Володимир Войтюк – про пілота літака, в якому загинули зірки великого Манчестер Юнайтед 1950-х, і його боротьбу за правду. Ця історія гідна екранізації.
* вперше цей текст був опублікований 6 лютого 2022 року
6 лютого 1958 року – один із найчорніших днів в історії футболу. Тоді в Мюнхені під час третьої спроби злетіти розбився літак із Манчестер Юнайтед на борту. Загалом 23 людей стали жертвами тієї моторошної трагедії. Серед пасажирів, яким пощастило вижити, був Джеймс Тейн, якого ненавиділа вся Британія. Він неодноразово пошкодує, що не загинув 6 лютого. Від Джеймса усі сахатимуться, мов від прокаженого. Одинадцять років пілоту доведеться носити жахливий ярлик "людини, яка вбила Малюків Басбі". Життя сім’ї Тейна також перетвориться на пекло. Однак Джеймс мав сильний внутрішній стержень і зрештою виграв битву за своє чесне ім’я.
Однією з найкращих книг про Малюків Басбі по праву вважається "Команда, яка не помре" Джона Робертса. Родзинкою цієї праці стало те, що її автору вдалося, на перший погляд, неможливе. У 1974 році Робертс зателефонував Тейну, який ховався від зовнішнього світу на своїй птахофермі в Беркширі. Спершу екс-пілот навідріз відмовився від інтерв’ю, однак потім передумав: "ОK, але з вас пляшка хорошого віскі". Коли Робертс привезе обіцяну плату за одкровення Джеймса, той розсміється: "Про плящину я просто пожартував. Я лише хотів виговоритися і нарешті розповісти, як насправді все трапилося 6 лютого 1958 року. Але віскі я, звісно ж, візьму. Який британець відмовиться від хорошого алкоголю?"
Після мюнхенської катастрофи Малюки Басбі здобули безсмертя, вони тисячі разів згадувалися у книгах, журналах, фільмах, документальних стрічках. Але практично ніхто не вимовляв ім’я Джеймса Тейна. Якщо ж він і згадувався, то його називали хіба що "негідником, що знищив найкращу команду в історії "червоних дияволів". З 1958 року Тейна проклинали, залякували та звинувачували у всіх смертних гріхах. Чи заслужив пілот нести цей важкий хрест? Звичайно, що ні.
Ні в кого не виникало бажання проаналізувати, через що на останньому етапі свого життя довелося пройти Тейну, щоб довести власну невинність. У масштабах трагедії Малюків Басбі його битва за справедливість виглядала занадто дрібною. Нам видається не надто справедливим те, що усі згадують про загиблих гравців, а про Тейна практично ніхто не хоче написати бодай кілька рядків. Хоча його також можна назвати жертвою мюнхенської катастрофи.
На початку лютого 1958-го "червоні дияволи" у чемпіонаті Англії програвали Вулверхемптону 6 очок. Проте в МЮ залишалося ще багато матчів, щоб виграти своє третє чемпіонство поспіль. І хороша нагода суттєво скоротити відрив від "вовків" у "червоних дияволів" була вже 8 лютого, коли манкуніанці мали зіграти з лідером. Малюки Басбі якраз вийшли на пік форми та 14 останніх ігор не покидали поле на щиті. Щоправда, перед ключовим поєдинком з Вулверхемптоном, на англійську команду чекав непростий виїзд у Белград, де у чвертьфіналі КЄЧ Малюки Басбі сподівалися захистити непереконливі домашні 2:1 у протистоянні з Црвеною Звездою.
Метт пам’ятав свій попередній європейський вояж, коли МЮ кілька днів добирався з Праги. Тоді туман над Альбіоном перешкодив команді потрапити додому, тож "червоним дияволам" довелося летіти в Амстердам, а вже звідти на поромі добиратися в Ланкашир. Цю виснажливу подорож тренер називав головною причиною втрати очок у виїзному протистоянні з Бірмінгем Сіті. Басбі розумів, що стоїть на кону у матчі з Вулверхемптоном, тому, щоб зекономити час і сили, наполіг на чартерному літаку для поїздки в Белград.
Пілотами, які мали доправити Малюків Басбі, були Джеймс Тейн та Кеннет Реймент. Вони товаришували та колись служили у Королівських ВПС (до речі, Кен під час Другої світової війни збив 5 німецьких літаків, один італійський та крилату ракету Фау-1), після цього товариші майже синхронно приєдналися до British European Airways (BEA). Щоправда, у Реймента було дещо більше досвіду польотів на літаках єлизaветинського класу (так охрестили Airspeed Ambassador за те, що BEA представили першу зі своїх машин у 1952 році, невдовзі після коронації Єлизавети ІІ).
