"Смалійчук поставив умову, щоб було жорстко": Співаковський – Суркіс завжди відвертий, Максимов заблукав, мільйон баксів

"Я бачив Пола Маккартні, який співав Hey Jude"

– У твоїй кар’єрі є дві поїздки на літні Олімпіади – Пекін-2008 і Лондон-2012. Розкажи по одній незабутній історії з кожного відрядження.

– У Пекіні ми майже не вибиралися з олімпійських об’єктів. Там була 5-годинна різниця (з Києвом, – Футбол 24). Я працював 20 годин на день. По факту вставав о п’ятій і лягав о першій. Одного разу, одного дня був якийсь напіввихідний і ми вибралися на "шовковий ринок". Просто такий "толчок одеський".

Зі мною була Настя Гордієнко, яка потім запросила мене на "Радіо Динамо" (у нас було шоу з Яріком Лодигіним). Ми заходимо – висить куртка а-ля військова, мені дуже сподобалась. У мене якраз була вистава, де міг її використати. Кажу продавцю: "How much?" І він мені називає суму в юанях – 2500. "Як це може стільки коштувати?" – питаю у Насті. Вона: "Зараз я тобі все покажу". Повертається до нього: "250 – і ми беремо". Він сміється. Вона: "Бай-бай". Тягне мене за рукав і ми починаємо виходити.

Інтерв'ю Михайла Співаковського у відеоформаті

Продавець: "Стоп-стоп-стоп! 500". Вона: "250". Він: "375". Вона: "250". Ми купили куртку за 250. А у нас там люди купували айфони китайські за 10, 15, 20 баксів – це максимум.

У Лондоні мені компанію склала Аня Савчик – теж львів’янка. Досі в усіх інтерв’ю кажу, що кращого фахівця з олімпійських видів спорту – з "нефутболу", коротше – в Україні ніколи не було. Там мені було якось набагато простіше працювати.

Михайло Співаковський у Пекіні

А головна історія – я побував на відкритті і закритті Олімпіади. Була тільки одна акредитація, Аня каже: "Мені не цікаво". І що ти думаєш? На цих двох заходах відбувся гала-концерт усіх зірок британського року всіх часів. Я бачив Пола Маккартні, який співав Hey Jude. Я бачив Queen, Oasis братів Галлахерів у різних складах. Бачив Blur, хоча нічого не пам’ятаю. Бачив The Who, The Kinks із Реєм Девісом, Містера Біна… Іноді дивлюся на той сет-ліст і не можу повірити, що все це бачив наживо. Зараз прооргазмував би ще більше. Найкраще з лондонської Олімпіади – ці два концерти, тому що то моя улюблена музика.

– Коли ти відчув момент, що з друкованої преси потрібно "робити ноги"?

– Це десь 2017-18 рік. Вже відчував, що хочу займатися чимось іншим і йти у вербальну журналістику, YouTube. У мене було кілька зустрічей. Вперше про це Болотнікову написав наприкінці 2017-го, коли він пішов з Трибуни. "Я вже вирішив, робимо з Костею Андріюком, скоро все побачиш", – відповів мені. Тож у мене була ще одна зустріч, із Дімою Поворознюком дещо обговорювали. Але все сталося так, як мало статися. І краще би, напевно, ніколи не сталося.

– Тож ти на кораблі перебував практично до останнього…

– Я до останнього перебував на кораблі, тому що останній випуск "Спорт-Експресу" вийшов 1 серпня 2019 року. Формально я вже працював як позаштатний журналіст, але з обсягами штатного. Вийшло моє інтерв’ю з Владленом Юрченком, який тоді виступав за Байєр, а в Ані Савчик – інтерв’ю з Харлан. Тож останній випуск видався ударним.

Анна Савчик із легендарним гандбольним тренером Леонідом Ратнером

Едуард Йосипович (Липовецький, головний редактор, – Футбол 24) дуже багато разів нас переконував, що ми маємо робити ставку на інтернет. Але люди так "упахалися" в газеті, що за відсутністю конкретних стимулів працювати в інтернеті… То була робота на перспективу, а на перспективу ніхто не хотів – усім було по 30+ років (мені – 38-39). Усі хотіли миттєвих результатів. Зараз домен сайту "Спорт-Експресу" залишився, але працюють інші люди. Теж непогану роботу роблять.

