Володимир Войтюк – про Пола Ламберта.
Одним із головних героїв дортмундської казки в Лізі чемпіонів 1996/97 став шотландець Пол Ламберт. Історія його появи у Борусії не менш дивовижна, ніж той титул німецької Попелюшки.
Борусія-1997: від власника 4-зіркового готелю до рокера, який забивав Шахтарю – де вони зараз?
"У 1996 році в мене завершився контракт із Мазервеллом. У нас тоді була хороша команда. У сезоні 1993/94 ми взяли бронзу, а через рік – срібло, поступившись лише Рейнджерс. Але мені платили тільки 500 фунтів на тиждень. І нам із дружиною цього аж ніяк не вистачало. Тому я постійно просив гроші у батьків. Перспектива продовження контракту з Мазервеллом мене аж ніяк не тішила. Так, вже все було простіше, адже Босман виграв свою справу і тепер гравці мали набагато більше прав. Щоправда, тоді були інші часи. Я не мав ні мобільного телефона, ні інтернету, ні агента. Тож мені залишалося сподіватися на диво. І воно трапилося. Я довідався, що мій екс-партнер Роб Маккіннон підписав контракт із нідерландським Твенте. "Як, чорт забирай, тобі це вдалося?", – запитав я. І він розповів мені про Тона ван Далена. "Я скажу йому про тебе, гадаю, він зможе допомогти", – дав надію Роб.
Весь світ затамував подих в очікуванні фіналу Ліги чемпіонів. Це період, коли кожен матч – окрема історія. А щоб максимально насолодитися видовищем, обирай Lay’s – офіційного снекового партнера турніру та найпопулярнішого бренду картопляних чипсів у світі та Україні.
Однак час йшов, а нічого не відбувалося. Я цілодобово чергував біля домашнього телефона, проте той мовчав. Мабуть, Тон забув про мене або ж Роб просто хотів мене потішити і нічого не передав тому нідерландському агенту. Мазервелл якраз починав передсезонну підготовку. Раптом пролунав дзвінок, я щодуху помчав до нього. Але вкотре спіймав облизня. Це телефонував Біллі Девіс, мій партнер з Мазервелла. Я сказав, що не приїду і не підпишу контракт. Я наразі не знаю, куди перейду, але щойно довідаюся, одразу дам знати. Біллі запитав: "Що я маю сказати босу?" (Алексу Маклішу) "Збреши, що я захворів і дуже кепсько почуваюсь". Біллі так і зробив.
Зрештою, я дочекався дзвінка. Тон сказав мені летіти до Амстердама. Я не мав зеленого поняття, як виглядає цей хлопець, до якого клубу чи клубів він мене свататиме. Ван Дален повідомив, що буде чекати в аеропорту з плакатом "Пол Ламберт". Це божевільна авантюра, подумав я. Але мені було нічого втрачати. Тож я полетів. Якби рейс затримали чи я розминувся з Тоном в аеропорту, то мені б довелося повернутися додому і підписати новий контракт з Мазервеллом. І далі просити гроші у батьків. Я був у такій дупі, що якби ван Дален сказав мені: "Ти їдеш у Люксембург", я б не заперечував. Однак він назвав зовсім інший клуб, про перехід у який можна було лише мріяти – ПСВ. Дік Адвокат поставив мене на фланг, хоча я забив два голи, але з мене був ніякий вінгер. Тому тренер забракував цей трансфер.
"От і все, – подумав я, – твоя авантюра закінчилася, Поле". Але ван Дален вкотре здивував мене. "На тебе хоче подивитися дортмундська Борусія. Її тренер Оттмар Хітцфельд запам’ятав тебе, коли ви грали з нею у Кубку УЄФА в 1994 році. Тоді ти йому сподобався", – сказав Тон. Коли ми прибули до Дортмунда, я повідомив менеджера Маєра: Мазервелл не знає, що я тут. Міхаель сказав: "Гаразд". Я додав, що у мене закінчилися гроші, оскільки я їхав на континент на короткий час і не думав, що моє перебування тут затягнеться. Маєр дав мені 200 марок і сказав: "Якщо ми підпишемо з тобою контракт, то повернеш ці кошти, а якщо ні – залишиш їх собі".
