"Посварився з тренером і йшов пішки 11 км": Закарпатський Марадона – у 12 покинув дім, підкорив Крим, поранений на війні

В історичному реєстрі бомбардирів Першої ліги він посідає сьоме місце. Свій дебютний із 76 голів Матвій Бобаль забив у 15 років. Потім були два видатні сезони, коли вихованець закарпатського футболу ставав найкращим бомбардиром Першої ліги. Однак елітний дивізіон так і залишився для нього неприступним – жодного гола.

В інтерв’ю для Футбол 24 Матвій Бобаль-молодший розповідає про бомбардирське минуле, згадує своїх незвичних кумирів, ділиться спогадами про два покери і розказує про жахіття війни.

"На полі бою я думав, як футболіст"

– Я зараз вдома, в Ужгороді, – каже Матвій. – Пройшов реабілітацію після поранення. Все ще належу до 225-го окремого штурмового полку.

– Ви не демобілізувалися з війська?

– Не знаю чи повернуся до служби у бойовій частині, але із Збройних Сил не демобілізуюся. Дотримуюся думки – якщо можу бути корисним державі у тилових частинах, то робитиму це там. Колись я грав за студентську збірну України, вигравав у 2009-му Всесвітню Універсіаду. Вважаю, що раніше прославляв Україну таким чином, а зараз маю іншу можливість робити це.

– Ви пам’ятаєте той день, коли зазнали поранення?

– 25 липня минулого року. Це трапилося на Покровському напрямку. Я доставляв побратимів на позиції. Під час чергового виїзду нас супроводжували ворожі дрони, ми відбивалися від них. На одній ділянці, де я зменшив швидкість через особливість місцевості, нас атакували.

– У пресі писали про те, що шестеро з восьми ваших побратимів загинули.

– Не зовсім так. Загалом нас було троє. Один із побратимів гукнув мені: "Повітря!" Минула секунда, я й голови не встиг підняти. Він відтягнув мене праворуч за бронежилет. Інший побратим загинув від удару дрона. Ми почали ховатися – наступні п’ять-шість годин оговтувалися від отриманих поранень і чекали на евакуацію.

– Футбольне минуле вам допомагало на війні?

– Безумовно. Реакція, швидкість, загартування… Навіть на полі бою я думав, як футболіст. Від моменту вибуху до евакуації у безпечне місце минуло годин вісім. Я з 12-ти років зростав сам, без батьків. Поїхав до Львова у спортінтернат до Ярослава Дмитрасевича ще дитиною – там повністю став самостійним. Можу сказати, що у футбольному житті бачив багато.

– Але ще більше на війні.

– Так, я надивився на чимало жахливих речей. Дуже складно, коли по тобі постійно б’ють дронами, а потім – мінометами. Якщо б навпроти мене був суперник зі зброєю у руках, я б виграв цю дуель. А з дронами – інша справа. Тільки ніс висунув, уже луплять.

"32 роки їв український хліб і ходив по українській землі, а тепер став рускім?"

– Як ви потрапили у штурмовий полк?

– Я – нападник. Завжди хотів бути першим, атакувати, забивати. Коли перебував на навчанні, то максимально викладався під час усіх тестувань. Спортивний азарт зіграв свою роль – я прагнув постійно випереджати інших. Не дивно, що мене відправили у штурмовики.

– У Збройних Силах ви зустрічали дотичних до футболу людей?

– У нашого старшого лейтенанта код на телефоні був особливий – 1927. Думаю, розумієте, до чого я веду. Коли я побачив це, то одразу здогадався, що він – фанат київського Динамо. Ми з ним почали про футбол говорити, я порадив йому ввести у Гуглі запит "Матвій Бобаль". Коли він прочитав про мене, то здивувався, що я тут роблю.

– До мобілізації у 2024-му ви тренували дітей в Ужгороді?

– Так, викладав фізкультуру в Ужгородському національному університеті, а також тренував у академії Миная. У мене було бронювання, проте, як виявилося, це не мало значення.

– Після 2014-го ви повернулися до Криму та навіть грали у тамтешньому чемпіонаті.