"Був у шоці від того, наскільки українська мова багатша, ніж нам здається"

– Коли відбулася "лагідна українізація" Михайла Співаковського? Повна і остаточна – перехід на мову, зміна світоглядного фокусу, можливо…

– Зміни фокусу у світогляді, як такої, у мене не було. Світогляд ніяк не змінився. Я ж не думав, що "не все так однозначно", а потім жахнули повномасштабкою – "ага, ну так, вони мудаки". Завжди було розуміння, що вони мудаки.

Звісно, це 2022 рік. Після того, як почалося вторгнення, було переконання, що далі треба працювати винятково українською. Правильно говорив Андрій Сеньків: "Немає нічого неординарного в тому, що людина, яка мешкає в Україні, розмовляє державною мовою". Це must be.

Я пішов на курси при медичному університеті в Івано-Франківську. Такі "чайники", як я, приходили – і нас вчили розмовляти. Потрібна була практика. Треба віддати належне конкретній людині – у мене були теплі тісні стосунки з Лідією Філяс. Вона – поетеса, письменниця, також акторка. Ми познайомились у нашому театрі і вона дуже повпливала на мене – я став споживати більше української культури в побуті.

Лідія Філяс

По-перше, почав розмовляти винятково українською. По-друге, слухав українську музику. Ми змінили музику та мову у виставах. Спочатку ти в шоці. Тобі треба взяти свою виставу, де купа жартів та каламбурів російською, і замінити їх українською. Ми переписували кожен рядочок. Так відмахалися з друзями із двома виставами, що після цього припинили таким займатися. Просто збиралися перед іншими виставами і повторювали, "ганяли" текст українською мовою.

Також я став вести українською "ТаТоТаке", грати українською. Зараз ще й коментую українською, звісно ж. Розумію, що досі є якийсь відсоток не стільки русизмів, як обмовок, помилок у наголосі. Це точно є. Але загалом усього можна досягнути тільки шляхом практики. Немає іншого шляху.

Ще треба читати українською обов’язково. Я прочитав Андре Агассі, потім взявся за "Морський вовк" Джека Лондона. Був у шоці від того, наскільки українська мова багатша, ніж нам здається. У мене є правило: якщо я чую слово, якого немає в моєму лексиконі, якого не чув раніше, – я його собі записую. З Дмитром Шпірком у нас іноді спільні етери, і коли він щось таке каже – "почасти", наприклад, або "дороговказ", або "усталилися" – я нотую.

З Лідою у нас була кумедна суперечка. Я почув, напевно, від пана Вацка: "Це гравець іншого штибу". Спочатку подумав, що мені причулося. Потім почув знову і записав собі. А Ліда, яка пише вірші і прозу, каже: "Це якась маячня, нема такого слова". Я ж десь у словничку його знайшов – все ж таки є.

Знаю, що такі слова дратують людей – "штиб", "етер", "гейт". Мова навіть про тих людей, які самі спілкуються українською і наполягають, щоб інші теж нею розмовляли. А взагалі я згадую, що сказав вокаліст групи Kozak System Іван Леньо – був на їхньому концерті, це суперкрута музика, слухаю навіть в авто. "Якщо не хочеш воювати на передку – спрямовуй дрони. Якщо не можеш керувати дронами – плети сітки. Не хочеш плести сітки – готуй обіди для військових. Не хочеш і цього – волонтер в тилу. Не хочеш волонтерити, а тільки лежати вдома на дивані – то хоча би, курва, розмовляй українською мовою. Це мінімум того, що ти можеш зробити для перемоги".

У кіно не просто став споживати голлівудські фільми українською мовою, а український контент: "Будинок "Слово", "БожеВільні", "Люксембург, Люксембург", "Ти – космос"… Справа навіть не в тому, що ти ходиш і дивишся ці фільми, а в тому, що цікавишся біографією людей, які створювали цю культуру.

