Володимир Войтюк – про один із найганебніших Мундіалів в історії футболу.
Ми всі з простого народу. Ми презентуємо свободу, а не диктатуру. Ми походимо з класу, який постійно принижували, але натомість ми представляємо єдину праведну справу у цій нещасній країні – футбол. Давайте виграємо цей бісів фінал! Не для генералів, які займають найдорожчі місця, а для м’ясників та вчителів, які невтомно працюють щодня!
Спіч Сесара Менотті, головного тренера збірної Аргентини, напередодні фіналу з Нідерландами.
Організація Amnesty International вигадала гасло "Так футболу, ні тортурам!", під яким закликала до бойкоту чемпіонату світу в країні, якою правила жорстока хунта. Особливо активно проти Мундіалю в Аргентині виступали Франція та ФРН. "Ми не повинні грати у футбол посеред концентраційних таборів і камер тортур", – закликали прихильники бойкоту ЧС-1978. Однак далі слів справа не пішла.
Частина перша: ЧС-1978 на крові: тортури у "школі механіків", польоти смерті, 30000 жертв і 640 років ув'язнення
Турнір не дорахувався лише двох знакових гравців: летючого голландця Йохана Кройфа та одного з лідерів Бундестім Пауля Брайтнера. Останній дійсно не поїхав на турнір через те, що той відбувався в Аргентині, а ось нідерландець не вирушив у Латинську Америку із зовсім інших міркувань. Хоча тоді преса вихваляла нідерландця за його позицію, згодом він розповів про справжню причину пропуску Мундіалю. "У 1977 році злочинці приставили мені до скроні гвинтівку і зв’язали мене та дружину на очах у дітей в нашій квартирі у Барселоні". Упродовж чотирьох місяців після злочину у будинку Йохана ночувала поліція. "Тоді я серйозно думав, щоб повісити бутси на цвях, а про поїздку на чемпіонат світу в далеку Аргентину не могло бути й мови".
До того, як посіпаки Відели взялися за роботу, аргентинці не надто переймалися підготовкою до турніру. Ситуація виявилася настільки кепською, що тодішній президент ФІФА Стенлі Роуз дізнавався чи могли б Монтевідео та бразильське Порту-Алеґрі прийняти у себе кілька матчів. Але це ще дрібниці, у якийсь момент англієць хотів перенести турнір до Іспанії. Однак у 1974 році влада змінилася. І новий очільник, бразилець Жоау Авеланж, підтримав сусідів. "Ми змушені будемо перенести турнір з Аргентини лише у випадку економічної катастрофи в країні або ж якщо там відбуватимуться заворушення. І я на 100% переконаний, що до цього не дійде".
"У "срібній країні" також не бракувало критиків проведення чемпіонату світу. "Мундіаль не повинен відбутися у нас з тих міркувань, що той, хто не може придбати бензин до свого старенького Форда T, не повинен купувати собі лімузин. Якщо він зрештою це робить, то я бачу лише одне пояснення цьому – він когось пограбував", – писав Данте Панцері редактор El Grafico. Секретар Казначейства Хуан Алеманн назвав проведення чемпіонату світу "найбільш непотрібною витратою коштів в історії Аргентини".
Військові виклали більше 700 000 доларів (близько 10% бюджету) на модернізацію стадіонів клубів Рівер Плейт, Велес Сарсфілд, Росаріо Сентраль та спорудження нових арен у Кордові, Мар-дель-Платі і Мендосі. Також збудували новий прес-центр для журналістів, які мали висвітлювати Мундіаль, і нарешті запустили в країні кольорове телебачення. Також хунта не забула й про дороги і аеропорти. Не обійшлося і без "вдосконалень", характерних для диктатур. У Байресі спорудили величезний бетонний мур, який мав приховати від ніжних очей потенційних гостей вид на так звані villas miserias – нетрі.
