Інтерв'ю Любомира Кузьмяка і Олександра Пищура, форварда-гренадера луцької Волині двох попередніх десятиліть, про конфлікти з Кварцяним, молодих Девіча, Хачеріді, Папа Гуйє, двометрового сина-футболіста і дуель із Фредеріком Кануте.
У своїй кар'єрі він змінив десяток команд, проте тільки в одній почувався, наче вдома. У Волинь, що стала для нього рідною, Олександр Пищур переходив п'ять разів. І кожного разу залишав Луцьк, щоб повернутися. "Куди я без Волині", – жартує з великою долею правди Олександр Віталійович.
Для Пищура Волинь була командою комфортного тренера – Віталія Кварцяного. Вони конфліктували, сварилися, обмінювалися публічними уколами, однак завжди залишалися нерозлучним дуетом. Навіть після завершення кар'єри Пищур та Кварцяний продовжують спілкуватися, а Олександр визнає – у молодості не раз помилявся і зараз розуміє тренера.
Тепер у житті Пищура настав новий і особливий етап. Нещодавно у професіональному футболі дебютував його старший син Олександр. Йому лише 16, втім у такому віці Пищур-молодший, ймовірно, є найвищим футболістом українського футболу. Не дивно – у Сашка чудові гени.
"Я тренувався у сітці з піском, а син займається на зелених полях"
– У жовтні ваш 16-річний син Олександр зіграв прем’єрний матч за друголіговий Мункач. Ретельно та прискіпливо займаєтеся його справами?
– 24 години на добу. Спостерігаю, спілкуюся, направляю, даю поради, щоб не припускався тих помилок, які я наробив у свій час.
– Якщо ваш син виступає у клубі, що розвивається і має хороші перспективи, то ви у такому віці перебували на роздоріжжі і думали про інші заняття.
– У мене взагалі не було умов. Я тренувався у сітці з піском, а Сашко займається на зелених полях. Ось і вся різниця.
– У вас хороший зріст – 197 сантиметрів. Однак син давно перевершив ваші показники і з 204 сантиметрами є чи не найвищим українським футболістом.
– У 16 років я навіть 190 сантиметрів не мав. Сашко, мабуть, на казенних харчах так "вимахав".
Пищур-молодший у грі проти Карпат / Фото Є. Кравс
– Лікарі тримають на контролі стрімкий ріст?
– Ні, ми ні з ким про це не говорили. Я наголошую йому, що варто стежити за спиною, робити вправи, приділяти більше уваги перед тренуваннями на розминці. Хоч я і даю синові певний комплекс вправ, та він сам все розуміє і просто живе цим. Зараз вся інформація у відкритому доступі – з цим жодних проблем.
– Коли ви зрозуміли, що з Сашка може вирости футболіст?
– Як тільки він народився, взяв м'яч у руки. Постійно зі мною на тренуваннях був. Якщо дітей набирали у секцію з 7 років, то я віддав Сашка у 5. Син і на збори зі мною їздив. Спав і марив футболом. Крім футболу, нічого не бачив.
– Молодший син Артем має шанси піти слідами батька і брата?
– Він у мене такий бешкетник. Артем не застав того часу, коли я на поле виходив. На матчі Сашка ще ходив, тоді очі горіли. Коли старший брат поїхав, то азарт зник. Дивиться матчі, але ставлення змінилося. Донька ходить на теніс – його зараз туди більше тягне. Якось показав йому своє відео з голами, Артем загорівся: "Все, гратиму у футбол". Нічого, будемо підтягувати його потрохи.
"Хачеріді усе з-під палки робив, Кварцяний його змушував"
– Усі знають про пристрасть Віталія Кварцяного до високих футболістів. Він бачив Олександра змалечку?
