"Заганяли собаку Кварцяного за 5 хвилин". Олександр Пищур – про обмін футболками із Тимощуком, проблеми Алієва і "стерті коліна"
Інтерв’ю "Футбол 24" з одним із найкращих форвардів в історії "Волині", який вже багато років виступає у Середній Азії.
У сім’ї Олександра Пищура – чергове поповнення. Дружина форварда народила четверту дитину, тому інтерв’ю із цієї радісної причини нам довелося відкласти на один день.
Згодом новоспечений форвард казахського "Тараза" розповів про свою нову команду, яку очолює Юрій Максимов, а також чемпіонат Казахстану, де одна з головних зірок – Анатолій Тимощук. Згадали про методи Віталія Кварцяного. Яке ж інтерв’ю без Кварца?
"Фінти взяв – і поїхав"
– У вашій сім’ї – поповнення. Розкажіть про цю радісну подію…
– Народився син, назвали Артемом. Вага – 3 кілограми, 950 грамів, зріст – 52 сантиметри. Нормальний такий хлопець, міцний. У мене всі такі, як я (Усміхається).
– Ви приїхали в Україну спеціально для того, щоб взяти участь у пологах дружини?
– Ні. Я приїхав, бо у чемпіонаті Казахстану зараз перерва. Завтра вже відлітаю. Першого числа нас збирають і ми розпочинаємо підготовку до наступних матчів.
На фото: Олександр Пищур із дружиною та донькою
– Що візьмете із собою у Казахстан?
– Та нічого. Фінти взяв – і поїхав (Сміється). Бутси, щитки – і в дорогу.
– В останньому матчі "Тараз" поступився "Кайрату" Тимощука. Чи вдалося вам поспілкуватись із Анатолієм?
– Так, нормально поспілкувалися і обмінялись футболками. Посміялися трохи, все гаразд.
– Тимощук вже оговтався від невдачі на Євро-2016?
– Про це я в нього не запитував. Зараз Тимощук зосереджений на грі в клубі. Тому, думаю, сильно на невдачі збірної він не зациклюється. Уже стільки часу пройшло. Це життя, тому треба йти вперед.
– У тому матчі ви залишилися в запасі. Місце в основному складі "Тараза" ще належить вибороти?
– Я ж тільки недавно прийшов у цю команду. У "Таразі" є люди, які раніше грали в основі. Поки що головний тренер бачить склад таким чином. Будемо завойовувати собі місце. Хочеться грати, а не просто сидіти. Боротимуся, пихтітиму на тренуваннях, а там – побачимо.
– З Юрієм Максимовим ви перетиналися раніше?
– В одній команді перетнулися вперше. А раніше грали один проти одного. Він тоді вже був тренером, а я – футболістом.
"Алієву зараз не щастить"
– Ви повернулися у "Тараз" зі словами "тут виконують свої обіцянки". А в узбецькому "Навбахорі", отже, не дотримувалися слова?
– Вони нічого не дали. Я поспілкувався із губернатором і отримав гарантійний лист. Він мене запевнив, що до вересня "Навбахор" розрахується зі мною. Подивимося. Чекати залишилося недовго.
На фото: Пищур забив за "Навбахор"
– У "Таразі" вашим одноклубником є Олександр Алієв. Як у нього справи?
– Йому зараз не щастить. Оці болячки – то одне, то інше. А так загалом – все у нього нормально. Зараз пауза, він набере форму і буде грати.
– Тараз – найдревніше місто Казахстану. Чи багато історичних пам’яток збереглося?
– Якщо чесно, то я не знаю. Гідом точно б не став. Я ж, в основному, у футбол граю. Тренування, база – база, тренування. Історичними місцями, в принципі, не ходив.
– Пишуть, що в Таразі – найкрасивіші жінки всієї Середньої Азії. Я розумію, що у вас – дружина і велика сім’я, та все ж, чи звернули ви увагу на вроду мешканок міста?
– Чесно кажучи, я навіть увагу не звертав. Взагалі.
– Тепер на ваш клуб очікує боротьба за виживання у нижній шістці турнірної таблиці?
– Так. Коли прийшов Максимов, команда йшла на останньому місці. Зараз завдання полягає в тому, щоб посісти як мінімум 10 місце, аби уникнути стикових матчів за виживання. Потрібно набирати очки.
– Які завдання ставите перед собою? Наприклад, до 100 голу в кар’єрі залишилося не так вже й багато…
– Я, чесно кажучи, особливо не слідкую за цим. Це Вітя Хохлюк за мною слідкує (Усміхається). Він займається цим питанням. А для мене яке завдання? Найголовніше, щоб вигравала команда. А там вже, якщо у мене все вдаватиметься, забиватиму голи і приноситиму користь – буде вдвічі приємніше.
– Клуби із Казахстану щоразу успішніше виступають у єврокубках. Якщо зараз порівнювати казахську еліту із УПЛ – на чию користь буде це порівняння? Можливо, казахи вже нас наздогнали за можливостями?
– Зрозуміло, що рівень – зростає. Клуби вже й у Лізі чемпіонів грають, "Кайрат" – дуже хороша команда, але не щастить їм поки. Чемпіонат – хороший, але щодо порівняння – важко. Я вже давно не виступав в українському чемпіонаті, тому порівнювати щось не можу.
На фото: Партнери Пищура у "Таразі"
– А які думки виникають, коли дивитеся на це все збоку?
– Сумно стає. Рівень чемпіонату України падає. Це і для вболівальників, і для збірної, насамперед, – великий мінус, бо немає конкуренції у чемпіонаті. Залишилися лише дві команди, які між собою вирішують свої питання, а інші просто намагаються перешкодити. Раніше рівень був значно вищий – той же "Металіст", "Дніпро", донецький "Металург". Сумно це все.
