Інтер майже відмовився від своєї легенди: настанови Меацци, подарунок Пушкаша і 2 Кубки чемпіонів

"Це моя футболка; збережи її, тому що ти гідний свого батька".

Ференц Пушкаш, після фіналу Кубка чемпіонів-1964

Це 1942 рік. У розпал великої війни колишній моряк, якого щойно прийняли робітником на завод FIAT в умовах цілковитого виробничого хаосу через випуск озброєнь, одружується в Турині з місцевою дівчиною Емілією Ранальді. Вже через кілька місяців вона народить одного з найсильніших футболістів в історії Італії. Не те щоб її чоловік був ні до чого не здатний: цей високий хлопець, котрий ще нещодавно грав за заводську команду Alfa Romeo, був не ким іншим, як Валентіно Маццолою – майбутнім орієнтиром та емоційним лідером найвеличнішої команди, яку коли-небудь бачила Італія: "Гранде Торіно".

Валентіно щойно перейшов із Венеції до Торіно за суму, яка на ті часи вважалася "скандальною", і суміщає 10-годинні зміни на заводі Лінготто з виснажливими тренуваннями. У ті часи професія футболіста вважалася ледь більшою за хобі – настільки, що після закінчення війни чоловікові, який входив до п'ятірки найкращих гравців світу, для підробітку довелося відкрити магазин спортивних товарів, де він продавав м'ячі власного виробництва.

Тим часом, окрім Другої світової війни, добігає кінця й історія подружжя Маццола. Їм доводиться зіткнутися з проблемою настільки ж незвичною для тієї епохи, наскільки й важкою: з ким залишаться жити двоє синів, Сандро (народився у 1942-му) та Ферруччо (1945 року народження). Адже, зрештою, одного лише статусу лідера найсильнішої команди світу недостатньо, щоб забезпечити своїй родині емоційний та фінансовий спокій.

Після тривалих суперечок Сандро вирушає жити до батька, а немовля Ферруччо залишається в Турині з матір'ю, якій активно допомагає родина Туле́на (прізвисько Валентіно, що означає на діалекті "жерстяна банка", дали за дитячу звичку копати все, що траплялося на вулиці). Сім'я була збентежена розлученням і прагнула зберегти обличчя. Так Сандріно стає талісманом "Гранде Торіно", спостерігаючи за злетом і тріумфами команди, ще не зовсім розуміючи суть того, що відбувається.

Те, що здавалося справжнім сном наяву, раптово обривається проклятим днем 4 травня 1949 року – днем драматичної катастрофи на горі Суперга. Кажуть, саме Валентіно від імені всієї команди наполягав на тому, щоб літак вилетів з аеропорту Барселони до Турина, подолавши нерішучість пілотів, які побоювалися поганих метеоумов під час посадки в П'ємонті.

Решта, на жаль, уже хроніка: можливо, відмовив висотомір (який показував, як кажуть, 2000 футів замість реальних заледве 600), або, можливо, помилився пілот, який думав, що пагорб Суперга розташований праворуч, тоді як той був просто по курсу. Але факт залишається фактом: за одну туманну ніч Італія втратила 10 з 11 гравців національної збірної, а також колектив величезної людської душевності. Ферруччо та Сандро в одну мить залишаються сиротами.

Сандро Маццола з татом Валентіно / фото з відкритих джерел

Шок для італійської громадськості виявився настільки сильним (розгорілися бурхливі дебати про безпеку авіаперельотів), що наступного року на чемпіонат світу до Бразилії збірна вирушила кораблем. У трагедії виживає Ферруччо Ново, найулюбленіший президент "Гранде Торо" (саме на його честь назвали другого сина Маццоли), який не полетів із командою через грип. Спогади Сандро про цю трагедію досі залишаються настільки ж болючими, наскільки й туманними.

