Освенцім на Карибах: героя найсенсаційнішої перемоги в історії Мундіалів закатували за наказом диктатора-вампіра
Гаїті середини XX століття – це люте пекло посеред райських пейзажів. Головні дійові особи – кровожерливий диктатор Франсуа Дювальє, головорізи тонтон-макути і Джо Гатьєнс, футболіст, що став найвідомішою жертвою режиму.
Напередодні президентських виборів у Гаїті 1957 року ніхто не сприймав серйозно кандидатуру лікаря Франсуа Дювальє. "У цього гидкого карлика немає ніяких шансів", – писала одна з газет. Як показав час, папараці недооцінили дока. І невдовзі саме він займе президентське крісло. Франсуа одразу почне віддавати борги. Так, Дювальє "віддячив" братам Жумель, які кілька місяців переховували його від політичних репресій та допомагали грошима. Коли братів покликали на прийом до президента, Жумель спершу подумали, що їх зараз озолотять, але вони помилилися. Дювальє наказав розстріляти своїх благодійників. Франсуа знав, що гаїтяни обожнюють давати прізвиська політикам, тож зіграв на випередження і взяв собі нове ім’я "Папа Док".
Також Дювальє чудово використовував селянські забобони. Більшість гаїтян вірила, що президент – чарівник, який добре знається на страшних обрядах вуду. Папа Док пообіцяв з допомогою чорної магії викликати самого диявола, щоб той поділився силою з усіма вудуїстами Гаїті. Одним із найнебезпечніших духів в релігії вуду вважається Барон Самді, який, згідно з повір’ями, відправляє душі померлих у царство мертвих, а часто й перетворює їх на зомбі. Гаїтяни стверджують, що він одягається, як аристократ: носить чорний фрак, циліндр та сонцезахисні окуляри. Прикидаючись Бароном, Папа Док завжди одягав чорне. Щоб ще більше скидатися на моторошного персонажа, президент говорив лише пошепки.
Прийшовши до влади, Франсуа пообіцяв суттєво збільшити ВВП країни. Наприкінці 1950-х лише десять відсотків населення острова знали грамоту, а більшість гаїтян через голод та хвороби не доживала до тридцяти років. Проте Папа швидко забув про свої цяцянки. Він одразу запустив криваву машину терору. Дювальє почав знищувати усіх своїх опонентів та критиків. Начальник таємної поліції Клеман Барбо якось зізнався, що отримав від диктатора кривавий план "вбивати щодня 500 бунтівників".
Особистою гвардією Дювальє стали сумнозвісні тонтон-макути. Посіпак Папи Дока набирали зі злочинців, юнаків та рядових, яких спокушали офіцерськими званнями. Тонтон-макути, як правило, не отримували зарплатні. Та й вона була їм не потрібна. Вони самі забирали все, що знаходили в будинках тих, кому не пощастило підвернутися під гарячу руку особистої гвардії тирана. Загони цих негідників часто очолювали шамани вуду, котрі наводили жах на всіх гаїтян. Тонтон-макути одягали білі балахони та сонцезахисні окуляри, щоб ніхто не бачив їхніх очей, а улюбленою зброєю головорізів було мачете. Вони здирали з людей шкіру, топили живцем та забивали камінням. Гаїтяни передавали одне одному байки начебто тонтон-макутів неможливо підкупити чи вбити, оскільки вони зомбі, які підкоряються лише президенту. Природно, що Папа Док підтримував поширення таких чуток.
Дювальє перетворив країну на величезний концентраційний табір. Найстрашнішою в’язницею вважався столичний Форт Діманш, котрий охрестили гаїтянським Освенцімом. Про цю буцегарню говорили, що з неї можна вийти лише в труні. Часто тортурами та стратами у Форт Діманш керував сам Папа Док. Для залякування опонентів Дювальє наказав публікувати в місцевій пресі світлини відрубаних голів та висячих на балконах трупів, перетворених кулями на решето. Арсеналу тортур, які використовували в цій в’язниці, могла б позаздрити навіть середньовічна інквізиція. Тиран ніколи не міг відмовити собі в задоволенні когось помучити. Щоб не їхати у Форт, Папа Док облаштував у своєму палаці камеру тортур, яку поетично назвав "косметичним кабінетом". Однією з головних його фішок був людиновитискач: скринька-труна, "прикрашена" зсередини сотнями ножів.