– У мене дружина із Сімферополя, дитина там народилася. Мені було складно одразу виїхати з півострова, частина життя залишилася там. Лише доля випадку допомогла вибратися на материкову частину України – зайшов у BlaBlaCar і натрапив на чоловіка з Севастополя, який їхав до Ужгорода та мешкав на сусідній вулиці. Так я й покинув Крим.

– Ви бачили, як Крим змінився після окупації. Якими були ці зміни?

– Відповім однією фразою – знаєте, як дещо з пальцем порівнюють? Перепрошую за грубий приклад… Банально став свідком випадку, як нетверезий чоловік невдало впав на тротуар і травмував голову. Викликали швидку, лікарі перевірили чи є у нього страховий поліс. Немає? Розвернулися і поїхали.

– Окупація багатьох змінила?

– Дуже багато людей перевзулися. Кільком знайомим казав прямо, що вони – чорти: "Ти 32 роки їв український хліб і ходив по українській землі, а тепер раптово став рускім?"

"Футболку Кумана бережу дотепер"

– Ваш батько у минулому грав за Карпати та Динамо під керівництвом Лобановського. Ви мали шанс не стати футболістом?

– Дійсно, фактично вибору в мене не було. Тато змалечку мене тренував до втрати свідомості. Я скаржився, мовляв, не можу вже. Тепер шкодую тільки про одне – що я ще більше не тренувався. Людські можливості безмежні.

Батько і син

– Це правда, що колись батько привіз вам із Барселони футболку Рональда Кумана?

– Так, вони з мамою їздили за кордон. То був 1994-й – Барселона якраз програла у фіналі Ліги чемпіонів Мілану 0:4. Куман автоматично не став моїм кумиром, однак ту футболку я бережу дотепер. У дитинстві я захоплювався не закордонними гравцями, а тими, кого бачив наживо: Василем Мартиненком та Віктором Зубаничем, які грали в Ужгороді.

– Оригінально.

– Два нападники невисокого зросту. Я від них перейняв чимало важливих речей. Потім копіював їхні коронні рухи перед штрафним майданчиком, коли начебто б'єш, але насправді робиш замах і вбігаєш туди. Це у мене потім добре проходило. Щодо світових зірок, то я захоплювався Роналдінью, Тьєррі Анрі, Габріелем Батістутою, Піппо Індзагі та Ернаном Креспо.

– У 12 років ви поїхали з дому, а у 15 вже дебютували на професійному рівні за Закарпаття у Першій лізі. Пам’ятаєте той момент?

– У 15 я не лише дебютував, а й гол забив. То був тільки мій третій поєдинок, ми грали проти нікопольського Металурга, я вийшов на заміну і відзначився після прострілу з флангу.

"З Якименком могли передбачити наступну дію один одного"

– Майже вся ваша кар’єра минула у Криму, де ви грали за чотири різні професійні команди. Першою з них була сімферопольська Таврія, куди вас запросив Анатолій Заяєв. Як виник цей варіант?

– Анатолій Миколайович – золотий чоловік. Мав дар на відкриття молодих талантів. Коли мене Заяєв запросив, я не вагався жодної секунди. Таврія – перший чемпіон України, Заяєв двічі не буде кликати. На жаль, я не одразу там адаптувався.

– Далі була Кримтеплиця, з якою ви вийшли з Другої ліги у Першу.

– Я хотів грати, тому зробив два кроки назад з Вищої ліги. Їхати нікуди не треба було. Достатньо тільки через дорогу перейти – і я у Кримтеплиці. А вже потім було Динамо-ІгроСервіс.

– Парадоксально, але у складі середняка Першої ліги ви двічі ставали найкращим бомбардиром чемпіонату. У чому секрет?

– У колективі, у відсутності тиску, у чудовій атмосфері. У команді було кілька досвідчених хлопців: Мартинов, Якименко, Вєтрєнніков, Коврижкін, якого навіть у Спартак кликали… Насамперед відзначу Олексія Якименка, котрий свого часу за Кривбас проти Парми у єврокубках грав. Ми так добре розумілися, що могли передбачити наступну дію один одного.

– Ви згадали про Сергія Коврижкіна, який помер у 30 років. Що з ним трапилося?