"Мені нічого не казали, не розповідали, що сталося. Я знав тільки, що в один день нас із братом забрали з рідного міста тата. Усе розповіли тільки через тиждень: пам'ятаю лише, що ніяк не міг зрозуміти, чому батько не повертається додому як зазвичай, утомлений після дня, проведеного між магазином і футболом".

Так Сандро переїжджає до матері та її нового супутника. Втім, цей крок зовсім не був очевидним: 20 квітня 1949 року, за лічені дні до катастрофи в Суперга, Валентіно Маццола одружився в Австрії з дівчиною, яка ледь досягла повноліття. Оскільки італійське законодавство не визнавало розлучень, а тільки окреме проживання (сепарацію), для анулювання попереднього шлюбу Валентіно довелося звернутися до румунського суду. Таким чином, в очах закону молода дружина мала більше прав на опіку, ніж рідна мати.

Міланський суд, однак, стає на бік мами Емілії, і Сандро отримує можливість знову поселитися в будинку, де народився та виріс. Вітчим виявляється чоловіком гідним і добросердим – настільки, що стане надійним орієнтом на все життя для братів Маццола, які будуть без вагань залучати його до ухвалення як критичних, так і побутових рішень, футбольних і позафутбольних.

Тим не менше образ батька продовжує впливати на життя обох хлопчиків через ореол легенди, який уже оточував його фігуру і який трагедія лише роздмухала до неймовірних масштабів. Валентіно закарбувався в колективній пам'яті вже не просто як знаменитий футболіст, а як герой і народний міф. Красивий, харизматичний і душевний Валентіно продовжував викликати захоплення та скорботу в кожного італійського вболівальника, немов брат, утрачений на нещодавній війні. Це сильно ускладнювало життя родині мами Емілії, яка застрягла в нескінченній жалобі.

"І все ж я погано пам'ятав тата. Пам'ятаю його руку на моїй голові: коли ми виходили на стадіон Філадельфія і я був талісманом Торо, мені здавалося, що ми удвох здатні звернути гори. Я вже був переконаний, із дитячою самовпевненістю, що я хороший футболіст, тому що забивав пенальті Бачігалупо, але забивав же я тому, що він спеціально пропускав мої удари. Тягар прізвища я відчув уже потім".

Саме через це прізвище Сандро спочатку вирішує піти в баскетбол, де, здається, непогано дає собі раду і не має зайвих проблем: постійні порівняння з легендою в якийсь момент стали просто нестерпними. Поверненням братів Маццола у футбол ми зобов'язані переконуванню з боку вельми несподіваної фігури – Беніто "Велено" Лоренці, колишнього партнера Валентіно по збірній і чудового нападника післявоєнного Інтера.

Настільки ж жорсткий на полі (прізвисько "Велено" – "Отрута" – йому дала мати, яка одразу розгледіла вибуховий характер синочка), наскільки й добрий душею за його межами, він бере на себе негласну опіку над синами Валентино, віддаючи борг честі багаторічної давнини. Річ у тім, що Лоренці постійно викликали до збірної, але він практично не грав. Так тривало доти, доки не втрутився Маццола-старший, який переконав тренера дати шанс цьому норовливому тосканцеві, що не звик жити за правилами. Сандро скаже про нього:

"Він був єдиною людиною, яка згадала, що в мого батька залишилося двоє дітей. Він був балагуром: любив пожартувати поза полем, а на полі абсолютно втрачав контроль. Але він був винятковою людиною з величезним серцем. Хоча, як то кажуть, душу він зазвичай залишав у роздягальні".

У цей момент логічно поставити запитання: як же з людини, чиїм наставником у юності був колишній активіст Італійської соціальної республіки, люто ненависний колегами за трешток грубим тосканським діалектом і моторошну звичку стискати яєчка суперника просто перед стрибком у верховій боротьбі, виріс настільки коректний і шляхетний гравець як на полі, так і за його межами, яким завжди був Сандро Маццола?