Папа Док жив не лише духовною їжею, він ніколи не забував і про хліб насушний. У президентський фонд щорічно відраховувалося близько 3 мільйонів доларів. Тонтон-макути кожного місяця вибивали 300 доларів "добровільних пожертв" з підприємств у так званий фонд економічного звільнення Гаїті. Насправді ці гроші зникали в бездонних кишенях диктатора. 14 червня 1964 року на острові організували всенародний плебісцит. У бюлетенях фігурувало лише одне запитання: "Чи згідні Ви, щоб Франсуа Дювальє залишався довічним президентом?" І, щоб не змушувати гаїтян напружувати півкулі, поряд великими літерами надрукували відповідь "ТАК". Ті ж, кому не подобався Дювальє, могли від руки написати "ні". Проте вони розуміли, що це віщує швидку зустріч із тонтон-макутами. Не дивно, що 22 червня Франсуа проголосили пожиттєвим президентом. Тоді ж у Гаїті затвердили новий текст гімну, який починався словами: "Папа Док назавжди". Дювальє витрачав на тонтон-макутів та обслуговування репресивної машини близько 28 мільйонів доларів – половину державного бюджету. Після того, як Папа Док, проголосив себе вічним президентом, він придумав ще одну казочку, в яку вірили наївні гаїтянські злидні: "Бунтівники ніколи не зможуть мене вбити, вони навіть не зможуть до мене доторкнутися. Я вже нематеріальна істота".
Франсуа ніколи не обмежувався лише президентським фондом, він завжди запускав руку й у державну казну. Так, у 1968 році при офіційній зарплатні в 20 000 доларів на рік президент купив два нові будинки за 575 тисяч, а в лютому 1969-го продав державі за 600 000 баксів одну зі своїх вілл, яка свого часу обійшлася йому в 200 тисяч. Сім’я Дювальє привласнила собі сотні гектарів найродючіших земель в долині Арказ, які селяни мусили обробляти безкоштовно. На рахунках Дювальє в швейцарських банках осіли сотні мільйонів доларів. Особливо Папа Док нажився на торгівлі кров’ю. Гаїтян примушували двічі на місяць здавати кров, яку потім переправляли у США. За викачування крові з населення тиран отримає прізвисько "Вампір".
Заробляв диктатор і літературною працею: його брошура "Думки Дювальє", зразком для якої став цитатник Мао, поширювалася серед гаїтян у примусовому порядку. Книжку "геніального" вождя зобов’язаний був купити кожен працюючий гаїтянин. 15 доларів на "Думки Дювальє" автоматично вираховувалися із зарплатні. Також на острові випустили 2 мільйони золотих монет із зображенням Дювальє. Політика Папи Дока завдала нокаутуючого удару по й без того нестабільній економіці Гаїті. Близько 200 000 жителів північно-східних районів країни постійно голодували. Так, їм часто доводилося за кілька доларів продавати дітей; бідняки сподівалися, що рабовласники годуватимуть їх, адже вони самі не мали такої змоги. Ці злиденні могли собі дозволити лише жменьку рису на день. Під час "благословенного" правління Папи Дока близько 300 000 гаїтян довелося емігрувати, а 20 000 були знищені. Однією з численних жертв кривавого Барона Самді став Джо Гатьєнс, харизматичний футболіст, який у 1950-му році змусив плакати всю Англію.
*******
Наш герой народився 1924 року в столиці Гаїті, Порт-о-Пренсі. У деяких джерелах можна прочитати, що Джо перші свої футбольні матчі грав босоніж, копаючи м’яч, зроблений з усілякого дрантя. Проте цього разу казочка про алмаз із нетрів не має нічого спільного з реальністю. Гатьєнс народився у сім’ї, яка за місцевими мірками вважалася не просто забезпеченою, а й навіть багатою. Він міг собі дозволити і м’яч, і бутси. Джо потрапив у великий футбол завдяки тому, що сусід Даніель Бовуар, який виступав за місцевий Етуаль Гаїтьєн, замовив за нього кілька слів. Товариш порекомендував Гатьєнса своєму клубу зовсім не за красиві очі. Коли він побачив, як Джо жонглює сферою, у нього ледь не відпала щелепа. Переконати Етуаль взяти талановитого юнака виявилось раз плюнути. Адже талановитих футболістів на Гаїті можна перерахувати на пальцях однієї руки.
