"У ногу влетів уламок масою 89 грамів, але я повернувся на поле": легендарний коментатор пройшов війну і грає з Рикуном
Перша частина інтерв’ю "Футбол 24" з журналістом та коментатором Віктором Ожогіним, без впізнаваного голосу якого важко було уявити матчі Дніпра 80-90-х.
Йому 67, але молодечий запал так і пре! Усе тому, що його життя наповнене багатьма сенсами, любов’ю до сім’ї, людей, професії, футболу. А ще – до України. Вперше Ожогін вирушив добровольцем на фронт у 2014-му, бив ворога між Маріуполем та Новоазовськом. Вдруге сурми заграли у лютому 2022-го – і він знову нашвидкуруч збирав військовий наплічник, хоча мав повне право залишитись на канапі. "Справжні чоловіки повинні захищати свій рід і країну. Бо хто, як не ми?", – так просто і щиро промовляє Віктор Іванович.
Зараз він вдома. Двічі, зазнавши важких поранень, благав вищі сили залишити йому ногу – щоб знову грати у футбол. Після пекла у Бахмуті, Куп’янську, Кремінній та багатьох інших гарячих точках, ми розмовляємо з майором Ожогіним про інші часи – коли найбільшою проблемою в житті було похмілля перед матчем Дніпро – Хартс. Але оминути тему війни нам зовсім не вдасться.
"Я бачив це під Бахмутом. Поле усіяне трупами"
– Вікторе Івановичу, війна "нагородила" вас двома серйозними пораненнями. Дошкуляють? Як почуваєтесь зараз?
– Олеже, тільки що зіграв у футбол зі своїми старими партнерами, друзями, ветеранами Дніпра. Василь Лябик, якому 76-й рік, але він – "гутаперчевий", досі грає крайнього хава. Володя Горілий, якому цього року виповниться 60. Олександр Рикун – молодший від мене на 20 років, йому важкувато, вага чимала, але все ж виходить, іноді на воротах стоїть. З його передач багато голів забив ще до війни, а тепер знову граємо в одній команді. У нас такий сплав досвіду та молодості.
Тож дякую за запитання, нічого страшного. Перше поранення отримав 2022-го у праву ногу. Влетів уламок масою 89 грамів. Я тоді мріяв про одне – щоб нога залишилась і я ще мав змогу грати у футбол. Мрія здійснилась. Готувались на Кремінну у 2023-му, я був командиром роти. Кажу: "Давайте, хлопці, фізична готовність повинна бути на високому рівні". І ми грали у футбол.
У Кремінній отримав друге поранення – в ту ж ногу. Розумієш, друже, мені здається, ці орки знають, що я граю у футбол. І дуже хочуть, щоб я не грав. Але щоразу повертаюся на поле (Усміхається).
– Ви – молодець. Якось сказали таке: "Почуваюсь ще дуже молодим, хоча вже й пенсіонер". У чому секрет вашої молодості?
– Знову ж таки – завдячую футболу. Я почав грати із шести років. І досі граю, хоч мені вже 68-й рік пішов. Скільки себе пам’ятаю – постійно з м’ячем. Футбол, волейбол, баскетбол, гандбол. Взимку – хокей. Мати шукала, а ми – на ставку. Самі заливали, самі розливали. І знаєш, найкращий адреналін – коли перший льодок з’являвся на ставочку. Стаєш на ковзани, їдеш, а позаду ламається лід і проступає вода. Якщо впадеш – пірнеш під кригу. Тому на ногах стояли міцно.
Любов до спорту пройшла крізь все моє життя. Мене чомусь вважають спортивним коментатором, але я був, насамперед, журналістом. Багато відпрацював ведучим новин, редактором, старшим редактором, головним редактором. А спорт був віддушиною, хобі. Написати, розповісти, прокоментувати будь-який матч чи навіть художню гімнастику – це для мене найлегше. Усвідомлював, що у фігурному катанні не відрізню потрійний тулуп від потрійного лутца. Тому брав фахівця, садив поруч із собою і просив прокоментувати. Так і повинні робити журналісти. Бо ти не можеш розумітися абсолютно на всьому.
