd Sportowy у 1921 році.
Були випадки, коли всі розуміли, що тут пахне злочином, однак щось довести було напрочуд складно. Так, чимало провідних тодішніх гравців отримували хорошу роботу зовсім не завдяки своїм унікальним скіллам, без яких підприємство аж ніяк не могло обійтися. Просто вони вміли добре копати м’яча. Також квітнула практика відзначення гравців невеликими подарунками чи преміями, які ховалися за евфемізмом "еквівалент грошей". Досить часто футболісти отримували позички в доларах. Звичайно ж, що кредитори ніколи не нагадували гравцям про їхні невеликі борги.
Шило не вдалося довго ховати в мішку. І провідні та жовті польські видання ледь не щодня виходили з сенсаційним матеріалом, в якому не добирали епітетів на адресу продажних футболістів та спонсорів, які постійно видавали своїм фаворитам субсидії натурою. То дорогий перстень прикрасить палець гравця, то срібний годинник з’явиться на зап’ястку футболіста, не кажучи вже про таку дрібничку як нова пара бутсів. "Аматор повинен бути джентльменом – подумав гравець і попросив у клубу нове пальто", – стверджувала популярна футбольна приказка тих часів. І це був не лише жарт. Топові гравці міжвоєнної Польщі одягалися у найкращих краківських, львівських та варшавських кравців.
Часто ПФС заплющував очі на дрібні грішки футболістів, але якщо до розкрутки справи підключалися ЗМІ, то чиновникам доводилося знімати темні окуляри і брати до рук батога. Найгучніший скандал, пов’язаний з прихованим професіоналізмом, вибухнув 1925 року у Львові. Того пам’ятного року у Поґонь перейшли Еміль Ґьорліц з Катовіц (той самий) та Кароль Ханке з Лодзі, який нібито приїхав у місто Лева для того, щоб навчатися в університеті. Очевидно, що такі трансфери викликали підозру. Почали ходити чутки, начебто гастролери отримують гроші з чорної каси. Боси Поґоні образилися на наклепників та зробили журналістів і папараці персонами нон ґрата на стадіоні команди. Керівництво обґрунтувало своє рішення тим, що гравці команди не бажають бачити на грі фотографів, які виводять їх з рівноваги.
І дійсно футболісти Поґоні часто пускалися берега: "Капітан команди п. Олєарчик у перерві матчу з Пардубіцами пішов на криту трибуну і дав ляпаса глядачеві, який нібито під час матчу кинув на його адресу образливі слова", – писав львівський "Спорт". Нерви брали гору не лише у львів’ян, а й краків’ян. Якось під час дербі між Віслою та Краковією Владислав Ковальський з Вісли вдарив кулаком в обличчя Станіслава Ціковського. Хуліган отримав рік дискваліфікації, а постраждалий вирішив зав’язати зі спортом. І його можна зрозуміти. Хто-хто, а Станіслав добре розумів, що здоров’я – дорожче. Ціковський був лікарем і непогано заробляв, маючи власну практику.
Під час Другої світової Станіслав, ризикуючи власним життям, надавав медичну допомогу бійцям краківського підпілля. Також він стабільно лікував спортсменів, які брали участь у нелегальних польських змаганнях, що відбувалися на території, окупованій вермахтом. А ось доля Ковальського склалася набагато трагічніше. У вересні 1939 року, боронячи батьківщину від радянських загарбників, Владислав потрапив у полон. Ковальський спробував втекти, але, на жаль, його спіймали. 21 вересня неподалік від села Вовчатичі, що на Львівщині, червоні кати розстріляли екс-гравця збірної Польщі.
Але ми щось відволіклися від наших профі. У місто Лева, як по святу воду, почали їздити всілякі комісії з ПФС. Вони перевіряли бухгалтерські документи Поґоні та Гасмонеї (клуб єврейської громади міста), проводили допити спортсменів і клубних функціонерів (до речі, інколи подібні комісії підключали до справи поліцію, яка прослуховувала телефонні розмови підозрюваних). У підсумку факт професіоналізму було підтверджено. Винними визнали п’ятьох гравців Поґоні та десятьох із Гасмонеї. Усі вони отримали довічну дискваліфікацію. Таке рішення спричинило величезне обурення у Львові. Щоправда, ПФС насправді усвідомлював, що подібних "профі" гать гати чи не в кожному клубі. Тож не хотів сіяти бурю.
