Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із культовим тренером в історії вільнюського Жальгіріса та збірної Литви.
Український футбол тісно пов'язаний з іменем Альгімантаса Любінскаса. І справа тут не лише у тому, що у 2010-му він тренував ФК Львів. Свою першу перемогу національна збірна України здобула саме над збірною Литви, яку очолював Любінскас. Згодом Литва стала нашим першим суперником в офіційному матчі. І знову на тренерській лаві суперника перебував цей наставник. Крім того, його команда згодом ще двічі протистояла "синьо-жовтим".
У радянські часи Любінскас став відомим на усю країну завдяки статусу наймолодшого тренера Вищої ліги. Зрештою, 31-річний дебютант прославився не тільки своїм молодим віком, а й височенним місцем Жальгіріса у турнірній таблиці – лише в останньому турі "зелено-білі" втратили четверту сходинку.
Про схожість Львова та Вільнюса, улюблених українських футболістів, особливу розмову з Блохіним та кінець кар'єри у 23 роки Альгімантас Любінскас розповів у інтерв'ю Футбол 24.
"Литва докладає максимум зусиль для допомоги Україні"
– Востаннє ви займалися тренерською діяльністю у 2020-му. Зараз відпочиваєте?
– Я – пенсіонер, мені 70 років. Вже не працюю, тільки турбуюся про сімейні справи: дача, реконструкція будинку, внуки…
– Ідеальний час для написання мемуарів?
– Якщо й писати, то тільки правду. А якщо правду, то виключно за однієї умови – нехай книжку публікують вже після того, як мене не стане (Усміхається). А писати, щоб просто писати – не бачу сенсу. Так вже склалося, що правда нікому не подобається.
– У вашому житті траплялися ситуації, які ви хотіли б змінити і вчинити по-іншому?
– Ніхто не долає життєвий шлях без помилок. Проте я ставлюся до цього просто. Минуло – от і добре, що минуло. Знаєш, багатьох моїх друзів вже немає. Якщо у тебе залишається час, то треба дивитися вперед, концентруватися на майбутньому, радіти, що є змога зробити щось корисне і добре. А необдуманих і гарячих вчинків було вдосталь.
– У 2010-му ви працювали в Україні. Це якраз один із таких вчинків?
– Для мене той період асоціюється з абсолютним непорозумінням з власником ФК Львів. Клуб позиціонував себе, як професіональний, та багато речей були відверто любительськими. Поганого не хочу казати, але той етап змусив мене добряче задуматися. Прикро, що все так швидко минуло. Однак інакше бути не могло. Деколи власники клубів вважають, що вони усе знають і усе розуміють.
– Тепер не погоджувалися б на переїзд до Львова?
– Я пристав на цю пропозицію раптово і миттєво. Хоча бачив, що умови не відповідали планам. Тоді президент клубу спершу нібито з Григорчуком спілкувався, якщо я не помиляюся. Коли той відмовився, то зупинився на моїй кандидатурі. Я гадав, що з часом усе владнається, але то були ілюзії.
– ФК Львів робив ставку на місцевих футболістів та сповідував принцип "без легіонерів". Вам нав'язували такий трансферний вектор?
– Президент Юрій Кіндзерський хотів, щоб у складі грали певні люди. До того ж, використовуючи короткий пас. Це безглуздо, оскільки ці хлопці не тягнули встановлених вимог. До того ж тренувальні умови були не найкращими. Кіндзерський мав велике бажання, це похвально. Проте пішов я, прийшов інший, а нічого не змінилося. Значить не я був причиною невдач.
– Ви пішли після п'ятої за ліком гри. Вас звільнили чи то було також і ваше бажання?
– Починалося все шкереберть. Коли перед грою приходить власник і повідомляє команді, що зменшить премії наполовину… Це хіба стимул? Такі зібрання не можна робити до гри. Це одразу вбиває.
– Давайте про позитив. Саме місто вам сподобалося?
– Безперечно. Львів – європейське місто. Певною мірою нагадав мені Вільнюс. Плюс життєва філософія та менталітет майже ідентичні. Зараз бачу, що росіяни хочуть воювати… Литва постраждала, Україна постраждала – прикро все це. У мене залишилося чимало друзів у Львові. Наприклад, Богдан Хоркавий, який керував науковою групою, а зараз працює тренером у Карпатах. З одним львівським агентом спілкуюся. Взагалі у наших народів багато спільного. Мені здається, що Литва докладає максимум зусиль для допомоги вашій країні. Це об'єднує.