Казка тривала. Зранку ПСВ відмовив мені, а вже за кілька годин я розмовляв з Хітцфельдом та зірками Борусії. Я зайшов до роздягальні і побачив усіх цих гравців: Юргена Колера, Штеффена Фройнда, Андреаса Меллера, Штефана Ройтера, Маттіаса Заммера. Я тоді сказав собі: "У тебе немає жодного шансу, хлопче". Мені бракувало віри у себе. Я нізащо не дам собі ради у такій компанії. Коли я на них дивився, то від захвату ледь не почав просити автографи. Один виграв Серію А, другий – чемпіонат світу, третій – Євро, четвертий – Бундеслігу. І раптом у цій галактиці зірок з’являюся я, футболіст Мазервелла. Я коштував банку кока-коли".
Пол помилився, і Борусія підписала його. Визначальним у кар’єрі Ламберта в Дортмунді став матч другого туру з дюссельдорфською Фортуною. "У мене видався один із тих рідкісних днів, коли все складається. Я відзначився дублем і ми вигравали 4:0. Всі вболівальники співали моє ім’я. Я побачив, що на поле готуються вийти Карл-Хайнц Рідле та Пауло Соуза. "Ну що ж, пора йти на лавку, твої кілька хвилин слави закінчилися", – припустив я. Я приїхав із Мазервелла, звісно, що зараз замінять мене. Я йшов у напрямку Рідле та Соузи. Але раптом побачив, що помічник арбітра показує не мій номер. Тоді у мене виросли крила. Я подумав, що готовий вбивати людей, щоб залишитися у цій команді. І тоді я став гравцем основи. А фанати змусили мене почуватися непереможним", – розповідав Ламберт в інтерв’ю The Guardian.
Влітку 1996 року Борусія придбала чергову зірку. За 8 мільйонів марок Ювентус продав португальського півзахисника Паулу Соузу. Не всім у новому клубі подобалася поведінка новачка. На тренуваннях португалець бігав за годинниковою стрілкою, тоді як всі інші гравці Борусії – проти.
Так він намагався підкреслити свій особливий статус у колективі. "У 1996-му команда була поділена на групи. Одну сформували ті, хто повернувся з тодішнього європейського футбольного раю – Серії А. Часто на тренуваннях вони розмовляли між собою італійською, чим бісили нас – простих смертних", – згадував півзахисник Кнут Рейнгардт.
Через кілька місяців сезону 1996/97 команду скосила чергова епідемія травм. І тоді Заммер та інші зірки почали звинувачувати фізіотерапевта у некомпетентності. Зрештою, вони домоглися звільнення цього спеціаліста. На жаль, Борусія перетворювалася на Баварію. Тож не дивно, що невдовзі ФК Голлівуд з’явився і в Дортмунді. Дивовижно, що коли у цей басейн, повний акул, вкинули 28-річного ноунейма з Шотландії, він там почувався, наче риба у воді. Хітцфельд розповідав журналісту Улі Гессе: "Це був напрочуд складний сезон. Коли ключові гравці старіють, то починаються проблеми. І у тренера, звісно, теж (він мав на увазі капітана і легенду клубу Міхаеля Цорка, який протирав штани на лаві запасних). Щоправда, нам тоді шалено пощастило. Трансфер Ламберта виявився влучанням у десятку".
Пол до останнього не вірив у казку, в яку потрапив. Навесні 1997 року, коли він давно забронював собі місце в основі "чорно-жовтих", після одного з тренувань Гессе помітив, що півзахисник тримає під пахвою футболку Борусії. Улі запитав:
– Це для вашого сина?