Відповідно, Реймент, який щойно одужав після операції з видалення грижі, рвався за штурвал. "Коли я приїхав, щоб забрати літак, там мене вже чекав Кен. Після тривалих наполягань, я запропонував йому соломонове рішення. Я сказав: давай я відвезу їх у Белград, а ти в Манчестер. Я хочу ще раз підкреслити, що ми обоє були кваліфікованими пілотами та капітанами, і насправді Кен налітав більше годин на єлизаветинцях, аніж я", – згадував Джеймс.
Вони обоє були льотчиками дуже високого статусу. VIP-пілоти для VIP-пасажирів. Тейн часто літав разом з Кеном. Реймент звик керувати літаком, сидячи ліворуч. Тому він попросив Джеймса помінятися з ним місцями. Тейн не мав нічого проти. Цим наш герой порушив правила компанії, згідно з якими командир корабля завжди повинен сидіти ліворуч. Але на такі дрібниці пілоти часто не зважали. І постійно порушували це не надто важливе правило. Згодом ця невеличка провинність суттєво ускладнить життя Тейну.
До речі, зворотна дорога розпочалася з пригод ще у Белграді. Виліт із Югославії довелося затримати на годину через те, що Джонні Беррі загубив свій паспорт (можливо, якби форвард не був таким роззявою, то Малюки Басбі виграли б кілька КЄЧ, а не згоріли в Мюнхені). Шостого лютого літак приземлився в головному місті Баварії для дозаправки.
О 14:19 диспетчер мюнхенського аеропорту дав добро на зліт. Дозвіл діяв до 14:31. Першу спробу старту зупинив Тейн, який помітив незвичні коливання стрілки манометра лівого двигуна, коли літак виходив на повну потужність. Також двигун почав кашляти. Через три оберти секундної стрілки Реймент знову спробував злетіти. Але вже через 40 секунд капітулював, оскільки вилізла ще одна проблема. У двигун почала поступати збагачена паливна суміш (на жаль, це було звичним захворюванням єлизаветинців). Справа в тому, що у двигунах Bristol Centaurus дросельні заслінки відкривалися занадто швидко. Тому єлизаветинцям ця проблема часто вилазила боком, особливо на високогірних аеродромах.
Тейн попросив пасажирів покинути борт, зачекати в залі очікування, а він перевірить двигуни і спробує підготувати рейс до вильоту. Попри ці слова, пасажири не вірили Джеймсу, що сьогодні їм вдасться вилетіти. Так, найкращий гравець МЮ Данкан Едвардс відправив телеграму власниці квартири, в якій мешкав: "Усі рейси скасовані, летимо завтра, Данкан".
Тейн і Реймент обговорили вищезгадані проблеми з інженером Біллом Блеком. Він сказав, що негаразди, які виникли з літаком, часто бувають у єлизаветинців, що злітають у Мюнхені, і пов’язані з чималенькою висотою міста над рівнем моря. Для уникнення цих проблем Білл порадив більш повільно виходити на злітний режим. "Але якщо ви переживаєте, то я б радив сьогодні залишитися в Мюнхені, щоб я ретельно оглянув двигуни. Раптом проблема більша, ніж видається на перший погляд".
Джеймс Тейн
Однак Джеймс пам’ятав, що 8 лютого МЮ чекає ключовий матч із Вулверхемптоном. Тому він запропонував відкривати дроселі якомога повільніше (так пілоти дещо знижували навантаження на двигун), поки літак не досягне останньої третини злітно-посадкової смуги. Її довжина в мюнхенському аеропорту (маже два кілометри), на думку пілотів, дозволяла відірватися від землі у будь-якому випадку. На жаль, не так сталося, як гадалося. І "червоні дияволи" не встигнуть на матч із "вовками". Після 15-хвилинної паузи пасажирів покликали назад. Усі були неабияк налякані. Особливо Біллі Вілан, який ненавидів польоти, вигукнув: "Можливо, це смерть. Але я готовий". Сумне пророцтво гравця виправдалося.