– Звичайно, бачив. І недавно їздив до нього, дивився матчі. Ми з Володимировичем зідзвонюємося, він дає мені поради щодо виховання. Кварцяний дійсно знає, як це робити, адже усе життя розвитком молоді займався. Можливо, хтось ставить під сумнів методи Віталія Володимировича. Але з висоти прожитих років я розумію, що у багатьох моментах мені треба було його слухати. У такому разі все могло скластися по-іншому.
– Якось ви зізналися, що у вас накопичилася взаємна втома з Кварцяним.
– Конфліктів було дуже багато. Про ті, які виникали саме з Віталієм Володимировичем, я зараз шкодую. Я обирав не той бік. Життя ставить усе на свої місця. І я бачу, що помилявся. Але тоді у "гарячках" я бив себе в груди, заступався за пацанів, щось доводив. А нині розумію, що то були хибні рішення. Слід було прислухатися до тренера. Він не хотів, щоб було гірше. Тепер усвідомлюю, що якби взяв ще хоча б 20% від того, що Кварцяний вимагав, то все могло би скластися інакше.
– У пресі свого часу виринало багато скандальних подробиць, зокрема, про вашу бійку в літаку, розбірки у міліцейському відділку. Що з цього мало правдиве підґрунтя?
– Було всяке. Володимирович завжди все емоційно сприймав, я теж за словом у кишеню не ліз. Зараз визнаю – якщо і відповідав тренеру, то робив це неправильно. Кварцяний був максималістом, жив футболом цілодобово, хотів розвитку футболістів. Зрештою, хто хотів у нього розвиватися, той і пограв у нормальний футбол на хорошому рівні. А хто ходив і сміявся чи щось там розповідав, так і закінчив. Вдарив кілька разів по м'ячу і кар'єра закінчилася.
– Ви кажете про старанних учнів Кварцяного. Серед них, наприклад, були Марко Девіч та Папа Гуйє?
– Коли Марко приїхав, то я на першому тренуванні помітив, що він футболіст непоганий. Щодо Папи, то спочатку всі з нього сміялися. От чесно. Єдиний Володимирович переконував усіх навколо: "З нього виросте футболіст". Пригадую, як у Туреччину приїхали на збори. Папі видали бутси на кілька розмірів більші – було смішно. А Кварцяний з переліку десяти футболістів влучав у дев'ять. І з Папою влучив. У Кварцяного є чуття і підхід. Він чудовий психолог і мотиватор.
– Ще один приклад – Євген Хачеріді.
– У Євгена були неймовірні задатки та фізичні дані. Але ж Хачеріді лінивим був, усе з-під палки робив. Володимирович його змушував постійно. Проте підхід таки знайшов. Дав дорогу у великий футбол.
– Якби не лінь, то Хачеріді міг би пограти у Європі на кращому рівні?
– Елементарно. Він же мав варіанти з хороших чемпіонатів у час розквіту. Якби Женя переїхав у закордонний чемпіонат, то комфортно почував би себе. З такими даними можна нормально грати.
"Заступився за Алієва, а він мене дятлом обізвав". Правила життя Євгена Хачеріді
– Багато авансів Кварцяний видавав на адресу Олександра Марковця. Як це, коли 15-річний школяр грає у команді з дядьками?
– Це той випадок, коли Кварцяний хотів, щоб Марковець став футболістом більше, ніж сам Сашко. Потенціал хлопець мав хороший, добре з м'ячем працював. Проте коли людина не хоче, то їй важко допомогти.
– Хто ще вражав потенціалом?
– Трішовіч був хороший, Джудовіч непоганий. А Круніч який?! Винятковий футболіст! На жаль, мало я з ним пограв. Для Браніслава обіграти 3-4 суперників і викотити на порожні ворота – це дрібниця. Жадер – толковий пацан з хорошою передачею і баченням поля. Ерік Бікфалві ще… Через Луцьк вдосталь класних виконавців пройшло. Ми могли завершити збори, а команди нема. Потім Володимирович за три дні до початку сезону збирав команду.
– Кварцяний мав особливу фішку – футболіст загравав без розкачки і адаптаційного періоду.