– Ні, для мене. Я досі гадаю, що це все сон, і якщо він раптово закінчиться, то матиму хоча б футболку на згадку.
Тоді Ламберт не знав, що цей сон триватиме ще дуже довго, а за кілька місяців Пол створить перший гол у найважливішому матчі в історії Борусії. І це буде не головне досягнення шотландця у цій грі. Адже йому вдалося, на перший погляд, нереальне. Пол помножив на нуль самого Зідана.
Хітцфельд чудово розумів, що з повним лазаретом Борусії варто сконцентруватися або на Бундеслізі, або на Лізі чемпіонів. "Генерал" усвідомлював: якщо він спробує боротися на двох фронтах, то його чекатиме подвійний крах. Оскільки "чорно-жовті" двічі поспіль вигравали Срібну салатницю, то логічно, що тренер кинув усі сили на завоювання Європи.
Хоча, як потім згадував Оттмар, він не надто вірив в успіх, зважаючи на довжелезний список недоступних гравців. Бразилець Жуліо Сезар, ключовий захисник, травмувався у жовтні 1996-го і вилетів до кінця сезону. Соуза – найдорожче придбання міжсезоння, лікувався з серпня до лютого. Заммер, найкращий атакувальний захисник із часів Франца Бекенбауера, який у грудні 1996 року виграв "Золотий м’яч". Маттіас вже тоді страждав через проблеми з колінами, які суттєво скоротили його кар’єру (свій останній матч у Бундеслізі він зіграє 4 жовтня 1997 року, йому було лише 30). Заммер практично не гратиме у ЛЧ. Але Хітцфельд вкотре вгадав із заміною. Австрієць Вольфганг Фейєрзінгер настільки добре грав на позиції Маттіаса, що рішення залишити Вольфганга у запасі, а натомість поставити на фінал Заммера, стало одним із найскладніших у кар’єрі наставника.
У тому сезоні Борусія реконструювала Вестфаленштадіон і тепер могла заробляти набагато більше на квитках, адже тоді у "джмелів" майже завжди був солдаут. У Бундеслізі cтадіон міг прийняти 55 тисяч глядачів, а в ЛЧ – 48 500 (європейські чиновники вставляли палиці в колеса з усілякими нормами, у які не вписувалася легендарна Жовта стіна, найбільша стояча трибуна Європи). Перший млинець на Вестфалені 30 жовтня 1996 року зійшов нанівець. "Чорно-жовті" згоріли Атлетіко Мадрид 1:2. Але це не мало жодних поганих наслідків для німців. Оскільки вони разом з "матрацниками" спокійно виходили з групи. До речі, у Мадриді саме "джмелі" тріумфували 1:0. Цей рахунок стане фірмовим для дортмундців у тому євросезоні.
У чвертьфіналі Борусія потрапила на французький Осер. У домашньому матчі "чорно-жовті" спокійно перемагали 2:0, але на 75-й хвилині Лямуші суттєво зіпсував настрій дортмундцям. Господарям довелося знову йти в атаку, щоб відновити комфортний гандикап. І, як це часто бувало, на допомогу Борусії прийшов Меллер, який за 7 хвилин до фінального свистка вразив ворота Шарбоньє. На виїзді французи тиснули, аж поки Ларс Ріккен після рикошету поставив хрест на півфінальних мріях Осера. Рикошети стануть візитівкою Дортмунда у тій ЛЧ. Та й Ріккен відіграє, м’яко кажучи, не останню роль у тому, що саме Борусія підніме "вухатого" 28 травня 1997 року.
У півфіналі Дортмунд чекав потужний Манчестер Юнайтед. Свою першу зустріч з англійцями німці не любили згадувати. У Кубку ярмарків 1964/65 "червоні дияволи" за підсумками двох матчів знищили "джмелів" – 10:1. Півфінал був першим, але далеко не останнім протистоянням Оттмара Хітцфельда та Алекса Фергюсона. Також той поєдинок став початком великої дружби. Двоє геніїв протягом багатьох років підтримували зв’язок, як правило – листуванням. "У Алекса справжній глазговіанський акцент і, коли ми спілкувалися телефоном, я його майже не розумів. Тож листування стало чудовою альтернативою", – розповідав німець.