Наприклад, Володимир Івасюк. Коли я відкрив для себе його шлях і творчість, зрозумів – це український Пол Маккартні, Джон Леннон. Людина в 20 років пише такі пісні як "Червона рута". І взагалі, я вважаю, що найкраща пісня, написана будь-коли українською мовою, це "Пісня буде поміж нас". Зазвичай пісня – це куплет і приспів. Іноді ще є брідж – частина, яка пов’язує два приспіви. Людина взяла замість двох гармонійних основ написала чотири. Він міг би зробити з цих основ два суперхіти! Але Івасюк зробив одну пісню, де кожен чотирирядочок – окрема гармонійна основа. Це міні-рок-опера. Кожна з цих основ, як на мене, з музичної точки зору – геніальна.

У мене навіть було бажання перекласти цю пісню англійською і виконати, як би вона звучала у 60-х там – в іншому культурному просторі. Я певен, що це був би суперхіт.

"Чуваки, ви мене загнали. Я вже сиджу пітнію"

– Твоя мова справді щоразу краща – респект за це. Пам’ятаю, кілька років тому, коли ти поїхав із Болотніковим в Іспанію до агента Смалійчука, то пан Олег намагався тебе підстібнути з приводу української. Зачепило?

– Там не було стьобу. Він просто поставив умову, щоб я розмовляв українською. Для мене це не виглядало прогином перед ним. Я це сприйняв як певний челендж, було цікаво спробувати. Не в образу пану Смалійчуку, було дуже багато коментарів (серед них, здається, і найпопулярніший), типу, виявляється, чувак з Одеси розмовляє українською краще, ніж чувак із заходу України. Це при тому, що я тоді не послуговувався українською в побуті.

Якщо ми говоримо про Смалійчука, то він, насправді, з якоюсь симпатією до мене поставився. Це навіть з інтерв’ю випливало, з певних його фраз, що йому було приємно спілкуватися.

Болотніков і Співаковський

– Зараз підтримуєте стосунки?

– З Олегом? Намагаюся згадати, коли востаннє… Була історія з одним українським футболістом, який, як мені здавалося, підтримував із ним контакт. Я просто уточнив у Смалійчука, чи правда це. Відповів, що справами гравця займається Олена Смалійчук – вона також веде агентську діяльність.

– Скільки вина випив Смалійчук упродовж цього довгого інтерв’ю?

– Пам’ятаю, він двічі попросив перерву. У якийсь момент каже: "Чуваки, ви мене загнали. Я вже сиджу пітнію". Треба віддати йому належне – він поставив умову, щоб була "просмажка", щоб було жорстко. За це йому я подумки аплодую.

– А як було з Ігорем Суркісом, до якого ви теж ходили з Болотніковим удвох? Наскільки відвертий президент Динамо?

– Він завжди відвертий. Є такий парадокс: коли не дає інтерв’ю – його пістонять в інтернеті, критикують. Якщо дає інтерв’ю – навіть якісь скептики пишуть: "Прикольно послухати. Такий мужик щирий, емоційний".

Його оточення тоді лякалося присутності Болотнікова. У якийсь момент перемовини вийшли на той шлях, що я буду один. Мені це здавалось якось по-дебільному. Вважав, що ми маємо піти вдвох. Я його (Суркіса, – Футбол 24) запитав ледь не за день до інтерв’ю. Він каже: "Та мені пофіг, хто там буде. Але щоб без провокацій". Все, ми пішли вдвох. Усе вийшло так як треба.

– Щоб не було провокацій – це як?

– Я, можливо, не дуже точно зараз цитую. Просто я так розумію, що оточення налаштовувало його саме проти Болотнікова. Напевно, після першого нашого спільного інтерв’ю з Несенюком, від Болотнікова очікували якоїсь жесті. Що він буде Ігоря Михайловича ганяти як тільки можна. У підсумку все було збалансовано гостро, відверто і по-людськи.

"Максимов почав нервувати, у нас була неприємна розмова по телефону"

– За всі роки професійної діяльності з ким тобі було простіше – з Шахтарем чи Динамо? У плані вимог, цензури, претензій до матеріалів…

– Це складне запитання… Воно якось відбувається хвилями. У мене з Динамо була тільки одна глобальна проблема – коли я дійсно дав "ліву" інформацію. Довірився джерелу, яке треба було перевіряти. Це моя помилка абсолютно стовідсоткова. Я пам’ятаю всі інсайди, які не збулися. На щастя, їх було дуже мало. І ось цей інсайд виявився "лівим", до мене були претензії, вважаю, справедливі. Я перепросив відверто, коли все стало зрозуміло. Коли помиляєшся, ти маєш перепрошувати – це нормально.

