Сергій Тищенко розставляє крапки над "і" у тривожному непорозумінні між Петраковим та Маліновським. До того ж, це не єдина проблема для в.о. головного тренера збірної України.
Ставши виконувачем обов'язків головного тренера збірної України, Олександр Васильович показав, що він – конкурентоспроможний спеціаліст. У Казахстані (переліт, інший часовий пояс, штучний газон) збірній України просто не пощастило. Ми переграли суперника, але зарано повірили у свою перемогу. Вважаю, що мали всі шанси перемогти Францію. Суперник виглядав далеким від команди, яка тріумфувала на чемпіонаті світу 3 роки тому. Якби проти таких французів грали десь через місяць чи два, у нас було б ще більше шансів. Просто у вересні не вистачило зіграності футболістам, а тренеру – досвіду таких поєдинків.
Товариський матч проти Чехії був провальним у плані гри, але навіть за таких обставин могли перемогти. У Пльзені наставник українців переглядав потенційних новачків для національної команди. Зрозуміло, яким виявився рівень командного футболу...
Загальне враження, що поки Петраков не зовсім готовий до роботи на такому рівні. Десь забарився із замінами, десь дозволив команді розслабитися, що коштувало очок у Нур-Султані. Ще й вилізли назовні певні протистояння тренера та гравців, збірна не витримала тиску за результат.
Як би там не було, Петраков – хороший спеціаліст. Певні речі прийдуть з досвідом. Думаю, що у жовтневих матчах вже буде набагато краще. Але, загалом, Олександру Васильовичу потрібно змінюватися у певних речах самому, якщо він дійсно хоче поїхати в Катар і втриматися на своїй посаді.
Петраков не тренує Баварію, Ман Сіті чи хоча б Шахтар – команди, які мають свою філософію гри. Де Дзербі в Україні прагне ставити домінуючий стиль футболу (для нього запросили коштовних гравців). Так само Гвардіола має власне бачення, яке підкріплює трансферною політикою клубу. Тобто, тренери провідних брендів підбирають футболістів під власну модель гри. У збірній все трохи не так. Особливо у команді рівня України, де якісних виконавців дуже небагато. Євро-2020 показав, що тренер реально може спиратися на 12-14 гравців.
Мірча Луческу багато років вважався апологетом атакувальної гри та роботи із бразильцями. У Динамо зовсім інша реальність, ніж у Шахтарі. Досвідчений румун не став ліпити з Динамо атакувальну команду, а відштовхується від кадрових можливостей клубу. Для іншої гри банально немає потенціалу та ресурсів.
Петраков є прихильником гри у три центральних захисники, два опорники, два інсайди. Це виглядає як 5-2-2-1, або 5-2-3. Ні Динамо, ні Шахтар не грають за такою схемою. А це базові команди для збірної України! Ман Сіті та Аталанта використовують схему з трьома оборонцями, але там побудова гри дещо інша – не захисна, а спрямована на домінування.
При Шевченку збірна вже пробувала діяти в три центральні захисники. Всі пам’ятають, що гра проти Словаччини завершилася катастрофою. Потім були вдалі матчі проти Франції та Швеції, а також невдалі – проти фінів і казахів. Шевченко використовував цю схему тільки проти конкретного суперника, або маючи проблеми зі складом. Якщо у Парижі належало забрати простір та стримувати суперника – то схема у три оборонці була ідеальною. Коли випали вінгери в 1/8 фіналу Євро-2020 проти Швеції – знову потрібно було її використовувати. А от коли доводилося домінувати і перемагати – схема у три захисники себе не виправдала.
У кадровому плані ця формула теж викликає запитання. У нас недостатній вибір оборонців, щоб використовувати таку побудову гри. Стабільно грають тільки Забарний та Матвієнко. Кривцов у Шахтарі став гравцем ротації після приходу Марлона. Зараз Сергій тільки четвертий захисник команди після вищезгаданих Марлона, Матвієнка, а також Вітао. Бондар відновися від травми, але не проходив передсезонних зборів, тому раніше весни чекати його появи на полі не варто. Напевно, що Валерій, за наявності ігрової практики, матиме свої шанси у Петракова, адже був капітаном його юнацької команди. Проте зараз у збірній йому робити нічого.
У Динамо стабільну практику отримує Олександр Сирота. Зараз він став основним захисником команди. Але він за стилем схожий на Матвієнка. Тобто, закриває позицію лівого центрального захисника в схемі у три оборонці. При тому, що Сашко зовсім молодий футболіст, який проводить тільки другий сезон у дорослому футболі. Йому, як і Забарному, точно непросто перебудовуватися на іншу формулу гри в обороні. Такі речі вимагають зіграності.
Напевно, у Петракова грав би Денис Попов. Але – важка травма на старті сезону. Денис зможе відновитися, у кращому випадку, до весняних матчів, натомість Петракову результат потрібен вже зараз. Артем Шабанов має статус гравця ротації у Динамо. Його у збірну особливо й не кликали. Є певні сподівання, що повернеться Микита Бурда. Він вже працює в загальній групі, але в заявку поки не потрапляв. Його дуже обережно підводять до повернення у футбол.
