Інтерв'ю Сергія Тищенка з Іваном Єрмачковим, захисником німецького клубу Вупперталь і збірної України U-19.
Іван Єрмачков – нове ім'я в українському футболі. Вперше про нього стало відомо, коли потрапив до заявки юнацької збірної України на першу кваліфікацію Євро U-19. Саме на Мальті гол Єрмачкова у вирішальному матчі проти Словаччини багато в чому допоміг українцям виграти групу і отримати кращий посів на еліт-раунді. Після цього захисник став уже стабільним гравцем юнацької збірної України.
Почалася велика війна і Єрмачков опинився у Німеччині. Тиждень тому український центральний оборонець Вупперталя забив красивий гол одноліткам із Байєра. Іван наважився на дальній удар вже у компенсований час і приніс перемогу над одним із лідерів Північно-східної групи юнацької Бундесліги.
Потенційно у Німеччині росте дуже сильний центрбек, який при наступному скликанні буде стукати у двері молодіжної збірної України, а там і національна команда не за горами. Багато тут залежить від вибору наступного клубу.
– Іване, вітаю з красивим та переможним голом у ворота одноліток із Байєра! Які емоції після перемоги?
– Ми переважали Леверкузен за грою протягом всього матчу. Було образливо, що не могли забити. У самому кінці гри вирішив підключится до атаки та пробити. Вдалося забити на 90+2 хвилині, ще й з неробочої лівої ноги. Це щось нереальне!
Усе вийшло спонтанно. Вже наважився на удар. Хлопці кричать: "Не бий!". Встиг пошкодувати про своє рішення. Але потім побачив траєкторію удару та зрозумів, що забив. Далі було важко стримати емоції.
– У системі Байєра виступає два українських таланти – воротар Олександр Петренко та форвард Артем Степанов. Знайомий із ними?
– Так, зі Сашком та Артемом – близькі друзі. Всі українські футболісти в Німеччині пов'язані між собою. Намагаємося спілкуватись, підтримувати відносини один з одним. Петренко перед грою побажав мені удачі. Він поки не може грати за Байєр через травму, тож стояв біля мого батька на трибуні. Коли я побачив його емоції, було дуже приємно. Хоча він захищає кольори Леверкузена, але був радий голу свого співвітчизника.
– Не казав, що якби стояв у воротах, то парирував би удар?
– Так. Жартували на цю тему після матчу.
– Твоя адаптація у Німеччині вже завершилася?
– Адаптація минула доволі швидко. Я розумію партнерів, тренерів. Минулий рік був для мене важкий – багато травм, тренер не дуже довіряв. У цьому сезоні змінився наставник, а мої справи пішли вгору. Я став основним гравцем команди, стабільно граю, прогресую. Задоволений розвитком своєї кар'єри.
– У чому головна проблема українських молодих футболістів у Німеччині?
– Мова, адаптація, футбольний квалітет. Німецькі футболісти технічніші, краще розуміють гру, краще використовують простір. Їхній клас просто вищий, ніж у гравців з України. Якщо ти виступаєш у Динамо чи Шахтарі, то це не означає, що гратимеш у Дортмунді чи Лейпцигу. Ти тут маєш усе доводити з нуля. Особливо зараз, коли є розуміння, яка кількість українців перебуває в Німеччині. Тепер недостатньо на 10 відсотків бути кращим за місцевих. Адже німецькі академії повинні давати якісних футболістів для збірних своєї країни.
– Завершується сезон. Яким бачиш своє майбутнє у Вупперталі?
– Для мене це був найкращий сезон у кар'єрі. Я зіграв багато хороших матчів, отримав багато досвіду. Ще не знаю, куди перейду. Є інтерес від клубів першої та другої Бундесліги. Вупперталь має свою дорослу команду у Регіональній лізі – це четвертий за силою дивізіон країни. Рівень непоганий, я там тренувався. Вони йдуть на другому місці турнірної таблиці. Але наразі визначеності у майбутньому не маю.
– Як ти опинився в Німеччині?
– Я не мав їхати в Німеччину. Спочатку прямували з сім'єю у французький клуб Сент-Етьєн. Мені Колос запропонував туди поїхати потренуватися. Потім виник варіант з Німеччиною. Займався у Фортуні Дюссельдорф і лише потім поїхав у клуб Вупперталь. На другому тренуванні я травмувався. Клуб взяв на себе лікування та реабілітацію. Сподобалася інфраструктура, хлопці і тренер мене відразу прийняли у команду. Сенсу щось змінювати не було.