Із Шахтарем усе завжди хвилями. Ми не спілкувалися з топ-менеджментом певний період. Із Сергієм Палкіним кілька разів були близькими, щоб зробити інтерв’ю, і жодного разу не вийшло. Хоча робота, яку я присвятив підготовці до цього інтерв’ю, перевершує роботу перед будь-яким інтерв’ю, яке записане. Зараз знову період, коли контакту немає. Можливо, є якісь причини – окей. Я не можу влізти в голову інших людей. Ставлюся до цього філософськи, спокійно.

– У тебе була історія із Даріо Срною – домовилися писати про нього книжку, але в певний момент усе зупинилося…

– Не впевнений, що можу всі деталі розповідати, бо я підписував контракт. Можу сказати тільки, що книжка є – вона у моєму ноутбуку. Вона написана. Більше того – було два варіанти, я її переписував (Усміхається). Витратив доволі багато часу на цю книжку. Всі зобов’язання від Шахтаря до мене з точки зору гонорару були реалізовані. Але в підсумку Даріо написав цю автобіографію з хорватським журналістом. У мене є сумніви, що він прочитав те, що зробив у підсумку я.

Кілька років тому я знайшов файл, перечитав його, і можу сказати не стільки до себе комплімент, скільки до людей, які були спікерами, і до нього самого. Деякі речі Срна розповідав дуже цікаво, коли мав час та натхнення. Я вважаю, що це класна книжка. Вона цікава. Там історії, про які в українській пресі, українською мовою ніхто ніколи не розповідав. Ми писали російською, але якщо перекласти українською – буде читабельна книжка. Коли людина відкриє – думаю, їй сподобається.

Інтерв'ю з Віктором Бєлкіним / Скріншот

– Зі свого величезного творчого доробку ти виділяєш два інтерв’ю – Віктор Бєлкін та Іван Піроженко. Чудовий ексклюзив, але чи тільки ним можна обмежитися?

– Та це якийсь дурний тон, не комільфо зараз сидіти і хвалити свої інтерв’ю. Я виділяв їх з тієї точки зору, що це два майже ноунейми, Бєлкін – взагалі тотальний ноунейм. Це те, чим ми намагалися не займатися – тобто робити інтерв’ю з якимись ветеранами. Але він має супернепересічну історію. Лупашко сказав, що показував це інтерв’ю гравцям Інгульця, щоб вони розуміли, до чого може призвести якесь неправильне ставлення до свого місця у футболі.

Піроженко – це найкраще інтерв’ю з екс-агентом, яке було в українській пресі. Завдяки самому ж Піроженку. З першої розмови я зрозумів: із цієї людини можна вичавити неймовірні історії. Пропонував його Сергію Болотнікову та Андрію Сеньківу, коли ми думали, чи варто поновлювати рубрику "Інтерв’ю". Щодо Піроженка було два "ні" від них. Потім я записав його сам і не пошкодував.

Ці люди не могли апріорі набрати багато переглядів. Але якість контенту, особливо у випадку з Піроженком, унікальна. У цьому заслуга цих людей більшою мірою.

Я вважаю, що дуже класне інтерв’ю було з Юрієм Максимовим. Ми вклалися у короткий проміжок часу – година і сім чи вісім хвилин. Щільність гострих запитань, його реакції і жестяка, який він розповідав, дуже велика. При тому я ніколи не міг повірити, що ми візьмемо інтерв’ю у нього. Домовлявся через іншу людину.

Коли Юрій Вільйович доїхав у район, де ми знімаємо, з’ясувалося, що він не може знайти будинок. Він почав нервувати, у нас була неприємна розмова по телефону. У якийсь момент він сказав: "Якого х*ра я взагалі стільки проїхав? Зараз поїду додому". Я був на стресі, бо в нас усе готово. Пішов і шукав його закапелками у промзоні, зрештою привіз. Максимов перебував абсолютно не в дусі, попросив не говорити про Ворсклу. Я не розумів, як ми це робитимемо з Моралесом – центральна тема. У підсумку людина відповідала тупо на всі запитання.