"Хоча польський футбол був аматорським, однак всі провідні команди матеріально підтримували своїх найкращих гравців. Покаравши львів’ян, справедливо було б вжити аналогічні санкції і до усіх інших. Що сталося б тоді з польським футболом у цьому випадку, всім було очевидно. Це вчасно зрозуміло і керівництво ПФС. Тому справу припинили, а футболістам заборону грати у футбол замінили… загальним осудом", – пише історик та статистик Євген Попов у своїй ґрунтовній праці "Львів 1894-1939".
Чимало галасу також наробила "справа" Александра Пиховського. Її чудово описав Реміґіуш Пьотровський у "Незвичайному світі передвоєнного футболу": "1924 року Александр змінив Краковію на Віслу. Злі язики говорили, що Біла зірка спокусила ласого до наживи захисника квартирою. Тоді якась польська жовта газетка писала, що, незважаючи на поганий зір, Александр (один із перших місцевих футболістів, що грав в окулярах) дивовижно прозріває, коли бачить можливість підняти касу. Пиховський же пояснював свій трансфер дещо по-іншому. "Квартира. Це все казочки. Насправді у Краковії у мене постійно виникають конфлікти з єврейським керівництвом клубу. Їхні погляди не співпадають з моїми. Вони постійно ставлять мені палиці в колеса. Я більше не можу терпіти таке ставлення євреїв до мене. Тому вирішив перейти у Віслу".
До речі, Александр не зупинився лише на єврейському засиллі у Краковії. Він стверджував, що сіоністи є причиною багатьох проблем у спорті Другої Речі Посполитої. "На жаль, єврейські клуби пишаються своєю "обраністю" і не лише не дозволяють християнам керувати собою, а й не підпускають їх у свої лави, створивши таку собі закриту секту". Дамо слово Краковії: "Цей негідник Пиховський поставив нам ультиматум: або ви даєте мені кватиру, або я їду у провінцію, там на мене чекає тепленьке місце з високою зарплатнею".
Александр Пиховський (крайній ліворуч у верхньому ряду) в складі Вісли
Краковія відмовилася задовольняти апетити гравця, обіцяна посада на периферії дісталася іншому, тож Вісла опинилася в потрібний час у потрібному місці. Біла зірка жодного разу не пошкодувала про те, що, незважаючи на скандал, трималася за Пиховського до кінця. Він по праву вважався одним з найкращих захисників міжвоєнної Польщі. Попри непереконливі фізичні дані, Пиховський брав іншим. Александр був чудовим персональником та, мов справжній гросмейстер, прораховував те, що відбуватиметься на футбольному полі на кілька ходів наперед. Пиховський створив ідеальну пару з Емілем Стринкевичем. Przegląd Sportowy так писав про дует захисників: "Цей дует є радше синтезом одного повноцінного захисника. Пиховському бракує атлетизму та швидкості Стринкевича, якому явно не вистачає тактичних навичок, інтуїції та старанності Александра". Пиховський працював у суді та мав досить дороге хобі – він колекціонував годинники. Про його колекцію хронометрів знали не лише у Польщі, а й в усій Європі.
На жаль, доля відміряла йому мало. Як і для багатьох інших поляків, зворотній відлік для Александра запустився 1 вересня 1939 року. Пиховський вирішив боронити країну до останнього. Після поразки на полі бою, він пішов у підпілля. 20 жовтня 1943 року гестапо оточило будинок, в якому мешкав екс-футболіст. Пиховський не хотів потрапити до лап посіпак Мюллера, адже розумів, що з ним можуть зробити ці виродки. Тож вкоротив собі віку. Згодом з’ясувалося, що цього дня гестапо прийшло не за ним. Можливо, Александр скоїв суїцид якраз у тій квартирі, яка фігурувала у скандалі. Цікаво, чи Пиховський під час війни позбувся своїх антисемітських поглядів, адже він бачив, що німці робили з євреями. Перед війною у Кракові мешкало 68 тисяч євреїв. Німецьку окупацію пережила лише якась тисяча…
Футбол Другої Речі Посполитої приховує у собі ще багато таємниць, про які ми обов’язково розповімо у наступних матеріалах, присвячених цій апетитній темі.