Можна ще у центрі захисту використовувати Миколенка. Так він грав у Петракова з 1999 роком народження (було тріо Попов, Бондар, Миколенко). Але минулорічні матчі ЛЧ показали, що Віталію важко грати в такій схемі на дорослому рівні через антропометрію. Форварди типу Морати чи Жиру шансів не залишають.
Тарас Качараба зробив собі ім'я у Чехії. Він знає Петракова за спільною роботою у команді 1995 року народження (Бурда, Яремчук, Харатін). Чесно кажучи, у матчі проти Чехії він не переконав. Може, не вистачило досвіду та зіграності.
То що ми маємо? Трійку Забарний, Кривцов (Качараба, Матвієнко), Матвієнко (Сирота, Миколенко). Цього не так багато. При тому, що Кривцов поки не має стабільної практики в Шахтарі і схильний до травм. Цим хлопцям точно потрібно зігратися.
На противагу цій халепі у нас є шикарний вибір гравців у середині поля – Зінченко, Маліновський, Шапаренко. Для збірної України всі вони – дуже якісні виконавці, ігнорувати яких не можна категорично. У схемі Петракова хтось один із них може грати другим опорником або інсайдом (це не зовсім для Зінченка та Маліновського). Руслану точно важкувато на фланзі буде.
У кадровому плані ми можемо насичувати середину поля. Найкращі футболісти зібрані зараз у півзахисті. Відмовлятися від них просто нелогічно та неправильно з боку тренера. Наявність такого вибору гравців у середині поля дозволяє підняти якість футболу. Україна може пробувати домінувати на полі, позиційно атакувати, а не просто діяти через довгі передачі та силову манеру.
Питання з інсайдами теж залишаються. У нас на цих позиціях на клубному рівні не грає ніхто. Потрібно призвичаюватися до нової схеми. Мені сподобалося поєднання Циганкова та Ярмоленка у матчі із Францією. Але питання в тому, що перевантажувати цих хлопців точно не можна. У Ярмоленка вже вік. Інтенсивно відпрацьовувати як на фланзі, так і в центрі, йому буде важко. Вистачає десь на годину ігрового часу. Циганков теж чутливий до перевантажень.
Не впевнений, що варто відмовлятися від вінгерів. До Циганкова та Ярмоленка можна додати Зубкова. Стукає у двері збірної Назаренко. Мудрик вивів Шахтар у ЛЧ та забив вирішальний гол за молодіжну збірну. У цих футболістах є потенціал, їм потрібно давати шанс.
Тренер збірної повинен шукати компроміс між власними ідеями та можливостями гравців. Я добре пам'ятаю, про які ідеї говорив Шевченко, коли очолив національну команду. Але перемагали Іспанію та Португалію у зовсім іншому стилі, не соромлячись ставити "автобус". У Шеви відбулася еволюція від тренера-романтика до раціонального спеціаліста.
Збірна ніяк не може ігнорувати гравців рівня Маліновського. Тренер просто не має права робити це. Руслан грає у провідному чемпіонаті та сильному клубі. Збірній він потрібен більше, ніж збірна йому. Наставник повинен максимально мотивувати таких гравців виступати та віддаватися у складі національної команди. Бо отримаємо умовну збірну Словенії, де є Облак, Ілічіч, але вони нікуди не виходять, бо їм байдуже. Вони живуть клубним життям.
Маліновському не потрібна лояльність. Потрібно максимально використовувати його сильні якості в національній команді. Ми не можемо втрачати таких виконавців через чиюсь примху.
Схожа історія із Зінченком. Він – гравець Ман Сіті, переможець АПЛ, фіналіст ЛЧ. Якщо Сашко не потрібен збірній, чи йому бракує місця в стартовому складі, то є питання до кваліфікації тренера, який просто не спроможний його використовувати на полі.
Не менш важливою є публічна площина. Петраков – дуже щира людина. Через це – проблеми. Йому важко стримати свої емоції. Якщо на рівні юнаків такі речі не привертають особливу увагу, то вже на дорослому рівні виникають конфлікти. Ну не може тренер національної команди публічно звинувачувати свого гравця, навіть якщо той сто разів не правий! Історія із Караваєвим не лізе в жодні ворота. Це не молодіжна чи юнацька команда. Тут такі методи роботи із гравцями не діють. Звичайно, що Сашко наварив у матчі з казахами, але публічно шмагати його не варто. Нехай це залишається всередині команди. До Караваєва можна ставитися по-різному, але в Динамо він показує рівень як в захисті, так і в середині поля. Тут питання, як його використовувати.
Якщо все це триватиме далі, то шансів у Петракова, щоб залишитися у збірній і поїхати в Катар просто немає. Гравці самі зіллють неугодного тренера. Звичайно, що збірна – це колектив. Коли виникають проблеми в лідерів, колектив може стати на їхній захист. Не можна гравців ламати через коліно, виходячи зі своїх бажань. Це вже не діти. Тут потрібно шукати баланс і виступати гарним психологом, який підбирає потрібні слова. Має бути батіг, але й має бути пряник.