"Гей, снайпере, ось моя шия, ось моя голова – давай, стріляй". Як грають у футбол під час війни – Афганістан, Сирія, Лівія, Ірак

13 жовтня 2016 2520 Читать на русском
"Гей, снайпере, ось моя шия, ось моя голова – давай, стріляй". Як грають у футбол під час війни – Афганістан, Сирія, Лівія, Ірак
Футбол в Афганістані

"Футбол 24" розповідає про те, на якому рівні улюблена гра у чотирьох дуже гарячих точках планети.

Ірак

Покоління змінюються поколіннями, але жодне із них і не пригадає, щоб в Іраку не стріляли. Тут ллється кров ще з діда-прадіда. Британська окупація, боротьба за незалежність, масштабне винищення, себто геноцид курдів, палацові перевороти, кривавий режим Хусейна, війна з Ізраїлем, війна з Іраном, війна у Перській затоці, авіанальоти на Багдад, пряма атака військ Міжнародної коаліції і повалення Саддама. Уф-ф-ф.

Це кінець? Все лише розпочиналося. Експансія ІДІЛ призвела до вибуху громадянської війни, хоча, здавалося б, вбивати вже нікого, руйнувати – нічого. У 2016-му урядові війська звільнили велику частину країни, проте становище залишається дуже хитке. Ісламська держава тримає у страху звільнену територію, теракти тут поставлені на конвеєр. Наприклад, у травні терористи розстріляли 12 вболівальників "Реала", які дивилися трансляцію фіналу Ліги чемпіонів. Трагедія сталася лише за 60 кілометрів від Багдада. Прихильникам "Реала" серйозно перепало у цьому пеклі – буквально за два тижні до фіналу ІДІЛ вбив ще 14 фанів Королівського клубу. А у березні шахід підірвав себе на стадіоні в місті Іскандарія. Шість десятків загиблих.

В умовах патологічного жаху нереально думати про футбол, не кажучи вже про те, щоб грати в нього.

Але от парадокс: збірна Іраку стабільно перебуває серед найкращих команд Азії. У 2007 році вона навіть стала чемпіоном континенту, а минулого року зупинилася за крок від п’єдесталу, посівши четверте місце. Зараз, у кваліфікаційному турнірі ЧС-2018, іракці йдуть на передостанньому місці у своїй підгрупі, проте попереду ще 6 турів, отже, шанси поїхати на Мундіаль зберігаються.

За винятком 6 легіонерів, серед яких захисник "Удінезе" Алі Аднан, кістяк збірної формують представники місцевого чемпіонату. Тут, в елітному дивізіоні, одразу 20 клубів. Першість Іраку відбувається з вересня по травень у два кола. Кожна команда проводить по 38 матчів. Наразі зіграно три тури. Лідер – "Аманат Багдад", який набрав максимальні 9 очок. А взагалі-то найтитулованішим клубом Іраку залишається інша багдадська команда "Аль-Завраа" – 13 чемпіонств.

Життя у постійному страху залишає свій відбиток на побуті. Відчуття самозбереження притуплюється. Завдяки цьому футбол на багатостраждальній землі продовжує жевріти. Ніколи не знаєш, де пролунає вибух наступного разу. Благі стіни домівки не врятують від снаряду. То чому б не сходити на футбол.

Лівія

У лютому 2004-го до Тріполі прибула збірна України, очолювана Олегом Блохіним. "Синьо-жовті" зіграли тут із націоналкою Лівії спаринг – на гол Пуканича лівієць Кара відповів парашутом ледь не з центру поля за комірець Шовковському. А через сім років тут упали бомби, випущені літаками НАТО.

Громадянська війна в країні закінчилася швидким поваленням режиму Муамара Каддафі, який правив упродовж 42 років. Проте сама війна не припинилася. Дійшло до маразму – у державі функціонували два кабінети міністрів. Частину території захопила Ісламська держава. А є ж іще воєнізовані загони туарегів, у яких – власний інтерес. Перед війною Лівія готувалася прийняти у себе матчі Кубка Африки-2013. Звісно ж, це право у неї відібрали – жодних гарантій безпеки.

