Інтерв'ю Максима Розенка із Андрієм Мальчевським, вихованцем київського Динамо, який став віце-чемпіоном Бангладеш – убогої країни, загубленої у Південній Азії.
Киянин Андрій Мальчевський упродовж своєї кар'єри змінив 11 клубів. Серед них були індійські Черчилль Бразерс та Іст Бенгал, а також Мохаммедан із Бангладеш.
У відвертій бесіді з Максимом Розенком Андрій розклав по поличках клубний футбол екзотичної маловідомої країни.
Фінал – на полі для крикету
– Андрію, звідки у Бангладеш дізналися про нападника Мальчевського?
– Я вже багато років грав в Узбекистані, жив у Ташкенті. Подзвонив приятель, який у Федерації футболу Узбекистану відповідав за міжнародні відносини. Запитав, чи хочу підзаробити трохи грошей. Я до того моменту вже розміняв четвертий десяток, золотий час узбецького футболу якраз закінчився – добре заробляти у цій країні можна було до 1998 року. Потім національна валюта почала різко падати, впали і зарплати у футболістів. Я вирішив спробувати.
– Тобто, представники Мохаммедана вийшли на узбецьку федерацію?
– Так, одним із спонсорів клубу був доктор, який навчався в СРСР і непогано знав російську мову. Потім він одружився на громадянці Узбекистану. Доктор і вийшов на Федерацію футболу з проханням орендувати двох гравців. А коли я з узбеком Робертом Гаєм прилетів у столицю Бангладеш – Дакку, доктор став нашими очима в екзотичному світі цієї країни – пояснював нам місцеві правила і порядки.
– Мохаммедан багато сплатив за вашу оренду?
– Якісь розрахунки були. Які – мене не втаємничували.
– Скільки вам пообіцяли у Мохаммедані?
– Нас заявили вже на фінальну пульку – за три тижні повинні були відіграти 4 матчі. Запропонували по 2 тисячі доларів на брата – за ці чотири матчі. Спокусили грошима.
– Преміальні за перемоги також пообіцяли?
– Розмова на тему преміальних була. Але я вже тоді звик до реалій Азії. Все, що там говориться, потрібно ділити на сорок п'ять. Фактично ми з Робертом їхали у Бангладеш виключно з надією на те, що нас не обдурять. В Узбекистані тоді такі гроші заробити було дуже важко.
– Ви були найбільш високооплачуваним футболістом у Бангладеш?
– Не думаю. За нашого принципового суперника – Абахані – виступали кілька гравців з Гани. Один із них свого часу пограв у французькому Сент-Етьєні. У Бангладеш цей ганець приїхав уже в віці – явно підзаробити на старість.
– Якими у вас були побутові умови в столиці Бангладеш?
– Жили у 4-зірковому готелі на повному пансіоні. Нам ні в чому не відмовляли – по годині могли розмовляти телефоном із Ташкентом, возили на тренування, до наших послуг був гарний ресторан. Після тренувань особливо не гуляли – у місті було страшенно брудно. Там є райони, де живуть заможні люди. І райони для "всіх інших". Поруч із нашим готелем були якісь культурні центри, парки. А як жили бідняки – це важко описати словами.
"Непальський Бекхем – прикольний чувак". Як грають у футбол на висоті 3900 метрів
Плюс – погодні умови були жахливими: над містом постійно стояла густа задушлива пелена диму, кіптяви, відчувалася велика загазованість. І страшна вологість при температурі до 50 градусів вище нуля – це дуже важко витримувати.
– Якою була база клубу?
– На базі був свій невеличкий готель – для місцевих хлопців і обслуговуючого персоналу. Стадіон, де ми грали і тренувалися, розташовувався на території військової бази. Щоранку ми виїжджали до нього.
Пригадую один випадок. Перед заїздом на базу стояли військові пости. Наш автобус довго не пропускали, побачивши моє європейське обличчя. Можливо, подумали, що я – американець. Сказали, що мене не можуть впустити на територію військового об'єкту. Керівництву команди довелося докласти чимало зусиль, доводячи, що я – футболіст.
– Футбол у Бангладеш тоді ще не був спортом №1?