О 14:59 літак знову опинився на злітній смузі, а через дві хвилини Джеймс отримав дозвіл на зліт, що діяв до 15:04. Тейн повідомив, що літак стартує, і Реймент обережно зсунув дросель вперед та відпустив гальма. Cпершу лівий двигун знову показував коники, але потім, скориставшись рекомендацією Блека, Тейн полагодив його. Літак почав набирати хід. Тейн слідкував за швидкістю. Коли цей показник досягнув 117 вузлів, радист Роджерс прокричав команду "V1" – після якої переривати політ стало небезпечно (своєрідна точка неповернення), а потім "V2" – 119 вузлів, мінімальна швидкість відриву від землі. Пілоти чекали, що літак скоро ще набере, а натомість швидкість впала до 117, а потім взагалі до 105. Пілоти зрозуміли, що їх тепер може врятувати лише диво.
Джеймс так згадував у розмові з Робертсом моторошні подробиці того чорного дня: "Я простягнув руку до важеля дросельної заслінки і вдарив по ньому, але він був висунутий до кінця. Думаю, що Кен у цей же час намагався потягнути штурвал на себе. Я витягнув руки, трішки припіднявся і спробував подивитися назовні. Краще б я не дивився туди. Я усвідомив, що нам кінець. Літак нісся туди, де стояли дерево і дім. І я розумів, що нам аж ніяк не вдасться проскочити між ними. Я сів, опустив голову та почав чекати удару".
Літак пробив огорожу, перетнув дорогу та вдарив крилом у стіну будинку (там мешкала сім’я з 6 осіб, у момент аварії лише четверо з них перебували вдома, на щастя, вони встигли втекти раніше, ніж їхнє помешкання зникло у вогні). "Частина крила та хвіст відвалилися і розпочалася пожежа, ми стали крутитися і я побачив дерево з того боку, де сидів Кен. Права частина фюзеляжу потрапила у дерев’яний сарай, де за фатальним збігом обставин стояла вантажівка з шинами та паливом. Вона миттєво вибухнула. Ми ще трішки покрутилися і після цього літак зупинився. Спершу мене ледь не заглушив дикий шум. А потім запанувала гнітюча тиша", – згадував Тейн. Двадцять пасажирів загинуть на борту, а ще троє помруть у лікарні. Попри те, що Джеймс не постраждав, шосте лютого назавжди змінило життя пілота. І у миті депресії він неодноразово повторював, що краще б загинув того страшного дня.
Джеймс миттєво зорієнтувався у ситуації та почав кричати до тих, хто вцілів: "Забирайтеся, мерщій тікайте геть. Зараз він вибухне". Через кілька хвилин на допомогу людям, які опинилися у полум’яній пастці, кинулися рятувальники аеропорту та чоловіки з навколишніх ферм. Кена затиснуло в кабіні, Джеймс спробував йому допомогти, але не зміг. Добре, що німецькі рятувальники не забарилися. Вони вилізли на літак та витягнули Реймента. Він довго боротиметься за своє життя, перш ніж 15 березня поповнить моторошний список жертв Мюнхена.
Через шість годин на місце катастрофи прибув Ганс Райкель, головний слідчий з авіакатастроф у ФРН, який мав встановити причини трагедії. Як до пілота, до нього не виникало жодних заперечень. Ганс налітав багато годин у Люфтваффе та Люфтганзі. А ось до його дедуктивних скіллів виникає чимало запитань. Райкель ніколи не стикався з подібними катастрофами. Він поставився до цієї справи, спустивши рукави. Так, прибувши на місце трагедії, Ганс навіть не мав нормального ліхтаря та позичив його у журналістів. Райкель одразу вбив собі в голову, що головною причиною катастрофи стало зледеніння крил. Тому він почав підганяти факти під свою версію. Хто шукає – той знайде. І Ганс швидко виявив лід.
Райкель стверджував, що уламки літака були покриті 8-сантиметровим шаром снігу, який легко змітався рукою. Під ним він побачив лід, що міцно примерз до крила. Слідчий не помітив його лише на ділянках неподалік від двигуна. Ганс припустив, що все крило покрилося льодом, але під час пробігу потік повітря від двигунів здув лід, що був безпосередньо за ними. Через два дні після катастрофи Райкель розпочав допит Тейна: "Ми виявили на правому крилі льодовий наріст. Чому ви не усунули його перед вильотом?" Тейн заперечував: "Там не було ніякого льоду. Коли я напередодні першої спроби зльоту вийшов із літака, то побачив сніг, що танув на крилах". Головною причиною катастрофи Джеймс назвав велике скупчення снігу наприкінці злітної смуги.