"На одній європейській нараді з Блохіним сиділи. І він постійно: "Латвія, Латвія"…
– Перед роботою в ФК Львів ви шукали себе у політиці. Швидко розчарувалися?
– Якби я тільки міг повернути минуле. То була велика помилка. Мене обдурили, закрутили голову. Тепер можу сказати однозначно – непотрібний вчинок.
– Із невеликими паузами до 2008 року збірну Литви очолювали два тренери: ви та Беньямінас Зелькявічус. Чому майже протягом двох десятиліть ви змінювали одне одного і як це сприймали у вашій країні?
– Фактично я створював цю збірну напередодні старту у відборі на Євро-1992 і тренував її. У нас із Бенусом різниця у віці становить сім років. У молодості ми разом грали у Жальгірісі. Він вже був ветераном, я лише розпочинав. Сказати, що між нами існувала дружба – це неправда, ніколи такого не було. Але ворожнечі теж ніколи не виникало. Ми самостійні тренери з власними філософіями. Деякі люди постійно хотіли звести нас чолом, посварити. Зараз ми входимо до тренерської ради у Литві. Навіть тут разом: Зелькявічус її очолює, я – його заступник.
– Ви кілька разів виводили свою команду на поєдинки з Україною. Перший матч у травні 1993-го особливий для нас через факт прем'єрної історичної перемоги "синьо-жовтих" 2:1.
– Відверто кажучи, вона стерлася з моєї пам'яті. Мені більше запам'ятався поєдинок наступного року. Ми зустрілися у відборі на Євро-1996 і наша команда у Києві обіграла хлопців Олега Базилевича та Миколи Павлова. До речі, з Колею я вчився разом у ВШТ. В одній групі навчалися.
– З якими думками ви їхали в Україну?
– Неодноразово згадував та аналізував той матч з футболістами. Усі дотепер відзначають – у нас не було боязні. Деякі наші гравці пройшли радянську Вищу лігу, дехто грав за кордоном. Я налаштовував підопічних просто: "Нам боятися нічого. Вони – люди і ми – люди. Треба всього лиш добре побудувати гру".
Литві вдалося не дати простір українцям. Переглядав потім відео – ми дуже активно пресингували і класно вибігали в контратаки. Взагалі на початку 90-х Литва демонструвала непогані результати – грала внічию з данцями, чемпіонами Європи, відбирала очки в італійців та німців, з Іспанією гідно боролася. Прикро тільки, що успішні результати не мали стабільності.
– Ви відчували певну зверхність від українців у 1994-му?
– Нас справді недооцінили – мовляв, якась Литва приїхала… Пригадую, на одній європейській нараді з Блохіним сиділи. І він постійно: "Латвія, Латвія"… Кажу йому: "Олеже, яка Латвія? Вона ніколи у Вищій лізі не грала. А ти грав у Вільнюсі, у Литві". Довелося трохи цю зарозумілість зупиняти (Усміхається).
– У 2007-му ви знову привезли свою збірну в Україну. Нашу національну команду тренував якраз Олег Блохін. Ви поступилися, а дехто з представників вашої делегації скаржився на жахливі умови проживання в одеському готелі. Це правда?
– О так, там такий безлад був! Нас зустріли не дуже добре і поселили в максимально незатишному готелі. Це нагадало мені, як у радянські часи ми приїжджали у Тбілісі. Одного разу Жальгіріс у таку діру за місто завезли! Мабуть, навмисно. Ніякого кондиціонера, спека нереальна.
"Сабо – великий футболіст. Та й тренером був хорошим"
– Ви згадували про успішні матчі литовської збірної. Як у країні сприймали успіхи вашої команди в поєдинках з грандами?
– Немає пророка у своїй вітчизні. Усі думають, що так і повинно було бути. Це вже зараз люди визнають, що не цінували ті результати. Особливо на фоні нинішнього провалу. У 2007-му Франція ледве перемогла нас завдяки пізньому голу Анелька. Тоді це сприймалося, як невдача, а зараз можемо мріяти про такі матчі. Вболівальники думають, що ми маємо вигравати і у футболі, і у баскетболі. Зате тепер отримуємо невдачі в обох видах спорту.
– Прийнято вважати, що Литва – баскетбольна країна, а футбол – другорядний.
– Я ніколи не відчував такого ставлення. Зрозуміло, що колись баскетбол мав пріоритет, був популярнішим. Та тепер навпаки – більше дітей займаються футболом. У Вільнюсі три нормальних закритих манежі. Умови покращуються, але у литовському баскетбольному чемпіонаті безліч легіонерів.
