Виконавчий директор розформованих львівських Карпат Ростислав Ящишин розповів про військову службу в 63-й ОМБр, у якій він є начальником служби зв’язків з громадськістю.
"Якось мені зателефонувала сестра і сказала, що прийшла повістка. Я живу в центрі Львова, а прописаний біля військкомату. У цій квартирі з початку війни мешкало п'ятеро харків'ян, то вони трохи злякалися, коли побачили впихнутий у двері папірець. Передали його сестрі, а вона – мені. Тож я схопив повістку, побіг у військкомат – і так почалося моє військове життя.
Мої знайомі з різних бригад рекомендували піти до них, пропонуючи різні посади. Але мене найбільше зацікавила пропозиція переїзду в Миколаївську область та місце у пресслужбі 63-ї бригади. Звідти зробили "відношення" і далі вже почалася моя армія – довга дорога автобусом з тими, хто не хотів на війну, і яких возили по різних підрозділах. Потім кілька днів в казармі, алюмінієві ложки, макарони і таке інше.
Провівши не більше тижня на межі Миколаївської та Херсонської областей, нашу бригаду перекинули на оборону Бахмуту. Фактично там я вперше побачив реалії війни. Коли просто летиш на машині по розбитому місту, міцно тримаєш кермо, щоб кудись не в'їхати, а потім зупиняєшся, виходиш і не знаєш, куди падати, бо навколо все вибухає. Ці два місяці були дуже важкими для бригади, але після короткого відпочинку на півдні нас знову перевели на Донбас, вже на Кремінський напрямок.
Моє солдатське життя було насправді дуже непростим. Обов'язок солдата – виконувати накази, незалежно від того, подобаються вони тобі чи ні. Це знає кожен, хто приймав присягу. Важко не так фізично, як психологічно. Все ж таки не з вулиці прийшов, чогось в житті добився. Але всі попередні досягнення в армії не грають особливої ролі, тут потрібно усе починати з нуля. І все ж витримати тиск і напругу мені таки допоміг попередній досвід.
Напевно, саме тут, у війську, я зрозумів, наскільки мене психологічно загартувала робота з Петром Димінським і Олегом Смалійчуком. Це дві дуже складні людини, які ставили завдання далеко не з одною зірочкою. Таких завдань мені довелося виконувати немало, тож військові накази подекуди здавалися цілком простими та зрозумілими.
Я розумію, що і Петро Димінський, і Олег Смалійчук – далеко не найпопулярніші люди в українському футболі. Але перший, як Магнус Карлсен, вмів передбачати процеси, що відбудуться, тож я намагався перейняти ці навички. Другий – вимагав виконання завдань через "не можу", що теж мені дуже знадобилося у війську. Тож я щиро обом вдячний за те, що не дали мені полежати у теплій ванні і відкинули мене з зони комфорту на багато кілометрів.
Я працював з ними у дуже складні часи, але той досвід, який вдалося отримати від них, коштує неймовірно дорого. І він вартує моїх тодішніх нервів, помилок, депресії чи навіть суїцидальних настроїв.
Зараз я активно працюю з нашими та іноземними журналістами, їжджу з ними на передові чи тилові позиції. Ще включаюся в прямі ефіри, займаюся розвитком бригадної сторінки в ФБ. І, звичайно, виконую усю іншу офіцерську роботу – чергую, подаю звіти, проводжу службові розслідування тощо. Насправді бригада за своєю сутністю дуже нагадує футбольний клуб. Тому мої військові обов'язки багато в чому схожі із тими, що я колись виконував у Карпатах.
Як проходять дні на фронті? От чесно, з мого боку було б трохи неправильно відповідати на ці питання. Я буваю на передових позиціях, але далеко не щодня. Тобто я приїхав, зробив справи і поїхав, а хлопці там залишаються. Мені доводилося бувати в їхніх окопах та бліндажах, буквально за кількадесят метрів від ворожих позицій. І, щоб описати силу духу цих бійців, у мене, мабуть, забракне словникового запасу. Я не знаю, як вони фізично і психологічно дають собі раду в таких умовах", – цитує Ящишина Tribuna.
Нагадаємо, Карпати, у яких працював Ростислав Ящишин, а власником клубу є Олег Смалійчук, припинили виступи в чемпіонаті України у 2021 році.