Оргкомітет вішав локшину на вуха критикам: начебто приїзд 50 000 туристів відіб’є усі витрати на турнір та ще й дозволить серйозно заробити. Насправді навіть посіпакам хунти було очевидно, що іноземних фанатів не приваблювала перспектива поїздки у країну, в якій щодня зникали люди. Зрештою на турнір приїхало близько 10 000 вболівальників. І так непогано, зважаючи на ситуацію, яка тоді панувала в Аргентині. Не бракувало дискусій і навколо лого турніру, яке затвердили ще у дохунтовому 1974 році. Багато хто бачив у ньому відомий жест Перона, якого не надто любив Відела. Зрештою військові відмовилися від заміни лого, розуміючи, що це спричинить ще більший галас у ЗМІ", – читаємо у ґрунтовній праці Джонатана Вілсона "Янголи з брудними обличчями", мабуть, найкращій книзі про історію аргентинського футболу.
Оргкомітет Мундіалю очолив генерал Омар Актіс, який у 1940-х копав м’яча у третій команді Рівера. Однак він недовго насолоджувався доступом до гори грошей. У серпні 1976-го Омар загинув у автокатастрофі. Цей трагічний випадок, звісно, списали на лівих терористів. Хоча, мабуть, більше право на існування має версія, що головним режисером ДТП виявився адмірал Карлос Лакосте, який став наступником Омара на посаді глави оргкомітету. Також існують свідчення, що Актіс насправді був одним із небагатьох хороших діячів режиму, і генерала вбили, оскільки він збирався на прес-конференції розкритикувати владу за величезні суми, які щезають (як бачимо, під час правління Відели в "срібній країні" зникали не лише люди) з бюджету і нібито йдуть на організацію чемпіонату світу. Як би то не було, але нова посада дала можливість Лакосте вкрасти мільйони. Можливо, преса змогла б докопатися до істини у цій каламутній історії, однак вони розуміли, що краще не гратися з вогнем. Так, коли журналіст Родольфо Волш надіслав хунті відкритого листа із запитаннями щодо ув’язнених та загиблих, його знайшли мертвим вже наступного дня.
Часто режим робив своїх жертв лівими терористами лише через те, що просто хотів віджати їхній бізнес чи забрати житло (як це нагадує звичні реалії життя у так званих "ДНР" і "ЛНР"!). Фанати, які їхали на Мундіаль, сподівалися, що хунта їх не чіпатиме. Однак Amnesty International розуміла, що необережне слово, сказане журналістами, може мати трагічні наслідки. Тому просила папараці не критикувати режим. Відела ж бавився у великого миротворця та придумав слоган: "Ми аргентинці – ввічливі та гуманні".
Тисячі місцевих не могли повірити, що хунта насправді розв’язала війну проти власного народу. Але не бракувало і справжніх героїв, які боролися з режимом. Противники влади чудово розуміли, що чемпіонат світу – це їхній шанс гучно заявити про себе на весь світ. Вже у квітні 1977-го матері тих людей, які "зникли", почали приходити на центральну площу Буенос-Айреса Пласа де Майо (Травнева площа), жадаючи отримати інформацію про долю своїх рідних і сподіваючись, що розголос дозволить врятувати цих нещасних. Невдовзі вони створили організацію Las Madres de Plaza de Mayo ("Матері Пласа де Майо"), яка об’єднувала жінок, що втратили дітей під час Брудної війни. Мами щочетверга приходили до президентської резиденції Каса Росада зі світлинами зниклих дітей. Хунта ж називала цих нещасних жінок las locas – "божевільними".
Десятого грудня 1977 року, у День прав Людини, матері розмістили у найпопулярніших аргентинських виданнях оголошення про зникнення своїх дітей. Після цього у Відели і Ko увірвався терпець. Того ж вечора трьох лідерок протестів Асусену Вільяфлор, Естер де Кареагу та Maрію Бланко викрали і запроторили у в’язницю ESMA. Лише через 28 років вдалося ідентифікувати рештки цих хоробрих жінок. Матерів поховали у безіменній могилі після того, як їхні останки викинуло на пляж у 200 кілометрах від Буенос-Айреса. Вони розділили сумну долю своїх дітей, які також упокоїлися у водах Ла-Плати. В Аргентині досі пам’ятають "зниклих" і щочетверга люди збираються біля піраміди на Пласа де Майо, щоб вшанувати пам’ять жертв режиму.