– Міндаугас Калонас, якого ви запрошували у збірну і який грав у запорізькому Металургу, якось добряче проїхався по українцях. Він сказав, що ми заздрісні і менш відповідальні за литовців. Що ви думаєте з цього приводу?
– Відповідальність? Усі знають, що сам Калонас був страшенно безвідповідальним. Не дисциплінований, хоч і пацан хороший. Слабкість до певних речей його погубила. Сам із литовського села, пробився у великий футбол, мав великий талант. Але що з того, якщо не скористався ним.
– Де Калонас зараз?
– Де він тільки не був. Знаю, що тепер мешкає у Чикаго, грає там за клуби литовської діаспори.
– Про ваші часті зустрічі з українськими командами ми вже згадували. Хто з наших футболістів подобався вам найбільше?
– Я пригадую гру молодого Йожефа Сабо – це великий футболіст. Та й тренером був хорошим. Хто ще? Пам'ятаю, поїхали із Жальгірісом у Леселідзе, дивимося спаринг київського Динамо. Якийсь хлопчина зі 160 сантиметрами зросту бігає від воріт до воріт по краю. А це Ваня Яремчук! Здивував усіх своєю працездатністю. Подобався також Віктор Матвієнко зі своїми підключеннями в атаку. Заваров, Коньков, Михайличенко… Україна мала вдосталь футболістів, за якими просто приємно було спостерігати.
"Зламався у 23. Кому потрібен кульгавий?"
– Ви народилися у невеличкому містечку Кібартай. Складно було пробитися з провінції у легендарний Жальгіріс?
– У Кібартаї було засновано один із найстарших литовський клубів. Цьогоріч Литва святкує 100-річчя свого футболу, а клуб Sveikata, тобто Здоров'я, заснували на три роки раніше, у 1919-му. Кібартай – це прикордонне містечко поруч з Німеччиною, а тепер з Калінінградською областю. Звідти вийшов не лише я, а й інші провідні футболісти країни: Віталіс Лявандраускас та Кястутіс Гражуліс. Це при тому, що у містечку мешкало 7 тисяч осіб. Влітку грали у футбол, взимку – у хокей.
– До баскетболу ви прохолодно ставилися?
– Я й дивитися його не особливо люблю. Виняток, коли грає національна збірна Литви. А вболівати у чемпіонаті за легіонерів мені не цікаво. Краще вже віддам перевагу гандболу.
– Ви рано завершили кар'єру футболіста. З відчуттям нереалізованості доводилося боротися?
– Звичайно, адже я отримав травму у молодості. Сильно пошкодив коліно і це означало, що мені доведеться попрощатися з футболом. Операцію зробили невдало і той протез, який все ще є у моїй нозі, встановили погано. Фактично мене зробили наполовину інвалідом.
– Вам було всього 23?
– Восени 1974-го зламався, так. Однак я не опускав рук, намагався тренуватися. Але куди? Кому потрібен кульгавий? Побігав на одній нозі у першості Литви і плавно взявся за роботу з дітьми. Зібрав талановитих хлопчаків з усього Вільнюса і почав тренерську діяльність. Створював дитячі команди, які вигравали у всіх, ставали найсильнішими у Литві.
– Головним тренером Жальгіріса ви стали у 31 і отримали статус наймолодшого наставника Вищої ліги. Довго звикали до нової ролі?
– Це справді доволі відповідальний момент. Пригадую перше тренування. У Вільнюсі є такий стадіон "Маракана" – поруч з ареною Жальгіріса. У той день була погана погода, а поле там піщане. Ну нічого, провів тренування, повертаюся у роздягальню. Знімаю куртку, дивлюся, а вона одягнена іншим боком (Усміхається). Ось і відповідь на те, чи хвилювався я. Від Гражуліса лише на п'ять років старший, від Турскіса – на шість. А хлопці такі, що палець у рот не клади.
– Усе почалося успішно вже з першого матчу, коли Жальгіріс переміг Металіст 3:2.
– Це офіційний дебют проти харків'ян. А по факту я тренував з першого туру чеміпонату-1983. На старті з Пахтакором та Зенітом внічию зіграли.
– Невдовзі Жальгіріс обіграв Дніпро, який став сенсаційним чемпіоном.
– Ми пережили нещастя. Перше коло закінчили лідерами. А потім наш основний воротар Вацловас Юркус зазнав важкої травми – головою вдарився об штангу. Команда залишилася без голкіпера. Повернули з Павлодару Вітаутаса Буянаускаса, утім належної заміни Юркусу так і не знайшли. Тому в підсумку фінішували п'ятими.