У першому матчі Фергюсон не міг розраховувати на захисника Девіда Мея та воротаря Петера Шмейхеля. Але це були дрібниці у порівнянні з проблемами Хітцфельда. Оттмар втратив Заммера, Колера, Рідле, Сезара, Шнайдера та Шапюїзу. До того ж Меллер мав певні проблеми, а Фейєрзінгера лікарі якимось дивом поставили на ноги за кілька годин до стартового свистка.
"Перед тим, як піднялася завіса напередодні одного з найважливіших вечорів у європейському клубному футболі, на поле вийшов чоловік із мікрофоном, який мав розбурхати "чорно-жовте" море на Вестфаленштадіоні. Він викрикував імена та прізвища гравців Борусії і майже 50 тисяч горлянок підхоплювали їх. Те, що майже кожен другий з них був дублером, аж ніяк не зменшило запалу фанатів", – пише Улі Гессе у своїй монументальній праці "Борусія Дортмунд. Сила Жовтої стіни".
Отримавши потужний допінг від вболівальників, "джмелі" налетіли на ворота "червоних дияволів". І саме Борусія у першому таймі могла відкривати рахунок. А ось після перерви гра перевернулася на 180 градусів. На 48-й хвилині Нікі Батт поцілив у стійку після пасу Кантона, а Уле Гуннар Сульшер не зміг як слід зіграти на добиванні. Тут на руку господарям зіграв домашній газон. Після реконструкції на Вестфаленштадоні трава часто була в поганому стані. Як бачимо, інколи це мало і певні плюси для "джмелів". Однак вже невдовзі Дортмунд нагадав про себе. Пол Скоулз, намагаючись вибити м’яча головою після кутового, поцілив у поперечку воріт ван дер Гоува. Щоправда, цей момент тьмяніє на фоні наступної нагоди "червоних дияволів".
Ріккен втрачає м’яча і МЮ розганяє блискавичну контратаку. Кантона віддає розкішну передачу на Бекхмема, той завдає потужного удару, після якого Клос може лише провести сферу поглядом. Але боги вкотре допомагають Дортмунду. Мартін Кре, один із вищезгаданих дублерів, доводить, що "Генерал" завжди може на нього покластися – захисник вибив м’яча з лінії воріт. На 76-й хвилині трапився ключовий епізод поєдинку. Соуза спробував підхопити м’яч перед воротами МЮ, але його випередив одноклубник Рене Тречок. Португалець не приховував незадоволення – він відвернувся та закотив очі до неба, наче показуючи: "Ти мав залишити сферу мені. Я – зірка, а ти – ніхто". Цього разу португалець помилився. Вже за кілька митей Соуза тріумфував. Після удару Тречока м'яч, завдяки рикошету, опинився у воротах ван дер Гоува.
"Ми зіграли жахливо. Деякі футболісти мене сильно розчарували. Я не можу назвати цей матч якісним. Думаю, що і Борусія здатна грати набагато краще. Та й газон не витримує жодної критики", – заявив не післяматчевій прес-конференції розчарований Фергюсон. Шотландець ще мав у запасі матч на Олд Траффорд і сподівався вдома вибороти путівку до фіналу. Але не так сталося, як гадалося. Вже на восьмій хвилині Ріккен сплутав тоді ще не серу Алексу всі карти. Меллер, стоячи спиною до воріт, якось відчув Ларса і віддав передачу на нього у штрафний майданчик господарів. Ріккен пробив, а Гарі Невілл, намагаючись заблокувати удар, підставив Шмейхеля. Після рикошету м’яч затріпотів у сітці воріт данця.
