Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із легендарним бомбардиром, який у 90-х подавав надії в Динамо, у 2000-х феєрив за охтирський Нафтовик, а зараз зіграв пліч-о-пліч зі сином.
Наприкінці вересня в українському футболі відбулося чергове яскраве повернення. Слідом за відновленням активних виступів на найвищому рівні Олегом Шелаєвим та Віталієм Ревою один з найкращих бомбардирів в історії Першої ліги, центуріон другого дивізіону Богдан Єсип зіграв у матчі Тростянець – Суми.
43-річний Єсип свій останній поєдинок на професіональному рівні провів майже 8 років тому. Зараз він обіймає посаду спортивного директора ФК Тростянець, утім продовжує брати участь у тренувальному процесі і готовий допомагати команді безпосередньо на полі.
Унікального підтексту поверненню Єсипа додає і той факт, що Богдан Борисович у дербі Сумщини зіграв пліч-о-пліч зі своїм сином Максимом. Про возз'єднання футбольної династії, збори у Валерія Лобановського, знакову перемогу Карпат, неоднозначність Віктора Леоненка та особливий статус в Охтирці Богдан Єсип розповів у інтерв'ю Футбол 24.
"Зараз своєрідний тренд у Другій лізі – 40 плюс"
– Це особливий момент у моїй кар'єрі, – каже Богдан Борисович про вересневе повернення на поле. – Хоч я закінчив активні виступи, та все одно дотримувався режиму, адже грав за любительський ЕТМ з Харкова, також виходив у матчах за ветеранів. Згодом виступав за Тростянець у чемпіонаті Сумської області. Коли клуб отримав професіональний статус, то вирішили з керівництвом – заявляємося, а там побачимо. Знаєте, сезон довгий. Я готувався до гри, а тренери довірили місце на полі. Так трапилося, що я ще й трішки допоміг команді і віддав гольову передачу.
– Перед грою знали, що можете вийти, чи усе залежало від рахунку та статусу суперника?
– У попередніх турах я теж перебував у заявці, розминався, втім на поле не вийшов. Коли виходив проти Сум, ми перемагали 2:1, гра була нервовою. Мав своїм досвідом заспокоїти хлопців – все-таки це дербі. На щастя, все склалося якнайкраще і ми забили ще двічі.
– Поточний сезон у Другій лізі є особливим завдяки поверненню на поле поважних ветеранів.
– Зараз своєрідний тренд у Другій лізі – 40 плюс (Усміхається). Протягом останніх 8 років без професіонального футболу я все одно постійно продовжував виходити на поле. Я ж не прийшов після двох днів тренувань з проханням до тренера: "Давайте я зараз вийду і зіграю". Все розвивалося поступово, плавно.
Максим і Богдан Єсипи
– Винятковості вашому виходу на заміну в дербі з Сумами додавав той факт, що на полі вже перебував ваш син Максим.
– Фактично я реалізував свою мрію і зіграв із сином на професіональному рівні. Те, що я пережив у той момент – це щось неймовірне. Той випадок, коли просто нема з чим порівняти. Це дійсно круто, що я можу грати у футбол зі своїм сином. Ми розуміємо одне одного не те, що з півслова, з півпогляду. В одному з епізодів Максим віддав чудову передачу на мене. Не знаю чи забив би, але можливість мав би чудову. На жаль, в останню мить захисник вибив м'яч.
"Я тут не для того, щоб рекорди ставити"
– Деякі футболісти настільки втомлюються від футболу, що потім шукають себе в інших сферах. Очевидно, це не про вас?
– Я тут не для того, щоб рекорди ставити. Я у заявці тому, що розумію – ще можу допомогти хлопцям на цьому рівні і за даних умов, хочу бути корисним команді у процесі становлення на професіональному рівні. Пояснюю, підказую, направляю. Сподіваюся, усе це йде на користь команді. Пригадую себе у молодості – досвідчені гравці теж вели колектив за собою, я потребував цього.
– Основні ваші функції у Тростянці – робота спортивним директором. Довго звикали до кабінетної діяльності?
– Так, дійсно, спочатку почувався незвично. Тепер вже адаптувався, здобув новий досвід. Комунікую з керівними організаціями, займаюся питаннями дитячого футболу, координуємо спільну роботу в клубі і хочемо повністю відповідати критеріям професіонального клубу.
– Останню гру ви провели у 2013-му проти тих же Сум у складі Олімпіка. Розуміли тоді, що це прощання?