– Ваш дід, донський козак, воював у Першій світовій. Батько пройшов Другу світову. Ви ж взяли участь у Третій. Ожогіни – династія воїнів?
– Додам: ще один мій дід – по матері – загинув у 1942 році. Рідний брат батька, Петро Ожогін, пройшов усю війну аж до Берліна. Помер уже після війни – раптово апендицит у нього тріснув. Ще жити міг і жити, дядя Петя мій! Справді – всі у мене були воїнами.
Дід взагалі таке враження справляв! Мені завжди хотілося бути таким, як він. Настільки мудра людина! Я тоді був малим, звичайно, багато чого не розумів і не знав. Але дещо все ж розпитав у нього. Виявляється, дід був важко поранений у спину – осколок пройшов через шлунок. Йому в Англії робили операцію. А до полону він потрапив у Туреччині. Завдяки тому, що вивчив кілька слів турецькою, врятував двох своїх побратимів – турки хотіли їх, поранених, пристрелити. Перед тим він закопав свої нагороди – мав два георгіївські хрести…
Доходило до курйозу. Приїхали ми якось із мамою до нього в гості, а йому на той момент вже виповнилось 96. Хотів нас чимось втішити і каже: "Оце, дочко, внучку, вчора мене викликали у військкомат. Я ж у Турції бував, у Англії, мови знаю. То раптом що – перекладачем буду". Мама: "Вам 96 років! Що ви таке городите?" А він подумав та й каже: "І то правда, дочко!" (Сміється). Пишаюсь, що в мене були такі предки.
А батько пішов воювати у вісімнадцять. У 1943-му потрапив на Курську дугу. Був поранений двічі. Визволяв Дніпропетровщину – П’ятихатки, Кривий Ріг. Двічі брав Харків, пройшов важкі бої на Холодній горі. Тому у мене це було в крові. Я все перечитав у дитинстві про війну – і те, що треба, і те, що не треба. "Не в той час я живу", – думав собі. Але, бачиш, у 56 років довелося й мені піти на фронт.
– Вважаєте, що це почесть, дар долі, а не якась карма, яка переслідує ваш рід із покоління у покоління?
– Напевно, скоріше дар. Розумієш, Олеже, справжні чоловіки повинні захищати свій рід і країну. Бо хто, як не ми?
– Кажуть, справжні фронтовики Другої світової, збираючись 9 травня, не хизувались орденами, а тихенько пили 100 грамів і дуже неохоче ділилися пережитим. Як було з вашим батьком?
– Дуже мало батько розповідав. Буквально кілька моментів. Не любив він згадувати про війну. Коли їх ще було багатенько, то збиралися на 9 травня… Взагалі, спочатку ж не відзначали цю дату, не було такого свята. З’явилося у часи Брєжнєва. Батько мій був відвертий комуняка – "за родіну, за Сталіна", комуніст до мозку кісток (Усміхається). Каже мені, коли я служив на флоті: "Синок, ти в партію повинен вступити". Я вже тоді розумів, що щось воно не те. Яка партія? Нафіга вона мені? Відповідаю: "Не дозрів я ще до розуміння, що потрібен партії". Так тихенько й пропетляв.
На факультеті журналістики, де навчався опісля, існувала ціла черга для вступу у партію. А я сильно й не стукав ногами у двері. Прийшов працювати на телебачення – теж черга. Коли Союз розвалився, я зітхнув з полегшенням: "Нарешті не потрібно в цю партію вступать". Виявився, ймовірно, першим генеральним директором в Україні (а на Дніпропетровській телекомпанії – точно), який не був членом партії. Пишаюся цим фактом.