З дебютних матчів новачок почав виправдовувати видані йому аванси. Джо швидко допоміг Етуалю взяти два золота. У сім’ї Гатьєнсів справи теж йшли вгору. Вони придбали величезний будинок у найпрестижнішому кварталі столиці Гаїті. До речі, Гатьєнси були людьми з великим серцем. Так їх фешенебельний будинок став базою Етуаля. Гравці не лише там обідали, а й приймали душ – батько Джо встановив у дворі 6 душових кабінок, з яких майже не вилазили гравці чемпіона Гаїті. Мати Джо також абсолютно безкоштовно прала форму футболістам Етуаля.
Гатьєнс почувався у повітрі, наче риба у воді. Він забив десятки м’ячів ударами з другого поверху. Сестра Мірей не могла дивитися, як після своїх польотів брат боляче приземлявся на газон. Вона хотіла допомогти йому, адже розуміла, що одне з падінь може мати кепські наслідки. І після тривалих роздумів вона нарешті знайшла вихід. Мірей зшила йому пов’язку на живіт, яку Джо одягав під футболку. Тепер сестра жартома бажала форварду м’якої посадки. Однак Гатьєнс розумів, що одним футболом ситий не будеш. Тому він зробив логічну ставку на освіту. У 1947 році наш герой поступив у Колумбійський університет, сподіваючись отримати там диплом бухгалтера. Юнак не хотів брати гроші в батьків, тож влаштувався посудомийником в один із ресторанів Нью-Йорка. Джо заробляв там лише 30 зелених на тиждень і коли на нього вийшли купці зі скромного клубу Нью-Йорк Брукгеттен, котрі запропонували гаїтянину 50 доларів за матч, для нього це була пропозиція, від якої він не міг відмовитись.
Нова команда Джо нічим не виділялася в Американській лізі соккеру. Власники НЙБ теж не чекали нічого особливого від приходу Гатьєнса. Проте вони помилилися. Трансфер гаїтянина зробив заштатний клуб одним із кращих в ASL. 14 м’ячів Джо подарували команді історичне досягнення: НЙБ взяв срібло. У наступному сезоні Джо з 18-ма голами в 15-ти матчах виграє бомбардирські перегони. Ці снайперські подвиги не надто допомогли клубу в тому чемпіонаті, оскільки всі партнери Гатьєнса разом взяті забивали менше, ніж він один. Суперники не шкодували компліментів на адресу Джо: "Він міг створити гол з нічого". Гатьєнс домінував на другому поверсі, за що й отримав прізвисько "Льотчик". Ці аеродинамічні скілли допомогли нашому герою отримати виклик у збірну США, яка готувалася до поїздки на чемпіонат світу 1950 року.
У першому матчі в Бразилії янкі прогнозовано поступилися Іспанії 1:3. Щоправда, до 81-ї хвилини збірна США вигравала 1:0. У наступному матчі на американців чекала зустріч з англійцями. Родоначальники нарешті вирішили покинути свій Острів та показати всім, хто найкраще в світі грає у футбол. Прірву в класі між командами чудово показують букмекерські котирування: шанси англійців (тоді всі ще боялися "Трьох левів") стати чемпіонами світу оцінювалися як 3 до 1, а на янкі давали 500 до 1. Це було класичне протистояння Давида та Голіафа. Британська преса називала збірну США безнадійною. "У наш час усі вміють грати у футбол, за винятком ескімосів та янкі. Ми знищимо збірну США з двозначним рахунком". Згодом острівна преса пошкодує про ці слова. 29 червня 1950-го янкі шокують Англію.
Головним ковалем однієї з найбільших сенсацій в історії Мундіалів став Гатьєнс. На 38-й хвилині Джо забив свій фірмовий м’яч головою. На жаль, немає світлини, на якій можна побачити легендарний гол гаїтянина, через те, що всі фотокореспонденти чекали на голи за воротами США. Англійці до кінця матчу накочували хвилі атак на ворота Боргі, проте він того дня тягнув усе. Якби не голкіпер, англійці дійсно могли б виграти цей матч з очікуваним двозначним рахунком. Родоначальникам так і не вдалося розмочити американського воротаря й одразу після фінального свистка футболісти збірної США розпочали грандіозне святкування. Не дивно, що в заключному матчі групового турніру янкі, які протягом кількох днів не просихали, поступилися чилійцям 2:5.
