Інтерв’ю "Футбол 24" із знаменитим нападником "Дніпра" кінця 80-х – початку 90-х.
Він народився у шахтарській глибинці Казахської РСР, але доріс до рівня топ-форварда, чемпіона та володаря Кубка Радянського Союзу. Усі свої головні титули Едуард Сон здобув у складі "Дніпра". Потім виїхав у Францію, де виступав за "Аяччо" і два заштатні клуби.
Вже багато років знаменитий "дніпрянин" – успішний європейський бізнесмен, який робить гроші у текстильній сфері. Чутки приписували йому інтерес до "Дніпра", який зараз опинився на межі повного краху. Мовляв, Сон стане власником клубу замість Ігоря Коломойського. Едуард Васильович спростував цю інформацію, однак своє бажання допомогти "дніпрянам" не заперечив.
"Футбол 24" зателефонував Едуарду Сону у Францію, щоб поговорити не лише про порятунок "Дніпра", але й пригадати захоплюючу футбольну кар’єру талановитого форварда.
"Корупція є і в Європі, проте не в таких масштабах"
– Едуарде Васильовичу, маєте щільний графік, у якому важко знайти місце для інтерв’ю. Скільки відряджень здійснюєте упродовж місяця?
– Важко сказати. Окрім відряджень часто беру участь у виїздах на матчі ветеранських команд. За останній рік налітав дуже багато. Алмата, Бішкек, Дніпропетровськ, Чикаго… Про мене не забувають, тож доводиться ще грати (Усміхається). По роботі літаю в Росію та Україну, по Франції їжджу машиною. На одному місці не люблю сидіти, якщо чесно.
– Про правила бізнесу знаєте, напевно, вже все?
– Ні, я думаю, що мені потрібно ще вчитися і вчитися. За великим рахунком, у мене невеликий бізнес, якщо порівнювати з нашими олігархами. У цій справі я вже 20 років – після того, як закінчив футбольну кар’єру. Загалом – у курсі всіх основ, деталей і тонкощів бізнесу.
– Що найскладніше у вашій діяльності?
– Знайти хороших, порядних партнерів і клієнтів. Якщо вони є, то всі інші труднощі легко подолати.
– Вести справи у Європі легко? Чи стикалися ви там хоча б раз із корупцією?
– Мені легко було починати – тут все прозоро, без усіляких "схем". Це одна із причин мого неповернення на батьківщину. І в 90-х, і зараз наша країна дуже корумпована. Ще в часи Союзу я не розумів, як таке можливо. Їздив зі збірною СРСР і міг порівняти – як живуть люди у Європі, а як у нас. Хоч був молодий, але розумів, що ми живемо неправильно.
Корупція існує всюди – у Європі також, проте не в таких масштабах. Особисто мені не довелося з нею зіткнутися. Співпрацював із крупними компаніями, які цінують свою репутацію. На щастя, українські та російські бізнесмени також починають її цінувати.
– Чи пробували підрахувати, скільки у вас підлеглих?
– Свого часу їх було близько 3 тисяч. Зараз значно менше. Близько 300-400 осіб.
– Як ви дійшли до ідеї зайнятися бізнесом?
– У мене до бізнесу були певні передумови, а вагому роль відіграло те, що я опинився закордоном. Мав диплом інституту фізкультури, але тут це не працювало. Розумів: для того, щоб перевчитися – потрібно багато часу. Кар’єру футболіста закінчив дуже несподівано, треба було якось утримувати свою сім’ю. Тому пішов у бізнес. Сподобалося, втягнувся і почав цим займатися на постійній основі.
"Біжу назустріч Дасаєву і хвилююся"
– У футбол ви прийшли через казахський інтернат, де часто доводилося битись. З яких причин виникали бійки?
– Потрібно було відстоювати власну думку, адже у будь-якому колективі належить зарекомендувати себе. Коли бачив несправедливість – казав про це. Іноді правоту можна було довести лише кулаками. Бився не так часто, але виникали моменти, коли належало продемонструвати характер. Стикався із такою собі юнацькою дідівщиною і захищав себе.
– Найжорстокішу бійку пригадаєте?
– Чомусь усі зациклюються на цьому моменті після того, як я одного разу розповів. Це – в минулому. Немає ні сенсу, ні бажання пригадувати.
– Хто був кумиром для хлопчака із казахської глибинки?
– У Радянському Союзі виблискував Олег Блохін. Він не був моїм кумиром, але всі хлопчаки рівнялися на нього. Найкращий форвард того періоду. Хоча мені завжди більше імпонував Марко ван Бастен.
