"Футбол 24" – про шалені таланти, богемну розкіш і падіння геніальних майстрів, які золотими літерами вписані в історію Скуадри Адзурри.
Термін "oriundo" в дослівному перекладі означає "той, хто походить з", "родом з" – це закордонний футболіст італійського походження, який, згідно з італійськими спортивними законами, міг грати за Скуадру Адзурру.
Район Ла-Бока в Буенос-Айресі розташований неподалік від річки Ла-Плата, в історичному центрі столиці Аргентини. Тут можна побачити багато кольорових будинків – червоних, жовтих чи голубих. Їх вкривають характерні бляшані дахи. Найпоширенішим серед місцевого населення й досі є генуезький діалект. Центром району, куди ведуть всі дороги, є легендарний стадіон "Бомбонера". Це домівка клубу Бока Хуніорс, який в 1905 році заснували італійські емігранти. Район залишається в основному італійським.
La Boca, або Чи станцював Маркевич танго. Збірна ветеранів України на землі Пеле та Марадони
Перша хвиля еміграції з Апеннін в срібну країну розпочалася на зламі XIX-ХХ століть. Тоді мільйони італійців припливли в Новий Світ. Деякі історики порівнюють цю масштабну еміграцію з біблійним Виходом євреїв з Єгипту. Вже наприкінці XIX століття нащадки римлян мали в Боці кілька своїх церков, журналів і навіть оперу. А в 20-х-30-х роках ХХ століття кожен третій мешканець Буенос-Айреса був нащадком італійських емігрантів. У 1911 році в Аргентині мешкало аж 2 мільйони італійців, а 40% з 3 700 000 європейців, які жили в Бразилії, припливли туди з Апеннінського півострова. Кальчо поширювалося в двох найбільших країнах Південної Америки зі швидкістю лісової пожежі. Не дивно, що гравці, які народились в Аргентині та Бразилії, складали вражаючу більшість оріунді, котрі в 20-х-30-х роках повернулися на землю предків та допомогли Скуадрі Адзуррі двічі здобути Золоту Ніку.
У 1926 році, після запровадження Хартії В’яреджо, на участь легіонерів в італійському футболі наклали табу. Виключення робилося лише для оріунді. Останніх не можна назвати ні італійцями, ні напівіталійцями. Хоча в їхніх жилах текла італійська кров, вони мали італійські імена та італійських родичів, проте більшість з них ніколи раніше не відвідувала Апенніни. Вони являли собою дивний мікс. Ці футболісти розмовляли на місцевих діалектах або ж іспанською чи португальською мовами і практично ніколи італійською, адже просто не знали її. Саме тому термін "оріунді" не зовсім доречний, але він вже міцно вкоренився і нічого з цим не поробиш.
На папері емігранти, народжені на Апеннінах, або ж їхні нащадки вважалися такими ж італійцями з такими ж правами, що й ті, які мешкали на батьківщині. Більш доречним для позначення "оріунді" був би термін "rimpatriati" (репатріанти), проте він не прижився. Можливо, через те, що його любили використовувати фашисти. До речі, останній тріумф Італії на чемпіонаті світу 2006 року також не обійшовся без оріунді. Мауро Каморанезі став одним з найкращих футболістів Скуадри Адзурри на німецькому мундіалі. Без оріунді Італія тріумфувала лише на чемпіонаті світу в 1982 році.
Але повернімося у 1920-і, коли скаути італійських клубів, після тріумфу збірної Уругваю на Олімпіаді 1924 року, наче конкістадори, вирушили на пошуки скарбів в Новий Світ. Щоправда, аргентинці на Апеннінах користувалися набагато більшим попитом, аніж мешканці Східної Республіки. У 1925 році форварда Ньюеллс Олд Бойз Хуліо Лібонатті вистежив Енріко Мароні, італійський підприємець, який керував не лише одним із заводів "Cinzano", а й футбольним клубом Торіно. Він переконав нападника повернутися на землю предків, пообіцявши йому фантастичний гонорар. Лібонатті був одним з найкращих гравців збірної Аргентини, з якою переміг на чемпіонаті Південної Америки в 1921 році. Хуліо забив 8 голів в 15-ти матчах за альбіселесте. Але ці успіхи виглядають жалюгідними на фоні італійських гастролей аргентинця.