Навіть почав розповідати одну історію (і я знав її, чесно кажучи) – мені не вірилося, що він це робить. У якийсь момент я йому кажу: "Юрій Вільйович, ви впевнені, що це треба давати?" Він: "Так це ж правда". Потім ми його провели до машини. Одумався: "Давайте краще ось це не будемо давати. Надто інтимне". Я аж зітхнув із полегшенням. Ми це вирізали. Насправді ніколи не хочеться вирізати таке "м’ясо", але я думаю, це була б велика підстава для нього.

Знаю точно, що це інтерв’ю подивилися люди з оточення Коломойського, і його запросили в СК Дніпро-1. Це реально так працює. Усім іншим кажу: "Люди, приходьте до нас".

"Ти не можеш бути в понеділок уболівальником, у вівторок – блогером, а в середу раптом стати журналістом і говорити, що "я маю право на те чи інше". Визначся зі своїм статусом – хто ти є?"

– За що ти любиш "ТаТоТаке"? Чи почуваєшся у потрібний час в потрібному місці? Чи є ідеї видозміни цього YouTube-каналу?

– Є постійне відчуття, що треба щось змінювати. Мені здається, ми дійшли до певної точки, коли треба ці ідеї впроваджувати. Потрібно чимось дивувати і щось робити, бо конкуренція дуже велика на ринку. Сім-вісім доволі популярних каналів – шматок пирога ділиться на всіх. Зрозуміло, що монополістом бути дуже складно. Тож треба таке давати людям, чого не дають всі інші.

Концепція полягала в тому, щоб програма була аналітичною; щоб ми говорили про футбол більше, ніж інші; щоб був гумор або якась така атмосфера всередині; щоб були інсайди; щоб була щирість. Але все одно постійно думаю, що можна змінити на краще.

– Інсайди – ваша фішка. Який із них найбільше бомбанув?

– Однозначно – відставка Йовічевіча і запрошення ван Леувена. Ніхто не міг у це повірити. Якщо говорити про культуру інсайдів, я вважаю, що цей інсайд розвернув ситуацію на "до" та "після". Після цього інсайду дуже важко побачити коментар, де люди сумніваються у правдивості джерела. Раніше ще можна було: "Та-а, там Бурбас і Співаковський женуть якусь лажу, якусь дичину". Після цього інсайду люди сприймають кожну інформацію одразу як правду. Я вважаю, це наслідок величезної кропіткої щоденної роботи – особливо у період міжсезоння. Коли бачать інсайд від "ТаТоТаке" – рівень довіри 98 відсотків.

Які інсайди не справдилися? Можливо, про Віктора Скрипника в СК Дніпро-1. Але завжди буває ситуація, коли сьогодні це так, а завтра через неймовірні наслідки та події – це вже не так. Там насправді все так і було. Відбулася одна розмова, яка все змінила між власниками клубів. Хоча у певний момент Скрипник уже був там. Я дійсно не можу згадати більше 2-3 інсайдів, які не справдилися, за весь цей час.

– Чесно кажучи, я очікував, що ти назвеш історію імені Віктора Вацка… На мою думку, саме вона мала найбільший резонанс, коли навіть люди, далекі від "ТаТоТаке" чи "Вацко Live", щось чули і щось бачили.

– Я б не назвав це інсайдом. То, скоріше, спроба підняти реальну проблему, про яку, мені здається, всі наші журналісти, занурені достатньо глибоко, знали всі ці роки. Результативна спроба привернути увагу суспільства до цієї проблематики, а також увагу людей, які працюють в УАФ. Власне, через це було ініційоване конкретне провадження цієї справи у Комітеті етики. Зараз справа закрита. Висновок офіційний: немає достатніх доказів для того, щоб сказати, що корупція була виявлена. Кількох фігурантів цієї справи попереджено. Кілька людей, зокрема я, отримали рекомендації. Думаю, всі дорослі, всі з інтелектом, усі зрозуміли і зробили правильні висновки.

