Головний тренер Шахтаря Роберто Де Дзербі дав розлоге інтерв'ю La Gazzetta dello Sport про війну в Україні.
Я спостерігаю за всім у новинах. З ранку до вечора. Нічого не дивлюся, навіть матчів. Відчуваю велику порожнечу. Зараз мені гірше, ніж у дні, проведені в Києві під бомбами. Там треба було діяти: організуйте втечу для нас і гравців, поговорити з посольством. Тут нічого не поробиш. Просто спостерігати. Переживати за тих, хто досі ще там. Працівник бази та наш футболіст пішли воювати, але вони не на передовій. На щастя, у Києві нікого немає, ми змогли перевезти гравців до західної частини країни. На жаль, їх вивезти не можна: ті чоловіки, кому від 18 до 60 років, не можуть покинути Україну. Деякі співробітники жили в Ірпені, їхні будинки розбомбили. Лікар живе на Оболоні, бомби там також падали.
З грудня були новини про пересування російської армії. Але нас заспокоювали: це все гра, 190 тисяч солдатів недостатньо для вторгнення в країну з 42-мільйонним населенням. Проте посольство Італії, зв'язалося з нами, щоб організувати план евакуації, оскільки ми тоді були в Туреччині. Зі зборів в Анталії повернулися 19 лютого. Це був день матчу Манчестер Сіті – Тоттенхем. Треба було летіти над Чорним морем, а там були російські навчання. Тривожний знак. Ми прилетіли до Києва, зупинилися у готелі. Додому я не поїхав – було погане передчуття. У понеділок, 21 лютого, Путін провів ту дурну прес-конференцію: цинічну, нахабну. Він сказав, що Україні немає сенсу існувати, а ще заявив про визнання так званих республік Донбасу. Ми все ще думали, що на цьому ситуація зупиниться.
Вранці 23 лютого ми провели тренування, було вже не так спокійно: в офісі ми мали карту з виділеними лініями маршруту руху в бік Польщі, Словаччини та Румунії. О 17:00 надійшло аудіоповідомлення з посольства Італії: терміново залишити країну. Повторно у WhatsApp о 20:27. Я зателефонував спортивному директору Даріо Срні. Сказав, що нам радять виїхати. У нас були свої авто, я забрав своє у вересні, воно досі там. Мені казали, що я можу поїхати, але поки що не було рішення про призупинення чемпіонату, і я вирішив залишатися. Я взяв на себе відповідальність. Срна мене заспокоював: "На 70% у суботу матч у Харкові відбудеться. Все добре". Ми пішли спати в готелі, але о 5-й ранку нас розбудили вибухи.
Насправді я не турбувався про влучення ракети в готель. У перші дні цілі були військовими. Я боявся тікати. Навколо пробки. На заправках закінчувався бензин, закінчувалися їжа та вода. Ризик був у тому, щоб простояти три дні у пробках, як це зробив Фонсека, в автобусі, на якому він поїхав наступного дня. Був ризик померти якщо не від влучання бомби чи пострілу, то від голоду, спраги чи холоду. Тому ми переконали бразильців не їхати відразу. Ми були замкнені в готелі з четверга до неділі, спали на мінус першому поверсі готелю, сто людей із матрацами на підлозі. Дві-три години ночами. Одягнені.
У суботу поїхали бразильці. З дружинами, дітьми, сім'ями. Незадовго до комендантської години. Прощання з ними було емоційним моментом. Я та мої помічники були для них старшими братами. Ні, поїхати з ними не могли – місця не було. І ми вже не знали, що робити. Комендантська година заважала нам пересуватися. На щастя, про це подбав Чеферін та Українська асоціація футболу. А ще ми були на постійному контакті із президентом Італійської федерації футболу Гравіною. А ще хочу згадати Евеліну Крістілін і Стефано Боначчіні.
У неділю о 12 годині нам сказали, що о 13:00 буде поїзд із безкоштовним вагоном, який відвезе нас до Львова. За 10 хвилин ми запакували багаж. Троє солдатів забрали нас у готелі, відвезли машиною, з гвинтівками напоготові. Місто було порожнім. На вокзалі чекали годину під навісом поряд із солдатами. До Львова їхали 9 годин. Там був небачений бардак: люди, що приїхали звідусіль, багато іноземців. Пересіли до мікроавтобуса, до якого намагалися пробратися інші люди, які бажають врятуватися. Нас відвезли одразу у бік Угорщини. Шлях до кордону зайняв 6-7 годин. О 5-й гранку нас завезли до ресторану, щоб поснідати в очікуванні проїзду до Угорщини, де ми пересіли на автобус Ференцвароша і поїхали до Будапешта. Далі – в аеропорт, звідки відлетіли до Бергамо.
Мене дратувало, що російських спортсменів-паралімпійців не пустили на змагання до Пекіна. Вони мають можливість змагатися раз на чотири роки, і їм заборонили. При цьому коли я бачу, що чемпіонат Росії триває, у мене закипає кров. Вони грають, а нас бомбять. Це не чесно. І ніхто із зірок у російському спорті не висловився проти війни. Іноді говорити публічно – обов'язок.
Бразильці у депресії, вони хотіли б грати. Деякі клуби дзвонили мені, щоби забрати їх, мене це турбувало. Я попередив хлопців: не робіть помилок під час підписання якихось паперів, коли ваші партнери по команді перебувають під бомбами. Це будуть погані вчинки. "Добре, містере", – відповіли вони. До мене зверталися деякі клуби з-за кордону, але я навіть не хотів говорити про це. Так, ми отримали листа, яким клуб нас "звільняє". Але зараз моє серце не на місці. Я не можу думати про іншу команду. Сім місяців я провів у країні, за десять днів цього не скасуєш.
Навпаки: якщо рано чи пізно відновиться чемпіонат України, я хотів би провести ще рік у Шахтарі, якщо вони ще будуть цього хотіти. Мої пріоритети абсолютні – я чекаю, доки з'явиться шанс повернутися. Хоч би яка команда була, навіть без бразильців, навіть якби ми не могли більше боротися за перемогу. Для мене це було б важливим. Тому що нас змусили тікати, як злодіїв. Злодії, злочинці – це росіяни, які до нас вдертися. Ми були першими за 12 турів до фінішу. Я не хотів би, щоб нас визнали чемпіонами рішенням за столом. Ми виграли б його на полі, у боротьбі. У Туреччині я нарешті почав бачити плоди своєї роботи. Я також почав думати про те, як покращити команду надалі. І відразу все це розвалилося. Ця річ мене знищує.
Спочатку я не розумів українців, бо був занурений у футбол. Холодні, замкнені, підозрілі. Але ця війна змусила мене зрозуміти їхню гордість, їхню гідність. Вони 30 років вільні, вони захищають цінності, які ми сприймаємо за належне. Я чув, що Зеленський повинен був здатися негайно, тому що він веде народ на різанину. Але українці, усі вони, воювали б навіть якби Зеленський втік чи здався, вони однаково воювали б. Зрештою, ті, хто так говорить, знецінюють свободу, гідність, гордість, приналежність, забуваючи, що хтось це зробив для нас багато років тому.
Чи досі я чую вибухи бомб? Так. Навіть коли це летять літаки.