Але ми відхилилися трішки. Фронтовики збиралися у нас вдома, ми тоді мешкали в Луганську. Приходили десь 6-7 ветеранів війни. З часом їх ставало все менше. Тож батька навідували вже мої однокласники, друзі із сім’ями. Ми святкували, співали пісень. Я цього не соромлюся. Перемога ж була для всіх, а не тільки для росіян. Перемогла Україна, перемогла Грузія. Усі, хто воював у Другій світовій – татари, казахи, узбеки – зробили свій внесок. Це Росія зараз переписує історію і кричить, що "перемогла фашизм". Насправді ж – "союз нєрушимих республік свободних". Вони й здолали цього ворога.
Іван Ожогін
Батько спочатку солдатом був. Потім – командиром кулеметного взводу. Сказав мені якось: "Страшна війна, синок. Страшна". Мене цікавили людські моменти, коли ти бачиш обличчя – і стріляєш. Як наважитись? Батькова відповідь була такою: "Синок, там або ти, або тебе". І я тоді зрозумів, що на війні – правда одна. Ти повинен першим вистрелити і перемогти.
Так намагався діяти я і побратими, з якими служив. Спершу, як командир взводу у 2014-му, а потім – як командир роти. "Хлопці, ми переможемо лише в одному випадку – коли один одного будемо прикривати". Спина до спини, плече до плеча. Ми повинні забути про все і діяти. Різні люди приходять у військо. Це – зріз суспільства. Яке суспільство – таке і військо. Але ми повинні бути побратимами. Прикрити спину, допомогти товаришу, не кинути його у важкій ситуації. Без цього у війні не перемогти.
Ми ж не якісь там, Господи, андрофаги! Вони кидають своїх людей. Я бачив це під Бахмутом. Поле усіяне трупами. Вони їх не забирають. А ми кожного пораненого, чи навіть, не дай Боже, загиблого намагалися витягти будь-якою ціною. Знали, що вдома чекають. Навіть, щоб поховати людину рідну. Щоб рідні отримали якусь допомогу від держави. Отак, Олеже…
"Перейдіть на чай зелений або чорний. Досить горілку хлептати"
– Юнаком ви проходили строкову службу на Чорноморському флоті. Якою була дідівщина у совєтскій армії?
– Дідівщина була страшна, на флоті – тим паче. Служиш два роки – і просто пашеш. А на третій рік відпочиваєш – "крабом" стаєш, "дідом". Мене поставили командиром відділення торпедистів. У моєму підрозділі було дев’ять "годків" (строковики, які відслужили один рік, – Футбол 24) і двоє "молодих" (нещодавно призвані, – Футбол 24). І "діди" одразу: "Вітя, ти забув, як нас виховували?" – "Ні, не забув, – відповідаю, – як ми всі стояли плече до плеча. І я вам казав: коли ми разом, нас не перемогти". Нас ніхто не зміг змусити випрати комусь робу, попрасувати форму. Але стали "дідами" – і взялися до "молодих".
"Ні, вони будуть робити те, що їм потрібно. А ми не будемо згадувати, як нас колись намагались нагнути, поставити в незручну позу. Давайте залишатись людьми", – наполіг я. А хлопці гарні були: один – молдованин, інший – з Кубані. Коли ми пішли на дембель, вони нам листи писали. Мовляв, завдяки вам ми зрозуміли, що в армії можна служити по справедливості.
Усе залежить від людей. Якщо попадеться скотиняка – зіпсує усе стадо. Але ж у колективі більшість нормальних людей. Тому вони повинні виховувати таких скотиняк і ставити їх на місце. Серед нас були казахи, молдовани, грузини, вірмени, кабардино-балкарці. Суперечки траплялися, звичайно, але до бійок не доходило. Ніхто не думав, що житимемо колись в різних країнах.
– Пам’ятаєте момент, коли ви вперше відчули себе українцем?
– Напевно, у 1991 році, коли Верховна Рада проголосувала за Незалежність України. У 1992-му я вже приймав присягу українській армії, у мене народилась перша дитина. Тоді й відчув. Хоча, ви ж знаєте, я народився у Воронезькій області. Там, де жили мої предки, це все колись була Україна. Там досі живуть українці, але відбулась асиміляція. Люди не вивчали рідну мову, тому що Сталін видав указ у 1933-му, якщо не помиляюсь, про заборону вивчення мов національних меншин. Батько розповідав, що був тоді у другому класі.
