Відверте інтерв’ю "Футбол 24" із капітаном "Динамо" (Тбілісі).
Олександру Амісулашвілі – 34 роки. Днями він не без скандалу попрощався із збірною Грузії. Ми ж його пам’ятаємо по київському “Динамо", "Дніпру" і "Таврії". Щоправда, у перших двох клубах кар’єра центрбека Амісулашвілі категорично не склалася.
"Футбол 24" додзвонився до Олександра у Тбілісі, щоб розпитати про життя, а принагідно поцікавитися: чому українські гранди свого часу виявилися такими негостинними до нього.
"Я не такий, як Лужний"
– В останньому матчі чемпіонату Грузії "Динамо" розписало нульову нічию із тбіліським Локомотивом". Наскільки масштабне це дербі за мірками вашої країни?
– Важко сказати, наскільки це дербі масштабне, бо на трибунах воно не відчувається. Народ у нас не дуже активно ходить на футбол. Сама ж гра продемонструвала, що ми заслуговували на 3 очки. Моментів біля воріт суперника вистачало, проте не вдалося їх реалізувати.
– З яким клубом у "Динамо" – головна принципова заруба?
– "Торпедо" (Кутаїсі), звісно ж. Проти них якраз зіграємо в наступному турі на власному полі. Думаю, вийде дуже пристойний матч.
– Чи зростає рівень грузинського чемпіонату?
– Важко сказати, поки я футболіст і не бачу всього збоку. Але з приходом нового керівника федерації створили 5-річний державний план розвитку футболу у Грузії. Виділяються під це відповідні гроші. З наступного року в нас буде зовсім інший формат чемпіонату. Відбуватиметься за системою "весна – осінь". Якщо зараз 16 клубів розбиті на дві підгрупи, то з 2017-го гратимуть 10 клубів. Плюс – розвиватиметься інфраструктура, будуватимуться нові стадіони. Сподіваюся, рівень нашого футболу зросте, бо поки що дуже важко конкурувати з європейськими клубами.
– Справді, "Динамо" вкотре не зуміло пробитися в груповий етап Ліги чемпіонів. Чи побачимо там найсильнішу команду Грузії хоча б колись?
– Ми всі сподіваємося на це – і команда, і керівництво, і наші вболівальники. Зараз колектив дуже розчарований через те, що не вдалося пробитись… Іноді слабші команди обігрують сильніших – це не рідкість. Може якийсь нефарт, але наразі нам не вдається створити сенсацію. От грали із загребським "Динамо". Долю протистояння вирішили окремі епізоди.
– Ви – капітан тбіліського "Динамо". Раніше носили пов’язку у "Краснодарі". Отже, є лідером по житті?
– Не знаю, збоку – видніше (Усміхається). Я ще в Самарі був капітаном. Для мене це завжди – велика честь.
– Про жорсткість Олега Лужного, який був капітаном київського "Динамо" і збірної України, розповідають легенди. Яким капітаном є ви – суворим, чи дипломатичним?
– Можна сказати, що всі питання я вирішую дипломатично. До кожного гравця треба знайти індивідуальний підхід. Комусь варто сказати жорсткіше, а когось навпаки – похвалити. У Росії в цьому плані було полегше. Натомість у нас, в Грузії, у хлопців – гаряча кров, тому з усіма потрібно знаходити спільну мову, враховувати всі нюанси. Існує межа, яку переходити не можна, незалежно від того, капітан ти, чи ні.
– Ваш кумир – Джон Террі. Наскільки вам вдалося наблизитись до свого ідеалу?
Якщо чесно, то в жодній із команд не ставив собі за мету стати капітаном. Просто так траплялося, що іноді тренер мені довіряв цю місію, іноді – футболісти. Отже, були на те якісь причини. Очевидно, бачили в мені задатки капітана.
"У нас було 4 війни – це вплинуло на футбол"
– Ви провели 50 матчів і забили 4 голи за збірну Грузії. Але минулого тижня зі скандалом завершили міжнародну кар’єру. У чому суть цієї неприємної історії?
