Дмитро Джулай порівнює Кубок Азії та Кубок Африканських Націй, дійшовши до, ймовірно, несподіваного висновку на користь першого турніру.
Найпорожніший, найсіріший фінальний матч може врятувати серія пенальті. Бажано, щоб у ній було якомога більше одинадцятиметрових, а якщо усе вирішують удари голкіперів, то це просто джек-пот. Говоритимуть потім лише про драму цих останніх хвилин турніру, забувши про сто двадцять попередніх. Сто двадцять беззмістовних, сто двадцять згаяних хвилин.
Фінальні матчі часто бувають такими, чуємо ми. Так, звичайно, бувають. Але на цьому Кубку Африки було занадто багато розчарувань, щоб спокійно сприйняти такий фінал. Іспанський журналіст Борха Пардо зазначив після півфіналів: «Найгірша за 10 років Гана зіграє проти найгіршого за 10 років Кот д’Івуару. Ніколи ще фінал не був таким дешевим». Облишмо зараз встановлені ним часові обмеження. Вони є досить довільними й не надто суттєвими у цьому випадку. Зупинимося на дешевині. Бо саме з цим твердженням не можна не погодитися.
Уперше за одинадцять років Кубки Азії та Африки відбулися в один рік. Порівняння вражень уникнути неможливо. І, мабуть, уперше азійський турнір залишає значно глибший спогад. Насамперед тому, що в африканському турнірі було значно більше матчів слабких за суто футбольним змістом. Збірну Буркіна-Фасо до турніру, бувало, зараховували ледь не до фаворитів. Насправді ж гра її виявилася неймовірно дрібноголовою. Десь у першому таймі поєдинку другого туру вже було зрозуміло, що марно чекати кращих колективній дій, що шаблонні малолічні атаки це все, з чим приїхав на цей турнір фіналіст попереднього Кубка Африки.
Щось своє додавали до цих гнітючих вражень багато інших команд. Навіть ті, що зрештою опинилися у фіналі. У збірної Гани неймовірний кадровий потенціал є вже не перший рік. І за ті самі згадувані Борхою Пардо десять років із командою працювало вісім тренерів. Місцеві чергувалися з іноземцями, у когось виходило краще, у когось гірше. І раптом у Федерації вирішили розпочати «довгостроковий проект». Нікого кращого, аніж Аврам Грант, для цього чомусь не знайшлося. Вийшло як у Камеруну у 2008-му. Під «керівництвом» Отто Пфістера команда теж дійшла до фіналу континентальної першості. Але тоді хоч суперником була блискуча команда Хассана Шехати. І той Камерун залишився поганим спогадом, а справжній його потенціал ніякий Пфістер, звичайно, розкрити й не міг.
Грант на відміну від Пфістера хоч трохи реагував на можливості своїх підопічних. Після поразки від Сенегалу перейшов на гру у чотири захисники, трохи більше свободи намагався дати форвардам. Але основою «успіху» став гол Джана на останніх секундах матчу з Алжиром. Без нього «довгостроковий» проект міг би закінчитися ще після групового турніру.
Алжирська команда стала ще одним розчаруванням. Після чудової роботи Вахіда Халілходжича здавалося, що Крістіан Ґуркюфф здатен ще більше урізноманітнити гру команди. Очікування були даремними. За винятком окремих цікавих спалахів гра алжирців мало чим відрізнялася від спроб більшості команд просто вичавити максимум із індивідуальної майстерності та класу своїх виконавців.
На цьому тлі робота Ангелоса Постекоглу у збірній Австралії здавалася ще яскравішою. У найкращої команди Кубка Азії вміння кожного гравця грамотно використовувалося у злагодженій колективній роботі. Футбол збірної Австралії був значно продуманішим, аніж гра більшості учасників Кубка Африки, і суперники австралійців створювали фаворитам значно більше проблем. Найважче було у фіналі, але й тоді Socceroos витримали напруження вирішального двобою, не похитнув їх і пропущений у компенсований час м’яч.