Тепер "червоні дияволи" мали забивати тричі. І вони цілком могли це зробити. Але гравці Борусії у тому поєдинку боролися, наче леви. Цей півфінал вважається одним із найкращих захисних перформансів в історії "джмелів". Та й Фортуна того дня обрала німців. Ось один із епізодів, котрий чудово ілюструє, що творилося 23 квітня 1997 року у Манчестері. Через 9 хвилин після гола Ріккена, Коул пробив із гострого кута. Клос миттєво зреагував, але м’яч полетів вздовж лінії воріт. Колер, намагаючись його вибити, впав. Сфера потрапила до Кантона, який стояв у кількох метрах від воріт. Клос, що встиг піднятися, відчайдушно помчав до протилежної штанги. Проте він не встигав. Ерік із трьох метрів розстрілює порожні ворота і зрівнює рахунок… Але ні. Колер, лежачи на газоні, виставив ногу та заблокував удар французького форварда шипами. Фантастика!
Після фінального свистка повністю спустошені, але щасливі гравці Борусії побігли святкувати тріумф разом із 3400 своїми фанатами. Точніше майже 3400. Частина вболівальників не встигла на матч через страйк поромників. Коли пороми знову почали курсувати, вболівальники все ж перетнули Ла-Манш. Потім пересіли в автобус і помчали на Олд Траффорд. Коли фанати потрапили на стадіон, він вже майже спорожнів. Але їм все ж пощастило. Вболівальники побачили гравців Дортмунда, які робили післяматчеву розминку. Ті також помітили відданих фанатів і помчали до сектора. Вболівальники скупали своїх героїв в оваціях. До речі, Хітцфельд став першим тренером, який у плей-офф ЛЧ здолав Фергюсона і вдома, і на виїзді. Через 4 роки "Генерал" повторить цей фокус із Баварією.
Це був перший фінал єврокубка для Борусії з 1993 року. Тоді у Кубку УЄФА німці поступилися Ювентусу з рахунком 1:6 (1:3 – вдома, 0:3 – на виїзді). Хто чекав "чорно-жовтих" у фіналі ЛЧ? Ви вже, мабуть, здогадалися. Саме так – великий і жахливий Ювентус. З останніх шести поєдинків "джмелі" виграли в "б’янконері" лише один. Щоправда, це був останній матч, що додавало оптимізму вболівальникам дортмундців. До того ж той поєдинок відбувався на великій сцені. Борусія здолала Юве у груповому раунді ЛЧ 1995/96 у Турині з рахунком 2:1. Та й дала забити "б’янконері" гол престижу лише на 90-й хвилині.
Незважаючи на цей позитив, побачення зі "Старою синьйорою" не віщувало Борусії нічого доброго. Ювентус не лише був чинним володарем трофею, а й суттєво підсилився. Лави команди Марчелло Ліппі поповнили Крістіан Вієрі, Ален Бокшіч та сам Зінедін Зідан. До того ж Дідьє Дешам, Алессандро Дель П’єро і Чіро Феррара ніде не поділися. Перед фінальним матчем один комік, який багато років пристрасно підтримував дортмундців, подивившись на тренування італійців, під час якого його сліпило від зірок у складі туринців, підійшов до Міхаеля Хенке, помічника Хітцфельда і промовив: "Ну що поробиш. Казка рано чи пізно закінчується". Однак Хенке здивував коміка: "Я згоден з тобою. Ювентус – машина. І ми б програли їм дев’ять матчів із десяти. Але цей ми виграємо". Міхаель виявився хорошим Нострадамусом.