– Спорт №1 у Бангладеш – крикет. Коли ми грали останній вирішальний матч фінальної пульки, якраз у ці терміни проходив товариський матч із крикету між збірними Азії та світу. Там був ажіотаж.
Свій вирішальний матч фінальної пульки ми провели на цьому ж стадіоні.
Зовні – чаша арени, але всередині – два повноцінних футбольних майданчики (поле для крикету у два з гаком рази більше від стандартного футбольного). Коли вийшли з підтрибунного приміщення вперше, я відразу не розібрався, куди бігти. Потім мені пояснили, де основне поле, а де ми будемо просто розминатися.
– Як у той час було з відвідуваністю матчів?
– На вирішальній грі стадіон Банго-Банго, який вміщував близько 80 тисяч глядачів, був переповненим. Більша частина місць там стоячі – за комфортом для глядачів у Бангладеш не гналися. Пластикові крісла були тільки на віп-трибунах. Для простих смертних – дерев'яні лавочки, а найчастіше – просто бетонні плити, на яких можна було тільки стояти. Попередні матчі ми відіграли на 30-тисячному футбольному стадіоні. Практично на всіх іграх був аншлаг.
– За місцевими мірками Мохаммедан був міцною командою?
– Більш ніж. 60 відсотків збірної Бангладеш складали наші гравці. Капітан Мохаммедана носив капітанську пов'язку і в збірній країни.
Фанів "заспокоювали" сльозогінним газом
– У мене Бангладеш асоціюється з природними катаклізмами, бідністю, політичною нестабільністю і військовими переворотами. Коли збирали речі в Бангладеш, уявляли, що вас там чекає?
– Не дуже. Потім, коли ознайомився з довідником для туристів, із подивом дізнався, що Бангладеш – це країна, куди туристам їхати не рекомендується. Втім, це все неоднозначно. На моїй пам'яті в Дацці кілька разів ставалися вибухи і демонстрації. Але до нас із Робертом відгомін всіх цих хвилюючих епізодів не доходив. Містом ми практично не гуляли. Потренувалися – і поїхали в готель. Єдиною віддушиною для нас був приїзд олімпійської збірної Узбекистану на міжнародний турнір. Всі два тижні турніру ми навіть тренувалися разом.
– У вересні 1998 року після найбільш руйнівної в історії Бангладеш повені вкупі з таненням гімалайських льодовиків дві третини країни опинилися під водою. Ви прилетіли в Бангладеш через рік. Країна на той час вже вийшла з піке?
– За весь час, що минув у Бангладеш, я тільки раз виїжджав за територію Дакки. З тією поїздкою нас трохи обдурили. Нам із Робертом пояснили, що їдемо на товариський матч із четвертою командою країни, який зіграємо на честь якогось місцевого свята. Мовляв, сідайте в автобус, через 15 хвилин вже будемо на місці. Через 40 хвилин запитав, коли ж ми приїдемо. Дивлюся, навколо нас одна вода і доріжка, як дамба. Супровід метушливо розмахував руками, мовляв, зараз будемо.
Але ми їхали ще годину, заїхали в справжні джунглі, потім нас пересадили на човни – ними попливли на острів. Видовище таке тільки у фільмах бачив. Боявся, що з води вилізуть алігатори або анаконди. Нас привезли на центральний острів, де дійсно було якесь свято. Пам'ятаю, нас наполегливо намагалися нагодувати стравами місцевої кухні. Я нічого крім фруктів не їв. Пив тільки воду, привезену з собою. Люди там – дикуни, це так. Замість одягу – пов'язки на стегнах. У жінок те ж саме, тільки ще одна пов'язка, яка ледь прикриває груди. Таке нечасто побачиш.
– Водні ресурси Бангладеш часто отруєні миш'яком – у грунті його високий вміст. За статистикою, до 77 мільйонів мешканців країни мають отруєнння миш'яком різного ступеня – через вживання забрудненої води. Вас ця неприємна доля оминула?
– З водою там дійсно біда. Я знав про це, тому пив лише мінеральну воду. Навіть після тренування їхав у готель і там приймав душ.
– У Бангладеш проживає 168 мільйонів осіб – у чотири рази більше, ніж в Україні, хоча за територією Бангладеш у чотири рази менший. Це відчувалося?