– Потрібно враховувати мій вік, а мені вже 34 роки. Плюс – було кілька інших причин. А ще у мене 10-річний син, який ходить до школи і займається футболом. Може він і не читає це в пресі, але йому друзі розповідають і показують. Я не хочу, щоб дитина отримала психологічну травму. Все це в сукупності підштовхнуло мене до закінчення кар’єри у збірній Грузії. Думаю, так для всіх буде краще.
У мене існували прекрасні відносини із головним тренером (Владіміром Вайссом, – "Футбол 24"). Він – чудовий спеціаліст і чудова людина. Ми з ним обговорили цю ситуацію, я йому все пояснив і він зрозумів. Словом, я гарно попрощався і з ним, і з партнерами по збірній.
– Образливо, що ваша епоха в збірній Грузії закінчилася саме так?
– Знаєте, якщо подивитися, як зі збірної Грузії відходили інші футболісти… Всі закінчували по-різному. Але більшість – через тренера, вболівальників, ще когось там. Якось образливо все виходить.
– Ваша найкраща гра за збірну Грузії?
– На жаль, матчів, у яких ми перемагали, не так вже й багато. Якщо пригадувати, то насамперед варто сказати про поєдинок, в якому вдома обіграли хорватів. Якщо не помиляюся, то збірна Хорватії на той момент посідала 7 місце у рейтингу ФІФА. Після цієї перемоги ми ще зберігали шанси зайняти підсумкове друге місце у своїй групі. Крім того, шотландців обігрували. Із французами зіграли внічию. Прикро, що позитивних результатів виявилося не так вже й багато.
– Справді, усі ці роки за збірну Грузії виступали відомі футболісти із європейських клубів, гравці з іменем, але команда завжди посідала місця в нижній частині турнірної таблиці. Чому такий дисонанс?
– Якщо порівнювати старе покоління і теперішнє, то тоді футболісти були більш майстерні – тут ніхто не стане сперечатися. Вони грали в чемпіонатах Англії, Німеччини. Якість гри була вищою, ніж зараз, але результат також не вражав. Змінюються покоління і тренери, а результату все одно немає.
На фото: Амісулашвілі проти Жиру
Грузія – незалежна держава упродовж 26 років. За цей час у нас було 4 війни. Економічне становище – не зовсім хороше. У сукупності це впливає і на футбол. Плюс – іноді команді бракує характеру, коли потрібно зіграти через "не можу". Вболівальники вимагають від нас перемог, але, на жаль, поки що не вдається. Зараз у збірної Грузії – все попереду. Ми програли перший матч відбору на ЧС-2018, проте ще є час виправити ситуацію. Сподіваюся на краще.
"У Києві не склалося – звинувачую тільки себе"
– Як ви потрапили у київське "Динамо" на початку 2000-х?
– Спершу я став гравцем тбіліського "Динамо". Буквально через півроку мене викликали у збірну Грузії. На один із матчів прибули спостерігачі з Києва. А через рік вийшли прямо на мене і сказали: "Хочемо бачити тебе в "Динамо". Приїжджай". Упродовж півроку тбіліське "Динамо" не бажало відпускати мене у Київ, бо в клубу були свої плани на Кубок УЄФА. Але потім я таки поїхав.
– Перші враження від знайомства із українським грандом?
– У "Динамо" була просто неймовірна база, безліч полів, шалена інфраструктура. Словом, існувало все, щоб відчути себе справжнім футболістом. (Після паузи) Не склалося в мене у Києві. У цьому звинувачую лише себе. Коли в мене щось не вдається у житті чи у футболі, я насамперед шукаю причину у собі. Я і тільки я винен.
– Які у вас були відносини із Олексієм Михайличенком, тодішнім наставником "Динамо"?
– Михайличенко не пояснював, чому я не потрапляю в основний склад. Можливо, він міг би й більше спілкуватися зі мною, але не зобов’язаний був це робити – у нього вистачало хороших футболістів. А я – інша країна, приїхав молодий, нікого не знаю. Пригадую, перша гра у нас була на Кубок – проти "Дніпра" у Дніпропетровську. Ми поступилися. Як і вся команда, я також грав непереконливо. Після цього у мене вже не було шансів пробитися в основу. Сам собі винен. Замість того, щоб ще наполегливіше тренуватися, займатися собою, я опустив руки.
