Інтерв'ю "Футбол 24" із Денисом Підгурським, вожаком сенсаційного Руху U-19.
"Та хто тебе звідси вижене?"
– Денисе, нещодавно ти травмувався, однак вже провів товариську зустріч проти запорізького Металурга. Як самопочуття?
– Так, я невдало наступив на м’яч та підвернув ногу, тож була розірвана зв’язка. Я трохи довго відновлювався, але наші професіонали-лікарі швидко мене витягнули на оптимальний рівень. Я зіграв уже гру із донецьким Шахтарем, де ми перемогли, і вважаю, що приніс команді користь.
– Ти народився у селі Середкевичі. Розкажи, як розпочалася твоя футбольна кар’єра. Батьки надихнули, хтось привів у футбол чи це був твій вибір?
– Мій тато грав у футбол, звичайно, не на професійному рівні. Вважаю, якщо б мій батько мав можливість тренуватися у якійсь школі, він би пограв на вищому рівні. Саме він завіз мене на перше тренування у Раву-Руську, де нас почав тренувати Віталій Юрійович Пономарьов. Було досить нелегко, адже у мене ще було навчання, я був у 3-му класі. Доводилося їздити на тренування, відпрошуючись з уроків. Я хочу подякувати своїй першій класній керівничці Ключник Любові Володимирівні за те, що вона мене відпускала з уроків. Це теж дало свої плоди, тому що я почав тренуватися – Віталій Юрійович заклав першу сходинку у футболі.
– Мама як ставилася до цієї ситуації?
– Спокійно ставилась. Тато сказав, то вже без шансів було (Сміється). Але коли у 5-му класі мене взяли у СДЮШОР Карпати, то мама не хотіла відпускати. Проте той же Віталій Юрійович Пономарьов повпливав, натиснув, і я опинився у Карпатах.
– Як уже стало зрозуміло, твоя співпраця з Віталієм Юрійовичем розпочалася ще задовго до Руха. Розкажи про перші дні під його керівництвом.
– Перші дні складно пригадати, ще дитина, їздив, тренувався, все робив від себе. Віталій Юрійович своєю працею досягнув того, ким він є зараз. Він розпочинав свої тренування у Раві-Руській. Він також, як і я, добирався на тренування маршрутками (відстань зі Львова до районного центру становить 65 км – Футбол 24). Вважаю його своїм другим батьком – звертався до нього з будь-якими питаннями, радився, як краще вчинити у тій чи іншій ситуації.
– Розкажи трішки про Пономарьова, можливо переманив у нього якісь якості?
– Пригадую, як у Раві-Руській набирали в команду дітей 2001/02 року народження, а я 2003-го. І коли нам довелося здавати нормативи, Віталій Юрійович попросив принести свідоцтво про народження. А я його обманював, говорив, що з 2002-го, бо хотів тренуватися. Приїжджаю додому і кажу батьку, що потрібне свідоцтво, на що він відповідає: "Та нічого, бери, вже як буде".
Я приніс, дав тренеру. А ще так вийшло, що я останній здавав нормативи, він, мабуть, побачив, що щось не те. Віталій Юрійович покликав мене і каже: "Якого ти року народження?" Я думаю, сенсу обманювати немає, тому сказав правду. Він запитав, чому я так зробив, я і пояснив: "Боявся, щоб ви мене не вигнали, хотів тренуватися". Тренер каже: "Та хто тебе звідси вижене, все буде добре, тренуйся". Така цікава історія.
– Ти його знаєш з 3-го класу. Топ-фрази Пономарьова?
– Їх дуже багато. Він такий тренер, який дуже мотивує хлопців. І не тільки під час матчу, а й перед матчем, і в перерві. Я вже іноді сміюся, кажу: "Юріч, я вже знаю, що ви будете говорити". Читаю його. Він знає, в яку хвилину, що й кому сказати. Це найголовніше, що є в ньому.