"Можна припустити, що Борусія все ж мала козир у рукаві. Адже фінал відбувався у Німеччині. Але є одне але. Гру приймав Мюнхен. А він розташований майже на тій самій відстані від Турина, що й Дортмунд. Також це місто є гніздом Баварії, фанати якої ненавидять "чорно-жовтих". Cтрахова компанія Die Сontinentale, генеральний спонсор Борусії, дала рекламу в провідних мюнхенських виданнях, закликаючи місцевих підтримати "джмелів": "Давайте закопаємо сокиру війни. Борусія – німецька команда. Як можна підтримувати італійців у фіналі, в якому грає наша команда? І це буде титул не лише для Дортмунда, а й для усієї Німеччини". Звісно, що фанати Баварії байдуже сприйняли ці слова і на трибунах Олімпіаштадіону вони підтримували саме "Стару синьйору". Що може бути солодшим, аніж поразка головного ворога.
Чи не найбільше жадав вікторії у тому фіналі Ламберт. Пол мав дуже серйозний стимул. У порівнянні з іншими зірками команди, він отримував копійки і часто буквально пожирав поглядом їхні дорогі годинники. Перед матчем із Юве кілька одноклубників підійшли до Ламберта та сказали: "Якщо ми переможемо, то подаруємо тобі ці годинники!" За тиждень до фіналу Шальке сенсаційно здобув Кубок УЄФА, здолавши міланський Інтер у серії пенальті. Чи реально, що після успіху гельзенкірхенців трофей візьмуть ще й дортмундці?! І два головні трофеї європейського клубного футболу опиняться у Рурі. У таку казку мало хто вірив навіть у самій Німеччині. А мюнхенська преса, як завше, підкидала дров у багаття. Süddeutsche Zeitung опублікувала статтю, у якій стверджувалося, що у лавах Борусії панує жахлива атмосфера і команда поділена на групи та підгрупи. А Хітцфельд, буцімто, повністю втратив роздягальню і це його останній поєдинок біля керма "чорно-жовтих", – згадував Улі Гессе в книзі "Борусія Дортмунд. Сила Жовтої стіни".
"Можливо, це смерть. Але я готовий": людина, яка (не) вбила Малюків Басбі
Хоча Дортмунд вибив Юнайтед у півфіналі, вирішальний матч мав манчестерський акцент. Вперше з 1958 року, коли у столиці Баварії згоріли Малюки Басбі, всі восьмеро вцілілих гравців зібралися у Мюнхені. Спершу вони не побачили нічого дивного. Ювентус одразу взяв гру під свій контроль. "Стара синьйора" домінувала, а Борусія помітно нервувала. Щоправда, на 29-й хвилині все змінилося. Меллер подав кутовий із лівого флангу перед трибуною вболівальників Мюнхена 1860, де тоді розмістилися фанати Борусії. Анджело Перуцці традиційно ловив ґав на виході (Хітцфельд знову чудово виконав домашнє завдання. Готуючись до фіналу, він постійно казав своїм гравцям: "Перуцці – фантастичний на лінії воріт, а ось гра на виходах – це його ахіллесова п’ята"). Юговіч підстрахував голкіпера, вибивши м’яча головою за межі штрафного майданчика. Сфера потрапила до єдиного гравця Дортмунда, який виходив в основі в усіх 11 матчах ЛЧ того сезону. Так, це був саме він. Дивовижний шотландець Ламберт. Він миттєво зорієнтувався у ситуації та відправив м’яча у штрафний майданчик на Рідле. Форвард скинув сферу грудьми собі під ліву та розстріляв Перуцці.
Згодом Карл-Хайнц розповідатиме, що у ніч перед фіналом йому наснився сон, мовляв, він заб’є два голи: один лівою, а інший у своєму фірмовому стилі – головою (саме за це Рідле і отримав прізвисько "Air"). Сон став віщим на 34-й хвилині. Меллер знову виконав кутовий зліва, оскільки подача йшла дуже близько до воріт, то Перуцці не наважився покинути лінію. Рідле вгатив головою по м’ячу з усієї сили. Ді Лівіо, який страхував ближню стійку, не мав ніяких шансів врятувати Юве.