Цікавий факт: рідня Гатьєнса не знала, що він поїхав до Бразилії на чемпіонат світу. Вони думали, що юнак продовжує навчання в Колумбійському університеті. Якось на їхньому порозі з’явився сусід та шокував Гатьєнсів: "Ваш син – герой. Хіба ви не чули? Щойно передали по радіо, що гол Джо приніс перемогу США в матчі з Англією". Після чемпіонату світу форвард прокинувся знаменитим. Дядько Сем навіть пропонував герою громадянство, однак той відмовився від нього, послухавши матір, яка переконала сина такими словами: "Не можна забувати про свої корені. Завжди пам’ятай, що ти гаїтянин". Через 14 років мати проклинатиме себе за те, що вмовила Джо відмовитись від зірково-смугастого паспорта.
У 1950-му нападник отримав кілька спокусливих пропозицій від європейський клубів. Гатьєнс вирішив, що це його шанс нарешті заробити непогані гроші завдяки футболу. Гаїтянин кинув Колумбійський університет та поїхав за довгим франком у паризький Расінг. На перший погляд в Джо не мало б виникнути труднощів з адаптацією в новому клубі. Для Джо не існувало мовного бар’єру – він вільно володів французькою, іспанською та англійською мовами. Однак проблеми виникли з дисципліною. Гатьєнс ніколи не грав у професіональному клубі, тому ніяк не міг звикнути до тренувань. Також гаїтянин часто міг пропустити склянку чи провести ніч у клубі або борделі. Джо стверджував, що мусить напередодні матчу займатися сексом – лише тоді він зможе на 100 відсотків викластися на футбольному полі.
Керівництву Расінга вкрай не подобалися ці походеньки форварда, тому новачок протирав штани на лаві запасних. І це попри те, що гаїтянин починав досить непогано. Він забив два голи в перших чотирьох матчах за клуб. Згодом форварда почали переслідувати проблеми з колінами. На жаль, вони в нього виявилися кришталевими. Расінг спробував скинути гаїтянський баласт у Труа, який виступав у другому дивізіоні. Проте в місті, відомому своєю унцією, заявили, що не хочуть мати нічого спільного з цим безнадійним гравцем. Джо також розумів, що ніяк не допомагає клубу, тому якось навіть відмовився від зарплатні, заявивши, що він її не заслуговує. На сезон 1952/53 парижанам вдалося прилаштувати Гатьєнса в Алесі, клубі, який дав путівку у великий футбол Франку Рібері. Навіть в цій посередній команді Джо не показав абсолютно нічого, відзначившись лише двома м’ячами в 15-ти матчах. На цьому французька пригода форварда закінчилась.
"Тоді було вкрай непросто заграти в іншій країні. Мені після ASL теж не вдалося адаптуватися до чемпіонату Франції", – пояснював Хосе Лоренте, колишній партнер Джо в НЙБ, який опинився в Галлії, дезертирувавши з армії Франко. Джозеф Мак, один із футболістів збірної США на бразильському Мундіалі, дав набагато банальніше пояснення, чому Гатьєнс нічого не показав у Франції: "Після чемпіонату світу мене купив бельгійський Расінг Уайт, що виступав у третій лізі. Так от в цьому посередньому клубі більшість футболістів могли дати фору будь-якому з наших гравців на Мундіалі 1950 року".
Коли у 1953 році компанія Colgate-Palmolive запропонувала Джо стати їхнім торговим представником на Гаїті, він не думав жодної секунди та замовив квитки на найближчий літак додому. В аеропорту Порт-о-Пренса його зустрічали, наче справжнього героя. У натовпі виділявся величезний банер: "З поверненням додому, Джо. Ти найкращий футболіст Гаїті, США і всього світу!" "Мого брата вітали тисячі людей. Десятки машин супроводжували Джо додому. Краще б він залишився в Європі", – витираючи сльози згадує Miрей. Незважаючи на роботу в серйозній компанії, Джо знаходив час і для футболу. Етуаль бачив у ньому месію. Проте Джо не зміг двічі увійти в одну і ту ж річку. До проблем із колінами додалися й регулярні кровотечі з носа. Як тільки Джо отримував серйозне фізичне навантаження, у нього з носа починав текти кривавий потік.