– Так і було. Два тренування провів, заявив у день гри і новачок вже грає в офіційному поєдинку.
"Суддя не зарахував чистий гол. Ці аферисти щось вигадали"
– Кварцяний не виключає повернення до тренерської роботи. Могли би працювати у його тренерському штабі?
– Я б впорався з Володимировичем у будь-якій ситуації. Те, що у нас було – це минуле, воно загартовує. Банальні непорозуміння, у відсотках 90 з яких я оступався.
– Зараз займаєтеся футбольною діяльністю?
– Трохи треную, але більше на своїх дітях зосереджений. З футболом не прощаюся, життя покаже.
– У своїй книжці "Футбол – це не тільки перемоги" Віталій Кварцяний яскраво описував вашу зв’язку із Майклом Чіді Алозі. У чому був секрет вашого взаєморозуміння?
– Так, у нас багато вдавалося. Знаєте, я не раз чув, мовляв, Волинь грає у примітивний футбол. Але той футбол, який сповідувала Волинь, теж треба вміти грати. Тренер має розповісти, куди бігти, як бити. Комусь подобається стиль з 50 підготовчими передачами, щоб атаку провести. Вже на трибунах всі позасинали, а вони ще м’яч катають. А у нас все простіше – кілька передач і гол.
– Особливість таких стрімких атак полягала у їхньому зародку. Воротар Віталій Неділько точно віддавав на вас, а ви переадресовували на Алозі.
– За три дотики забивали. Траплялося, навіть м'яч на землю не падав. "Неділя" на мене, я на Майкла і все. Алозі володів хорошою "чуйкою", вчасно відкривався під мої скидки. Мав хорошу швидкість, відчував офсайдну лінію. У нас непогано виходило.
– Віталій Неділько – ваш кум, споріднена душа.
– Ми багато їли з однієї тарілки, тому розуміли один одного з півслова.
– Нещодавно у засвіти відійшов Володимир Дикий. У сезоні 2008/09 ви наздогнали легендарного бомбардира, а потім і вашого тренера, за кількістю рекордних голів в рамках одного чемпіонату. Пізніше навіть перевершили Дикого, та все зіпсував суддя.
– Він не зарахував чистий гол. Ці аферисти щось вигадали і накрутили. Рефері спочатку свиснув і показав на центр. Всі потішилися і пообнімалися, а тоді він вирішив гол скасувати. Нічого страшного, рекорд – це не головне.
– У Волині тих часів грав Василь Сачко, форвард приблизно вашого типажу. Круніч казав, що навчився у нього правильно грати головою. Чого навчилися ви?
– Разом з Василем грали небагато, здається, одне коло провели. Сачко – нападник хорошого рівня. На жаль, у тому сезоні стався збіг обставин. Перше коло ми закінчили на третьому місці, а згодом вилетіли за підсумком сезону. Василь пішов у Кривбас, а я поїхав у Луганськ.
"Кобін і Кополовець у позитивному плані "рогаті"
– Ви є уродженцем Чернігова, але ніколи не грали за головну команду міста. Чому?
– Так складалися обставини. У той час Десна виступала або у Другій лізі, або у Першій. У "вишку" вони не виходили. От і наші шляхи не перетиналися.
– Коли ви закінчили місцеву ДЮСШ, то залишилися без команди.
– Часто після завершення спортивних шкіл діти не мають варіантів для продовження кар'єри. Просто губляться. Дехто закінчує навчання, а м'яч два рази набити не може. Коли я у 20 років приїхав у Металіст до Геннадія Литовченка, я м'яч не міг набити три рази. Нас навіть жонглюванню тоді не вчили. Все, що ми добре робили – це бігали.
– Поки з футболом не все складалося, ви справді почали бізнес і продавали на базарі?
– Ой, було всяке. Треба ж було чимось займатися. От і продавав на чернігівському ринку.
– Кінець 90-х, ви – ще юнак. Проблем з рекетом не виникало?