– Розкажи про свої виступи в Україні.
– Я сам – киянин. Виріс у Деснянському районі біля метро "Чернігівська". Мій перший тренер – Ярмолинський Леонід Михайлович. Він побачив у мені потенціал. Я був там до 11 років, після чого опинився на перегляді у Динамо. Мене довго дивилися, але не визначилися, чи варто брати. Вирішили відправити у дружню команду Діназ. Хлопці мене прийняли. Там грали Андрій Маткевич, Роман Саленко, Тимур Тутєров. Ми з цими хлопцями були чотири роки. У 2021-му стали чемпіонами України в категорії U-16. Ніхто цього не очікував.
Тоді з сім'єю вирішили приєднатися до Колоса. У клубу хороша академія, юнацька команда, кваліфіковані тренери Костенко Андрій Михайлович та Калініченко Євген Сергійович. У 16 років полетів на збори з Колосом U-19 у Туреччину. Приїхали і почалася війна. Я не встиг нічого підписати з клубом.
– Хто з одноклубників зараз грає на професійному рівні?
– Тимур Тутєров – у Сандерленді. Єгор Сизонюк, Олексій Гусєв, Роман Саленко та Андрій Маткевич – за юнацьку команду Динамо. Андрій Тихонов – Алеманія Аахен у юнацькій Бундеслізі. Два наших гравці з Колоса виступають у Вікторії Кельн – Артем Пархоменко та Олександр Козуб. А Євген Обушний бігає у Регіональній лізі Німеччини.
– Юнацька збірна України виграла еліт-раунд у Північній Македонії. Завдяки чому змогли досягти такого результату?
– Дмитро Станіславович Михайленко та його помічник Володимир Іванович Єзерський дали нам надію, стали ковтком повітря для нашої команди. Хлопці зібралися дуже сильні характером та футбольними якостями по всіх лініях. У збірній всі – єдине ціле. Та збірна, яка була восени на Мальті, і та, яка зараз у Македонії – це дві різні команди. Тоді ми програли у першій кваліфікації Косово – 0:4, було важко, було нерозуміння, як можна отримати такий результат. Потім зібралися у матчі проти Словаччини. Зараз же були впевненими у своїх силах від першого до останнього матчу. Гра проти Швейцарії – найважча за два відбори.
– Не засмутився, що зіграв лише проти Латвії?
– Ні. Зіграв як зіграв. Я мав починати турнір у старті, але перед першим матчем отруївся. Зранку прокидаюся і розумію, що не можу грати. Збірна є збірна. Я радію кожній перемозі, кожному успіху нашої команди. Ми хочемо, щоб Україна була на слуху. Ми хочемо виграти Євро, щоб про нашу країну не забували. Щоб Україні допомогли ще більше.
– У Північній Македонії було дев'ять нових гравців збірної. Не виникло проблем у колективі?
– Не виникло ніяких проблем. З першого дня всі були пліч-о-пліч один з одним. Таке відчуття, наче ми все життя знайомі. Не виникало груп за інтересами. Ми були усі єдині.
– З ким найбільше спілкуєшся?
– Я такий, що спілкуюся зі всіма. Найбільше – Тарас Михавко, Даня Кревсун, Макс Стрюков, Антон Дрозд, Геннадій Сінчук, Рамік Гаджиєв та Крістіан Шевченко.
З Данилом Кревсуном
– Крістіана Шевченка нормально прийняли?
– Наш козак, наш українець. Ніяких проблем не було. Він трохи розуміє українську, хоча ще наразі йому важко. Навчили його гасла "Слава Україні! Героям Слава!". У команді вистачає хлопців, які знають англійську. Тому ніяких проблем у Крістіана не було.
– Як оціниш жеребкування фінальної частини Євро?
– Хороші суперники, група непроста. Якщо такі команди вийшли у фінальну частину Євро, то вони не слабкі. Італія сильна на будь-якому рівні. Норвегія теж доволі хороша команда. З Північною Ірландією важко буде грати, бо це господарі. Ми готові йти до кінця та прославити нашу Неньку у фіналі.
– Наостанок: хто із захисників у сучасному футболі тобі імпонує?
– Антоніо Рюдігер. Я десь схожий за манерою гри на оборонця Реала та збірної Німеччини. Також подобається Вірджил ван Дейк. З українських захисників – Ілля Забарний.