Відела та його посіпаки мріяли про перемогу на домашньому Мундіалі. Влада розуміла, що тріумф викличе в злиденного народу велике піднесення, яке на певний час допоможе забути про звірства військових. "Футболісти мобілізовані довести, що вони є найкращими синами народу і найкращим, що Аргентина може показати світу. Гравці повинні продемонструвати справжні якості аргентинців. Ми як індивідуально, так і в колективі здатні на подвиги, коли нами керує прагнення досягнути спільної мети. Я вірю, що нам під силу стати чемпіонами світу", – ділився Відела очікуваннями перед стартом турніру.
Менотті ж намагався будь-якою ціною уникнути небажаних асоціацій з кривавою хунтою: "Ми не солдати. Граючи у футбол, ми не захищаємо кордони чи батьківщину. У нашій збірній не помирають і не займаються порятунком патріотичних почуттів". Щоб справити на гостей позитивне враження, Відела на церемонії відкриття відмовився від традиційного мундиру на користь костюму. У своїй короткій промові диктатор висловив сподівання на те, що цей чемпіонат пройде в атмосфері миру та спокою. Місцева преса отримала завдання писати про турнір лише у позитивному ключі, а будь-яку критику в іноземних ЗМІ списувати на так звану антиаргентинську кампанію брехні, організовану внутрішніми та зовнішніми ворогами господарів Мундіалю.
На церемонії відкриття трапився один з найганебніших моментів турніру. Він вкотре продемонстрував, що ручна церква – це зовсім не винахід путіна та його посіпаків. Архієпископ Буенос-Айреса та примас Аргентини кардинал Хуан Карлос Арамбуру передав благословення від Папи Римського Івана Павла І та заявив, що усі зниклі аргентинці насправді поїхали за кордон, де живуть настільки безтурботним життям, що просто забувають написати додому своїм рідним, що у них все гаразд. Авеланж не шкодував компліментів на честь господарів (ходили чутки, що аргентинці підмазали сусіда): "Я один із тих, хто найбільше залежав від тої титанічної роботи, яку виконала ваша країна. І я тішуся вашим успіхам. Це сповнює мене неймовірною гордістю. Тому що Аргентина відповіла на виклик. І тому що я латиноамериканець. Ми досягли усього запланованого".
Хунта жадала перемоги. Збірна Аргентини також чудово розуміла, що поставлено на карту. Один із лідерів "альбіселесте" – нападник Леопольдо Луке – розповідав: "Пригадую, як один з чиновників після "вдалого" для нас жеребкування Мундіалю, за підсумками якого ми опинилися в одному квартеті з Італією, Францією та Угорщиною, зауважив: "Дивіться, щоб це для вас дійсно не виявилася група смерті". При цьому він настільки зловісно посміхався, що важко було зрозуміти жартує він чи режим дійсно готовий нас прибрати, якщо ми не виправдаємо сподівань цих пройдисвітів. Особисто я тоді був зовсім не в гуморі, адже незадовго до цього зник брат мого найкращого друга. Невдовзі його тіло знайшли на березі Ла-Плати з бетонним блоком, прикріпленим до ніг".
Багато хто побоювався, що судді відверто тягнутимуть Аргентину. "Успіх господарів надзвичайно важливий у фінансовому плану для турніру. Тож тут все буде на користь "альбіселесте", навіть повітря", – заявив англійському журналісту Браяну Гленвіллу тренер угорців Лайош Бароті. На жаль, мадяр як у воду дивився, у чому він пересвідчився на власній шкірі. У першому матчі Аргентини на домашньому Мундіалі їй протистояла Угорщина. У тому поєдинку португальський арбітр Антоніу Гаррідо двічі запалював перед мадярами червоне світло.