Збірна Республіки Корея зіграла саме так, як і повинна була грати команда, очолювана 60-річним німцем. Модні тактики належать до іншого покоління. В Улі Штіліке усе було за давнішими канонами. Організація, рухливість, непоступливість у боротьбі, вміння дотискати суперника (у фіналі це майже спрацювало). Спочатку дивитися матчі корейців було не приємніше, аніж їсти прокислий sauerkraut. Та вже у плей-офф значно яскравіше виглядали лідери збірної й нових фарб набула гра усієї команди, яка до того ж ніби й не помічала низки травм, отриманих безпосередньо під час турніру.
У обох тренерів команд-фіналістів були несподівані кадрові рішення. Постекоглу довірив місце у стартовому складі Массімо Луонго, у якого до турніру було лише 5 матчів за збірну. Массімо зрештою визнали найкращим гравцем турніру. Штіліке взагалі поставив у центр нападу Лі Чжон Хьопа, котрий до цього не грав за збірну взагалі. 23-річний форвард приніс перемогу над Австралією у матчі групового турніру і забив перший м’яч у півфіналі.
А ще на Кубку Азії був Омар Абдулрахман. Кожен його пас, кожен дотик нагадували про велич, невичерпність та красу цієї неймовірної гри.
Кубок Африки, та й континент взагалі, досі чекає на свого нового футбольного мага. На того, хто відсуне на другий план мускулистих, дібраних за класичними колоніальними вимогами, «найкращих» гравців континенту. Мохаммед Абутріка завершив кар’єру і трон залишається вакантним.
Під час Кубка Африки журналісти, які працювали з місця подій, відзначали, що попри малий строк на підготовку країна досить пристойно впоралася із завданням. А потім був півфінал, що ледь не закінчився трагедією. Свинський пенальті у ворота Тунісу, огидна поведінка гравців (зокрема і запасних) та тренерів під час матчу з Ганою, схоже, «переконали» шанувальників збірної Екваторіальної Гвінеї, що їхня команда «повинна» виграти. Коли ж очевидна перевага ганців далася взнаки, «винними» у цьому виявилися уболівальники суперника.
Традиційно мерзенний Зепп Блаттер звинуватив потім журналістів, що ті, мовляв, «забагато» приділяють уваги саме цій скандальній події, а не «хорошому». «Ви лише чекаєте трагедії, щоб сказати, що це «типова Африка», — заявив Блаттер. Насправді ж своїми печерними уявленнями про «типову Африку» керується сам президент ФІФА, якого цей континент цікавить лише як постачальник голосів на виборах. Не дивно, що у багатьох африканських федераціях керують такі самі пройдисвіти-корупціонери.
Серед проблем африканського футболу часто називають слабкий інтерес до місцевих чемпіонатів навіть у провідних країнах. У Азії натомість зараз більше чемпіонатів краще організованих, з потужнішою інфраструктурою. Не у кожній, щоправда, азійській країні, публіка поспішає на стадіоні навіть попри хорошу організацію. В ОАЕ, наприклад, національний чемпіонат мало кого цікавить, та це не завадило створити хорошу першу збірну. Завдяки тому, що свого часу гроші почали вкладати не лише у зарплати іноземних зірок, а й у систему дитячо-юнацького футболу.
У Африці забагато впливу мають різноманітні агенти, що сотнями тягнуть молодих футболістів до Європи і не переймаються тим, що станеться з кожним, хто не підійде. Місцеві чемпіонати, футбольні академії та національна збірна іноді настільки віддалені одне від одного, що важко говорити про єдину структуру. Страждає від цього кожна складова, і зрештою це позначається на якості гри збірних у головному турнірі континенту. Кризу та хаос можна, звичайно, прикрити емоційною серією пенальті. Але до розв’язання ключових проблем відстань є значно більшою за одинадцять метрів.
Дмитро Джулай