Сьогодні ми бачимо наслідки. На Курщині, у Воронезькій губернії, Білгородській області – багато українців. А на Кубані? Там 98 відсотків пісень – українською мовою. Але мені незрозуміло, чому вони не підіймаються досі. Невже настільки сильна асиміляція, що вже стали такими московитами? Москалями, Господи, прости мене. Цю болючу тему хай вивчають історики. А Хабаровський край, Зелений клин! А Сургут – я був там у будзагонах. Ми називали це Хохломансійський національний округ, бо скрізь українці. І що, забули, звідки вони родом? Там китайці скоро з’їдять їх усіх. Ну скільки можна пити? Зупиніться. Перейдіть на чай зелений або чорний. Досить горілку хлептати і не розуміти, куди цей лисуватий дядя вас веде!
Віктор Ожогін (праворуч) із товаришем у будзагоні
– На початку 80-х ви навчалися у Києві на факультеті журналістики. Чи чули щось у той час про Стуса, Лук’яненка, Чорновола та інших дисидентів?
– Чув, чув. Студентство – це такий найпередовіший загін, який повинен усе знати. Тим більше, Київський університет! Але тоді боролись із націоналізмом. Ми читали про цих людей на папірцях, передавали з рук у руки. Та не можу сказати, що сильно прониклись ідеєю, бо час був важкий.
А Ліна Костенко? Це жінка, якою повинен пишатися весь наш народ. Та в той період мало її творів можна було почитати. Інтернету не існувало, у бібліотеці – нема. Лише самвидав, який поширювався підпільно. Навколо вистачало стукачів – можна було вилетіти з навчання.
– Кажуть, що в Москві було більше свободи слова, ніж у Києві.
– Пам’ятаю, що біля пам’ятника Шевченку, червоний корпус університету, на день народження Кобзаря націоналісти таки збирались. Але ж їх ганяли, не давали можливості виступити.
"Шотландці нанесли нам купу пива, цигарок"
– Перший матч, який ви прокоментували у прямому ефірі. Хто грав?
– Листопад 1984 року, Дніпро – Кайрат. Наші виграли з рахунком 4:3. Таким цікавим видався мій дебют на обласному телебаченні. З того матчу почав коментувати постійно. Був коментатор у Дніпрі, але після мого старту він, напевно, зрозумів, як розумна нормальна людина, що у мене виходить це краще. Його нема вже давно – це був мій наставник на новинах Юрій Дмитрович Чорний. І ось так я коментував матчі Дніпра упродовж 20-25 років. У 1988-му провів свій перший репортаж на Радянський Союз, матч Дніпро – Локомотив Москва.
– Знавці підрахували, що загалом ви провели понад 400 матчів Дніпра.
– Я не тільки Дніпро коментував, а й Кривбаса багато матчів. Кривбас у 90-х двічі брав "бронзу" Вищої ліги України. Одна пересувна телевізійна станція у нас була, я очолював цю групу. Ми виїжджали у Кривий Ріг на три дні – і це було свято для наших працівників, адже можна відволіктися від рутини. До речі, всі матчі Дніпра у Кубку чемпіонів 1984/85 відпрацювали. Я, щоправда, не коментував – це робили Перетурін, Майоров, Маслаченко. А я був редактором трансляції, поруч із ними сидів, слухав їх.
– Від кого з майстрів мікрофона найбільше почерпнули?
– Чесно скажу, що не існувало в мене кумира. Але, звичайно, Микола Озеров був для мене найпершим, найкращим коментатором. Імпонували Ян Спарре, Майоров, Маслаченко, Саркісянц.
– А Коте?
– Коте Махарадзе – ну звичайно! Артист, дуже цікаво коментував. Я з ним, на жаль, не був знайомий. А з усіма іншими – так.
