"У лютому 2022 року ми були на зборах в Туреччині. Ходили чутки про війну, але українці жили з цим давно, тож не надто вірили. Одного ранку о 6 годині в номерах лунає галас. Люди злякані, шоковані: Росія напала на Україну! Усі прокидаються наче зачумлені. Українці нічого не знають про свої сім'ї. Я і моя вагітна дружина повернулася до Ліона. А ті, хто має там батьків, сестер, братів, дружин, дітей? Вони всі в Україні! Вогонь, вибухи. Вони живі? Усі лінії обрізані.
Аргентинець підписав із нами контракт кілька днів тому. Оскільки ми мали повернутися наступного дня, він вже привіз з Аргентини дружину та дітей. Вони опиняються у розбомбленому готелі! Із цим дуже важко жити. Як ви хочете чинити з людьми, які перебувають у такому тяжкому становищі, у такому сум'ятті? А Харків за 60 кілометрів від кордону з Росією! Коли вони увірвалися до України, то обов'язково пройдуть там. Гравці бачать танки на вулицях, де вони мешкають. Мій син був записаний на футбол, а посеред стадіону, де він грав, впала бомба! Це справжня війна.
Ми пробули два тижні в Туреччині. Президент Металіста (Ярославський – прим. Футбол 24) втік. Іноземці їдуть, я повертаюся до Франції. Нам не платять. Я допомагаю деяким українським сім'ям, привожу їх до Франції, приймаю на кілька місяців у квартирах. Ми робимо все можливе. Це триває шість місяців. Я чекаю, чекаю. У Дніпро, який грав у Лізі конференцій, повернувся мій колишній тренер (Кучер), спортивний директор (Красніков) та кілька гравців. Вони хочуть і мене. Я не хотів повертатися до України. Мені кажуть: "Не хвилюйся, ми живемо у Словаччині, в Україні матчів нема. Тому що в цей час вибухи відбуваються щодня!". Я погоджуюсь і збираюсь туди. Команда повертається з єврокубкового матчу. Я знав хлопця з команди, Яніса Хамаша. Він мені каже: "Брате, нам брехали: всі матчі в Україні!". Я щойно підписав контракт. Мені пояснюють, що матчів буде лише кілька, і нам не обов'язково їхати.
На матч у суботу ми виїжджали в середу. На митне оформлення йшло до двадцяти годин. Підходиш, бачиш солдатів з великими "калашами". Обшукують весь автобус, виходиш, показуєш усі свої речі. В'їжджаєш в Україну: атмосфера похмура, бачиш покинуті танки. І знову ж таки, це західний кордон, ми не в самому серці країни. Але ти відчуваєш атмосферу. Ви бачите сцени війни, солдатів на блокпосту, пікапи з великими кулеметами. І ти у реальному житті! Я знав ветеранів Харкова, гравців, помічників, відеоаналітиків: всі вони пішли на війну, взяли до рук зброю. Це реально.
Коли я сказав собі "стоп"? Коли грали черговий матч, раптом сирена, загроза вибуху: усі біжать і ховаються у бункерах, у підвалах. Підвал дуже маленький, дуже темний, світла мало. І тоді я кажу: "Ні, я так не можу". Коли щось вибухне, вони не знають, де, але точно десь вибухне. Ще я маю спогади про готель в Україні. Тривога увечері: ви бачите, як вантажівки їдуть на шаленій швидкості. Ви панікуєте. Це справді важко", – розповів Балулі в інтерв'ю SoFoot.