Чоловік, який увесь матч міг називати Боніперті дівчачим іменем "Маріза", а в товариському матчі проти Англії вирішив знести підкатом гіганта Джона Чарльза з криком "Твоя королева – пов*я!", навіть не підозрюючи, що той родом із Суонсі, Південний Уельс. Утім, найлегендарнішими подвигами Велено залишаються скибка лимона, підкладена під м'яч, встановлений Кукк'яроні на 11-метрову позначку в міланському дербі (що призвело до промаху гравця Мілана), і копняк під зад бразильському арбітру під час матчу чемпіонату світу 1954 року.

"Попри все, що про нього розповідали, він був щирим католиком. Не пропустив жодної меси й часто змушував нас ходити з ним. Він казав, що за всю кар'єру пропустив лише одну месу, та й то тому, що не зміг знайти церкву в сицилійському селі, де перебував. В епізоді з лимоном він зізнався священнику, який, на щастя, вболівав за Інтер і від душі посміявся".

Хай там як, саме Беніто переконує обох братів Маццола повернутися у футбол, хоча Сандро зовсім не загубився на перегляді в баскетбольному клубі Сімменталь Мілан у Рубіні та Рімінуччі. Першою командою, яка прийняла їх, стає Міланезіна – скромний клуб при парафіяльному центрі неподалік від дому. Знову завдяки Велено вони отримують підробіток болбоїв на домашніх матчах Інтера під керівництвом Фоні. Зрештою, саме Лоренці відводить Сандріно на перегляд в Інтер, який офіційно зараховує його до молодіжного складу в 1956 році: не виповнилося й 14 років, як Сандро стає частиною того, що буде його родиною майже два десятиліття.

Тренером молодіжної команди Сандріно знаходить такого собі Джузеппе "Пеппа" Меаццу, з яким уже був знайомий завдяки цікавій звичці останнього час від часу приєднуватися до тренувальних матчів юнаків. Саме Пепп стає ментором молодого Маццоли й утішає його батьківським "Я все зрозумів, Сандріно, облиш" після жахливої гри проти молодіжки Торіно, на яку вплинув візит перед матчем до шафки, що належала його батькові.

"Меацца, однак, умів бути й жорстким, коли вимагалося. Пам'ятаю матч на полі Браманте, я грав правого крайнього – маленький і худий, яким і був у свої 16 років. Партнер по команді, Галлі, жодного разу не віддав мені зворотну передачу на хід. Я крикнув йому навздогін щось не дуже ввічливе. Після гри Меацца підходить до мене: "Гей ти, Локшино, я виграв два чемпіонати світу і жодного разу не горлав на партнера. Якщо я ще раз почую, як ти критикуєш товариша, більше у футбол грати не будеш".

Тим не менше зв'язок із чорно-синіми кольорами стає дедалі міцнішим. Хоча історія ризикувала піти іншим шляхом у 1961 році, коли 19-річний Маццола вирушає на перегляд у Торіно, розчарований зневагою з боку нового тренера Інтера Еленіо Еррери. Але зірки знову стають на бік Інтера, проявивши свою волю через дві курйозні події: по-перше, Торіно не вважає Сандро достатньо сильним і вирішує відбракувати його (а Інтер не став би заперечувати проти розірвання контракту).

Сандро Маццола / фото з відкритих джерел

По-друге, настає довгоочікуваний, нехай і несподіваний, дебют у складі "нерадзуррі": 10 червня 1961 року Анджело Моратті на знак протесту проти Італійської федерації футболу випускає молодіжний склад на скандальне перегравання проти Ювентуса. Саме тоді Маццолі вдається нарешті проявити себе перед тренером, забивши єдиний гол престижу в розгромі "нерадзуррі" (матч закінчився з рахунком 1:9).