– Сергій трагічно загинув. Про нього спогади особливі – в останньому турі сезону 2006/07 я забив два голи у Дніпродзержинську і вперше став найкращим бомбардиром ліги. Спочатку якраз Коврижкін віддав мені гольову передачу, а потім дозволив виконати штрафний удар. Так я забив свій 16-й гол.

– Найкращого бомбардира Першої ліги у двох поспіль сезонах кликали в інші команди?

– Телефонували з Пермі. В Амкарі пропонували кращі умови, та я вирішив, що задля цього не варто їхати невідомо куди. Крим був моєю домівкою, тож я залишився в Україні.

"Зняв маніжку і пішов з тренування"

– Зате ви повертаєтеся у Таврію, але й з другої спроби не стаєте своїм. Попри чудову результативність у Першій лізі, ви так і не відзначилися жодного разу в елітному дивізіоні, виступаючи за три різні команди. Прокляття якесь чи така суттєва різниця у рівні?

– Таврію очолював Сергій Пучков – чудовий тренер. У його розпорядженні були два збірники Ковпак і Гоменюк, а також досвідчений Лакі Ідахор. На жаль, стосунки у нас із Пучковим не склалися. Один футболіст віддає передачу – все гаразд. Тоді я роблю те саме і отримую зауваження: "Бобаль, що це за передачі?"

– Не витримали?

– На передігровому тренуванні з Дніпром мені знову дісталося через непорозуміння з Любеновічем. У якийсь момент мені набридло слухати, як мені "пхають". Я зняв маніжку і пішов з тренування. На нервах пройшов пішки 11 кілометрів з бази до траси, щоб добратися до Сімферополя. Хоча я не звинувачую Пучкова – я сам винен у тому, що не затримався у Таврії.

– Ви повертаєтеся додому і у Закарпатті видаєте хороший сезон з 15 голами у 25 матчах.

– У Таврії було важко конкурувати з потужними форвардами, які, як тепер кажуть, були у праймі. Ковпак і Гоменюк – топ-форварди. Головою грали феноменально – стрибали вгору на три метри. У Закарпатті я почувався комфортно у роботі з Ігорем Гамулою. На бровці тренер кричав і бігав, а у роздягальні казав: "Хлопчики, прошу вас. Не змушуйте мене кричати". Обіймав і цілував. Гамула просто був емоційною людиною.

– На професійному рівні ви оформили два покери. Пам’ятаєте їх?

– Звичайно. Спочатку забив чотири Севастополю у кримському дербі. Щоб ви розуміли напругу того матчу – червоні картки отримали навіть наш тренер і лікар. Вболівальники билися, ми билися. А через п’ять хвилин після матчу пішли пити разом каву. Другий покер оформив у ворота Геліоса, коли грав у Закарпатті в 2010-му. Забив тричі, ми заробляємо пенальті. М’яч у руки бере мій партнер в атаці Чарльз Невуче.

– Попросили його поступитися амбіціями?

– Я – ні. Хлопці попросили. Нігерієць не дуже зрадів цьому, проте м’яч віддав. Пенальті я реалізував – вдячний команді за це.

Бобаль – четвертий праворуч у нижньому ряду / Фото з архіву

– Ви були жорстким нападником, якого кілька разів вилучали з поля. У 2007-му ви поскандалили з Олександром Клименком з Оболоні – рефері вигнав обидвох.

– Сашка я знав давно – ми перетиналися у київському ЦСКА. Під час кутового він мене смикав, штовхав. Я не витримав і спіймав його за "фаберже". Клименко у відповідь вдарив мене. Суддя побачив лише кінцівку епізоду і вилучив Олександра. Зате асистент арбітра підказав, що я теж правила порушував – от він мене й за компанію вигнав.

– Як ваші стосунки з Клименком розвивалися після цього?

– Після вилучення сіли разом і каву з чаєм пили. Жодних проблем, ми ж усі люди.

– Вболівальники та деякі партнери називали вас "Закарпатським Марадоною". Як з’явилося це прізвисько?

– Коли я грав за Динамо-ІгроСервіс, так назвали мене місцеві вболівальники. Потім партнери підхопили це. Коли не забивав, то чув від них: "Ну що, Закарпатський Марадона, ти будеш забивати чи ні?"