Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Мартіном Богатіновим, 34-річним голкіпером національної збірної Македонії, який свого часу захищав ворота львівських Карпат.
Минулого четверга сотні тисяч грузинів та македонців слідкували за перебігом подій на стадіоні імені Бориса Пайчадзе. Єдиний гол 37-річного Горана Пандєва став каталізатором величезного свята для Північної Македонії і грандіозного розчарування для Грузії. Перемога македонців означала ще й те, що нарешті визначився останній учасник у квартеті С на Євро – до Нідерландів, України та Австрії додалася Північна Македонія.
Північна Македонія – третій суперник збірної України на Євро-2020
За усім цим шаленством з лави запасних тбіліської арени спостерігав 34-річний Мартін Богатінов. Македонець, який три сезони провів у складі львівських Карпат, а зараз виступає на Кіпрі, має хороші шанси поїхати на чемпіонат Європи.
Про всяк випадок запит на інтерв’ю готую англійською. Відповідь Мартіна приємно дивує: "Привіт! Звичайно, що можна". Як живе легіонер, який не просто вивчив українську, а й не забув її через багато років – у нашому матеріалі.
"Фінальний свисток – і камінь впав із серця"
– Мартіне, ви встигли усвідомити і зрозуміти, що трапилося?
– Якщо чесно, то ні (Усміхається). Думаю, днів 10 ще має пройти, щоб ми зрозуміли важливість цієї події. Ми всі пережили дуже сильні емоції. Про це говорить дотепер вся країна, адже наша збірна вперше в історії зіграє на Євро.
– Як ви святкували перемогу над Грузією і коли заснули?
– Почали святкування безпосередньо на стадіоні у Тбілісі. Потім сіли у літак, відзначали ще там. Повернулися додому приблизно о 6-й ранку. Лише після цього лягли спати. Наступного дня тренерський штаб надав нам вихідний.
– Завтра у вас поєдинок проти Вірменії у Лізі нації УЄФА (розмова відбулася у вівторок, – Футбол 24), а після виходу на Євро ви вже встигли перемогти Естонію. Не важко було готуватися в емоційному плані?
– Трохи складно, це правда. Ми виграли плей-офф, однак Ліга націй триває. Наша команда показала свій максимум і перемогла естонців. На завтра також відповідально готуємося. У нас ще одна ціль – хочемо виграти свою групу.
– У своїй кар’єрі ви пережили чимало особливих емоцій, проте чи можна сказати, що останні хвилини поєдинку у Тбілісі були одними з найбільш нервових?
– Я вперше у житті так сильно переживав. Сидів на лавці і рахував хвилини до кінця гри. Особливо після того, як Пандєв забив. Зрештою, усі ми хвилювалися не тільки під час матчу, а й навіть за день до нього. На щастя, все склалося ідеально. Прозвучав фінальний свисток і камінь впав із серця.
– На телефоні було багато вітань? Всі прочитали?
– Якщо чесно, то я ще читаю. Вітають дотепер. Дзвонили, писали SMS, вітали у Facebook та WhatsApp. Як ніколи! Вітали також і з України: львівські друзі, знайомі агенти, а ще українці з кіпрського Етнікоса – Ігор Худоб’як та Олег Венчак.
"Україна назавжди в моєму серці"
– Ви є другим за віком (після Горана Пандєва) гравцем македонської збірної. Відчуваєте себе ветераном?
– Я про це не замислювався, поки позавчора Горан не залишив розташування збірної. "Ого", – подумав я собі. Насправді футбольне життя минає дуже швидко. Ще недавно я був юнаком, а зараз у збірній велика кількість молодих хлопців. Намагаюся підказувати усім, особливо, молодшим воротарям. Допомагаю усім, чим можу. Наш колектив – одна сім’я, ми всі спілкуємося на "ти", але, наприклад, до Пандєва усі члени збірної ставляться з величезною повагою. Це відчувається навіть у простому звертанні.
– Задумуєтеся про шанси потрапити в заявку на чемпіонат Європи?
– Я надзвичайно щасливий, що є частиною цієї команди. Мені вже 34, а у нашій команді є перспективні голкіпери. Все залежатиме від тренера. Якщо він вважатиме мене достойним, то я прийму його рішення з радістю і честю. Просто варто зачекати 4-5 місяців.
– У чому сила збірної Північної Македонії?
– Все змінив прихід в команду нового тренера. Ігор Ангеловскі створив хімію в колективі. Наш успіх – це величезна кількість факторів і заслуга багатьох людей, зокрема тренерів і футболістів, які завжди демонструють свій максимум.
– Як ви сприйняли потрапляння в одну групу на Євро зі збірною України?