"Мені Боженька допоміг і м’яч опинився у сітці"
– Повернемось до повномасштабного вторгнення. Як усе розпочалося для тебе?
– Розпочалося не дуже добре. Ми були в Туреччині на зборах, були чутки, але ніхто всерйоз не сприймав це. Повернулися у Львів і через 2-3 дні усе розпочалося. Перший день всі сиділи на базі, читали новини, досить неприємно згадувати це.
– Психологічно війна вплинула на тебе? Не було думок завершувати з футболом?
– Психологочно війна вплинула на кожного українця. Коли ти бачиш, що люди гинуть, а ти нічого не можеш зробити – це дуже страшно. Звичайно, ми з хлопцями допомагали армії, волонтерили, але скажу чесно, бувало таке, що вечорами доводилося плакати, бо дуже важко було спостерігати за ситуацією.
Потім нас розпустили, я поїхав у своє село, записався у тероборону, про це мало хто знає. Чому я записався? Тому що моє село розташоване близько до кордону і тоді був божевільний потік людей. Всі їздили туди-сюди між кордонами, жінки, діти, плач. Ще писали, що приїжджають диверсанти, тому треба було захищати своє село.
У перші дні повномасштабного вторгнення ми не думали, щоб завершувати з футболом. Ми збиралися, грали між собою, займалися, розуміли, що футбол повернеться. Ми бачили, як відважно наші воїни захищають державу, тож я навіть не сумнівався, що футбол повернеться у моє життя.
– Попри таку складну ситуацію в Україні, Рух U-19 все ж вирішує зіграти поєдинки, аби визначити чемпіона серед юніорів. Перемогли Інгулець, потім Колос, здобули чемпіонство та путівку в Юнацьку лігу УЄФА. Коли ти це усвідомив, які емоції були?
– Багато хто каже, що ми незаслужено догравали чемпіонат U-19. Я вважаю, що заслужено, оскільки за втраченими очками ми були на першому місці. Якби ми дограли всі матчі, то переважали б найближчого переслідувача на 4 очки.
Коли ти стаєш чемпіоном України, хоча це юнацький склад, емоції, звичайно, позитивні. Ми хвилювалися, але це ті дві гри, які принесли нам чемпіонство.
Чи міг я за рік до чемпіонства подумати про такий успіх? Чесно кажучи, ні. У мене був важкий період у Карпатах, з якими я виступав у Другій лізі. Мене звідти не хотіли відпускати і я важко це переживав. З іншого боку, цей час пішов мені на користь, адже я грав проти старших мужиків, де багато боротьби і максимальна самовіддача.
– Шлях у Юнацькій лізі УЄФА Рух розпочав із польського Заглембе. Вперше в історії "жовто-чорні" виступають у єврокубках, а ти виводиш команду на поле із капітанською пов’язкою – твої відчуття у цей момент?
– Звичайно, всі хвилювалися. Для львівського клубу це вперше таке досягнення. У роздягальні мене трохи трусило, але коли вже вийшли на поле, були думками у грі. Зробив перший дотик до м’яча і відпустило одразу.
Хочу сказати, що польський Заглембе – це дуже сильний суперник. Багато хто каже, що ми дуже просто їх пройшли. Але це були дві надскладні гри. Я вважаю, що це був найсильніший суперник у цій Лізі чемпіонів.
– Найпам’ятніший та найемоційніший матч проти Інтера був?
– Скоріш за все, так. Це Інтер, команда в Італії з історією. Коли ти усвідомлюєш, що граєш проти них, то у тебе такі прикольні емоції, виходиш на куражі. Не скажу, що все вдавалося у тому поєдинку, але завдяки командному духу та бійцівським якостям ми перемогли.
– Під час серії пенальті тобі також випала нагода пробити. Про що думав, коли підходив до позначки?
