Друга частина інтерв'ю "Футбол 24" із відомим хавбеком "Карпат", "Прикарпаття" та ряду інших клубів у буремних 90-х.
Династія Шулятицьких – одна з найвідоміших у нашому футболі. Найстарший з них – Юрій-Йосип був одним з тих, хто не один десяток років опікувався футболом на Івано-Франківщині. Його рідний брат Тарас ще у 60-их дебютував у вищій союзній лізі за московський ЦСКА, а потім став провідним гравцем "Карпат", що тільки робили перший крок у еліті радянського футболу. Сини Шулятицьких пішли батьковими стежками – спочатку синхронно виступали у кількох українських командах, зокрема у "Карпатах" та "Прикарпатті", а тепер реалізовують себе у новій сфері – працюють над підготовкою майбутніх футболістів у власній ДЮСШ.
Андрій Шулятицький: Проти "Динамо" вийшли у формі, за яку було соромно навіть вболівальникам
Андрій Тарасович у серпні 1993-го написав нову сторінку в історії "Карпат" – вперше за зелено-білу команду виступали батько і син. Нині Андрій Шулятицький – успішний бізнесмен і класний оповідач. З легкою посмішкою пригадує минуле – цінні батькові настанови, людей на деревах на матчах "Прикарпаття", фанатський сектор на львівській "Дружбі", молодого поліглота Мирона Маркевича, пожежу в автобусі "Карпат" і одеську футбольну трагедію імені Булигіна.
"В "Карпатах" незамінних людей не було"
– Першолігове "Прикарпаття" ви з часом змінюєте на "Карпати", що були однією з провідних команд країни. Переїжджали до Львова разом з Юрієм?
– Він вже виступав за "Карпати", а я догравав сезон. Мирон Маркевич і Юрій Дячук-Ставицький відвідали наші матчі і запросили в команду мене і Ярослава Ватаманюка. В той час Ігор Юрченко очолив "Прикарпаття" і нам запропонували залишитися на дуже серйозних умовах. І все ж зі Славіком вирішили – переходимо в "Карпати".
– В підсумку ви поїхали до Львова, а Ватаманюк так і залишився футболістом, який все своє життя провів у "Прикарпатті". Брат допомагав адаптовуватися в колективі?
– Кількох хлопців знав по інтернату, та й фактично я додому повертався. Тато також радив змінювати команду: "Львів – є Львів". Не був знайомим лише з президентом клубу Богданом Кобриним, але з часом познайомився. Маркевича добре знав, як і його батька. У Винниках я завжди любив грати – там неймовірна природа!
– Ваші перші враження від нової команди?
– "Карпати" не були дуже багатим клубом, але відзначалися амбіційністю. Покладок показував характер!
– Андрій Ярославович каже, що не особливо пригадує власні підкати головою, що стали у Львові легендою. Ви їх бачили на власні очі…
– Я не дивуюся! Якби він пам’ятав, то, напевно, не стрибав би туди (сміється – Л.К.) Андрій – дуже емоційний. Може шість справ на секунду робити. Однією рукою писати, паралельно говорити і так далі… Колектив був хорошим, але старт сезону видався поганим. І я розпочав з травми – надірвав привідний м’яз стегна, пропустив єврокубки. Дуже хотів там зіграти. Потім довго відновлювався, згодом знову травма.
– У стартових десяти турах – лише дві перемоги.
– Ми і вдома програвали у вищій лізі, з Кубка Кубків вилетіли. Нічого не вдавалося…В один момент все змінилося з приходом в команду двох "ветеранчиків".
– Едуарда Валенка та Івана Гамалія…
– Так, ми продовжуємо навіть зараз товаришувати. Іван у Португалії, а от з Едиком часто спілкуємося. Після їхнього приходу "Карпати", здається, 13 турів не програвали. Було все настільки легко, від гри отримували задоволення.
– Ви казали, що у "Прикарпатті" колектив нагадував сім’ю, однак і в "Карпатах" вам пощастило з партнерами…
– Те, що не могли дозволити собі в Івано-Франківську, можна було зробити у Львові. Зовсім інші вимоги. "Карпати" кожних півроку могли запрошувати тих виконавців, яких тільки хотіли. В цю команду тоді йшли, навіть не запитуючи про гроші, тому існувала текучість кадрів, керівництво завжди ставило серйозні завдання. У Львові постійно треба було тримати рівень. Приказка "незамінних людей не існує" в "Карпатах" повністю виправдовувала себе. Прикро, бо у період підйому я переніс важку операцію.