– Четверту сходинку ви втратили в останньому турі. Майже до кінця поєдинку із Зенітом зберігався комфортний для вас рахунок 0:0.
– То мій огріх. Перед матчем, очевидно, я слабо налаштував підопічних. Молодий, думав, що сезон хороший, можна цим вдовольнитися. Нічого подібного – треба було боротися до кінця. Зараз я би робив інакше. А тоді банально не завів команду. От і втратили все на останніх хвилинах.
"Багатьом не подобалося, що Жальгіріс тренує молодий пацан"
– Про Жальгіріс і молодого тренера говорили ще й завдяки гучним перемогам. Наприклад, ви обіграли Спартак із Костянтином Бєсковим на тренерській лаві. Особисто для вас то була велика подія?
– Я не розцінював перемогу, як власну. Виграла уся команда. У нас в колективі панували такі домовленості – все робимо разом. Мені залишалося тільки довести футболістів до їхньої норми. Було нелегко, я не мав досвіду. Умовно кажучи, потрапив з корабля на бал. Треба було вивчати не лише тактику та методику, а й психологію.
– Зверхності від старших тренерів не відчували?
– Ні, я не звертав уваги, хоча могло бути всяке. З кимось товаришував, з кимось тримався на відстані. Добре до мене ставився Нодар Ахалкаці, у нього дружина, здається, родом з Литви. А ще у Єревані мав багато друзів.
– У 1984-му ви перемогли і зіграли внічию з Динамо Валерія Лобановського. Ще один переможений гранд.
– Коли ти виграєш у таких команд, то щиро радієш. І отримуєш стимул зростати далі. Хоча вже у 1984-му наді мною почали збиратися хмари. Багатьом людям не подобалося, що Жальгіріс тренує молодий пацан. І я не витримав. Після поразки у товариському матчі на нервах погнав команду тренуватися на жахливе поле. Як кажуть, пересолив і налаштував проти себе підопічних. А потім знайшлися "доброзичливці", у колективі почалося повстання. Чорна смуга завершилася моїм звільненням.
– Ви відкрили десятки молодих талантів. Чи не найяскравіший з них – Вальдас Іванаускас.
– Я хотів, щоб молодь відчувала довіру. Грали вдома з Араратом, вигравали 1:0. Молодий Вальдас вийшов, помилився, ми зіграли 1:1. Те саме з Армінасом Нарбековасом. Поєдинок з Кутаїсі, він виходить – програємо. Підпустив у склад В'ячеслава Сукрістова, Вальдемараса Мартінкенаса, інших молодих. Одиничні помилки – це, звичайно, неприємно, проте я щасливий, що вони виросли у сильних футболістів. Іванаускас, наприклад, взагалі фізичний феномен. Думаю, його в Гамбурзі дотепер пам'ятають.
– Після Жальгіріса ви берете паузу, а тоді, у 1988-му, їдете у Бангладеш. Як вдалося познайомитися з такою екзотикою?
– Я завершив навчання у Вищій школі тренерів. На той час існувала програма допомоги братським для СРСР країнам. Я просто попросив у Федерації про роботу за кордоном. Запропонували з'їздити в Азію. Відважився, поїхав і з місцевою командою Абахані виграв Кубок країни. Збирався залишитися на тривалий термін, однак через політичну ситуацію мене викликав консул. "Чув новини про Литву? Ви що, хочете вийти з Радянського Союзу?" Я відповів ствердно. "Тоді і ти підеш звідти", – сказав чиновник і відправив мене додому.
– Що у Бангладеші здивувало найбільше?
– Шалені вболівальники, яких на кожному тренуванні по п'ять тисяч збиралося. На матчі увесь стадіон приходив – 60 тисяч. Я відчував популярність. Довелося навіть на весіллі доньки президента клубу побувати. Ще пригадую емоції, коли Кубок виграли. Нас возили по місту у відкритій вантажівці, ми усім тільки руками махали. Така от альтернатива тріумфальному автобусу (Усміхається).
– У середині 90-х ви очолили Кареду з Шяуляю і зробили неможливе зі скромною командою.
– Я завжди ставив максимальні завдання. Ми виграли чемпіонат, Кубок і Суперкубок. А ще закарбувалася у пам’яті поїздка з Каредою у Калінінград на поєдинок проти Балтики. У них якась річниця була, одним словом, свято. Ми приїхали, виграли, а замість помпезних святкувань та обіцяного бенкету у Калінінграді нам сказали: "Ну гаразд, їдьте додому". Зіпсували їм свято (Сміється).