Попри те, зараз чемпіонат Лівії вражає кількістю клубів. У місцевій Прем’єр-лізі їх 21, вони розбиті на дві підгрупи із 12 та 9 команд. Грають у два кола. Доля нагород вирішується у плей-офф. Рейтинг чемпіонату – один із найкращих серед арабських країн. Тут поза конкуренцією – гранди із Тріполі. "Аль-Іттіхад" здобув 16 чемпіонських титулів, "Аль-Ахлі" – 11. Єдиний, хто хоч якось намагається втрутитись у цю гегемонію – клуб "Аль-Ахлі" із міста Бенгазі. У переважній більшості склади команд сформовані із місцевих гравців, проте лідери чемпіонату іноді дозволяють собі запросити футболістів із Зімбабве, Нігерії, Гани, Камеруну тощо.

У країні більш-менш безпечно можна грати у футбол. Принаймні, у порівнянні з тим же Іраком. Щоправда, національна збірна змушена проводити домашні матчі відбору на ЧС-2018 у сусідньому Алжирі. Найближчі перспективи у неї не надто втішні. Після поразки від ДР Конго з рахунком 0:4 ("дубль", зокрема, оформив Дьємерсі Мбокані) у відставку відправили головного тренера – знаменитого іспанця Хав’єра Клементе, який свого часу очолював Іспанію, Сербію, Камерун, а також "Атлетіко" та "Атлетік". Війна відчутно підкосила рівень лівійського футболу – навіть іменитий тренер виявився тут безсилий.

Сирія

"У Сирії не тільки глина і пісок. У Дамаску багато будинків, над якими працювали італійські архітектори. А як там увечері пахне жасмин!" – захоплено розповідав "Футбол 24" Валерій Яремченко. У 1985-87 роках він очолював національну збірну цієї країни.

Президент тодішньої сирійської федерації Фарук Бузо був ще й президентом азійської федерації. Збірна Сирії постійно подорожувала, адже він організовував поїздки на спаринги. Інші країни фінансували тренувальні збори. Адже Сирія – бідна, а футбол потребував відповідної підготовки. Таким чином команда Яремченка готувалася до чемпіонату світу у Мексиці. Сирія виграла свою групу на Мундіаль, залишалося лише перемогти у стиках з Іраком. Вдома сирійці зіграли внічию (0:0), але у матчі-відповіді програли (1:3).

"У сирійських футболістів – своєрідна арабська психологія. Вони не вдосконалюють свої таланти. Серед них багато технічних і перспективних гравців, але коли наставав час тренуватися – була біда. Вони не люблять напружено і наполегливо працювати", – підсумував Яремченко.

Збірна Сирії ніколи не грала на чемпіонатах світу. А найбільшим її успіхом стала участь у п’яти фінальних форумах Кубка Азії, де вона, звісно ж, не зуміла приємно здивувати. Зараз – нова спроба. Попри те, що країна зруйновна громадянською війною між президентом Башаром Асадом і його опонентами, Алеппо розбомблене російською авіацією, на територію країни зайшли турецькі війська, а частину земель відкусив ІДІЛ, збірна Сирії "до останнього патрона" змагається за історичний вихід на Мундіаль. У своїй підгрупі команда Аймана Хакіма набрала 4 очки після 4 турів і зберігає хороші шанси на загальний успіх. Хороші, якщо не враховувати того факту, що домашні матчі сирійці змушені проводити на нейтральній території – у Катарі, Омані, Ірані, ще десь. І попри те, "червоні орли" в оновленому рейтингу ФІФА посідають не таке вже й кепське, зважаючи на суворі обставини, місце – 114-те. Це вище, ніж, приміром, збірні Литви, Естонії чи Азербайджану.

У той же час на території країни, що підконтрольна ІДІЛ, періодично страчують футболістів. У липні терористи відрізали голови п’ятьом футболістам клубу "Аль-Шабаб" за, начебто, шпигунство на користь курдських Загонів народної самооборони. Те, що страта була показовою – перед натовпом дітей – лише підкреслює увесь треш, що коїться у Сирії.