Оскільки нападник так і не отримав американського громадянства, 27 грудня 1953 року він зіграв за Гаїті в кваліфікації до чемпіонату світу 1954 року. Під час матчу в Гатьєнса знову почалася кровотеча і він був лише блідою тінню того форварда, який у 1950 році нокаутував Англію. У цій зустрічі Мексика не залишила жодних шансів футбольному карлику та без надзусиль відвантажила 4 м’ячі у ворота гаїтян. Ця гра стала останньою в кар’єрі Джо. Третього березня 1954 року Гаїті в Порт-о-Пренсі прийматиме збірну США у відборі на швейцарський Мундіаль. Янкі зупинилися на віллі Гатьєнса. Там він організував розкішну вечірку для екс-партнерів. Більше він ніколи не побачить своїх товаришів, з якими опустив родоначальників з небес на грішну землю.
У 1955 році Джо одружився зі своєю двоюрідною сестрою Ліліан. "У ті часи на Гаїті ніхто не бачив нічого поганого в подібних шлюбах. Він практично не бачився з Ліліан відтоді, як жив у Франції. Та й в дитинстві я б не сказала, що вони були особливо близькі", – розповідає Мірей. Дружина народила Джо трьох дітей. Він жартував, що хоче, аби Ліліан подарувала йому цілу футбольну команду. Гатьєнс побудував успішний бізнес. Він відкрив мережу хімчисток, а на дозвіллі вирощував троянди, фруктові дерева та тренував молодь. Джо особливо любив хлопчиків із нетрів. Він не лише навчав їх азам футболу, а й давав чималі суми грошей. "Він приводив дітей на поля, які збудував за власні кошти, та тренував їх два чи три рази на тиждень. Джо приймав усіх. Якщо ж бідний футболіст просив у нього гроші на їжу, він ніколи не відмовляв. Брат був дуже щедрим. Щоправда, дружині вкрай не подобалася така благодійність Джо. Він виходив з дому із кишенями, повними грошей, а повертався без копійки", – розповідала сестра.
Хоча Джо абсолютно не цікавився політикою, його сім’я мала серйозну вагу в гаїтянському суспільстві. Коли у 1957 році Папа Док переміг на виборах, це було поганим знаком для Гатьєнсів, адже вони підтримували його опонента Луї Дежуа. До пори до часу Дювальє не показував своє справжнє обличчя. Але після того, як опозиція спробувала скинути його з трону, президент опустив маску та перетворився на одного з найжорстокіших тиранів в історії. Папа Док почав переслідувати усіх, хто підтримував Дежуа. Чимало сімей для того, щоб не потрапити в гаїтянський Освенцім, втекли з Гаїті. Але Гатьєнси не зробили цього. Вони були в хороших стосунках і з табором Дювальє, тож гадали, що їм нічого не загрожує. А дарма. Гвардійці Дювальє почали переслідувати старшого брата Джо, Жерара. Йому постійно вдавалося вислизати з лап тонтон-макутів, завдяки допомозі друзів. На жаль, Фортуна не могла усміхатися йому вічно, невдовзі Жерар опинився в сумнозвісному Форт Діманш. Брату його дружини вдалося добитися особистої аудієнції в диктатора і той погодився звільнити ув’язненого. Жерар провів у головній гаїтянcькій буцегарні лише одну добу. Його молодшому брату пощастить набагато менше.
*******
Папа Док змінив своє ставлення до сім’ї Гатьєнсів після того, як довідався, що двоє молодших братів Джо Жан-П’єр та Фред, які мешкали в Домініканській республіці, разом із групою інших вигнанців, намагалися організувати ще один переворот. Проте далі слів у них справа не пішла. Але Дювальє розумів, що згодом опозиціонери можуть перейти в практичну площину. Тож він віддав наказ заарештувати всю сім’ю Гатьєнсів. Диктатор захоплювався Сталіним і так, як і кривавий вождь, любив знищувати потенційних чи вигаданих опонентів цілими сім’ями. Коли хтось переходив Дювальє дорогу, він заарештовував цілу родину опозиціонера, починав мучити жінок та дітей, змушуючи свого ворога дивитися на те, як страждають його рідні.