– Відверто кажучи, ні. Ми йшли на першому місці, Олімпік готувався до виходу в УПЛ. Пізніше у нас відбувся бенкет в Донецьку – мені подякували за роботу. Образ не було, я прийняв це рішення. Наприклад, з тодішнім наставником донеччан Романом Санжаром у нас дотепер чудові стосунки, ми зідзвонюємося. Я не думав, що все трапиться в один момент. Відверто скажу, я дзвонив друзям, шукав варіанти. Дуже хотів ще залишитися і трохи пограти.
– Не судилося.
– Час минав, пройшли 2-3 місяці. Надійшла пропозиція з харківського ЕТМ, що виступав на аматорському рівні. Коли пристав на їхню пропозицію, то розумів, що мене більше не запросять у 35 в професіональний футбол. То було свідоме рішення.
"Бійки в гуртожитку? Куди без них"
– Ви народилися і зростали в Дрогобичі. Які асоціації викликає у вас це місто?
– Дрогобич – це рідний дім, який я люблю всім серцем і приїжджаю туди із задоволенням. У цьому місті знаю кожну вулицю. Буває розповідаю тепер молодим, як зранку о 8-й виходив з дому і о 21-й повертався. Збігав на 2-3 уроки, а решту часу проводив на футбольному полі: вулиця на вулицю, двір на двір. Починаючи з першого класу, працював у відомого місцевого фахівця Хосе Турчика, де також займався Мар'ян Марущак, майбутній воротар Динамо.
– Футбольний розвиток потребував жертв – ви рано покинули Дрогобич.
– Мені було 13, та я не мав жодного сумніву, чи варто їхати. Коли запрошує Динамо, то таке питання навіть не виникає. Увесь Дрогобич мріяв про запрошення у Львівський спортінтернат. Що вже казати про Динамо. Спершу у багатомільйонному місті я відчув шок. Зараз, із плином років, вважаю Київ неймовірним містом, я прожив там ціле десятиліття. Часто згадую юність, наприклад, пригоди у гуртожитку.
– Це місце, де панували своєрідні закони?
– Різне було, це правда. Бійки? Так, куди без них. Разом мешкали не лише футболісти, а й представники інших видів спорту. В будь-якому разі доводилося боротися за свої права. Зрештою, у спортінтернаті я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Надія – майстер спорту міжнародного класу з акробатики. Ми разом вже 30 років і підтримка дружини завжди була ключовим аспектом у моєму житті.
– Перехід з юнацького футболу в дорослий – особливо складний. Наприклад, величезні аванси отримував Олександр Голоколосов, якого називали талановитішим за Андрія Шевченка. На жаль, йому не вдалося розкритися на повну.
– Дійсно, Сашко вважався суперперспективним і демонстрував чудову гру. Таких хлопців було кілька: Ігор Костюк, Андрій Шевченко та Слава Кернозенко. Наскільки я знаю, Голоколосову завадили травми на самому старті. Ще у Динамо-2 його турбувало коліно. Мабуть, це вплинуло на Сашкове майбутнє.
"Було страшно подивитися Лобановському у вічі"
– Ви були частиною великої команди Валерія Лобановського. Через потужну конкуренцію пробитися в основну обойму не змогли, однак мали нагоду тренуватися з топ-футболістами.
– Спогади про роботу з такими людьми залишаються у пам’яті назавжди. Ніколи не забуду 1997 рік і Кубок співдружності, куди я вирушив разом з Динамо. Валерій Васильович практикував індивідуальні бесіди. Майже перед кожним матчем ми спілкувалися. Хоча частіше у тренувальному процесі допомагали його асистенти: Дем'яненко, Михайличенко та Пузач.
– Хвилювалися перед походом на бесіду до Лобановського?
– Якщо хтось скаже, що не відчував стресу, це буде неправдою. До того ж мені 19 років. Поки дійдеш у номер Валерія Васильовича, у голові крутиться мільйон думок. То був такий авторитет, що страшно у вічі подивитися. Особливий колорит створював невеликий розмір кімнати. Два ліжка, ми сідали один навпроти одного. Переживав сильно, але старався слухати і сприймати, як належить. Потім намагався виконати це на полі.
– Ви їздили на кілька тренувальних зборів з Динамо. Більших навантажень, ніж у Лобановського, не зустрічали?
– Дійсно, після динамівських зборів будь-які тренування в інших клубах мені здавалися дрібницями. Це тепер я розумію, як було складно. А тоді усі бігли і я біг. Усі терпіли і ніхто не "плювався", вибачте за термінологію. Зате потім були цікаві відчуття. Коли зіграв товариський матч і йшов з поля, то розумів, що міг би зараз спокійно ще два тайми зіграти на аналогічних швидкостях. Уявіть, як добре ми були готові!