Чемпіонат країни жевріє лише на території, підконтрольній Асаду. Більше у футбол не грають нідЕ, бо нІде, нічим та й ніким. Ще у минулому сезоні за чемпіонський титул змагалися майже два десятки клубів. Зараз же – тільки 6. "Джаїш", "Аль-Вахда", "Аль-Іттіхад", "Карама", "Шорта" та "Аль-Мохафаза" поки що зіграли лише 5 турів. Матчі, на яких збирається по кілька сотень глядачів, проходять лише в двох містах – Дамаску і Латакії. Арена у Хомсі, де раніше виступав один із найтитулованіших клубів Сирії "Карама", вщент розбита бомбами.

На фото: Стадіон у Хомсі до та після бомбардування

Звісно, що всі ці футболісти – хтось щиро, хтось із безвиході – підтримують політику Асада. Неодноразово гравці національної збірної, потрапивши під приціл іноземних журналістів, декларували любов до "лідера нації". Найбільш ідейні серед тих, хто проти звірств Башара, змушені були виїхати за межі країни. Це Мохаммад Джадуа, екс-капітан молодіжної збірної, який емігрував у Німеччину. Форвард Фірас Аль-Хатіб перебрався у Кувейт, звідки періодично робить антиасадівські заяви. Уродженець Швеції Луай Шанко, зігравши за Сирію кілька матчів, принципово відмовився виступати за команду, яка лояльна до терору в рідній країні. У Лівані, де сирійських біженців вже близько мільйона, навіть створили альтернативну збірну Сирії і борються за те, щоб ФІФА офіційно визнала саме їх команду.

На фото: Офіційна збірна Сирії рекламує Асада

Хтось емігрує, переходить в опозицію, а хтось бере в руки автомат і відкрито йде проти Асада.

Так зробив молодий голкіпер клубу "Карама" Абдель Бассет Аль-Сарут, який бере участь у боротьбі, починаючи із перших опозиційних мітингів 2011-го. "Гей, снайпере, ось моя шия, ось моя голова – давай, стріляй!" – вигукував він, звертаючись до поліції, що атакувала мітингарів. Згодом Абдель вже й сам розглядав ворогів через оптичний приціл. Із 2012-го він очолював повстанську групу, що діє проти армії Асада. Голкіпер прославився настільки, що про нього зняли документальний фільм "Повернення у Хомс". Стрічка взяла Гран-прі фестивалю "Санденс".

Афганістан

Починаючи із XIX століття територія цієї країни не знає миру. Спершу за Афганістан змагалися між собою Британська та Російська імперії. А в другій половині XX століття спалахнула громадянська війна, в яку, звісно, не могли не втрутитися світові гравці – США та СРСР. Зрештою, у 2001 році в Афганістані знову відбулося загострення через теракти 11 вересня. Лідер Талібану (ісламістського руху, що правив у країні на межі тисячоліть) Усама бен Ладен переховувався тут від американців, що призвело до військового вторгнення Штатів на територію держави. Основні сили талібів були знищені вже через рік. Нові правителі проголосили сучасну Ісламську Республіку Афганістан. Однак громадянська війна триває досі, попри контроль Міжнародних сил сприяння безпеці, очолюваних НАТО.

Зі зрозумілих причин національна збірна Афганістану з 1984 по 2003 рік не брала участі у міжнародних змаганнях. Хоча окремі матчі все ж траплялися. Наприклад, у 2002 році афганці програли Катару та Лівану з однаковим рахунком 0:11, що стало найграндіознішим фіаско в історії цієї команди. Першим після міжнародної ізоляції турніром для Афганістану став відбір на Кубок Азії-2004. Команда зуміла обіграти Киргизстан (2:1), проте програла Непалу (0:4) і за додатковими показниками посіла останнє місце у групі із трьох збірних.

В плані континентального чемпіонату Афганістан чергує свої спроби. Відбір до ЧА-2007 відбувся без Афгану. У 2011-му афганці знову не здолали бар’єру кваліфікації, а через 4 роки пропустили новий цикл. Цікаво, що Афганістан ігнорував Кубок світу із 1930 по 2002 рік. А вперше позмагався за путівку на Мундіаль, який відбувався у Німеччині.

Зараз збірна Афганістану посідає 149 сходинку у рейтингу ФІФА. Вона розташувалася між Індією та Лесото. До порівняння, збірна Македонії – лише на три позиції вище. Афганці вкотре провалили відбір на чемпіонат світу. У групі із 5 команд посіли лише 4 місце, зазнавши кількох розгромних поразок. Наприклад, від Японії і навіть Сирії, яким програли з однаковим рахунком 0:6.