Саме "Чарівник" Еррера переконує його змінити амплуа: Маццола переходить із позиції плеймейкера на позицію відтягнутого нападника. Граючи ближче до атаки, він краще використовує свою головну зброю: різкий дриблінг із подальшим рвучким ударом у нижній кут. Не те щоб Маццола одразу став сенсацією: якщо в тому сезоні він зіграв лише один матч, то й наступного можливості проявити себе не сипалися градом.

Але Маццолі тільки виповнився 21 рік, і він вирішує ризикнути та дочекатися свого часу. Від самого початку Еррера поставив за мету зробити з Маццоли атлета: найважчі тренування поєднуються з висококалорійною білковою дієтою, яка, втім, не робить жодного ефекту на сина Валентіно: через 6 місяців Маццола додав у вазі лише 300 грамів. У підсумку аргентинець вирішує залишити все як є з цим худеньким хлопчиною, який наче танцює з м'ячем у ногах, але все ще не переконує його до кінця.

З огляду на всю цю недовіру, не дивує, що незабаром у футбольних колах поповзли чутки, ніби присутність Маццоли на полі нав'язав сам президент Анджело Моратті.

"Президент Моратті приїхав до Болоньї подивитися матч чемпіонату дублерів. Я забив чудовий гол, і він наполіг на мені перед Еррерою. Я заробляв 40 тисяч лір на місяць, грошей у домі було мало, попри жертви мого вітчима – виняткової людини – і моєї мами. Після перших матчів в основі мене викликала секретарка президента для підписання контракту. Моратті знав про мене все й наприкінці запитав: 13 мільйонів за сезон – нормально? Я ледь не знепритомнів. Удома мама сказала мені: "Ти погано зрозумів, у тебе в голові зовсім задзвеніло".

Однак ще кілька років на нього продовжують дивитися зі скепсисом: ніхто не здається повністю переконаним у його потенціалі. "Якби в цього худорлявого було прізвище Брамбілла, він би досі грав у дворі" – одна з типових фраз, які можна було почути на трибунах Сан-Сіро. "У цього хлопця від батька тільки прізвище, решта – порожній звук". "Цей дрищ не тягне на рівень Інтера". Ось яка атмосфера оточувала його перші ігри за Інтер: перегній із невдоволення та заздрощів, що супроводжував його дії на полі спершу, але зробив його, всупереч усім очікуванням, ще сильнішим і рішучішим.

Попри зім'ятий початок і скепсис фанатської трибуни, Маццола поступово стає ключовим гравцем Великого Інтера Еррери, що саме народжувався. Він наважується та втілює дедалі складніші й сміливіші задуми, розвиваючи при цьому тактичну зрілість і скромність, варті поваги для хлопця його віку. Коли в 1977-му, через сімнадцять років після дебюту, він завершує кар'єру, у його активі фігурують чотири чемпіонські титули (1962/63, 1964/65, 1965/66 і 1970/71) і 116 офіційних голів у 415 матчах.

Європейські успіхи теж не забарилися: він виграє Кубок європейських чемпіонів у 1964 році й повторює тріумф у 1965-му, коли також стає найкращим бомбардиром чемпіонату. Ледь досягнувши 23 років, Маццола – один із найсильніших гравців Європи, а не просто "блатна" спадщина Валентіно.

Маццола та Рівера / фото з відкритих джерел

Тим часом у 1963 році відбувається його дебют за національну збірну, де він відграє 11 років і виграє домашній чемпіонат Європи-1968. Хоча пам'ять про Маццолу в збірній неминуче пов'язана зі суперечливою "естафетою" на чемпіонаті світу 1970-го, в якій брали участь він і Джанні Рівера. Головний тренер Ферруччо Валькареджі віддавав у старті перевагу Маццолі, якого цінував більше, а коли суперники втомлювалися, випускав на заміну Ріверу.