У квітні 1958 року німецька сторона розпочала офіційне розслідування авіатрощі. Воно, у першу чергу, намагалося довести невинність працівників мюнхенського аеропорту в загибелі 23 людей. Саме тому Джеймса і зробили головним цапом-відбувайлом. Ганс почав тиснути на пілота, наводячи йому численні розповіді свідків, які бачили сніг на крилах літака, та докоряв за те, що він не зчищав лід перед зльотом. Однак цього було занадто мало, щоб повісити усе на Тейна. У день катастрофи температура коливалася у районі нуля, чого не вистачало для перетворення снігу на лід. І Тейн же бачив, як сніг танув на крилах літака, що переконало його у непотрібності протильодової обробки крил.
Проте німці мали й на це свій аргумент. Вони зауважили, що єлизаветинець щойно спустився з висоти майже 8 кілометрів, де було мінус 25. Тому експерти висунули припущення, що сніг, потрапляючи на крила, миттєво перетворювався у лід. На що Тейн зауважив, що під час зниження у Мюнхені увімкнув протильодові нагрівачі, завдяки цьому крила стали не холоднішими, а теплішими за повітря. Джеймс гадав, що відповів на усі запитання й тепер зможе спокійно повернутися до роботи.
На жаль, Райкель тримав у рукаві козирного туза, який і змінив усе життя пілота. Ганс показав слідству доказ, який беззаперечно доводив вину Джеймса. Один із фанатів "червоних дияволів" зробив фото літака, що стояв у аеропорту перед першою спробою. І на його крилах чітко виднілася біла пляма. Очевидно, що німці інтерпретували її як шар снігу. Усі літаки, що вилітали з Мюнхена того дня, проходили протильодову обробку, крім єлизаветинця. Тож Ганс зробив висновок, що головною причиною катастрофи стала авантюрна відмова екіпажу від протильодової обробки. Існував ще один неприємний для німців факт, який вони одразу спробували помножити на нуль. Число жертв суттєво збільшив сарай, де стояла вантажівка з паливом. Тому німецько слідство "довело", що відстань від аеропорту до цієї споруди відповідала усім нормам.
Також господарі розглядали й версію несправності двигуна. Але її швидко відкинули. На двигуні стояв примітивний самописець, дані якого підтвердили, що в момент пробігу тяги в ньому вистачало для того, щоб літак зміг піднятися у повітря. У березні 1959 року німці опублікували офіційний звіт розслідування, де головним винуватцем мюнхенської катастрофи назвали Тейна. Джеймса також звинуватили у тому, що, помінявшись місцями з Кеном, він створив плутанину, через яку пілоти не надто добре розуміли, хто за що відповідає. Так капітан став вбивцею Малюків Басбі.
Преса з радістю накинулася на Джеймса. Тейн заховався від стріл критиків на своїй фермі, але він не збирався капітулювати й розпочав непросту боротьбу за власну честь. Пілот знав, що висновки німецької експертизи шиті білими нитками, адже він не бачив ніякого льоду на крилах. Джеймс був переконаний, що існувала якась зовнішня сила, що перешкодила літаку злетіти. "Подібні звинувачення могли б зламати будь-кого, але не мого батька. Він мав міцний внутрішній стержень та був готовий радше померти, аніж погодитися з тим, що він вбив майже дві дюжини людей", – розповідала Себуда Тейн, донька пілота.
Джеймс припустив, що головною причиною мюнхенського пекла стала снігова каша, яка утворилася на злітній смузі того зимового дня. Ось як Тейн пояснював свою думку: "Уявіть, що ви їдете взимку по сухій дорозі і раптом вам трапляється ділянка зі сльотою. Ви одразу відчуєте опір. Це ж трапилося і з нашим літаком". На захист Джеймса став і Террі Таунсенд, канадський авіаційний експерт, який багато років вивчає проблеми забруднення злітних смуг. Німці стверджували "До чого тут каша? Насправді там не було ніякої каші. Якщо вона там існувала, то чому ж інші літаки спокійно злетіли? Ця уявна каша чомусь не завадила їм піднятися в повітря". Террі ж наводить логічний аргумент, який множить на нуль усі докази цих "незацікавлених" експертів.
"Інші літаки злітали з перших двох третин смуги, які розчистили працівники аеропорту. А ось останню вони полінувалися прибрати. Саме це недбальство й стане головною причиною однієї з найбільших катастроф в історії футболу. А ось єлизаветинець розганявся значно повільніше, через проблему з двигунами і тому досягнув фінальної частини смуги, покритої фатальною кашею".