"Між мною і Шевченком є дещо спільне, а Тайсон забив краще, ніж я". Правила життя Марко ван Бастена
– У своєму першому клубі – "Кайраті" – ви грали поруч із Курбаном Бєрдиєвим, який згодом став успішним тренером із чотками. Він вже тоді був таким побожним?
– Чесно кажучи, я здивувався, коли років 10 тому побачив його у "Рубіні" з чотками. У 80-х Бєрдиєв не справляв враження побожної людини. У "Кайраті" його всі поважали – він був стриманим і розумним чоловіком. На полі – дуже технічний інтелектуал. Тим паче, я – форвард, тож мені було важливо грати поруч із таким майстерним півзахисником, яким, безперечно, був Курбан Бєрдиєв.
– Справді, з пасу Бєрдиєва ви забили гол на "Лужниках" самому Дасаєву. Як це було?
– Це сталося у травні 1985 року. Зазвичай "Кайрат" дуже невдало грав на виїзді зі "Спартаком" і привозив по 3-4 м’ячі. Але у тому сезоні від нас пішов Стукашов, тож мене, як молодого і перспективного форварда, поставили в пару до Пехлеваніді. У першому таймі Бєрдиєв отримав м’яч, перебуваючи до мене спиною, і повів уздовж поля. У мене – непогана швидкість, тож я несподівано рвонув вперед від центру поля. Захисник Каюмов намагався створити "поза грою", але Курбан виконав пас трішки раніше.
Через половину поля я біг до Дасаєва практично сам. Біжу і хвилююся: якщо не заб’ю – будуть претензії. Наблизився, тоді взяв ліворуч. Дасаєв почав лягати і я зовнішнім боком стопи просунув м’яч йому поміж ніг – вийшло дуже красиво. Матч увійшов в історію, адже ми вперше зіграли зі "Спартаком" на його полі внічию. Це була справжня сенсація туру.
Виявилося, що на трибуні "Лужників" сиділи представники смоленської "Іскри", які взяли мене "на олівець". Коли пробили базу, виявили, що я ще не служив, бо закінчував інститут. Викликали в ЦСКА, а вже звідти скерували у Смоленськ. Тож цей матч проти "Спартака" зіграв величезну роль в моєму житті.
– Кому ще з топових радянських голкіперів ви забивали?
– Віктору Чанову – забивав. Отару Габелії – забивав. А ще – Михайлу Бірюкову із "Зеніта", Валерію Саричеву із "Торпедо", Станіславу Черчесову, Ігорю Кутєпову. Та практично всім голкіперам Вищої ліги.
"Ви повинні поцілувати Сона в одне місце"
– Ваш найпам’ятніший спогад про службу в "Іскрі"?
– В одному з матчів я отримав серйозну травму, коли вийшов на рандеву з голкіпером. Тоді падав дощик, м’яч ковзнув по газону і мені довелося прискоритись. Тим часом воротар кинувся назустріч, як німець Тоні Шумахер у тому знаменитому епізоді. Перед зіткненням я ще встиг пробити – м’яч влучив у стійку. Коли до мене підбіг мій партнер – йому стало погано. Моє стегно розвернуло повністю – своїми шипами кіпер завдав мені страшної відкритої рани. Мене забрала "швидка". Рану зашили.
– Жах…
– І от через 3-4 дні – наступний матч. Хлопці вийшли на розминку, я на полі біля них. На нозі – шви. Головний тренер Сергій Юрійович Морозов каже: "Я впишу тебе в заявку, щоб ти також отримав преміальні за гру". Ті, хто грав, отримували 100 відсотків, запасні – 50 відсотків. Матч розпочався, я сиджу на трибуні. Перший тайм закінчився нічиєю 0:0. У перерві пішов до роздягальні – послухати, що казатиме тренер. Вирішив переодягнутися.
У другому таймі стою за воротами. Час минає, до фінального свистка – хвилин 10, рахунок не відкритий. Відчув, що можу допомогти і підбіг до тренера. "Сергію Юрійовичу, – кажу. – Випустіть мене. Я зараз заб’ю". Він мені повірив: "Давай, виходь". Буквально через 2-3 хвилини ми подавали кутовий, суперники вибили м’яч, але я його підхопив і пішов в обіграш. Було велике скупчення захисників, але я обіграв практично всіх. Залишалося пробити по воротах і забити гол. Мене збивають. Я не належав до штатних пенальтистів "Іскри", тому гол забив інший гравець. Ми перемогли – 1:0. У роздягальні Морозов сказав команді: "Ви повинні поцілувати Сона в одне місце" (Сміється).