Останньою командою, яка робила камбек, програючи два м’ячі у фіналі Кубка європейських чемпіонів (попередник ЛЧ), була Бенфіка, котра у 1962 році нокаутувала Реал 5:3. Однак тому Ювентусу це теж видавалося цілком до снаги. Зідан на кілька секунд зумів звільнитися від шотландського бульдога та поцілив у стійку. А під завісу першого тайму Вієрі відіграв один гол. Щоправда, "Стара синьйора" недовго раділа. Арбітр Шандор Пуль зафіксував у форварда гру рукою. Марчелло Ліппі у перерві нарешті випустив на поле свою таємну зброю – Дель П’єро. Сандро забивав у двох останніх матчах з Борусією. Форвард не схибив і цього разу. Бокшіч після слаломного проходу прострелив у воротарський майданчик і Дель П’єро довів, що його недарма називали "Пінтуріккіо", порівнюючи з видатним італійським митцем. Гол Сандро п’ятою досі залишається одним із найкращих в історії ЛЧ.
Ювентус ще сильніше притиснув Борусію. Хітцфельд зрозумів, що пора і йому викласти останній козир. "Дуже неприємно сидіти на лаві запасних у такому матчі. Я забивав у півфіналі з Манчестером, у чвертьфіналі з Осером. Коли ти робиш щось подібне, то гадаєш, що місце в основі тобі забезпечене. Але не цього разу. Щоправда, тренер, як завше, все пояснив. Напередодні фіналу Хітцфельд покликав мене до себе та розповів, що випустить мене на заміну. І, на його думку, саме я відіграю ключову роль у матчі з Ювентусом. Партнери також підтримали мене. Тоді якраз діяло правило "золотого гола" (якщо основний час у плей-офф закінчувався внічию і якась команда забивала м’яч у овертаймі, то вона ставала переможцем). Колер стверджував: "Думаю, що саме ти вийдеш і заб’єш золотий гол", – згадував Ріккен.
Коли Ларс з’явився на боковій лінії, чекаючи, поки Шапюїза покине поле, німецький радіокоментатор Манфред Бреукманн промовив: "А через кілька секунд на поле вийде Ріккен, спец із вирішальних голів. Він зробить рахунок 3:1". Через якусь секунду Манфред додасть: "Мені дуже хочеться в це вірити". Коли Ларс, зрештою, з’явився на полі, Соуза віддав пас на Меллера. Коли м’яч ще лише летів до Андреаса, Ріккен розпочав свій спринт. Меллер в один дотик запустив сферу між захисниками "б’янконері", які з оcтанніх сил намагалися повернутися в оборону. Свіжий Ларс, котрий мчав на шаленій швидкості, розумів: якщо він навіть опиниться першим на м’ячі, до воріт ще буде метрів 30.
"Ви не повірите, але, сидячи на лаві запасних, я готувався саме до цього моменту. Я помітив, що Перуцці занадто далеко виходить з воріт. Я повернувся до Хайко Херрліха, що сидів поряд, і сказав: "Якщо я вийду на поле, то одразу проб’ю по воротах, неважливо з якої позиції. Мабуть, якби я 10 разів пробив з цієї точки, то 9 разів би схибив. Але того дня у найважливішому матчі в кар’єрі я влучив", – розповідав Ларс. На Олімпіаштадіоні 30 тисяч фанатів дортмундців затамували подих після удару Ріккена. Ті вболівальники "джмелів", які сиділи за воротами Клоса, спершу подумали, що Ларс вдарив по горбцях. Перуцці першим усвідомив, що м’яч йде у ворота. Коли сфера перелетіла через його голову, а потім приземлилася у сітці, італійський голкіпер видавався найнещаснішою людиною у світі. Ріккену знадобилося лише 16 секунд на золотий гол. Хоча де-юре він не був таким, але м’яч Ларса поховав туринців.