Тейн розкопав інформацію, згідно з якою у 1949 році трапився випадок, коли сльота не дала злетіти літаку у Ванкувері. Канадські спеціалісти проаналізували цей інцидент і дійшли висновку, що каша товщиною у 5 см здатна завадити літаку досягнути швидкості, необхідної для відриву від землі. Вони розіслали попередження в усі авіакомпанії світу про небезпеку зльотів при глибині каші у 5 см і більше. BEA також отримали цього листа, але лише посміялися над переляканими канадцями та відправили його в архів. Тейну зрештою пощастило знайти свідка, який оглядав уламки літака одразу після катастрофи.
Карл-Гайнц Зефер прибув одним із перших на порятунок пасажирів. Він виліз на крило та допоміг витягнути Реймента з вогняної пастки. "Я йшов по правому крилу і не помітив льоду ні на фюзеляжі, ні на крилах. Я був у ґумовцях. Якби там лежав лід, то я б неодмінно послизнувся", – згадував Карл-Гайнц. У своєму звіті Райкель лише вибірково навів свідчення Зефера, викинувши той фрагмент, де рятувальник стверджував, що не бачив льоду на борту.
Авіадиспетчери також підтверджували версію Джеймса про неприбрану смугу. Зліт розпочинався як слід і на середині злітної смуги носова стійка піднялася, як і має бути, але потім, загрузнувши в каші, опустилася. Однак Ганс також заплющив очі на ці свідчення. Не знайшовши спільної мови з провідними диспетчерами аеропорту, він покликав молодих стажерів, які лише кивали на усі висновки горе-слідчого.
Головним свідком, який довів, що мюнхенський аеропорт невинний у катастрофі, став… начальник цього аеропорту. Він стверджував, що перевірив стан смуги й товщина каші не перевищувала сантиметра. Террі Таунсенд не погоджується з цим висновком "чесного" начальника: "Сльоту дуже важко точно виміряти. Оскільки вона може суттєво відрізнятися у різних місцях. В одному – сантиметр, а в іншому – десять. Щоб отримати точну величину, потрібно зібрати дані з різних ділянок. Чого начальник мюнхенського аеропорту, на жаль, не зробив". Тейн піддав сумніву й висновок Райкеля, що лід на крилах був ще до зльоту, зроблений лише на підставі того, що після катастрофи льоду не спостерігалося лише за двигунами.
Джеймс і Рубі
Наукове спростування цій дилетантській експертизі зробила Рубі Тейн, дружина Джеймса. Вона однією з перших жінок отримала в Брістольському університеті диплом з відмінними оцінками з фізики, хімії та математики. Рубі звернула увагу на те, що палаючі уламки літака залили вогнегасними засобами. Вона дістала зразок порошку, яким гасили полум’я в Мюнхені. Ним виявилася звичайна сода. Рубі посипала нею металічну обшивку автомобіля (у цьому досліді вона виконувала роль крила літака) і побачила, що, змішуючись з водою і снігом, сода утворює розчин, який замерзає при більш низькій температурі, аніж та, що тоді панувала в аеропорту. Пожежники найбільше поливали двигуни. Експеримент Рубі продемонстрував, чому лід не наріс за двигунами, а натомість покрив інші ділянки крил. Тейн надіслав свої висновки Райкелю, проте той відмовився переглядати справу, адже розумів, що тепер головним винуватцем загибелі Малюків Басбі можуть зробити мюнхенський аеропорт, а не англійського пілота.
На Різдво 1960 року BEA зробили Джеймсу чудовий "подарунок". Вони вказали Тейну на двері, мотивуючи це тим, що він порушив важливе правило, яке забороняло пілотам мінятися місцями. "ВEA вигнали його за дрібне порушення, яке часто допускали практично усі", – розповідала донька Тейна. "Британські авіалінії не хотіли, щоб у них працював пілот з такою репутацією. Уявіть собі, що ви сидите в літаку і тут оголошують: "Сьогодні нашим повітряним судном керує капітан Джеймс Тейн". А ви думаєте: "Чорт! Так це ж той негідник, що в 1958 році вбив у Мюнхені 23 людей!" Чи багато пасажирів хотіли б літати з таким "кваліфікованим" пілотом?", – пише Стів Моррін у книзі "Мюнхенська авіакатастрофа".