"Нас пам'ятають тільки за цією "естафетою". А ми ж зіграли разом 50 матчів, але пам'ятають тільки ті три, де ми змінювали один одного – одвічна італійська звичка. До слова, ця заміна почалася з банального розладу шлунка: напередодні матчу з Мексикою я провів усю ніч у туалеті. Наступного дня Валькареджі зрозумів, що я зможу відіграти тільки один тайм, і спланував заміну. Стільки розмов через банальну проблему зі животом...".

Маццола грає і в "Матчі століття" – півфіналі проти Німеччини, і в програному фіналі з Бразилією. Хоча в першому випадку його замінюють, у другому – після перепалки в роздягальні з Валькареджі через те, що Маццола спересердя жбурнув бутси, упевнений, що його замінять у перерві (що й сталося б, якби це не зачепило гордість тренера), – йому якимсь дивом вдається уникнути заміни завдяки бідолашному Бонінсеньї. Сандро скаже про той фінал:

"До рахунку 2:1 на користь Бразилії після гола Жерсона ми трималися, можливо, навіть маючи більше моментів. Потім нас накрила втома після матчу з Німеччиною. Після 4:3 в готелі у декого із наших хлопців у сечі була кров. Люди не уявляють, що означає грати у високогір'ї. За 4 роки ми вибралися з пекла, виграли чемпіонат Європи, стали другими у світі слідом за найвеличнішою Бразилією, з точки зору спорту ми зробили щось грандіозне, а в Італії все звели до тих шести хвилин (протягом яких Бразилія забила два ключові м'ячі, – прим.). Якщо помідори після Кореї [у 1966-му] я ще розумів, то реакцію 70-го року так і не прийняв".

У 1971-му Маццола дозволяє собі розкіш зупинитися за крок від "Золотого м'яча", посівши друге місце в голосуванні услід за нідерландським генієм Йоханом Кройфом. Того ж року він успадковує від свого друга-ворога Рівери прізвисько "Абатіно" (Монашок).

Сандро Маццола / фото з відкритих джерел

Введений у вжиток безсумнівним і незаперечним генієм журналістики Джанні Брерою, який запозичив його з італійського лексикону XVIII століття, цей термін позначав гравців, "настільки ж прекрасних на вигляд, наскільки бідних на фізичну мужність і аттичну міць". Це прізвисько здається не зовсім справедливим щодо Маццоли, який, хоч і блищав більше технікою, ніж атлетизмом чи лідерством, завжди вкладав душу в кожен епізод, керуючи партнерами швидше ділом, ніж словами. На запитання про це Сандро завжди лише скромно відповідав:

"У ті часи була величезна повага до статусів: я б ніколи не дозволив собі піти вимагати пояснень у Брери, з яким часто й із задоволенням розмовляв, зокрема про мого батька. На його думку, батько був найкращим півзахисником, якого він коли-небудь бачив у справі. І я вірю: мій батько вмів захищатися, але при цьому вигравав перегони бомбардирів. У цьому сенсі він був куди більш повноцінним гравцем, ніж я. Хоча, думаю, я теж непогано впорався".

У 1968 році Маццола разом із Джанні Ріверою та Де Сісті заснував Італійську асоціацію футболістів (профспілку), щоб протистояти всевладдю президентів клубів, здатних, за їхніми словами, "спокійно змусити когось закінчити з футболом, якщо той піде проти їхньої волі". Він досі пам'ятає таємні зустрічі у Віченці, розкриття яких означало б зламану кар'єру для їхніх менш відомих колег.

У чому Сандріно не можна відмовити, так це в тому, що він завжди мав чіткі погляди та готові відповіді: якщо ви запитаєте його, чи виникало в нього бажання піти з Інтера, він замість прямої відповіді лише зауважить, що зумів відповісти "ні" самим Боніперті та Рокко.