– Ні, до такого не доходило.
– Чим торгували?
– Шпалерами. Тривало це недовго – добре, що потім місцевий тренер Микола Литвин покликав мене у команду, яка на область виступала. А після цього у Білорусь відвіз. То був поштовх у великий футбол. Там ми виграли чемпіонат серед дублерів. Молодь підібралася непогана: Тимофій Калачов, який у Шахтарі та Ростові грав, Віталій Булига, Олег Птачик… До речі, нас у Могильові 8 українців було. Якби не перебої з фінансами, то могли боротися за найвищі місця у білоруській лізі. В будь-якому разі, я за ці три роки трохи обстукався, відчув смак голів. А згодом повернувся в Україну, де почалися суворі будні.
– Старт вашої української кар’єри припав на два нетривалі спалахи у Металісті та Ворсклі. Про жонглювання м'ячем у Харкові ви казали. Чим запам'яталася Ворскла часів Володимира Мунтяна?
– Там таке творилося – одним складом провели тільки перші три матчі. А далі тренерський штаб 47 футболістів залучив. І всі не підходили. Так же не може бути, значить питання не у кадрах. Але це варто пережити кожному футболісту. І злети, і падіння – без них ніяк. Комусь ти подобаєшся, комусь – ні.
– Перед тим, як знайти свого тренера в Луцьку, ви поїхали у Закарпаття, але той період називали одним з найгірших у кар’єрі. Все через травму?
– Зламався і вилетів на 8 місяців. Лише відновився, начебто все гаразд. А потім рецидив. У всьому іншому я задоволений. В Ужгороді підібрався хороший колектив. Просто я не міг себе проявити.
– Частиною цього колективу був ще зовсім молодий дует Кобін – Кополовець. Пам’ятаєте Василя та Михайла?
– Як їх забути? Я сам тоді не дуже древнім був. Василь і Михайло – молодці. У позитивному плані "рогаті", довели свій рівень. Той, хто хоче, завжди свого досягає.
"Мій клуб робив усе, щоб дискваліфікацію не зняли"
– Ще кілька слів про команди за межами Луцька. Перше ваше прощання з Волинню відбулося завдяки згадуваному переїзду в луганську Зорю. За яких обставин ви, центрфорвард, змушені були закривати позицію центрального захисника?
– Мене Олександр Косевич туди змістив. Мені просто хотілося грати. Жодної різниці – де грати і як грати. В Луганську була така класна команда, що просто приємно було виходити з цими пацанами на поле. Хоч і легіонерів було чимало, але я з усіма знаходив спільну мову. Зоря – не виняток.
– Зараз ваш син Олександр грає в атаці з номером "2" на спині. Ви ж навпаки тоді виходили з якоюсь атакувальною цифрою у захисті?
– Не пригадую достеменно, але, здається, грав з "дев’яткою". А малому яка різниця – який номер дали, під таким і виходить. Очі горять, перебирати не треба.
– Ваш другий відхід з Волині і другий легіонерський досвід після Білорусі припав на Словаччину. Почали ви чудово, багато забивали. Все зіпсував останній матч сезону і конфлікт з рефері. За що отримали дискваліфікацію?
– Мене відлучили від футболу на 8 місяців. Тепер сильно шкодую про це. Насправді то був комплекс багатьох обставин. Змінився тренер, клубний бюджет урізали, Ружомбероку було вигідно мене прибрати і не платити.
– Тобто клуб не виступав на вашому боці у процесі дисциплінарного провадження?
– Наскільки я знаю, навпаки робив усе, щоб дискваліфікацію не зняли. Пізніше я судився з Ружомбероком. У мене ж на руках залишався чинний контракт.
– У заключному матчі сезону проти Татрана із Прешова ви застосували силу до судді?