Коли я ознайомився зі справою, ми спілкувалися зі співпрацівниками Комітету етики, з людьми із федерації, з представниками, наближеними до керівництва – усі вважають, що це перемога, бо ця історія вийшла на такий рівень. Напевно, люди зараз будуть змінювати свої звички і не даватимуть приводів для того, щоб такі провадження й надалі виникали. Не тільки люди, які отримали попередження.

– Чи очікував ти саме такої реакції від Вацка після того, як твій матеріал вийшов?

– Звісно, що я очікував реакції – людина має себе захищати. Думаю, він пережив неприємні моменти, хвилини – це було зрозуміло за реакцією спільноти, підписників, які споживають топ-контент. До нього був негатив величезний.

У мене не було завдання у цій ситуації якось його збивати, як конкурента в YouTube-просторі. Думаю, постраждали обидві сторони. Я не маю доступу до статистики на його каналі, але у нас один відсоток аудиторії просто відписався. Ми втратили тисячу зі ста тисяч на той момент. Ставлюся до цього спокійно. Якщо люди в такому конфлікті займають сторону радикально протилежну, то це просто не наша аудиторія.

Ми достатньо довго працювали на репутацію, і якщо люди нам не довіряють, то не варто сумувати, що вони пішли. І це їхнє право насправді – вони можуть довіритися іншій стороні. Наче в суді – ми часто голосуємо не за факти, а за харизму, якісь зовнішні вияви.

Я запропонував (здається, навіть двічі) формат відкритих онлайн-дебатів, коли люди сидять тет-а-тет і немає тижнів, щоб готувати тези, грати в ці "шахи" по переписці. Коли у людей немає можливості у вотсапчику чи телеграмчику звіритися з методичкою, з кимось порадитися або накинути на вентилятор щось, чого не існує. А сидять "очі в очі" і всі бачать крупним планом реакцію людини на запитання.

Якщо б відбувся такий формат, думаю, багато запитань було би знято. Але ми всі розуміємо, що такого формату ніколи не буде.

– Що тобі не подобається в українській спортивній медіатусовці?

– Я за натурою – ідеаліст. Мені роками втлумачували, що ось та чи інша людина належить до того чи іншого табору і просуває певні наративи. Я не кажу про фінансову зацікавленість – це не моя справа. У мене немає доказів і маячнею було б зараз про це говорити. Виконує дружні чи соціальні замовлення. Я намагався в це не вірити до останнього. Але як людина, дуже глибоко занурена в процеси, і яка знає більше, ніж говорить, у якийсь момент почав чітко відстежувати звідки ростуть ноги у творчості багатьох наших блогерів.

Дивлюся їх (або дивився декого), щоб зрозуміти, як зараз працює ця кон’юнктура. Вважаю, що діяльність певних блогерів (не називаю їх своїми колегами, ми – представники різних професій) суцільно підриває довіру до журналістів. Люди думають: якщо ось так працюють ці, то, напевно, так працюють всі. Вихід із цієї ситуації? Тільки у відповідальності.

Чому я не люблю поняття "блогер"? Бо блогер або, умовно, "простий вболівальник" – це професія, яка не передбачає відповідальності за те, що людина каже в етері. При тому вона має величезну чи меншу аудиторію і так чи інакше претендує на статус лідера думок. Ти не можеш бути в понеділок уболівальником, у вівторок – блогером, а в середу раптом стати журналістом і говорити, що "я маю право на те чи інше". Ти визначся зі своїм статусом – хто ти є? Чи несеш ти якусь інформацію, чи готовий її перевіряти і потім перепрошувати, якщо десь налажав?

"Ну ні, журналіст ти, все-таки, набагато кращий, ніж актор"

– Хочеться зачепити ще два твоїх захоплення – театр-студію "Чорний квадрат" і настільний хокей. У якому з цих напрямків ти досягнув більшої майстерності?

– У настільному хокеї я був двадцятою ключкою світу у 2017 році. Двічі ставав віце-чемпіоном світу, віце-чемпіоном Європи у ветеранському розряді (40+). Я був чемпіоном Європи в команді, а також програвав командний фінал чемпіонату світу (двічі). В Україні свого часу виграв усе, що можна виграти. Зараз перемагають мої учні – це нормально.