Щоб переманити Маццолу в Ювентус, Джанні Аньєллі запропонував повний пакет умов. Зустріч відбулася у Віллар-Перозе у 1967 році після того, як Інтер програв Скудетто в Мантуї. На столі лежали дилерський центр Fiat, агентство Sai та подвоєна зарплата. Про бонуси чи комісійні для агентів не згадувалося. Переговори були перервані словами його матері Емілії: "Син капітана Торіно не може грати за Ювентус".

Утім, занадто сильним був зв'язок із партнерами по Великому Інтеру, яких він часто згадує з теплотою.

"Казали, що ми не дружили, але це неправда. Проблема полягала в зборах: оскільки ми постійно були разом, коли Еррера – а він був справжнім деспотом – давав нам свободу, кожен поспішав додому. Але на полі ми були єдиним цілим, залізним колективом. Одного разу в матчі проти дортмундської Борусії, захищаючи Жаїра, я намагався побитися з двома німцями, які були вдвічі більші за мене".

Кольори клубу він захищав і як функціонер після завершення кар'єри, під час президентства Массімо Моратті – сина чоловіка, якому був зобов'язаний майже всім. У цій ролі він також завжди відрізнявся стриманістю та класом, які йшли пліч-о-пліч зі сміливістю та рішучістю. Саме йому належала заслуга чудесного трансферу Роналдо з Барселони, хоча той, здавалося, був сфокусований на інших варіантах. Замінений Габріеле Оріалі на межі століть, він потім (іронія долі) пропрацював у Торіно до 2003 року, після чого присвятив себе спортивній аналітиці.

Із вусами, що розвіваються, він продовжує з'являтися з усією своєю мудрістю в різних телепередачах по всій країні, а кілька років тому потрапив до випусків новин через вельми неприємну історію: у 2004 році Ферруччо Маццола публікує скандальну книжку "Третій зайвий" (Il terzo incomodo), у якій розповідає, що Еррера регулярно давав своїм гравцям перед матчами якісь допінг-препарати.

Автор стверджував, що Еленіо Еррера після тестування на наймолодших гравцях давав усім таблетку, яку потрібно було розсмоктувати під язиком. Ферруччо розповідав, що прийшов до старшого брата за порадою, і Сандро сказав йому потайки випльовувати таблетку, як робив він сам та інші ветерани. Прикро тільки, що Еррера через якийсь час схитрував і став розчиняти їх просто в каві.

У цій же книжці перераховувалася низка гравців Інтера, які раптово померли в молодому віці від найдивніших і незрозумілих хвороб, починаючи з Армандо Піккі, капітана Великого Інтера, який помер, не доживши й до 36 років. Це стало громом серед ясного неба для клубу, який до того моменту позиціонував себе оплотом чистого футболу після скандалу "Кальчополі". У підсумку Ферруччо був відкинутий світом Інтера, отримав позов від Факкетті й став вигнанцем у футбольній системі. І неважливо, що в книжці він підкреслював: абсолютно таке ж ставлення до гравців було і у Фіорентині, і в Лаціо.

Найболючіша зрада для Ферруччо прийшла від рідного брата Сандро, який припинив із ним спілкування: "Брудну білизну перуть удома: навіщо виносити на публіку те, що було загальноприйнятою практикою для всіх топових європейських команд тієї епохи?". Їхні стосунки відновилися лише в 2012 році, незадовго до смерті Ферруччо, коли Маццола-старший випустив заяву на підтримку версії брата, висловивши жаль із приводу того, що кинув його в найважчий момент.

Хай там як, це нітрохи не применшує людських якостей і чеснот гравця найвищого класу, справжнього символа не просто Інтера, а всього італійського футболу, який роками з гордістю та талантом ніс важке прізвище, успадковане від батька.

Сандро Маццола – той, від кого ніхто не чекав великих висот, але хто, зрештою, заслужено посів своє місце на Олімпі великих. На подив усіх, окрім "Отрути" Лоренці та, ймовірно, свого батька Валентіно, який завжди спостерігав за ним згори.

За матеріалами Zona Cesarini та італійських ЗМІ