– Який середній рівень зарплат у Казахстані?
– Зараз у нас також зарплати впали відсотків на 50. Піднявся курс долара – і все впало. Тим не менше, рівень зарплат, я думаю, вищий, ніж в Україні. Якщо не враховувати "Шахтар" і "Динамо", звісно.
"Кварцяний кричав: "Собаку розівчили відбирати м’яч"
– Ви народилися у Чернігові, але ваш перший клуб – зовсім не "Десна", а білоруський "Дніпро-Трансмаш". Як там опинилися?
– У місцевих тренерів не було ніякого бажання дивитися на мене. Вони взагалі не вважали мене футболістом. Але був тренер Литвин, який запросив у свою команду, що грала на область. За півроку мене підтягнув і я поїхав у Білорусь. Там виступав упродовж трьох років. Коли почав влучати по м’ячу, то вже і в "Десну" стали запрошувати, і в інші клуби. Але повертатися я не бачив сенсу – виступав у Вищій лізі, а "Десна" була клубом Другої ліги.
– В Україні ви себе найкраще проявили у "Волині". Як на вас вийшов Кварцяний і як переконав стати гравцем його команди?
– Ще коли я почав грати у Білорусі, Кварцяний загорівся бажанням запросити мене у "Волинь". Він відправляв селекціонерів, але щось у нас не склалося. Потім я підписав попередній контракт із "Металістом"… Було багато нюансів. Словом, я тільки через два роки потрапив до Кварцяного. Володимирович вміє переконувати (Усміхається).
– У бронежилеті бігали?
– Аякже! Я що, особливий? Звісно, бігав. Трохи важче бігти із бронежилетом, але загалом – нормально. Зате фізично були готові – будь здоровий! Можна було одразу грати два матчі поспіль.
– Собаку Кварцяного пам’ятаєте?
– Звичайно, пам’ятаю, йолки-палки! Ми ж тренувалися разом. Виходили на поле і тренували Роккі. У нас практично всі м’ячі були покусані. Згодом ми розходилися на більшу відстань і робили довгі передачі. Хвилин за 5 так заганяли бідолашного пса, що Володимирович потім кричав на нас: "Ви навіть собаку розівчили відбирати м’яч" (Сміється).
– Коли команді найбільше дісталося від Кварцяного?
– Такі випадки у нас були постійно. Володимирович завжди, навіть якщо ми перемагали, був незадоволений. Вимагав по-максимуму. Перемогли 1:0 – кричав: "Потрібно було виграти 3:0!". Словом, хоче, щоб футболісти викладалися не на 100, а на 120 відсотків.
– У 2011 році ви пішли з "Волині", кажучи, що втомилися від Кварцяного, а Кварцяний втомився від вас. Між вами відбувся якийсь конфлікт?
– Конфліктів, як таких, не було. Просто потрібно було змінити обстановку і трохи відпочити один від одного. Я ж потім ще повернувся – Володимирович запросив буквально через 4-5 місяців. Але незабаром він пішов із "Волині", тож і я там не затримався.
"Чудаки у Китаї збирають всіх зірок"
– Крім України ви грали у Білорусі, Словаччині, Казахстані та Узбекистані. Де було найкомфортніше в плані побуту і самореалізації?
– По-футбольному найкомфортніше було в узбецькому "Буньодкорі". Там створені всі умови для футболу – хороші база, поля, стадіон. У побутовому плані мені сподобалася Словаччина. Я мав багато вільного часу. Захотів – поїхав туди, захотів – сюди. Трохи подивилися разом із сім’єю Європу.
– У вашій кар’єрі є один чемпіонський титул, здобутий із "Буньодкором". Як преміювали команду за "золото"?
– Чогось особливого не було. Коли я прийшов у "Буньодкор", оці їх шалені фінансові апетити вже згасли. Епоха Рівалдо і Сколарі відійшла в минуле, а клуб став державним.
– Іван Мілошевіч, який також грав у "Буньодкорі", скаржився, що там – неймовірна спека "плюс 40"…
– Бувало й більше… Але я нормально адаптувався. Почувався більш-менш комфортно. Спеку я люблю. Краще нехай буде спекотно, ніж холодно (Усміхається). Я вдячний Кварцяному, що поставив мені "фізику" на серйозний рівень. Це дуже важливо, скажу я вам. Досі, тьху-тьху-тьху, у фізичному плані почуваюся нормально – можу пробігти кудись.
– Ваш найекзотичніший виїзд у рамках азійської Ліги чемпіонів…
– Ну, я побував у Японії, Південній Кореї, Таїланді, Китаї. Всюди – пристойний рівень футболу. Зараз там футбол також підіймається. Ти подивися хоча б на Китай, едрить налево! (Усміхається). Чудаки збирають усіх зірок.
– Назвіть найталановитішого футболіста, з яким вам поталанило зіграти в одній команді…
– Так одразу й не скажу. Вже не пам’ятаю, з ким грав. Стільки всього було. Усі – хороші хлопці. Когось особливо виділяти не хочеться.
– Три голи, якими найбільше пишаєтеся у своїй кар’єрі?
– Та ти що! Про що ти кажеш? Всі голи красиві, усіма пишаюся (Сміється).
– Вам 35 років. Чи замислювалися, що далі?
– От чесно, на даний момент бачу себе тільки футболістом. Буду бігати, поки не зітру коліна. А потім вже бутси на цвях і займатимуся чимось іншим. Життя – така штука, яка крутиться-вертиться. Сьогодні одне, завтра – інше. Ну а поки є здоров’я – продовжую бігати.
показати приховати