Французи також були вкрай незадоволені суддівством після матчу з господарями. Вони стверджували, що якби не сліпа Феміда, то обов’язково здолали б "альбіселесте" (Аргентина перемогла 2:1). "Арбітр поставив вкрай сумнівний пенальті у наші ворота, а коли вони порушили правила проти Дідьє Сікса у власному штрафному, то він проковтнув свистка. До того ж, аргентинці сиділи на амфетаміні. Ви б чули, як вони кричали у роздягальні і потім ще дві години після фінального свистка гасали по ній, поки дія наркотиків не минула. Як щодо допінг-тестів, запитаєте ви? ФІФА купили, у мене є стовідсоткові докази того, що після здачі однієї з проб, з’ясувалося, начебто один з гравців "альбіселесте" вагітний", – заявив через багато років анонім, відрекомендувавшись екс-гравцем "Ле Бльо" на Мундіалі-1978.
Можливо, це і вигадки. Але господарі на тому турнірі дійсно були першими серед рівних. Варто сказати кілька слів про дивний регламент ЧС-1978. Шістнадцять команд поділили на чотири квартети, по дві найкращих команди потім утворювали ще дві четвірки, переможці яких формували фінальну пару. Чиновники у ФІФА тоді були не дурніші, ніж зараз. Тож логічно, що матчі останнього туру у групах відбувалися в один час. Лише за одним винятком. Аргентина грала, вже знаючи результати суперників. У першому груповому раунді це не мало жодного значення, адже "альбіселесте" та Скуадра Адзурра гарантували собі путівки у наступний раунд. А ось у півфінальному квартеті Аргентина отримала вражаючу фору, тому що грала через кілька годин після Бразилії. І вже знала, що для виходу у матч за титул їй потрібно здолати Перу щонайменше 4:0. Мабуть не дивно, що поєдинок між "інками" та "альбіселесте" став одним із найскандальніших в історії Мундіалів.
Зважаючи на результат у матчі Аргентина – Перу (6:0), багато джерел стверджують, що господарі купили "біло-червоних". Бразильці наголошують на тому, що голкіпер Перу Рамон Кірога народився в "срібній країні". А Sunday Times писала, що має достовірну інформацію, мовляв аргентинський уряд вислав у Перу 35 тисяч тонн збіжжя, трохи зброї і також аргентинський банк розблокував 50 мільйонів доларів заморожених перуанських активів. У 2012 році перуанський екс-сенатор Дженаро Ледесма зізнався у суді, що скандальний матч був частиною сумнозвісної операції "Кондор", яку провадили у 70-80-х латиноамериканські диктатори. Вона мала на меті придушити опозицію. За словами Дженаро, військовий очільник Перу Франсіско Бермудес запитав у Відели, чи може він вислати до Аргентини 13 в’язнів, щоб їх там піддали вишуканим тортурам у ESMA. Хорхе сказав, що з радістю прийме "гостей", але поставив перуанському колезі одну умову: "інки" мають злити матч "альбіселесте".
Також з’явилася інформація нібито захиснику перуанців Родульфо Мансо надійшов анонімний дзвінок, у якому невідомий пропонував йому 50 000 зелених за здачу гри. І, незважаючи на травму, бека поставили на матч із Аргентиною. Також групі гравців "біло-червоних" начебто обіцяли 250 000 доларів за автоголи. Звісно, що перуанські та аргентинські гравці, тренери і чиновники активно заперечували усі ці чутки та стверджували, що того дня "альбіселесте" просто виявилися на кілька голів сильнішими. Так, перуанська федерація начебто стимулювала своїх гравців вражаючими преміями та розкішною нерухомістю на пляжах. Щоб отримати все золото світу, їм було потрібно "лише" здолати Аргентину. Але це все байки. Давайте перейдемо до фактів.