– Хто з партнерів, а там вистачало людей, які грали при Лобановському, вас найбільше вразив?
– У "Динамо" був сплав досвіду і молодості. Белькевич, Саша Головко, Дмитрулін, Шовковський, який досі класно грає і є справжньою легендою. Всі намагалися мене підтримувати, підбадьорювати. Але вийшло так, як вийшло.
– Ще перед переходом у київське "Динамо" вас запрошували шотландський "Данді" і московське "Динамо". Шкодували потім, що не погодилися?
– Ми з киянами обговорили фінансові умови. Потім вони озвучили зовсім інші цифри. Але мені, чесно кажучи, було наплювати. Я хотів грати у "Динамо" (Київ) – крапка! На інші пропозиції навіть не звертав уваги. Агент мені казав: "Є московські "Спартак" і "Динамо". Ти – молодий, перспективний. Там заробиш більше". Я йому відповів, що не зациклений на грошах.
– Якої ви думки про сучасне "Динамо" Сергія Реброва? Чи дивилися матч киян проти "Наполі"?
– Я переглянув огляд найкращих моментів цього матчу. Ну що можу сказати… Забили класний гол, але суперник виявився надто сильним. Важко грати проти "Наполі". Плюс – під кінець матчу "Динамо" залишилося в меншості. Надто складно діяти на такому рівні вдесятьох. Ми не так давно грали із Києвом на зборах. У Реброва – хороша команда, багато молодих хлопців. У них – хороші перспективи.
– Після "Динамо" ви потрапили у "Дніпро". Чому знову не склалося?
– Я поспілкувався із президентом "Динамо". Пояснив, що хочу грати. Через деякий час мені кажуть: "Завтра відлітаєш у Дніпропетровськ. Вони хочуть тебе бачити". Я прибув у "Дніпро", показав себе. Тодішній тренер команди Кучеревський сказав: "Тобі потрібно набрати фізичних кондицій і потім почнеш грати". Я тренувався упродовж двох тижнів, а потім поїхав грати за збірну. Відіграв один матч і повернувся у "Дніпро". Це був кінець березня. І тут Кучеревський мені каже: "Ти не будеш грати, бо на твоє місце є гравці збірної України". Я відповів: "Якщо не гратиму, то навіщо взагалі сюди приїхав? Якщо б не хотів виходити на поле, то залишився б у Києві". Якась незрозуміла, неприємна ситуація… Я у той момент хотів закінчити з футболом. Хоча мені було лише 22 роки. Розчарувався у собі і в людях.
– У "Таврії" вам повернули віру у власні сили?
– Так. Спасибі тодішнім президенту клубу, генеральному директору і головному тренеру за довіру.
– Після приєднання Криму до складу Росії "Таврія" припинила своє існування. Ваші емоції?
– Це вже політичне питання. У вас, в принципі, така ж ситуація, як і у нас. Тільки у нас вона триває упродовж 25-26 років. Образливо і боляче від того, що відбувається. Таке беззаконня, хоча надворі начебто XXI століття.
"У нас такий сусід – Росія"
– Ви чимало пограли в Росії. Щось змінилося у вашому ставленні до них?
– Та ні, причому тут це? У мене досі збереглися дружні стосунки із всіма хлопцями, з якими грав. Усе вирішується на такому високому рівні, що прості люди не мають до цього ніякого відношення. Згори сидять політики і усе "рішають", а простий народ страждає від цього. Прикро від того, що відбувається навколо, але нічого не поробиш – у нас такий сусід. Росія – всюди. І це не дім, не квартира, щоб продати і переїхати в інше місце. У нашій країні – також проблеми, ми не розвиваємося так, як цього б хотілося. Ну й у вас останнім часом – теж несолодко.