Я вчора у чвертьфіналі чемпіонату України якраз програв своєму учневі – він ходив до моєї секції в Київському палаці для дітей та юнацтва. У нього виявилось більше коронних прийомів, ніж у вчителя (Усміхається). Вік, напевно, впливає, бо по факту я змагаюся з людьми, які вдвічі молодші. Це не відмазка, а реальність.

Навряд чи я коли-небудь потраплю в топ-20 найкращих театральних акторів світу, хоча була одна історія, яка стала для мене бальзамом. Едуард Липовецький – людина, яка дуже повпливала на мою кар’єру, хоча я з ним багато сперечався свого часу і в "Спорт-Експресі", і зокрема публічно – прийшов на мою виставу у 2008 році. Він хотів, наскільки розумію, щоб я колись його замінив на посаді головного редактора. Йому було неприємно, що я віддав перевагу театру, розділив своє життя на дві частини. Переглянув мою виставу і сказав: "Ну ні, журналіст ти, все-таки, набагато кращий, ніж актор". Це, напевно, і зараз правда.

Але два роки тому він та його дружина приїхали до Києва і пішли на іншу виставу. Потім ми сиділи в кафе, пили чай. "Ти знаєш, я хочу взяти свої слова назад, – промовив він. – Я зрозумів, що недарма ти тоді втікав із редакції займатися. Бачу, до чого це призвело і наскільки ти виріс". Було б дивно для людини, яка грає по 100+ вистав на рік, починаючи десь із 2011-го, щоб за 15 років активної діяльності вона не виросла як актор.

Кожного року, як і з "ТаТоТаке", я розумію, що це професія, де треба весь час щось нове пізнавати і вчитися. Того, що я вмію зараз, вже недостатньо для мене.

– Бачив кадри, де ти перевтілюєшся у жіночу роль. Наскільки це складно?

– Актори самі по собі – дуже пластичні люди. Люблю момент із фільму "Бьордмен" режисера Іньяріту – про театр. Коли Емма Стоун і Едвард Нортон грають на даху в "Правда чи дія". Вона йому каже: "Що б ти зробив, якщо б я дозволила замутити з собою?" Він відповідає: "Боюся, що не зможу збудитися". А в нього була перед цим роль на сцені, де він бігав з ерекцією. Вона: "Здається, на сцені в тебе не виникає таких проблем". Він так дивиться на неї і каже: "Запам’ятай – на сцені в мене не виникає жодних проблем".

Я завжди пам’ятаю цю фразу. На сцені для нас не повинно бути жодних проблем. Можемо робити все, що завгодно, органічно, якщо задум режисера та автора (а ми часто ними і є) з цим збігається. Тому люди (навіть із футбольного світу), які приходять на наші вистави і бачать мене на сцені, не можуть повірити, що це та сама людина. Це рівень свободи, який ти випрацьовуєш десятиріччями.

"Коли є драма в житті…"

– Фінальний бліц! Книга…

– "Сендвіч із шинкою" Чарльза Буковскі.

– Кіно.

– Я скажу "Ла-ла Ленд". Розривало кожну секунду, ніби в мене там якась мішень і в неї кидають дротики щохвилинно.

– Музична група.

– Я не буду говорити Beatles, а скажу, що станом на зараз заглиблююся в епоху брит-попу. Раніше для мене був тільки Oasis, тепер відкрив для себе наново Blur. Хочу порадити усім групу Ocean Colour Scene – у них є кілька суперкрутих альбомів. Мені подобається творчість групи Keane і вокал Тома Чапліна. Це не найкращі групи в історії. Це те, що мене от зараз чіпляє.

– Твій талант, про який ми ще не знаємо.

– Я колись писав непогані вірші. Колись… А зараз я вчуся писати їх українською. У нас є вистава "Офіс", де ми читаємо свої вірші. Я там читаю два вірші, написані українською. Поки що мені складно писати так, як я робив це раніше. Але коли є драма в житті, то щось таке іноді виходить (Усміхається).

– Фобія.

– Російською це звучало краще: "Успех – это успеть". Напевно, фобія чогось не встигнути.

– Що тебе дратує в тобі?