"Мефодійович, у мене син помирає"
– Потім ви перейшли у "Дніпро". Пригадували: "Спочатку було важко. Добре, що режим не порушував". А хто порушував?
– Хто порушував – я не скажу. Декого з хлопців вже немає серед живих. Не можу сказати, що я зовсім не порушував. Бо були футболісти, які абсолютно товаришували із режимом. Наприклад, Курбана Бєрдиєва я ніколи не бачив навіть із стаканом пива. Ми ж порушували – хтось більше, хтось – менше.
Знаєте, мені завжди хотілося виступати на високому рівні, грати міжнародні матчі. "Дніпро" входив у трійку найкращих клубів чемпіонату СРСР, грав у єврокубках, тож перехід у Дніпропетровськ став серйозним кроком вперед. Ще коли виступав у "Кайраті", мене запрошував московський "Спартак". У Смоленську я теж був помітний іншим клубам. Але найреальніші запрошення отримав, коли закінчував військову службу, – від "Кайрата", московського "Торпедо" і "Дніпра". У московських клубах завжди було почесно грати. Але я обрав "Дніпро", адже вважав – там для мене, як футболіста, найкраща перспектива.
На фото: Едуард Сон (ліворуч) поруч із одноклубником Миколою Кудрицьким (у центрі)
Прийшовши в клуб, зрозумів – якщо буду порушувати, не досягну поставленої мети. Знаєте, до речі, коли футболісти найчастіше вживали алкоголь? Під кінець сезону, коли накопичується втома. Знімали напругу таким чином.
– Свого старшого сина ви назвали на честь Євгена Кучеревського. За що вдячні цьому тренеру?
– Окрім того, що Євген Мефодійович був хорошим спеціалістом, він виявився ще й розумною, благородною і порядною людиною. А це – дуже важливо. Футболісти його поважали. Заради такої людини хотілося виходити на поле і битися лише за перемогу. Нас багато – 20-30 осіб у команді. Усі – різні. Але Кучеревський знаходив підхід до кожного. Отже, був ще й хорошим психологом. Мав хороше почуття гумору, вмів "розрядити" атмосферу.
"Рикуна принесли побитого. Я хотів його шандарахнути". Невмирущі правила життя Євгена Кучеревського
– Пригадаєте якусь конкретну історію?
– Це був 1991 рік, ми тільки-но приїхали зі зборів. Перший матч – у Дніпропетровську проти запорізького "Металурга", команди, куди перейшли 5-6 гравців "Дніпра". Мова про Шоха, Тарана, Башкирова, Сорокалета, Пучкова. Це ветеранисті гравці, яких в один момент Кучеревський попросив перейти в інший клуб. У Запоріжжі також працював Геннадій Жиздик, знаменитий екс-начальник команди "Дніпро", який тепер обіймав посаду президента "Металурга". Тож цей матч був надзвичайно важливий – як для гравців, так і для вболівальників. Зрештою, це дербі – між містами відстань лише 100 кілометрів.
І от ми повернулися зі зборів, потрібно 2-3 дні провести на базі. Моя дружина тим часом поїхала у Смоленськ (вона звідти родом), прихопивши нашого 2-річного сина. Телефоную, щоб запитати, як справи. Вона розплакалася у трубку: "Женя отруївся. Він у реанімації – при смерті". Більше я нічого не чув: "Негайно вилітаю". Підходжу до Кучеревського: "Мефодійович, у мене син помирає". – "Едік, не думай ні про що зайве. Лети". Інший тренер мене б не відпустив перед такою грою – я в цьому практично впевнений. Адже у сезоні-1990 я став найкращим бомбардиром команди і був нападником №1 у "Дніпрі".
Син упродовж 3-4 днів не їв узагалі. Його тіло нагадувало маленький скелетик. Але через день після того, як я прилетів, синові полегшало. Він захотів їсти. Лікарі втішили: "Все буде нормально". Я ще встигав на гру. Був такий авіарейс Смоленськ – Могильов – Черкаси – Дніпропетровськ. О восьмій ранку я вилетів, в обідню пору прибув на базу.
"Ну як?" – запитує Кучеревський. "Все нормально, син одужує". – "Я тебе запитую – грати зможеш?" Два дні не тренувався, майже не спав, але відповів: "Звичайно, зможу". На останніх хвилинах матчу відгукнувся на подачу, по-моєму, Шахова, і забив ударом головою. Моїй радості не було меж. Таким чином я віддячив Кучеревському – приніс команді перемогу.
Далі буде.