– Знову привідний м’яз?
– Ні, спочатку хрестоподібні зв’язки коліна, потім пахові кільця. Це все за два з половиною роки. Фахівців тоді не існувало– лікарі тільки вчилися "різати" футболістів. Я потрапив до Ігоря Семеніва, який зараз очолює київську лікарню "Феофанія". Він оперував зв’язки. Як би там не було, але я все одно мучуся – живу з металевими штирями. Хоча на той час для гри у футбол цього було достатньо і самопочуття було нормальним.
– Ви швидко влилися у колектив і жодної адаптації в "Карпатах" не потребували, адже вважалися місцевим футболістом?
– Можу більше сказати – в Івано-Франківську в колективі була сімейність. У Львові інша картина – матч відіграли і роз’їхалися до хатах. Після душевності "Прикарпаття" мені було би всюди важко. Не подумайте – в "Карпатах" теж карти були і хороше ставлення, але ностальгію я відчував. А це вже щось та й значить. Як і належить професіоналам, кожен себе налаштовував на гру. Не було таких випадків на моїй пам’яті, щоб когось не прийняв колектив. Якщо тебе не сприймають всі гравці, то значить проблема в тобі, а не в людях. Атмосфера теж була хороша – тим більше, ми стабільно перемагали.
"Непросто їхати на ЛАЗі через всю Європу"
– У Львові стали своїми кримчанин Олександр Євтушок, дніпровець Ігор Плотко. Проте не всі новачки вливалися у колектив – Сергій Пронін, Костянтин Тупчієнко тому яскравий приклад...
– З Євтушком ми сімֹ’ями дружили, Плотко трохи осторонь тримався. До речі, Сашко української взагалі не знав, але це не завадило йому стати лідером колективу, а потім у "Ковентрі" поїхати. Щодо Тупчієнка, то ми з ним на зборах в одній кімнати жили. Пронін запам’ятався комічною ситуацією. Виїжджаємо на збори в Болгарію, в автобус заходить пацан. До речі, той автобус згорів потім, але зараз не про це. Так от, заходить Сергій, а в транспорті у кожного по два місця – все зайнято. Підходить майже до мого крісла і зупиняється. "Сідай", – кажу. Відповідь Проніна вбила: "Нічого, я постою". Тоді я й запитав: "До Болгарії стоятимеш?" (сміється – Л.К.)
– А що з тим автобусом сталося?
– У нас водій був непростий… Зима, морози, ми вирушили на збори до Болгарії. В одному готелі жили чотири команди: "Карпати", "Шахтар", "Нафтовик" з Охтирки і "Явір" з Краснопілля. Повернулися додому, водій всіх порозвозив. Далі була дводенна пауза і цього достатньо, щоб автобус замерз. Водій нічого кращого не придумав, ніж ввімкнути у салоні паяльну лампу і пішов пити чай. У підсумку автобус згорів.
– Яка доля водія?
– Його в клуб запросив Мирон Маркевич. Що з нього візьмеш? Працював далі.
– Яким був тренером Мирон Богданович?
– На той момент він лише формувався, як наставник. Це зараз ми бачимо кінцевий результат. Йому батько дуже допомагав – був на всіх матчах, підказував постійно. Хоча варто відзначити і якості Мирона Богдановича – тренерський штаб завжди з ним хороший працював. Взяти хоча б Ходукіна чи Журавчака. Маркевич був дуже професійним. Я відчув, що людина може мало говорити, але ставити гру і вимагати на хорошому рівні (сміється – Л.К.) До того моменту я думав, що треба багато говорити.
– Як він поводив себе у побуті?
– Мене дуже здивувала одна ситуація. Коли я тільки прийшов у команду, ми якраз готувалися до єврокубків і вирушали на збори в Бельгію. Непросто на ЛАЗі їхати через всю Європу, а ще форми нормальної не було, але справа не в цьому. На зборах зіграли з "Остенде" і після спарингу нас запросили на бенкет. Від команди виступив Маркевич – підійнявся з крісла і проголосив тост англійською мовою. Футбольний тренер! На початку 90-их! Англійською! Це мене приємно вразило, то був для мене приклад. На світ я подивився іншими очима.