– Безумовно. Народу – тьма-тьмуща. Кишіли, як мурахи. У провінції Дакка (всього у країні сім провінцій) живе ледь не половина населення Бангладеш.
– Які відкриття зробили для себе в цій країні?
– У людей там трохи інший менталітет у порівнянні з нами. Вони, по суті своїй, не злі. Всі маленькі, багато розмовляють. У команді в мене з усіма були прекрасні стосунки. Але є свої нюанси і закони. Після першої гри у роздягальні скидаю спортивні шорти, дивлюся – у мене летить одяг від одноклубників. Виявилося, у них не можна оголюватись на людях. Довелося у готель в брудних шортах їхати.
– Дебют запам'ятали не тільки завдяки цьому епізоду?
– Там був справжній скандал. По ходу поєдинку ми поступалися 0:1. Наприкінці зустрічі я майже забиваю, але м'яч вже на лінії воріт рукою парирує один із захисників суперників. Суддя цього ключового епізоду "не побачив". Народ, який сидів на трибунах, це настільки обурило, що фани зламали загороджувальну сітку і поперли, як танк, прямо на поле. Поліція спробувала їх зупинити. На полі розпочалася справжня бійня. Ми побігли до щитів, потім нас вивели в підтрибунне приміщення. Фанів "заспокоювали" сльозогінним газом. Гру перервали.
– Дивилися на заворушення широко розплющеними очима?
– Найбільше у тій ситуації мене розсмішили місцеві поліцейські. Вони були озброєні бамбуковими палицями. Виглядало це дуже екзотично.
– Матч переграли?
– Довго вирішували, як бути. У фінальній пульці якраз тривала перерва – у Дацці проводили міжнародний турнір. Приїхали олімпійські збірні Узбекистану, Кореї, Японії, також прилетіли кілька клубних команд із Європи. А після закінчення турніру нам оголосили, що решта матчів фінальної пульки переносяться на кінець жовтня. Ми з Робертом цій звістці не зраділи. Але Мохаммедан домовився із Федерацією футболу Узбекистану про продовження терміну оренди, нам продовжили візи. Роберт, щоправда, незабаром отримав травму, і його відправили додому.
Рикш регулярно збивали машини
– Ви з Робертом були першими легіонерами Мохаммедана з пострадянського простору?
– Ні, ще на початку 90-х за клуб недовго відіграв Сергій Кузнєцов з московського Спартака. Працівники клубу гордо демонстрували мені його фото у футболці Мохаммедана. А потім, у 1996 році, тут виступав син легенди узбецького футболу Берадора Абдураїмова – Азамат. Азамат забив за Мохаммедан безліч голів.
– А як у вас було з результативністю?
– Забивав регулярно. І, головне, важливі м'ячі. Перед останньою грою фінальної пульки нам належало вигравати у принципового суперника – Абахані – з різницею не менше ніж у два м'ячі. Це було дербі місцевого розливу – як в Україні між Динамо і Шахтарем. До мого приїзду Абахані тричі поспіль вигравав Прем'єр-лігу.
Плюс – куратором команди була прем'єр-міністр, тоді цей пост у Бангладеш займала жінка. А нашим власником був глава опозиційної партії. Тож у цих матчах існував і політичний момент. Ми склали іспит на "відмінно". Виграли 3:0. Я забив перший гол, потім дубль оформив наш капітан.
– Ви ж виграли не чемпіонат Бангладеш, а Прем'єр-лігу Дакки?
– Так, першість країни почали проводити тільки з наступного сезону. Але в чемпіонаті Бангладеш все одно брали участь команди практично винятково з провінції Дакка. У країні тільки два великих міста – Дакка (місто одночасно є столицею країни і столицею однойменної провінції – Футбол 24) і Читтагонг (столиця однойменної провінції – Футбол 24). У Бангладеш із семи провінцій футбол активно культивувався тільки в Дацці та Читтагонгу.
– Рівень тренувального процесу в Мохаммедані розчарував?