– Хто міг наблизитися за рівнем вимог до Лобановського?
– Єдиний досвід, з яким можна порівняти – оглядини в Елісті у Павла Яковенка. Тренувалися чотири рази на день. Нереально важкі заняття, які запам'яталися на все життя.
"Белькевич і Хацкевич завжди мали для мене подарунки"
– Перебування в Динамо – це ще й цікаві людські стосунки. Якось ви згадували про сусідство в номері з Олегом Лужним.
– На той час уся молодь була вихована таким чином, що ти повинен слухати і поважати старшого. Коли у Москві перед Кубком співдружності розселяли по номерах, то обирати сусідів не доводилося. Лужний, як мій земляк, сказав: "Житимеш зі мною". Олег купував "Snickers" та "Nuts" і кожного вечора пригощав мене. Схожа ситуація траплялася, коли у Динамо-2 ігрову практику отримували Белькевич та Хацкевич. Коли зустрічалися, то вони завжди мали для мене подарунки, наприклад, пакет шоколаду. Знаєте, як бувало після інтернату – відчуття постійного голоду.
– Склад Динамо кінця 90-х – класика українського футболу. Хто з гравців виділявся у тренувальному процесі і викликав у вас внутрішнє захоплення?
– Височенний рівень демонстрували усі футболісти і це не прості слова. Але на мене величезне враження справляв Юрій Калітвінцев. Можливо, через схожість наших позицій на полі. Юра діяв нестандартно, міг віддати будь-яку передачу. Постійно спостерігав за ним і намагався почерпнути щось корисне для себе.
– У 1997-му цікавий формат Кубка України подарував зустріч Динамо та Динамо-3. Ви навіть відзначилися голом у ворота головної команди.
– Безперечно, всі розуміли, що це офіційний матч і це чудова нагода проявити себе. На трибунах перебував Валерій Васильович, що також мотивувало. Перший тайм ми вигравали 1:0, однак потім пропустили тричі. Я скоротив відставання – захисники винесли м'яч після стандарту, я підхопив його і пробіг метрів 60. Добіг до штрафного майданчика, пробив і влучив у ціль.
– Ваша перша оренда – поїздка у Зірку. Той випадок, коли ігрова практика корисніша за тренування із топ-гравцями?
– Мене поставили перед фактом – їдеш на півроку в оренду у Кіровоград. Мабуть, в клубі розуміли, що мені треба грати на вищому рівні, ніж Динамо-2. Звичайно, умови відрізнялися, розумів, що це не столиця. Але вирушав я туди з однією метою – грати. І Олександр Іщенко дав мені цю можливість. Зараз, коли зустрічаємося на тренерських курсах, пригадуємо минуле з усмішкою.
– Зірка вважалася середняком чемпіонату, хоча володіла добротним складом.
– Я мав у кого вчитися: Мартинов, Кислов, Співак, Соболь, Шаповалов, Лавриненко, Глущенко. Досвід у Вищій лізі – це безцінна річ для 20-річного хлопця. Особливим видався мій дебют – приїхав на потязі безпосередньо на виїзд у Сімферополь. Прикро, що Олександр Гайдаш забив нам єдиний гол на останніх хвилинах.
"Зайшли у роздягальню, деякі футболісти накинулися з претензіями"
– Менш вдалий досвід – оренда у Ростсільмаші. Ваш напарник Валентин Слюсар згадував: "На Єсипа повісили всіх собак після однієї гри". Тренер Сергій Андрєєв справді вирізнявся дивними рішеннями?
– Андрєєв – людина непроста. Разом зі Слюсарем ми провели збори в Іспанії та Франції, нам оголосили, що на рік залишаємося у Ростсільмаші. Спершу я потрапив у заявку на офіційний матч, а дебютував у другому турі проти московського Динамо. Вийшов на заміну, коли програвали 0:2. На фланзі протистояв Ролану Гусєву – на той момент він перебував у чудовій формі. Гусєв забив третій гол, потім ми пропустили вчетверте.
– Вас зробили крайнім?
– Зайшли у роздягальню, деякі футболісти накинулися з претензіями. Я відповів. Пояснював, що не вийшов на поле при рахунку 0:0 і не привіз усі чотири голи. Це нормальна атмосфера, таке трапляється. Проте Андрєєв після цього перемкнувся у ставленні до мене. Усі матчі я проводив у другій команді, лише кілька поєдинків зіграв у Кубку Інтертото.
– Андрєєв особисто претензій не висловлював?