"Готуйтеся, з Москви 2 тисячі фанатів їде"
– 8-го серпня 1993-го – знаковий день в історії "Карпат", адже ваш вихід на поле у поєдинку з "Динамо" означав, що в літописі клубу з’явилася нова подія – вперше за "зелено-білих" зіграли батько і син. Для Тараса Шулятицького, який за 22 роки до того дебютував у "Карпатах", це мало значення?
– Батько хотів, щоб я грав якомога ближче, тому переконував мене стати футболістом "Карпат" – нам було легше зустрічатися, ходити на футбол. Як я вже казав, він позитивно сприйняв мій перехід. Однак тоді значення цьому факту ніхто особливо не надавав – ну зіграв я за "Карпати" і добре.
– Тато відвідував трибуни "України" і аналізував ваші матчі?
– Він полюбляв сідати окремо і дуже уважно спостерігав. У день гри ми не бачилися – батько відходив і лише наступного дня ми спілкувалися. Своїх емоцій тато не показував, був малослівним.
– Про львівських вболівальників сказано багато хороших слів. Якою буде ваша характеристика?
– Моя історія є нетиповою, адже в юнацькі роки я сам пройшов цей шлях. Я відвідував фанатський сектор і вже тоді зрозумів, що за футболом там не дивишся. Ти реальний 12-й гравець. Пізніше, коли хотів аналізувати малюнок гри, то сідав під табло, там фанатського сектору ще не було. Коли я був малим, то нас міліція ганяла, адже приїзд московських клубів сприймався дуже активно. Ми особливо готувалися до цих матчів і заряди про "грачів" і "москвичів" заходили на ура.
– Жодної піротехніки?
– В жодному разі. Нам і прапори забороняли проносити на стадіон.
– Ваша юність припала якраз на вболівання за СКА "Карпати", адже трохи раніше відбулося злочинне об’єднання двох львівських клубів.
– Так, інших варіантів не залишалося. Цікаво було, коли до Львова їхало 20 фанатів "Локомотива", а клич йшов наступний: "Готуйтеся, з Москви 2 тисячі їде".
– Коли ви стали футболістом, то розуміли, як воно бути у статусі вболівальника. Більшість гравців "Карпат" на запитання про ставлення до вигуку "вівці" ставляться з розумінням. Якою є ваша позиція?
– Людям потрібні голи. Виграємо 6:0 – носять на руках. Якщо граємо погано, то отримуємо на свою адресу "вівці". Це заводило і змушувало йти вперед, ніхто не ображався. На "Україні" навіть 2-3 тисячі вболівальників створюють хорошу атмосферу. Що вже й казати про 30 тисяч. Фанати не завжди розуміють футболістів, але вони мають право вимагати. Знаю це, адже бував у фан-секторі. Без них не буде футболу. Львівські вболівальники – одні з найбільш відданих. Напевно, ще в "Динамо" такі. Але так, як вболівали у Львові, ніде такого не було.
– Один з найбільш драматичних матчів у новітній історії "Карпат" відбувся в Одесі на стадії півфіналу Кубка України 1994-го. "Карпати" дивовижним чином на останніх хвилинах пропустили гол від "Чорноморця" і втратили реальні шанси на трофей. Спілкувався з десятком учасників того поєдинку. Найбільше вразив Іван Гамалій – зізнався, що плакав у роздягальні після тієї зустрічі.
– То була наша дорога у єврокубки. Ми вже спробували себе у двобої з "Шелбурном", відчули смак Європи, набралися досвіду і готувалися до чергового виходу. Перша зустріч у Львові була дуже важкою – зіграли внічию 0:0. В Одесі нас влаштовувала нічия 1:1, яка зберігалася до 89-ї хвилини.