– Завзятий перфекціонізм. Я дуже рідко (і про це знають мої колеги в театрі) буваю задоволений на 100 відсотків. Це проблема. Треба вчитися концентруватись на 90 відсотках хорошого, а не 10 відсотках поганого. Ще мене бісить, коли огульно поливають брудом людей, які цього не заслуговують. Це не залежить від того, про яких людей йдеться. Навіть якщо ця людина є негативним персонажем, але критика незаслужена, мене це дуже дратує. Я витрачаю на це багато нервових клітин. Хоча став набагато спокійнішим.

– Інтерв’ю зі світовою знаменитістю. Кого би ти хотів записати?

– Можливо, Едвард Нортон – він подобається мені як актор. Я бачу, що в нього є проблеми, напевно, через його характер. Хотів би з ним поговорити про його ролі і його шлях. Серед музикантів, все ж таки, в мене є багато питань до Пола Маккартні, на які я не отримав відповіді у багатьох його фільмах.

– Спортсмен.

– Ми робили колись виставу за творчістю Мартіна Мак-Дони – за його п’єсою "Людина-подушка". Це дуже крута вистава, яка привернула увагу до нашого театру навіть від серйозних критиків. Я грав складну роль (найскладнішу у своєму житті) – детектива з вадами дитинства, якого гвалтував батько. Детектив лається, б’ється, з такими певними садистськими нахилами. Ми вигадували ім’я для нього. Це мало бути щось таке з елементом жіночності. Враховуючи мою зовнішність достатньо південну, я запропонував варіант "Ді Марія".

У ролі детектива Ді Марії

Мій син – величезний фанат Роберта Лєвандовскі, він теж зараз займається футболом в іншій країні. Ми з ним переглядали документальний фільм про Анхеля Ді Марію. І навіть моя команда у фентезі називається "Янголи Ді Марії", з його авою.

Чому саме Ді Марія? Це футболіст, який забивав у кожному з фіналів, у яких грав. У чотирьох фіналах! Чемпіонат світу, Олімпійські ігри, Фінал чотирьох і Копа Амеріка. Знаючи про його дитинство, який шлях він пройшов, дуже поважаю цю людину. При цьому Ді Марія, здається, ніколи не потрапляв навіть у топ-5 "Золотого м’яча".

Так само можна сказати про музику: дві групи є культовими в Америці, їх усі називають у топ-5, але в інших країнах, навіть у Великій Британії, вони чомусь не котируються. Це Beach Boys та Eagles. Про Eagles кажуть, що це група однієї пісні – Hotel California. Але я, як людина, яка багато слухала Eagles, можу сказати, що там кожен альбом – це шедевр. А наживо Eagles грали найкраще за всіх у світі в якийсь момент. Подивіться концерт 1976-го або 1977-го – він є на YouTube. Там звучання краще, ніж студійне. Ця дуель на двох соло-гітарах Дона Фелдера і Волша – щось просто неймовірне.

Аналогічно і Ді Марія – людина дуже високого рівня майстерності, характеру. Мене розчулило його ставлення до своїх дітей. Як він бавиться із дітьми – це просто до сліз.

– Репутація чи мільйон доларів?

– Взагалі не питання. Мене запитували кілька разів – пропонували мені гроші чи ні? Один раз сталася історія під час телефонної розмови, коли йшло до цього – було прохання деяку інформацію не видавати в етер. Я відхилив прохання і ми її видали.

Дуже приємно, що коли зустрічаюся з людьми із агентської тусовки, жоден із них – а ми знаємо, як працює цей світ – ніколи не пропонував мені гроші. Якщо брати великих українських агентів, у мене були зустрічі тет-а-тет з усіма крім Вадима Шаблія (взагалі жодного разу його не бачив) і Олексія Люндовського. Перше, що мені сказали двоє з них: "Я вже чув і знаю – пропонувати гроші немає сенсу". Вважаю, це наслідок репутації, яку ми маємо.

Я навіть думав про це, або ж мене хтось запитав: "Яка сума реально могла би збудити до такої міри, щоб ти поступився своїми принципами?" Насправді такої суми немає. Як казав Остап Бендер: "Ці гроші нічого не вирішують. Візьми 34 карбованці останні і придбай букет для Зосі Синицької". Мільйон чи десять мільйонів – я не знаю, що з ними робити. Гроші – не проблема. Відповідь очевидна.