Між іншим, у 1988 році я, киянин Сергій Лифар і харків’янин Боря Ланевський утрьох поїхали на коментаторські курси в Москву. Там приєдналися Кіріл Набутов з Лєнінграда, Тенгіз Сулханішвілі із Тбілісі, багато цікавих людей. Читали нам лекції все ті ж Озеров, Маслаченко, Перетурін, Саркісянц… Крім коментаторства й інші предмети були, зокрема – пропагандистські. Ми це пропускали повз вуха.
– А як щодо українських класиків ремесла? Щербачов, Савелій…
– З усіма товаришував. На жаль, вже немає Сергія Савелія, Сергія Дерепи. Вони усі бували в мене вдома. У Валентина Щербачова проходив практику в спортивній редакції. Євген Аржанов – наш знаменитий олімпієць, срібний призер. А Віктор Нестеренко! Пам’ятаєте такого самобутнього коментатора?
Найкращі стосунки у мене були, звичайно, з Олексієм Семененком. Це мій кум, це мій друг з дитинства. Ми разом грали в одній команді у Луганську. Олексій, безперечно, дуже цікава людина. У київському Динамо він працює більше 35 років, мені здається. Коментувати почав теж у 80-х. Жив цією мрією – стати коментатором. Завдяки йому і я прийшов у журналістське та коментаторське ремесло. Бо служив на флоті і не збирався вступати у Київ. Але Олексій був переконливим: "Вітя, давай!"
Віктор Ожогін (праворуч)
– Топ-3 матчі, які ви коментували, назвете?
– Насамперед пригадуються міжнародні матчі. У 1993-му Дніпро грав у Кубку УЄФА з Адмірою Ваккер і переміг у Відні з рахунком 3:2. Одразу в наступному раунді потрапили на Айнтрахт – приїхали у Франкфурт і, на жаль, поступилися. А ще ніколи не забуду Дніпро – Хартс у 1990-му. Не впевнений, що ця історія – для преси… Словом, напередодні матчу ми святкували день народження мого друга і добряче посиділи з уболівальниками Хартса в ресторані Дніпропетровська.
– Ого! Що було далі?
– Ми горлали пісні, залазили на стіл. Шотландці нанесли нам купу пива, цигарок (Усміхається). Між іншим, усе з шотландців і почалося – вони заспівали. Ми поглянули на це і думаємо: "А ми що, не українці?" І почали горланити наші пісні українські. Гості, які були вдягнені в кілти, їхні традиційні спідниці, почули і пересіли до нас. Так ми до ранку й святкували.
А мені ж коментувати! Прокинувся – йолки-палки – ну який матч?! Але відпрацював і, відверто скажу, вважаю цей репортаж найкращим у своїй кар’єрі. Слова лилися з мене рікою. На жаль, запису того ефіру я не маю.
Завжди відчував помилки, яких припускався під час трансляцій. Після репортажу, якщо був запис, намагався передивитись і зафіксувати собі, щоб не повторюватись. Найтиповіша помилка – проскакували русизми. На Південмаш міг сказати Южмаш, наприклад. Але одразу це відкладалось у пам’яті – ось тут помилився, більше так не роби.
– Ще якісь курйози запам’ятались?
– Занадились до мене заходити мої друзі і випивати у перерві матчу. Прямо в коментаторській кабіні стадіону Метеор! Довелося їх перевиховувати (Усміхається). Якось пили-пили, вже другий тайм розпочинається. Повертаюся на робоче місце, а вони, троє або четверо, сидять, наче нічого не сталося, і бухнячать.
Роблю вигляд, що вмикаю коментаторський пульт, і кажу: "Шановні телеглядачі, ми продовжуємо наш репортаж. У моїй коментаторській кабіні зараз перебувають палкі прихильники Дніпра. Хочу попросити їх, щоб вони прокоментували події першого тайму, які вже відбулися". Їх здуло вітром і вони більше не заходили! (Сміється) Щоправда, після матчу були категоричними: "Такої підстави від тебе ми не сподівалися ніколи".
Далі буде.