BEA також звинуватила Тейна у втраті фірмової кепки, елемента уніформи пілотів компанії, яку він загубив десь серед уламків літака. Та надіслала Джеймсу рахунок, оплата якого мала компенсувати "грандіозні" збитки фірми від втрати головного убору. Щоб якось звести кінці з кінцями, дружині Джеймса довелося влаштуватися на ще одну роботу – вчителькою в школі. Донька Себуда також відчула на власній шкірі, як це – бути донькою вбивці. "У школі я стала жертвою булінгу. Я практично не мала друзів. Оскільки ніхто не хотів товаришувати з донькою чоловіка, який відправив на той світ найкращих футболістів Британії. Діти часто можуть бути дуже жорстокими. Також нам часто приходили листи, в яких татові погрожували смертю".
Тейн не здавався і продовжував бомбардувати британську й німецьку владу, наполягаючи на відновленні розслідування. У 1965 році його невтомна праця зрештою дала якісь плоди. Німці погодилися ще раз повернутися до мюнхенської катастрофи. Англійці провели кілька експериментів, імітуючи зліт єлизаветинців в умовах снігової каші. І результати цих дослідів повністю підтвердили правоту Тейна. Щоразу, зіткнувшись з шаром сльоти, швидкість літаків суттєво падала.
Проте Райкель вкотре прикинувся сліпим і знову дорікнув Джеймсу за те, що той помінявся місцями з Кеном, що, мовляв, відіграло набагато більшу роль у катастрофі, ніж якась там міфічна каша. Висновок німецької комісії став нокаутуючим ударом для Джеймса. Тейн був простим пішаком на великій політичній шахівниці. І ним просто пожертвували. З моменту закінчення Другої світової минуло не так багато часу й Великобританія не мала жодного бажання конфліктувати з ФРН через якогось там пілота.
Коли Тейн вже опустив руки, допомога прийшла звідти, звідки він аж ніяк не чекав. За Джеймса заступився найвпливовіший британський політик, прем’єр-міністр Гарольд Вільсон. Під час відвідин Олд Траффорд він якось зауважив, що не вірить у вину Тейна. Цю заяву прем’єра миттєво розтиражували усі провідні ЗМІ. У 1968 році Гарольд дав вказівку розібратися як слід у причинах мюнхенської катастрофи та нарешті зняти з Джеймса ярлик вбивці. І слідству вдалося на перший погляд неможливе – зруйнувати головний доказ проти Тейна. Аналіз світлини довів, що біла пляма на ній – не сніг, а усього лише відблиск, що утворився внаслідок відбиття світла від мокрої поверхні.
З негативу англійці зробили ще один відбиток, на якому чітко побачили позначки, нанесені на літак, тож льоду там аж ніяк не могло бути. До того ж, три незалежні експерти стверджували, що та кількість льоду, яку Райкель виявив на крилах – 5 мм, не могла завадити зльоту. Британцям також вдалося знайти ключового свідка Райнгарда Маєра, пілота, який першим прибув на місце катастрофи. Ось його слова: "Я підійшов до літака, уважно оглянув крила та не побачив там нічого схожого на лід. Там я вивив лише сніг, який швидко танув". Райнгард також розповідав, що ще в 1958 році розмовляв з Райкелем тет-а-тет і говорив слідчому, що не бачив ніякого льоду. Проте ці свідчення не вписувалися у версію німця. Тому він вдав, що цієї розмови ніколи не було.
Зрештою у березні 1969 року британський уряд офіційно реабілітує Джеймса. Проте ніхто не поспішав повертати його на роботу. Тейн більше ніколи не літатиме. А німці вперто продовжуватимуть наполягати на тому, що саме Джеймс був головним винуватцем мюнхенської катастрофи. Ця несправедливість підірвала сили Джеймса і він помер відносно молодим, йому виповнилося лише 54. "Насправді Джеймс не був убивцею, а рятівником сотень людей. Він допоміг багатьом авіакомпаніям звернути увагу на небезпеку зльоту в умовах негоди. І якби не мюнхенська трагедія, можливо, зараз би ніхто не досліджував снігову кашу. Й тоді Мюнхен міг би повторитися", – стверджує Стів Моррін.
Закінчити цю сумну історію хотілося б словами доньки Тейна: "В описі мюнхенської авіакатастрофи згадуються 23 жертви. Але я б сказала, що їх насправді було 24. Мій батько також практично загинув у тій аварії".