– Навпаки, приємно здивував. Тамтешні тренери за сприяння національних федерацій і азійської конфедерації футболу їздять по всьому світу і вчаться у найкращих наставників. У результаті рівень тренувального процесу наближається до світових стандартів. Мені на той час йшов четвертий десяток, але з деякими вправами із м'ячем я, випускник школи київського Динамо, познайомився тільки в Бангладеш. Проходи з флангу, простріли, забігання – ці вправи трохи відрізнялися від тих, які я зустрічав в Україні.
Та й узагалі робота відбувалася за іншим сценарієм. У нас як? Спочатку, зазвичай, біжимо пару кіл, потім розтяжка і бігові вправи. У Бангладеш все навпаки – починають із бігових вправ, потім всі стають в коло, у центр якого виходить хтось із гравців. Всі повторюють вправу за ним. Розтягнулися, потім приступають до всіляких вправ із м'ячами. Дуже цікавий процес розминки.
– Тестом Купера тренер Мохаммедана навантажував?
– Тільки одного разу бігли три кілометри на час. Я постарався, на морально-вольових прибіг другим. Після цього мало не помер. Надворі +40, майже сауна.
– Бенгальську мову трохи освоїли?
– Вивчив кілька фраз. Цього було достатньо, адже і з тренером, і з керівництвом клубу спілкувався англійською. Рикші його рідною мовою міг сказати "прямо", "праворуч" або "ліворуч". При цьому зрозумів, що з рикшею дуже небезпечно їздити – прямо на моїх очах їх регулярно збивали машини. Там правил дорожнього руху практично немає. Якщо водій із Бангладеш приїде до нас, у нас буде супердрайвером.
– У Мохаммедані з вами розрахувалися?
– Так. Спочатку приїхав у серпні, а в жовтні поїхав. За цей час заробив 8 тисяч доларів. Хоча забирав своє з боєм. Упевненості в тому, що розрахуються, не було. У підсумку, напередодні вирішального поєдинку з Абахані прийшов до тренера і сказав: якщо перед матчем мені в готель не привезуть гроші, на гру не вийду. Тренер зблід і відразу побіг до керівництва клубу вирішувати питання. Сказав власнику команди, мовляв, якщо Андрій не вийде на гру, то він за результат не відповідає. Мене викликали до президента, він дав гарантії. Але, думаю, якби ми не виграли Прем'єр-лігу, навряд чи віддали б гроші.
Втім, вболівальники Мохаммедана мене полюбили. Після сезону в індійському Черчілль Бразерс я знову повернувся до Дакки. До мене в Гоа прилетів один із керівників Мохаммедана. Прийшов до готелю і сказав, мовляв, ми розраховуємо на тебе у фінальній пульці – у нас вперше проводиться національна першість Бангладеш.
Чемпіонат Індії якраз завершувався, я відіграв останній матч і полетів до Дакки. У фінальній пульці склалася така ж ситуація, як і рік тому. Нам знову потрібно було вигравати останній матч з різницею в два м'ячі. Але я повернувся з Індії травмованим, перебував у не найкращих кондиціях. Поєдинок завершився внічию, нам дісталися лише срібні медалі.
ДОСЬЄ
Андрій Мальчевський
Народився 1 грудня 1968 року. Нападник.
Виступав за команди: Будівельник Бровари (1993-94), Кушон Касарай, Узбекистан (1994-95), Динамо Ургенч, Узбекистан (1996), Електрон Ромни (1996-97), Система-Борекс Бородянка (1996-97), Чіланзар Ташкент, Узбекистан (1997), Касансай, Узбекистан (1998), Заравшан Навої, Узбекистан (1999), Мохаммедан Дакка, Бангладеш (1999), Черчілль Бразерс Маргао, Індія (1999/00), Іст Бенгал Калькутта, Індія (2000-01).
У 1999 році з Мохаммеданом став переможцем Прем'єр-ліги Дакки, а через рік – віце-чемпіоном дебютної національної першості Бангладеш.
Віце-чемпіон Індії (2000), переможець Прем'єр-ліги Калькутти (2001).
Працював директором із розвитку телеканалів Футбол 1 та Футбол 2 (2009-14). З серпня 2014 року – директор департаменту дистрибуції та розвитку мережі мовлення 1+1 медіа.
Максим Розенко, спеціально для Футбол 24