– У "Краснодарі" ви тривалий час грали у захисній масці. Наскільки це важко? Опишіть відчуття…
– Дуже важко. Особливо, якщо граєш у Краснодарі, а ще влітку! Спека неймовірна. Я грав у масці упродовж 2 місяців. Отримав дуже важку травму. На поле можна було повернутися через 2-2,5 місяці. Але вийшов вже через три тижні після операції. Лікарі, які мене оперували у Мюнхені, були просто в шоку. Це ж не рука, не нога, а голова.
– Чиїм було рішення випустити вас на поле передчасно?
– Виникла така ситуація, що "Краснодар" програв кілька матчів поспіль. Я сам хотів якомога скоріше повернутися, щоб допомогти команді. Ніхто мене не квапив: "Давай, виходь" – я персонально відповідав за свої вчинки. Було важко – все-таки це голова. Не обійшлося без дискомфорту.
"На вибори ходив лише одного разу"
– Чому ви не любите обмінюватися футболками після матчу?
– Я ніколи не підходив до суперника з такою пропозицію. Немає значення, проти кого граєш. У цьому не бачив потреби, бо ніколи не колекціонував футболки. Виняток – коли граю проти хорошого друга чи знайомого. Тоді можна обмінятися, чому б і ні?
– А якщо Мессі навпроти вас? Або Террі? Підійшли б?
– Та немає значення. Я грав проти Іспанії, Франції. Там стільки зірок! Але не звертав на це увагу. Ні до кого не підходив.
– Товаришуєте із Шотою Арвеладзе?
– Так, у нас гарні відносини. Він старший від мене, ми виступали разом. Потім я грав під його керівництвом у Туреччині, в "Кайсеріспорі".
– Чули про епічний матч його "Маккабі" із "Зенітом" у Лізі Європи?
– О, так! Я дивився потім огляд цього матчу. Прикро, коли ведеш 3:0, а потім поступаєшся. Але це футбол! "Зеніт" просто більш класна команда, яка спочатку недооцінила свого суперника.
– У Туреччині ви грали з оригінальним голкіпером…
– Було таке (Усміхається). Називався Сулейман. Йому було під 40, але грав дуже класно. Сулейман – жартівник і душа команди. Спілкувався абсолютно з усіма, добре володів турецькою та англійською. Якщо у когось День народження – співав імениннику Happy Birthday обома мовами, а потім ще своєю, рідною.
– Колись ви мріяли виступати за МЮ…
– Ні за кого особливо не вболіваю, але от англійський чемпіонат завжди мені був цікавий. Чув, "Манчестер" гратиме проти "Зорі" в Одесі. Із задоволенням приїхав би на цей матч, але я поки що – чинний футболіст, тому, на жаль, не зможу. В мене інший графік.
– В Одесі можна зустріти Міхеіла Саакашвілі. Георгій Деметрадзе негативно відгукується про екс-президента вашої країни. А що скажете ви?
– Саакашвілі – дуже відомий, як особистість. У 2004-му за нього проголосували всі, зокрема і я. Це був єдиний раз, коли я пішов на вибори. Те, що потім відбувалося, не хочеться згадувати. Вони почали дуже добре, але згодом усе зіпсували. Потрібно було казати на біле – "біле", а на чорне – "чорне". Грузія – маленька країна, всі один одного знають. Сподіваюся, таке беззаконня, як при Саакашвілі, більше не повториться.
На фото: Олександр і його дружина Ніні
– Вино чи чача? Що оберете?
– Можу дозволити собі під вечерю бокал червоного вина. Віддаю перевагу "Кіндзмараулі".
– Що вмієте приготувати із грузинської кухні?
– Нічого взагалі. Я тільки їм (Усміхається). Зате неперевершено готує дружина. У нас дуже смачна кухня. Проте для здоров’я (а особливо для здоров’я спортсмена) вона шкідлива – надто жирна.
– Ви й досі не розлучаєтеся із книгою?
– Як коли. От чесно – зараз вільного часу зовсім немає. Тренування, матчі, збори, сім’я, троє дітей. Люблю почитати книги на історичну тематику, зокрема про історію Грузії. Завжди цікаві мені персони відомих політиків світу. Буде час – знову візьмуся за книжку.