Аргентинські фанати також хотіли вкласти свою лепту у вихід збірної до фіналу. Вночі напередодні матчу вони не дали гостям виспатися. Поліція, яка мала охороняти спокійний сон перуанців, кудись зникла і аргентинські інчас влаштували імпровізований "концерт" під вікнами перуанців. Навіть посеред ночі вболівальники запускали феєрверки, тому чимало гравців "біло-червоних" не змогли склепити повік. На цьому неприємності "інків" не закінчилися. Автобус, який віз гостей на матч, "заблукав". І мандрівка, яка зазвичай тривала якихось 30 хвилин, тепер зайняла аж дві години.
Ще одним неприємним сюрпризом для "біло-червоних" стала поява у їхній роздягальні VIP-гостя. Ним виявився сам Його Кривавість генерал Відела. Хоча диктатор протягом турніру відвідав 8 матчів, він лише одного разу спускався до роздягальні. І це була не аргентинська, а перуанська роздягальня. "Панове, нинішній матч – це гра між дружніми народами. І в ім’я латиноамериканського братства я сподіваюся, що сьогодні все закінчиться добре. Не забувайте, що весь континент спостерігає за вами", – звернувся диктатор до гостей. На завершення Хорхе прочитав листа від свого перуанського друга Франсіско Бермудеса, у якому той робив акцент на співпраці між двома націями. Цей несподіваний візит, м’яко кажучи, збентежив перуанців, адже вони чудово знали, хто такий Відела. Та розуміли, що йому достатньо сказати лише кілька слів – і вони поповнять лави "зниклих".
Під час турніру головне спортивне видання Аргентини El Grafico танцювало під дудку хунти та не шкодувало критичних стріл на адресу європейських збірних. Нідерландців журналісти називали зграєю наркоманів та гомосексуалістів, а на шотландців начепили ярлик "алкоголіків". Після катастрофи скоттів у поєдинку проти Перу видання писало: "На наших очах зруйнувався міф про те, що пити відрами пиво – це найкраще тренування". Перед фіналом з Нідерландами El Grafico пішло ще далі та вигадало листа, якого начебто написав Руд Крол, там він співав дифірамби хунті та звинувачував Старий світ у ганебній кампанії антиаргентинської брехні.
Напередодні матчу за титул розпочалися традиційні аргентинські фокуси. Господарі пролобіювали заміну арбітра, який мав судити фінал. Спершу планувалося, що матч за титул обслуговуватиме один із найкращих арбітрів світу ізраїльтянин Абрахам Кляйн. Цікаво, що саме він працював на єдиному матчі того Мундіалю, за підсумками якого Аргентина покинула поле на щиті. І до його роботи не виникало жодних заперечень. Звісно, що це не надто влаштовувало Віделу та його оточення, які хотіли мати на фіналі більш лояльного арбітра. Тож вони вигадали якісь міфічні надто приязні зв’язки між Нідерландами та Ізраїлем і вмовили (не виключено, що за допомогою хрустких папірців) ФІФА поставити на фінал італійця Серджіо Гонеллу (ну так, макаронників дійсно нічого не пов’язує з Аргентиною).
Європейців повезли на вирішальний матч об’їзним шляхом – так, щоб дорогою фанати могли оточувати автобус, закидувати його камінням та залякувати опонентів. Далі аргентинці продовжили свої підлі витівки. На газон "альбіселесте" вийшли з 5-хвилинним запізненням, залишивши "летючих голландців" на розтерзання 70-тисячного натовпу. Аргентина продовжила свої ігри розуму. Вона протестувала проти гіпсу, з яким грав Рене ван де Керкхоф. Цікаво, що півзахисник провів із ним увесь турнір і ні у кого з суперників не виникало жодних питань щодо цього. Аргентинці, звичайно ж, теж не остерігалися того, що нідерландець може травмувати когось з них. Вони просто хотіли вивести суперника з рівноваги.