– Тренер рідко спілкувався з колективом. Зрозуміти, що і чому відбувається – неможливо. Якби мене викликали, вказали зауваження. Але ж цього не було. Важко здогадуватися, що думає людина.
– Ви їздили на півфінал Кубка Інтертото у складі ростовської делегації в Турин. Пізнавальний досвід?
– Було цікаво навіть спостерігати за зірками з трибуни. Вдома ми програли 0:4, тому в Італію їхали у статусі туристів. Дель П’єро, Зідан, ван дер Сар і Давідс знищили Ростсільмаш 5:1 на "Делле Альпі". Однак сама поїздка залишилася у пам’яті на все життя.
"До Львова боялися їхати"
– Ростовська темрява змінилася успішним періодом у Карпатах. Ваш найкращий час у Вищій лізі?
– Давайте відверто – майже кожен хлопчик із західного регіону мріяв грати у Карпатах. Я не роздумував жодної секунди, коли дізнався про цей варіант. Крім самого статусу, колектив фантастичний: Покладок, Вільчинський, Вовчук, Назаров, Лучкевич, Шаран. Найтісніше товаришував з Василем Шведом – ми ж разом прийшли у команду. То були прекрасні часи: Львів, Карпати, стадіон "Україна"…
– Ви по-справжньому вразили у грі з Таврією, коли оформили дубль.
– Пригадую, як Лев Броварський та Степан Юрчишин викликали до себе напередодні цього поєдинку: "Богдане, настав час. Ти виходиш у стартовому складі". Дякувати Богу, усе склалося чудово. Я забив двічі, а ми виграли 4:1. Таврію, до речі, очолював Олександр Іщенко. Згадували потім той матч. Він розповідав, що мій вихід під нападником здивував сімферопольців. Очікували, що я діятиму на фланзі. Вдалі виступи продовжилися через тиждень, коли в поєдинку з Ворсклою я заробив пенальті, який реалізував Євген Назаров.
– Карпати вашої епохи фантастично грали вдома.
– Ми видали неймовірну серію – виграли 7 із 7 домашніх матчів першого кола. До Львова боялися їхати. Пригадую, як Володя Вільчинський забив ЦСКА на 93-й хвилині і ми виграли 1:0. Або ж перемогу над Динамо 2:0.
– В тому історичному двобої ви з'явилися на полі на 88-й хвилині – Динамо вперше у чемпіонатах України програло з різницею у два м'ячі. Що ви відчували у той момент?
– Безперечно, кожен хоче довести щось команді, у якій не зміг закріпитися. Коли Андрій Покладок забив другий гол за хвилин 15 до кінця, я розумів по грі, що ми переможемо. Дійсно, я дуже хотів вийти і отримав шанс. Та перемога стала великим святом для Львова, хлопці зробили велике діло.
– Карпати ви залишали проти власної волі?
– До Львова я приїхав на рік. Перше коло закінчили, у січні зібралися на збори, все гаразд. Раптом дзвінок зі столиці: "Завтра маєш бути у Києві". Зібрали нас на стадіоні "Динамо" і оголосили, що 7-8 гравців їдуть в оренду в Ужгород: брати Маковські, Слюсар, я… Добре, що встиг попрощатися з керівництвом Карпат і подякувати за хороший період.
"Леоненко міг сказати кілька ласкавих слів"
– Закарпаття перебувало у Першій лізі, а за підсумком сезону пробилося в еліту.
– Мене зустрів чудовий колектив, особливо місцеві хлопці: Когутич, Бундаш та багато інших. Плюс – адаптацію спрощував великий динамівський десант і тренер Юрій Калітвінцев, який тільки починав свій шлях. Буквально за 3-4 дні усі притерлися, не було жодного негативу.
– Закарпаття стало останньою командою у кар’єрі Віктора Леоненка. Видатний бомбардир справляв враження зірки, що згасає?
– Це легендарна особистість для українського футболу, майстер. Якщо він мав бажання, то на полі робив усе, що завгодно. Ми, як молоді, дивилися на нього. Знову таки – залежно, що хотілося бачити: як він м'яч зупиняє або щось інше робить. Віктор міг сказати кілька ласкавих слів, проте ми знали його і не ображалися. З часом кожен із хлопців жартував у відповідь, міг його підколоти, дати зворотну відповідь.
– Черговий перехід без вашого особливого бажання – охтирський Нафтовик. Могли подумати, що цей клуб стане рідним для вас?
– Не міг, відверто скажу. Поїхав на збір із Закарпаттям, потім знову дзвінок. Повернувся до Києва, де мені пропонують обрати чергову оренду: Житомир або Охтирка. Про Житомир я наслухався чимало цікавих історій.