– Коли я приїхав у команду, ми перебували на дні таблиці. Поступово почали набирати, а в останньому турі взагалі боролися за кваліфікацію єврокубків. Пам’ятаю жахливу погоду, забити не можемо, рахунок 0:0. Приблизно на 88-й хвилині чудак не призначає чистий пенальті. А далі не те, що не додає жодної компенсованої хвилини, а ще й свистить на 89:50.
– Намагалися пояснити, що так не можна?
– Спокійно підійшов і запитав, чому він так судить. Потім розвернувся і пішов у роздягальню. Приходжу, а мені кажуть: "Тобі суддя червону картку показав". А я цього навіть не бачив. Далі дискваліфікація і прощання зі Словаччиною.
"Пішов у магазин, повернувся – в душ. Випив каву – в душ"
– У наступному сезоні ви на кілька матчів поїхали у Таврію до Семена Альтмана. Чому в Криму провели лише 4 матчі?
– Зорі не зійшлися. Конфліктів з Альтманом не було. Просто так склалося.
– Ви добряче поїздили екзотичними місцинами Казахстану, Узбекистану та інших азійських країн. Ви не вибаглива до побутових умов людина?
– Жодних проблем, ніякої адаптації. З першого дня почувався там, як вдома.
– Який температурний рекорд в Узбекистані закарбувався у пам’яті?
– 63°C. "Лопухи" на світлофорах розплавилися. Спеку я переносив нормально. Треба було тільки вмиватися частіше. По 3-4 рази на день доводилося ходити в душ. Пішов у магазин, повернувся – в душ. Випив каву – в душ.
– Плов куштували на будь-який смак?
– В Узбекистані кожна область має свій рецепт. Я спробував, напевно, усі варіанти плову. Запрошення після поєдинків на плов – там звична практика. Це було дуже смачно!
– У 2015-му ви грали за Тараз під керівництвом Юрія Максимова. То був останній сезон на професіональному рівні для Олександра Алієва. Пригадуєте, за яких обставин вони побилися між собою?
– Вілійович – відкрита, пряма людина. Казав усе, як є. Але футболісти – такі люди, що вони постійно бубнять під ніс. Для усіх хорошим не будеш. Момент з Алієвим? Не беруся їх судити, нехай між собою розбираються. Життя розставить все на свої місця.
– Виступи в Азії – це ще й можливість взяти участь у Лізі чемпіонів АФК. У складі Бунедкора ви провели півтора десятка матчів у головному азійському турнірі. Зокрема, протистояли Бейцзін Гоань із Фредеріком Кануте у складі.
– Я – високий, але з ним на "стандартах" дуже складно. Це при тому, що Кануте не вищий за мене. Але як же він корпусом працює! Добряче відтісняв. Чудовий футболіст! Стежив за ним ще з часів Севільї, приємно було зіграти проти нього.
– Ви настільки часто залишали Волинь і поверталися туди, що навіть пам’ятаєте її без Віталія Кварцяного. Коли грали під керівництвом Анатолія Дем’яненка, то відчували щось незвичне? Як це, коли Віталія Володимировича нема у роздягальні?
– Я от слідкую за Волинню без Володимировича зараз – скільки його там нема, стільки й команда виступає на низькому рівні. Ніби і є вона, і нема. Десь вештається там…При Кварцяному були результати, трансфери. Когось продадуть, когось виховають. Може, я помиляюся, але ця людина віддавала клубу всього себе. Думаю, Володимирович міг виховати не одного талановитого хлопця.
– У вас є пояснення, чому ви так часто залишали і поверталися в Луцьк?
– Не міг без Волині, без Володимировича. Тягнуло.
– Зараз не тягне?
– Востаннє я їздив у Луцьк влітку. Підтримую зв'язок з Недільком, Сімініним, який грає у Карпатах. При першій нагоді заїжджаю в Луцьк.
– Ви мешкаєте у Чернігові, де й народилися. Не було бажання осісти в Луцьку?
– Так, ми хотіли з сім’єю, та не вдалося. Можливо, тоді б і життя склалося по-іншому.