Те, що Гонелла ніяк не відреагував на запізнення господарів та наказав Рене накласти додаткову пов’язку довело – господарі недарма домоглися заміни Кляйна на італійця. І люди в чорному були у цьому матчі на їхньому боці. Суддівський фактор став одним із головних у цьому протистоянні, де господарі вигризли перемогу в овертаймі з рахунком 3:1. Так, до двох голів аргентинців є деякі запитання. Щоправда, варто визнати, що Аргентина все ж була кращою у фіналі. Хоча давайте не будемо забувати про постріл Ренсенбрінка на останніх секундах основного часу у штангу. Якби він забив, це був би контрольний у труп "альбіселесте".
Засмучені нідерландці покинули поле, не дочекавшись церемонії нагородження. Аргентинська преса пояснювала цю витівку європейців розчаруванням від програшу. А ось незалежні журналісти стверджували, що насправді "помаранчеві" не хотіли тиснути криваву лапу диктатора. У своїй фінальній промові Відела зауважив: "Я хочу подякувати усім, хто подарував нам право стати господарями настільки престижного турніру. Я щиро вдячний за цей шанс, який показав, на що здатний аргентинський народ. Безсумнівно, цей турнір став символом миру".
Браян Гленвілл після завершення ЧС метав громи і блискавиці: "Це катастрофа, а не турнір. На ньому панував антифутбол, неспортивна поведінка, гравці уподібнювалися верблюдам та постійно обпльовували опонентів, під стать гравцям були й жахливі судді. І не варто забувати про огидну капітуляцію Перу у матчі з господарями. Це найгірший з шести Мундіалів, на яких я працював".
"Немає сумніву, що нас використовували політики для відбілювання своєї не надто білосніжної репутації", – стверджував півзахисник Рікардо Вілья. А Леопольдо Луке після завершення кар’єри зазначив: "Я гадаю, що тоді турнір не варто було проводити. На жаль, чемпіонат світу в Аргентині – один із найганебніших в історії". Захисник Альберто Тарантіні на свій лад висловив протест проти жорстокого Відели: "Коли диктатор нас вітав на церемонії нагородження, я зумисне потиснув йому руку тією кінцівкою, якою щойно мив геніталії".
Мейбл Гутьєррес, один із членів оргкомітету турніру, заявив: "ЧС-1978 став своєрідною золотою цяцькою, що мала відвернути увагу світової спільноти від злочинів, які щодня коїлися у нашій нещасній країні. ФІФА влаштувала його, щоб відмити криваві обличчя аргентинських тиранів". Попри те, що "альбіселесте" завдяки тому турніру прикрасили свої футболки першою зіркою, у "срібній країні" зараз чимало людей воліють не згадувати той огидний Мундіаль.
Одним із небагатьох справжніх героїв скандального ЧС-1978 став Сесар Менотті, який збудував по-справжньому топову команду. "Наш футбол – найкращий у світі. За це в першу чергу слід подякувати тренеру. Стиль Менотті переміг. Виявилося, що можна тріумфувати з гравцями технічними та атакувальними. Аргентинський футбол назавжди залишиться в історії завдяки цій звитязі", – писала Сlarin.
Буде справедливо завершити цю сумну історію словами легендарного Менотті, ідеї якого й досі живуть у футболі "срібної країни". "Мені нема про що шкодувати. Я просто виконував свою роботу. І я зробив щасливими мільйони аргентинців. Вони мали напрочуд мало приводів для радості під час правління жорстокої диктатури. Матч із Нідерландами став найкращою ілюстрацією того, чого я завжди вимагав від своєї команди. Звісно, що є тренери, для яких немає значення як грає їхня команда. Для них існує лише результат. Чи міг би я очолювати команду, що б’є суперників нижче пояса та яка повним складом захищає власні ворота, навіть не мріючи про контратаки? Очевидно, що ні. Я апостол, даруйте мені це слово, вільного та креативного футболу. Моя команда нагадує, що існує вільна та творча Аргентина, якою вона була перед тим, як владу в країні захопила кривава хунта".