На 89-й хвилині Хітцфельд випустив на поле Міхаеля Цорка, щоб капітан міг підняти трофей над головою. Цей чудовий жест підтвердив, що мюнхенські журналісти суттєво перебільшували, коли розповідали казочки про чвари у Борусії. Ще солодшим для вболівальників "чорно-жовтих" цей тріумф робило те, що Цорк, Клос та Ріккен народилися у Дортмунді. Через кілька годин після фінального свистка Ламберт покинув роздягальню і вирушив на святковий бенкет, який влаштував клуб з нагоди здобуття "вухатого". На кожному із зап’ястків шотландця красувалися три дорогі годинники.
Наступного дня 300 тисяч вболівальників вітали своїх улюбленців на вулицях Дортмунда. Коли автобус виїхав на центральну площу, журналіст запитав у Хітцфельда, чи той уявляв собі перемогу у ЛЧ, коли підписував контракт із "джмелями" 1 липня 1990 року: "Коли я повернувся зі Швейцарії, то мене тішило, що у Німеччині все ще були люди, які мене впізнавали. Я мав надію, що колись зможу вивести Борусію у єврокубки. Коли ми здобули чемпіонство у Бундеслізі, це було щось неймовірне. Я б ніколи не повірив, що ми перекриємо це досягнення тріумфом у Лізі чемпіонів. Я й досі в це не вірю", – відповів п’яний від щастя Оттмар.
Закінчимо тим, з кого почали. Ламбертом. "Після фіналу Ювентус захотів підписати мене. А Франц Бекенбауер обіцяв золоті гори в Баварії. Однак у Дортмунді мене все влаштовувало і я не міг покинути клуб. Але потім мій син серйозно захворів. Я мусив повернутися додому", – згадував Пол.
Домашній матч із Пармою в Лізі чемпіонів 5 листопада 1997 року став прощальним для шотландця у чорно-жовтій футболці. Коли "джмелі" отримали право на пенальті, Вестфаленштадіон почав скандувати: "Пол Ламберт! Нехай проб’є Пол Ламберт!" Однак вирок виконав Меллер, щоправда, не надто вдало, Буффон парирував його удар. Андреасу тоді все ж пощастило. Він першим опинився на добиванні і послав м’яч у ворота.
"Я не очікував таких проводів. Стадіон ряснів банерами: "Поле, не йди", "Дякуємо тобі, Поле". Фанати скандували: "Пол Ламберт, ти ніколи не будеш іти один". Клуб попросив мене пробігти коло пошани, і коли я стояв перед Жовтою стіною, то помітив, як люди ридали". Я не зміг цього витримати і заховався у тунелі. Зрештою прес-аташе змусив мене вийти через десять хвилин. І я був шокований, що ніхто не покинув своїх місць. Біля машини мене чекали сотні людей. Я близько години ставив їм автографи на футболках Борусії. Маєр зробив останню спробу переконати мене: "Поле, подумай, будь ласка, ще раз. Не йди". Але ми з дружиною вже все вирішили", – зі сльозами на очах згадував Ламберт.
Коли генеральний директор Борусії Ганс-Йоахім Ватцке запросив його на загальні збори клубу у 2024 році, фанати "джмелів" знову приємно здивували шотландця. "У Дортмунді багатотисячний натовп зустрів мене кількахвилинними аплодисментами. Я не міг повірити. Чорт забирай! Це ж було майже 30 років тому. А вони досі пам’ятають". Не забув Пола і Зідан.
Коли Ламберт став тренером, він відвідав Реал, щоб поспілкуватися з Карло Анчелотті: "Я не помінявся із Зіданом футболками після фіналу і ніколи з ним не розмовляв. Але в Мадриді Пол Клемент, тодішній асистент, Анчелотті, привів француза в офіс Карло, бо Зінедін хотів зустрітися. Зідан подивився на мене і промовив: "О, бісовий Пол Ламберт. Я тебе не забув".
"Мусиш забути про вино, тут ти питимеш пиво": як Борусія Дортмунд знову стала великою