На фото: Петар Сегрт

Зі збірною Афганістану працює хорватсько-німецький тренер Петар Сегрт, який свого часу очолював боснійську "Звезду Градачац", молодіжну збірну Грузії, а також працював у чемпіонаті Індонезії. У його розпорядженні – чимало гравців, які виступають за неелітні клуби, що розкидані ледь не по всьому світу: Німеччина, Данія, Румунія, США, Голландія, Швеція, Малайзія…

Можливо, невдовзі на перші ролі у національній команді вийдуть представники місцевого чемпіонату. Афганська Прем’єр-ліга бере початок із 2012 року. У ній змагаються 8 клубів. Титул розігрується дуже оперативно – упродовж 1,5-2 місяців. Спершу команди розбивають на 2 підгрупи, де вони грають лише одне коло. По дві найкращих виходять у півфінал. Переможці з’ясовують володаря титулу, переможені б’ються за "бронзу". Усі матчі проходять у Кабулі – на двох сучасних стадіонах, місткістю 18 та 14 тисяч. Грати деінде, окрім столиці, небезпечно – дуже ймовірні теракти.

На фото: Чемпіонський забіг найтитулованішого клубу країни – "Шахін Асмаї"

На поєдинках чемпіонату іноді фіксуються аншлаги. Вартість квитків – від 50 центів до півтора долара. Спершу траплялися справжні конфузи. Люди упродовж багатьох років війни та хаосу забули правила футболу. До того ж виросло покоління, яке ніколи цього виду спорту в очі не бачило. Тож коли арбітр сповіщав про фініш першого тайму, багато хто поспішав до виходу, думаючи, що матч уже закінчився. Справжні легенди ходять про журналіста, який вибіг на поле по флеш-інтерв’ю безпосередньо в розпал матчу.

З афганськими командами працюють, в основному, тренери із Таджикистану. Федерація футболу країни виплачує їм зарплату в розмірі однієї тисячі доларів на місяць. "В Афганістані немає професіональних футболістів, – розповідає Боїр Ігамбердієв, інструктор Федерації футболу Таджикистану, який очолював найтитулованіший афганський клуб "Шахін Асмаї". – Поміж матчами і тренуваннями гравці торгують на ринках, навчають у школах, працюють у поліції".

Щоб укомплектувати клуби, на афганському телебаченні навіть запустили реаліті-шоу "Зелений газон", де своє вміння вправлятися з м'ячем могли продемонструвати усі охочі хлопці.

У цьому сезоні чемпіоном країни знову став клуб "Шахін Асмаї" – вже втретє. У фіналі він обіграв клуб "Де Маїванд Аталан" – 2:1. Спершу клуби обмінялися голами із пенальті, а чемпіонський м’яч був забитий неймовірною бісіклетою. На трибунах за дійством спостерігали понад 7 тисяч глядачів, а пряму трансляцію переглянули понад 18 мільйонів афганців.

Наразі футбол у цій країні – на зародковому етапі. За межі Кабула він зможе поширитися тільки тоді, коли матчам буде гарантована безпека. А це на сьогодні – величезна проблема.

У якості постскриптуму… Три роки тому в Кабулі відбулася безпрецедентна подія – так званий Матч Дружби. На полі зійшлися команди моджахедів та російських ветеранів-афганців. Грали воїни, які 30 років тому стріляли один в одного і були готові розірвати навіть голими руками. Зокрема, серед господарів поля виділявся Ареф Сарварі, військовий інженер, який у 1980-х був близьким соратником "Панджшерського лева" Ахмада Шах Масуда, лідера моджахедів. "Скільки радянських солдат ви вбили?" – кинув йому в обличчя хтось із приїжджих журналістів. Конфлікт зам’яли. І зіграли таки.

Сторінка автора у Facebook

"Їхали з Алеппо, а хлопці мені кажуть: "У вас вибухнула бомба". Валерій Яремченко – про роботу із збірною Сирії, військову базу і очманілих росіян

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
1
дн
:
6
год
:
43
хв
Албанія
21:45
Андорра
Вгадай результат матчу
Залиште відгук