– Про вашу країну у мене найкращі спогади. У Львові я провів три роки і зустрів там безліч прекрасних людей. Україна назавжди залишиться у моєму серці, адже там минула особлива частина мого життя. Відчуваю якусь близькість з цією країною, а майбутній матч на Євро не буде таким, як усі інші.
– Ви розмовляєте українською мовою не гірше за Михайла Кополовця. Львів ви залишили ще у 2013-му. Як можна так чудово вивчити мову за три роки і не забути її?
– (Сміється) Дуже дякую за комплімент! Відверто кажучи, я ще краще розмовляв, коли жив у Львові. Зараз трохи забув, та у мене є практика. В Етнікосі спілкуюся кожного дня українською з тренером воротарів Олегом Венчаком та Ігорем Худоб’яком. Для мене це принципово і важливо. Я хочу, щоб моя українська була чистішою і докладаю максимум зусиль.
– Як справи у Худоб’яка?
– Ми зараз тісніше спілкуємося, ніж у Карпатах (Усміхається). Проводимо час разом до тренувань і після них. У роздягальні теж сидимо поруч. А ще запрошуємо сім’ї одне одного на барбекю.
– Ви граєте протягом шести років на Кіпрі. Задумувалися, де осядете після кар’єри?
– На Кіпрі я одружився і, мабуть, житиму тут після завершення виступів. Загадувати не буду, але такий варіант найбільш реальний. Крім того, започаткував тут невеличкий бізнес. Задумуюся і працюю над ще одним. Тому все більше прив’язуюся до Кіпру.
– Тобто тренерська діяльність – не для вас?
– З кожним роком думаю все більше про майбутнє. Тому можу запевнити – не бачу себе тренером. Можливо, спробував би попрацювати футбольним агентом чи спортивним директором. Але точно не тренером.
"Справа не тільки у Кононові – вина лежала на всій команді"
– Перше місце у спогадах екс-футболістів Карпат про виступи у Львові займають фанати. У вас аналогічна ситуація?
– Тільки Львів і тільки Карпати! Зелені леви! (Мартін починає наспівувати і відтворювати заряди фанатського сектора, – Футбол 24). Я завжди повторював: львівські фанати – найкращі. У нас були різні результати, але ці хлопці постійно нас підтримували. Крім того, згадую саме місто. Там прекрасна архітектура – у центрі вдосталь класних місць і я там проводив ледве не кожен свій день. До мене в гості приїжджали батьки і брат з Македонії, гостювали друзі. Улюблена локація? Високий Замок. Звідти місто видно, як на долоні.
– У вашому активі майже півсотні поєдинків за Карпати. Який матч першим приходить на згадку?
– Півфінал Кубка України проти донецького Металурга у 2012-му. Я знав про ідею фанатів і їхню мрію про завойований кубок. Ми були надзвичайно близько до фіналу, та поступилися у серії пенальті. Мені було страшенно шкода вболівальників і взагалі усе місто. Кожен з хлопців віддав всього себе заради цього фіналу.
– Ви, наприклад, парирували два пенальті.
– За нічийного рахунку на 118-й хвилині суддя призначив одинадцятиметровий. Мені вдалося його відбити і переможець мав визначитися у серії пенальті. Я потягнув один удар, втім цього виявилося замало: Андрій Ткачук та Іван Мілошевіч свої спроби не реалізували. Всім було надзвичайно шкода. Не пригадую, чи плакав у роздягальні, але дуже хотів розплакатися у ту мить.
– При вас у Карпатах змінилося кілька тренерів: Кононов, Кучеров, Костов. З ким у роботі почувалися найкомфортніше?
– Це буде некоректно, якщо я когось виокремлю. Пригадую свої перші півроку з Кононовим – то було незабутньо. Ми фінішували п’ятими і вийшли у Лігу Європу. Далі були погані результати і відставка Олега Георгійовича. Однак справа не тільки у Кононові – вина лежала на всій команді. Тренер покинув Карпати, але ж нічого не змінилося на краще. Також зауважу, що цікаво було працювати і з Ніколаєм Костовим, і з Павлом Кучеровим.
– У складі "зелено-білих" ви перемагали Шахтар, здобували рекордну перемогу над Кривбасом (6:0), але розгромно поступалися у рідних стінах Іллічівцю (1:5).
– Спогадів багато. Це і переможний кубковий матч з Металістом, і дебютна гра з Арсеналом, і останній матч проти Говерли. Я тоді травмувався на 44-й хвилині і на другий тайм вже не вийшов. Також не можу забути свою єдину червону картку в кар’єрі, яку отримав у поєдинку з луганською Зорею.
У будь-якому разі Львів і Україна завжди асоціюватимуться для мене з позитивом і добром. Тому я з нетерпінням очікуватиму зустрічі на Євро. А ще одного дня однозначно приїду до Львова в якості туриста. Повторити ці емоції, прогулятися вулицями міста, зустріти знайомих і друзів – дорогого вартує.