– Про Заю Авдиша?
– Так. Ми навіть з ним раніше зустрічалися – Зая Зедович переконував приїхати у Полісся, та я тактовно відмовився. Зрештою, поїхав у Нафтовик, познайомився з усіма. Контраст відчував, не буду приховувати. Спочатку планував, що на два з половиною місяці їду – такий був у мене настрій. Як бачите, дотепер тут (Усміхається).
– Для невеличкої Охтирки ви завжди залишатиметеся легендою. Відчуваєте це, коли йдете вулицями міста?
– Хоч я давно закінчив кар'єру в Охтирці, однак люди пам'ятають усе. Хтось запрошує на каву, хтось на ринку гроші не бере. Або приїжджаю на шиномонтаж чи автомийку, а мені кажуть: "Ми з вас кошти не візьмемо". А мені якось незручно, хоча дуже приємно. Таке трапляється практично кожного дня.
"Вирішив, що маю взяти паузу з пенальті"
– У вас завжди були особливі відносини з виконанням пенальті. Після невдалого удару у ворота Борисфена ви більше не підходили до позначки?
– У мене справді цікава історія взаємин з пенальті. На дитячому рівні я вважався штатним пенальтистом своєї команди. Потім ми поїхали на дитячий турнір в Італію з Динамо. Там не забив, після цього трохи побоювався. Зрештою, я ніколи не був таким гравцем, який хапає м'яч і йде бити. Ми програвали Борисфену 0:1. Я пробіг пів поля, мене збили. Це вже тепер розумію, що треба було віддати право на удар іншому. Подумав собі: "Зараз я заб'ю". І не забив. Після цього вирішив, що маю взяти паузу.
– Більше ніколи не били?
– Поїхали у Крим на збори. Перший матч, беру м'яч і йду бити – не забив. Другий матч, а потім і третій – кожного разу хиблю. Згодом і тренер, і хлопці дали зрозуміти, що пенальті мені більше не варто виконувати. Серед мого 101 гола у Першій лізі лише один забив з пенальті. Натомість усі свої післяматчеві одинадцятиметрові я забив. Їх було 4 чи 5. Найбільш пам'ятний – Юрі Вірту з Шахтаря у 2000-му в 1/4 фіналу Кубку України.
– Чим він надзвичайний?
– На трибунах безліч глядачів, напруга. Йду і думаю: "Якщо ногою підіб'ю м'яч собі в руки, значить заб'ю". Вдарив – м’яч полетів на два метри вбік (Сміється) Ну все, думаю, приїхав. Але нічого, забив. Взагалі пенальті треба вміти виконувати – це дуже нелегко.
– У Першій лізі ви ставали найкращим бомбардиром, стабільно відзначалися. Проте після виходу в еліту магія зникла. Ви важко переживали гольову засуху?
– Це комплекс причин. У попередніх сезонах забив 20 і 16 голів. Звичайно, впевненість була, від мене чекали голів. Але на той час Перша ліга дуже відрізнялася від УПЛ. Нафтовик волею календаря стартував проти фаворитів. Звичайно, нас всі перемагали. Потім Сергія Шевченка звільнили і змінили на Валерія Городова. Нас просто зім'яли у перших шести турах. Впевненість зникла. А згодом ще й у домашній грі з Чорноморцем суддя зафіксував офсайд і мій гол скасував. Тоді ж ніякого VAR не існувало… Через певний час історія повторюється з Металістом. Жартували з хлопцями, що Єсип – найкращий бомбардир за кількістю незарахованих голів. Назбирав тоді чотири таких.
– Не сприяла результативності і ваша травма.
– Я зламав ключицю у грі з Карпатами. Поки відновився, поки набрав форму. Фактично протягом двох чемпіонатів я не забивав. Дуже важко, коли ти спочатку бомбардир, а пізніше ніяк відзначитися не можеш. На щастя, Сергій Шевченко повернувся і все відновилося.
– У вашому футбольному житті було багато оренд, ви так і не закріпилися в Динамо, проте є легендою Першої ліги. Шкодуєте, що не замахнулися на більше?
– Я ніколи не думав, що буду нападником. Вперше на цій позиції вийшов у Нафтовику в 24-річному віці. Мені подобалося забивати і приносити радість людям. Мене визнавали найкращим гравцем Першої ліги – дякую за це Богові. Я радий, що працював з великими наставниками і грав з чудовими футболістами. Як на мене, все склалося успішно і я не шкодую ні про що.