У сім’ї Джо ще залишились друзі й один із них, капітан поліції Едуард Гійо, попередив Гатьєнсів, що невдовзі за ними прийдуть тонтон-макути. Їх не потрібно було просити двічі. І вночі Гатьєнси покинули Порт-о-Пренс. Лише Джо вирішив залишитися вдома. "Мене аж ніяк не можна назвати ворогом Дювальє. Я абсолютно не цікавлюся політикою", – пояснював своє рішення Джо. Це була фатальна помилка Гатьєнса.
О 10-й ранку наступного дня Едуард прийшов за Джо. Його підлеглі тонтон-макути посадили футболіста в машину, яка повезла форварда у Форт Діманш. Це останній достовірний факт, відомий про гравця. "Джо схопили просто за те, що він мав прізвище Гатьєнс. Він був єдиним із нашої родини, до кого зумів дотягнутися Папа Док", – розповідала в одному з інтерв’ю Мері, донька Жерара Гатьєнса.
Колись Джо грав у футбол на території Форту Діманш, коли той ще був просто складом боєприпасів та стрільбищем. А ось із приходом до влади Дювальє його перетворили на справжню фабрику смерті. Гатьєнс став одним із трьох тисяч людей, які увійшли в цю в’язницю, але ніколи звідти не вийшли. Полонені проходили тут через усі кола пекла: над ними постійно знущалися Папа Док і Ко. Часто нещасні полонені молили своїх мучителів поставити їх до стінки, адже не хотіли щодня страждати від експериментів, які на них проводила охорона. Також сотні в’язнів померли від туберкульозу, тифу, діареї та голоду.
Форт Діманш був обладнаний десятьма загальними камерами, площею 3 на 4 метри. У кожну з них запихали більше тридцяти людей. Зважаючи на таку тісняву, ув’язненим доводилося спати по черзі. Вони дихали жахливим смородом своїх фекалій. Мертвих просто замотували в циновку з бананового листя, яка, за словами одного з вцілілих, слугувала їм "ліжком та труною". Знаючи, що трупи потім викинуть в братську могилу серед кактусів на задньому дворі, де їх згодом зжирали собаки та свині, співкамерники гравірували на стінах імена тих, кого забирала охорона - вони хотіли залишити про них хоча б якусь пам’ять. Сестра Джо, Мато, згадувала, що коли відвідувала Форт Діманш невдовзі після закриття, то бачила на цій стіні плачу прізвище та ім’я свого брата.
У головній в’язниці Гаїті існувала одна кривава традиція. Опівночі охорона називала прізвище когось із бранців, його виводили у двір, де ставили до стінки. За однією з версій, Джо стратили 10 липня 1964 року. Розповідають, що спусковий гачок натиснув сам Дювальє, який обожнював такі розваги. Також існують свідчення, що Джо вбив один із поліцейських босів, який раніше був другом Гатьєнсів. Деякі дослідники біографії Джо стверджують, що насправді форвард помер від численних болячок, які лютували у Форт Діманш. Якщо ж він і не загинув 10 липня, то відійшов у засвіти в наступні кілька тижнів, адже в липні 1964-го бригада смерті Дювальє працювала на повну й розстрілювала людей десятками.
Рідні Джо продовжували вірити, що той живий. Першого січня 1965 року, коли Папа Док трішки заспокоївся, мама та сестра нашого героя зробили ще одну спробу врятувати футболіста. На Новий рік у Гаїті святкують День Незалежності. Цього дня люди намагаються потрапити на прийом до президента та побажати йому всього найкращого або попросити щось у лідера країни. Тото та Мірей побачили в цій традиції шанс: "Ми прибули до Національного палацу близько 5-ї ранку. Але там вже стояла величезна черга. Ми простовбичили біля палацу до півночі, а тоді тонтон-макути вигукнули, що Папа Док більше ні з ким не зустрінеться. Перед нами стояли лише четверо чи п’ятеро людей. Мама, розчарована тим, що була настільки близькою до мети, втратила обережність та вигукнула на адресу Дювальє: "Чому ти запроторив мого сина за ґрати? Він не зробив тобі нічого поганого. Джо ніколи не цікавився політикою. Він лише грає у футбол". Коли охорона намагалася закрити мамі рота, Дювальє наказав дати їй спокій і покликав до себе. "Я обіцяю, що завтра вашого сина відпустять", – сказав диктатор. Він був дуже переконливим. Як не дивно, але ми йому повірили. Коли ми йшли додому, то думали, що вже завтра зможемо обійняти Джо. Проте дарма прочекали весь наступний день. Джо так і не повернувся. Коли брата не випустили, я зрозуміла, що він або мертвий, або Дювальє вкотре збрехав", – згадувала Мірей.