– Коли ти йдеш бити 11-метровий, ти думаєш як його забити (Сміється). Я пробив багато пенальті протягом сезону, але коли довелося бити з Інтером, були дивні відчуття, адже це післяматчева серія. Коли це просто у грі, то у тебе є право на помилку, а тут такого не було. Я пробив не найкращим чином, але мені Боженька допоміг і м’яч опинився у сітці.
– Хто став головним мотиватором на гру з Інтером?
– Найголовнішим мотиватором стало те, що у нашій країні війна. Ми розуміли, що ми маємо вийти і боротися за тих людей, адже українським військовим на передовій у мільйони разів важче, ніж нам на полі.
Друге – це наші батьки, які нас підтримували, записували відео мотивуючі. Ну і третє – це всі, хто довкола нас. І Козловський Григорій Петрович, і тренери, адміністративний персонал – всі. Те, що приїхав Козловський, нас дуже змотивувало. Він не просто відвідав поєдинок, він прожив з нами у готелі 3 дні, відвідував тренування, харчувався з хлопцями, цікавився, як наші справи.
Перед матчем зібрав кількох хлопців і пояснив, що це найважливіша гра у нашій кар’єрі та зазначив, щоб ми не недогоріли та не перегоріли.
Чи хотілось би бачити такий приїзд Козловського перед кожною грою? Чесно, так. Коли ти його бачиш, ти розумієш, що він за тобою слідкує, відвідує матчі, аналізує їх – це дуже мотивує.
– Дуель з Міланом – чого не вистачило Руху?
– Не вистачило футболістів, які травмувалися, креативу в атаці, якихось емоцій. Важко сказати, чого саме не вистачило. Але той факт, що у нас було багато травмованих футболістів, які могли б вийти в цьому матчі і допомогти нам, зіграв дуже важливу роль.
Ми розуміємо, що це наша не остання гра, треба рухатися далі. На цьому не можна зупинятися в жодному разі. Звичайно, це Ліга чемпіонів, нехай і Юнацька, однак ми молоді футболісти і я вважаю, що кожен, хто грав у цьому турнірі, має шанс закріпитися у дорослому футболі. Ми провели немалу кількість матчів на такому рівні і це нам точно піде на користь.
– Такі поразки мотивують чи пригнічують?
– Це одне і інше. Спочатку більше пригнічує, а коли минає час, то це тебе мотивує. Ми командою розуміли, що могли більше на цей момент. Ми могли проходити цей Мілан. А зараз вони у півфіналі і ми усвідомлюємо, що там міг бути Рух.
– Скільки часу тобі знадобилося, аби відійти від поразки від Мілана?
– Не можу сказати, що я зараз відійшов. Ця гра сидить ще всередині. Наче забув її, а потім натрапляєш на відео якесь, переглядаєш, згадуєш. Але ми зробили аналіз усіх матчів у єврокубках і дійшли до висновку, що написали історію львівського футболу.
– Це був не сон?
– Я вважаю, що це був сон.
– Зараз Рух U-19 зосередився на чемпіонаті України, наразі "жовто-чорні" є лідерами турнірної таблиці. Як вважаєш, хто цього сезону забере золоті медалі?
– Я, як футболіст Руха, вважаю, що ми мали б ставати чемпіонами. Попереду дуже складні ігри і ще раз наголошую, що у нас дуже багато травмованих. Будемо виходити з того, що ми маємо.
Трохи відірвалися від суперників, але на цьому не можна зупинятися. До того ж у нас пройшла ротація тренерських персоналів, але ми точно будемо боротися за чемпіонство.
"Ведмедик", бо має таку будову тіла"
– Такий собі хлопчина із Середкевичів стоїть біля бровки поля та розуміє, що зараз відбудеться його дебют в українській Прем’єр-лізі. Що відчував на той момент?
– Можна сказати, що це така трохи гордість, збулася одна з мрій. Я десь очікував цей дебют, однак склалося так, що в матчі з Олександрією травмувався Остап Притула – він невдало став на ногу та зламав ахілл. Так я і вийшов вперше за основну команду. Вважаю, що мій дебют вдався.