– Поки Андрій Покладок не гукнув "Бий!" і Сергій Булигін не пробив…
– Так, здається, то був Покладок. У нас було серйозне навантаження – важка смуга ігор. Вдома не пропустили, на виїзді Покладок на 6-й хвилині відкрив рахунок, але за якусь мить пропустили у відповідь. На стадіоні почували себе, як в мангалі – одеська задуха далася взнаки. До речі, спекотно там не завжди – буває по-різному. Гравці "Чорноморця" повзають, ми теж... За хвилин сім до кінця бачимо, що вони вже не мають сил, ми теж не йдемо вперед. Віталій Парахневич навіть на вухо комусь казав: "Та все, ми програли…" Пам’ятаю той момент, коли правий захисник Булигін підібрав м’яч і почав шукати, кому віддати передачу. До воріт метрів 25, він не знає, що робити. Ми як вкопані, не зустрічаємо...Покладок гукає "Та бий вже!" Булигін так і робить з відчаю – рикошет і Ельхан Расулов лише однією рукою відбиває м’яч у сітку.
– Земля втекла з-під ніг?
– Я зрозумів, що це вже все. Як стояв, так і впав. Підіймаю голову – майже всі хлопці лежать. Біда прийшла з нічого. Жах… Як згадую, аж погано стає. З Кубка вилетіли, в чемпіонаті провалили все, що можна.
– Розповідають, що дехто з гравців хотів з потяга вистрибувати на шляху додому.
– Життя на якийсь час закінчилося. Як мінімум, до наступного сезону. Гамалій ридав у роздягальні. Для Івана то був останній шанс – скоро виповнювалося 38.
"Скаржитися не можеш – на твоє місце прийде хтось інший"
– Зважаючи на позицію центрального півзахисника, забивали ви не часто. За "Карпати" відзначилися лише одного разу у воротах тернопільської "Ниви".
– З самого дитинства особливо любив комусь віддавати передачу, забиті голи надзвичайного задоволення не приносили. Раз у рік і палка стріляє, так було і тоді з "Нивою". Діма Мазур, який грав зі мною у центрі поля, прийняв м’яч спиною до воріт і я гукнув: "Залиш!" З підйому пробив – Дмитро Тяпушкін був безсилий. Наступного дня Маркевич сказав: "Хоч один нормальний гол забили, бо постійно м’яч у ворота як не заведемо, то запхаємо".
– Кого можна назвати найбільш талановитим футболістом "Карпат" вашого часу?
– Я не чекав, що так розкриється Євтушок. Він – молодець, наполегливо працював і поїхав у англійську Прем’єр-лігу. Василь Кардаш класно себе проявив у Києві. Покладок – це Покладок. Де б він не грав, але "Карпати" були його командою.
На фото: Василь Кардаш, Андрій Покладок, Олександр Євтушок
– Час прощання з "левами" настав для вас через травму?
– Якщо ти виходиш в основі, а потім на тренуваннях у стінках стоїш… В такі моменти просто хочеться закінчити з футболом. Я думав це зробити... Перед грою дали "укольчик" і болю не відчуваєш. Іншу сторону медалі бачила вдома лише дружина. Скаржитися не можеш – на твоє місце прийде хтось інший. Зараз розумію, що треба було берегти себе, продовжив би кар’єру роки на два.
– Закінчували кар’єру ви у Жовкві, яка подарувала світові Володимира Єзерського та Юрія Беня.
– "Гарай" справді виховав багатьох футболістів. Єзерського я знав давніше, у нас один і той же перший тренер – Ігор Польний. З Беньом теж тісно спілкувалися.
– Перед тим ви ненадовго завітали у Луцьк і Ужгород…
– Закінчив доволі рано – у 30. Хоча добре було і у "Волині", і в "Закарпатті", з колективом проблем не виникало. Наставник ужгородців Віктор Ряшко якось запитав: "А є команди, у яких ти всіх гравців не знаєш?" Останні місяці кар’єри перетворилися на муку – зранку не міг на зарядку вийти, ахіли боліли. Розумів, що потрохи стаю інвалідом.
Коли не отримуєш задоволення від футболу, то треба прощатися. Нема любові – ніякі гроші цього не компенсують. Футбол мені дав дуже багато і при бажанні не зможу викинути його з життя. Свого 12-річного сина так само виховую. Не ставлю за мету зробити з нього футболіста. Просто хочу дати йому шанс реалізувати себе у футболі. Все решта залежить від нього.
– Династія Шулятицьких продовжиться?
– У Юрія дві доньки, у мене – донька і син. Чи продовжиться? (посміхається – Л.К.) Я звертаю увагу на людські якості свого Нікіти. Проте знаю, якщо він вибере футбол, то не підведе рід Шулятицьких.