Через кілька місяців Гатьєнси знову побачили світло в кінці тунелю. Друг чоловіка Мірей, який працював помічником директора фабрики, сказав, що може звільнити Джо за 4000 доларів, підкупивши охоронця. Сім’я швидко зібрала необхідну суму. Передавши гроші, Гатьєнси почали чекати гінця в обумовленому місці. Планували завезти Джо в американське посольство та попросити там політичного притулку. Проте вони марно прочекали весь день. Колега чоловіка Мірей з’явився лише під вечір. Він зі сльозами на очах віддав Гатьєнсам гроші, промовивши лише два слова: "Джо мертвий".
Зараз багато хто на Гаїті згадує часи Дювальє. Ці люди хочуть повернення сильної руки та розповідають, що Папа Док завжди був чесним. Такі слова вкрай не подобаються Мірей, котра починає критикувати диктатора тоном, який важко очікувати від 80-річної жінки: "Дювальє ніколи не був чесною людиною. Я вам скажу, ким він насправді був: убивцею та злодієм. Дювальє ніколи не турбувався про інших. Він робив усе, що хотів".
Протягом багатьох років у Гатьєнсів жевріла надія, шо Джо живий. Зрештою у 1972 році під тиском Міжамериканської комісії з прав людини уряд Гаїті повідомив посольство США, що Джо помер. У тому ж році Нью-Йорк Космос організував благодійний матч на честь форварда, а в 1976-му Джо посмертно став членом Зали футбольної слави США. Через 10 років, коли гаїтяни нарешті скинули Бейбі Дока (сина Дювальє), Гатьєнси повернулися на рідний острів, щоб відслужити месу за упокій душі Джо. Понад 1000 членів родини зібралися в церкві, щоб згадати незлим тихим словом жертву кривавого тирана. Кожен із них тримав у руках величезну свічку, за словами Мато, вони хотіли запалити полум’я надії, яка з’явилася після того, як острів звільнили від влади жорстоких Дювальє. Однак свічки довелося використати не наприкінці меси, як планувалося, а набагато раніше. У Порт-о-Пренсі часто вимикали електроенергію, й коли церкву поглинув морок, Гатьєнси "увімкнули" свічки. У 2000 році уряд Гаїті вирішив вшанувати пам’ять Джо, випустивши марку на його честь. Однак ця ідея залишилася лише на папері. Чергова фінансова криза помножила на нуль цей благородний проект.
Зараз практично ніхто не пам’ятає про Джо, навіть ті, хто мав би. У 2009 році гаїтянський футбольний коментатор Ернст Жан-Батист дивився в штаб-квартирі КОНКАКАФ матч Кубка Конфедерацій між збірними США та Іспанії. Коли Джозі Алтідор, форвард гаїтянського походження, забив гол, який поховав Фурію Роху, коментатор захоплено вигукнув: "Ми знову зробили це, як у 1950 році". "Проте всі ці великі футбольні боси лише здивовано витріщалися на мене, вони ніколи не чули про Джо Гатьєнса і про те, що в 1950 році він знищив Англію", – сумно розповідав Жан-Батист.
Якщо ви зараз зайдете на сайт waitingforgaetjens.com і натиснете на Who Is Joe Gaetjens?, то отримаєте повідомлення: "Coming soon". Подібна відповідь висить на цьому ресурсі вже більше десяти років. Час йде, а інформації про Джо все немає. На жаль, Гатьєнс став своєрідним футбольним Годо, якого ми ніяк не можемо дочекатися. Автор цього лонгріду, звичайно ж, не претендує на лаври Семюеля Беккета, але сподівається, що йому вдалося трішки привідкрити завісу над таємничим і трагічним життям Джо.
показати приховати