– Як це – бути лідером у команді?
– Я не можу сказати, що я лідер. Так, я стараюся збирати хлопців навколо себе, ми спілкуємося. Не знаю, чи я лідер на полі, бо можу напіхати, але це теж входить у мої обов’язки. Адже я капітан, я повинен допомагати тренерському персоналу. Віталій Юрійович говорив, що мені поки це вдається (Сміється).
– Тебе обирали чи ти сам був ініціатором?
– Ні, я не був ініціатором. Коли я прийшов у команду, то був Рух-2, ми грали на область. Тоді Віталій Юрійович сказав, щоб я виводив команду на поле.
А потім, коли Марка Сапугу, який був капітаном у юніорській команді, забрали в основну, то тренерський персонал вирішив, що наступним капітаном буду я.
– Як мотивуєш команду? Маєш якийсь секрет?
– Звичайно, я стараюся завжди змотивувати хлопців. Неважливо, яка це гра – проти Шахтаря чи Миная. Ми залежні від результату і я стараюся доносити своїм партнерам, щоб не лише я їх мотивував, тож є футболісти, які мені допомагають у цьому.
Гравці U-19, які залучаються до першої команди, мають свій досвід. Тож вони приходять, мотивують, підказують, де треба напіхають, де треба – підтримають. Я вважаю, що це правильно.
– Я знаю, що у тебе був досвід футбольного коментатора. Розкажи деталі.
– Це було в Карпатах. Ми грали з Діназом і я отримав червону карточку (дві жовті). А в команді було правило: якщо через вилучення ти пропускаєш гру, то будеш її коментувати. Я відмовлявся, але перед тим мій партнер Владислав Мудрик відбував покарання, то хлопці говорили: "Влад коментував, а ти що не підеш?"
Я все ж вирішив спробувати. Це був матч проти Буковини, моя команда тоді поступилася. Не знаю, як я впорався, але після гри послухав, то доволі непогано.
Хочу сказати, що це досить непросто, адже потрібно знати, що говорити та коли. Мені сподобалося, але щоб на постійній основі я коментував – це не моє.
– Якщо б не футбол, яку професію обрав би?
– Навіть не знаю. Мої батьки постачали товар з-за кордону в Україну, я також їм допомагав. Бо потрібно було забезпечувати і себе частково. Скажу так, якщо б не Польща, я не знаю, чи грав би зараз у футбол. Як я розумію, це був головний дохід моєї сім’ї і добре, що все так склалося.
– У команді тебе кличуть "Підгура", однак у тебе є ще одне прізвисько "Кріпак". Поділись, хто такий креативний?
– Це Юрко Труш (адміністратор команди Рух U-19). У нас була гра і я там одного "перекосив", іншого, і він одразу: "О, кріпак, кріпак". І воно якось від того пішло. Мене і хлопці в команді кличуть так, я нормально до цього ставлюся, бо в кожного є своя кличка.
– У когось в колективі ще є якесь смішне прізвисько? Давай топ-3.
– Важко так пригадати. Однак Марка Сапугу ми кличемо "Сап", є ще Руслан Непейпієв – він "Ведмедик", бо має таку будову тіла. Ще є Мілан Михальчук, він рижий, так його і називаємо.
– Пономарьова теж нагородили прізвиськом?
– У кожного нашого тренера є кличка. Віталія Юрійовича частіше називаємо "Юріч" або "Поно".
– Хто твій футбольний кумир?
– Важко сказати. Мені дуже подобається команда Манчестер Сіті, за яку я доволі давно вболіваю, сподіваюся вже цього року вони виграють Лігу чемпіонів. Щодо кумира, то мені зараз до вподоби Кевін де Брюйне, але мені до нього, як до неба рачки. Також я рівняюся на Бускетса, який у Барселоні. Так, він віковий, але досить пристойно грає.
Соломія Романчук, спеціально для Футбол 24