Тіфозі обожнювали Лібонатті. Форварда з величезним кривим носом та зачесаною вгору гривою неможливо було забути. Однак набагато більше фанати "биків" любили Хуліо за те, що він забивав багато голів. Його 150 м’ячів у 238 матчах допомогли Торіно здобути два чемпіонські титули (щоправда, один з них забрали за спробу підкупу захисника Ювентуса Луїджі Аллеманді).
Лібонатті здобував перемоги не лише на футбольному полі. Бомбардир вів розкішний спосіб життя, а біля нього завжди крутилися неймовірні красуні. Хуліо мав пристрасть до шовкових сорочок, які міняв частіше, ніж рукавички. Форвард жив одним днем, а тому спустив всі ті неймовірні кошти, які заробив на Апеннінах. У 1938 році Хуліо повертався додому, не маючи ні ліри за душею. Він навіть не мав грошей на квиток до Аргентини. На щастя, Лібонатті розкрутив свій останній італійський клуб Ріміні, який зробив йому прощальний подарунок, придбавши тікет на корабель.
Найбільший врожай італійські конкістадори зібрали в Буенос-Айресі та Монтевідео. Так, Ювентус зірвав куш, підписавши Раймундо Орсі та Луїса Монті (це єдиний футболіст, який виступав у фіналах чемпіонатів світу за дві різні збірні) відповідно в 1928 та 1931 роках. Обоє зіграли ключову роль в успіхах Ювентуса та збірної Італії в 1930-х. Орсі, надзвичайно талановитий лівий форвард, потрапив на олівець Едоардо Аньєллі, президенту "Старої синьйори", на Олімпіаді 1928 року. В Амстердамі бос Ювентуса віддав наказ одному зі своїх скаутів: "Незалежно від того, скільки він коштує, привези його в Турин".
Сказано – зроблено. Раймундо тепер міг ні в чому собі не відмовляти. Він отримав місячну зарплатню у 8 000 лір та 100 000 підйомних за перехід (в ті часи хороший лікар чи адвокат заробляв на Апеннінах якусь тисячу). Коли Орсі приплив з Аргентини в Геную, Аньєллі влаштував йому королівський прийом. Всемогутній Едоардо подарував Мумо ключики від новенького Fiat 509, золотий годинник з діамантами в 24 карати та документи на віллу в Турині.
Цей трансфер супроводжувався гучним скандалом. Індепендьєнте звинувачував фашистський італійський уряд в тому, що він просто вкрав Раймундо, пообіцявши йому все золото світу. Орсі дискваліфікували на рік, поки емісари Аньєллі намагалися знайти спільну мову з аргентинцями. Тоді ж точилася тривала дискусія щодо національності Орсі. Аргентинці стверджували, що він – "чистокровний креол", а представники Ювентуса називали Мумо "громадянином Італії".
Зрештою Індепендьєнте погодився відпустити Орсі. Ходять чутки, що за закопану сокиру війни керівництво "червоних дияволів" отримало чимало срібняків. Ювентус добре знав, чому так вперто боровся за форварда і чому озолотив Мумо. Орсі здобуде зі "Старою синьйорою" п’ять скудетто. Збірній Італії оріунді також стане в пригоді. Саме Орсі на 81-й хвилині фіналу чемпіонату світу 1934 року з Чехословаччиною переведе гру в овертайм, у якому Скуадра Адзурра й здобуде свій перший чемпіонський титул. Ходять чутки, що в разі поразки на футболістів збірної Італії чекали не камери, а набагато гірше. Ніхто з гравців не хотів жартувати з Муссоліні, який напередодні фіналу налаштовував команду на титул фразою: "Перемога або смерть".
Чому ж південноамериканські гравці десятками їхали на Апенніни? Причина банально проста. Їх вабили гроші, фантастичні гроші, про які вони в Латинській Америці навіть не мріяли. Італійські клуби могли собі дозволити придбати найкращих аргентинських, бразильських чи уругвайських футболістів. Часто проблеми виникали з їхніми італійськими коренями. Однак представники апеннінських клубів добре знали свою справу. І вони завжди могли витягнути зі свого чарівного капелюха італійську бабцю чи діда. Якби не оріунді, то не бачити б Скуадрі Адзуррі й міжнародних тріумфів, як своїх вух. Завдяки касі тренер Вітторіо Поццо міг вибрати кращих не лише з однієї Італії, а й з Аргентини, Бразилії та Уругваю. Представники південноамериканських футбольних федерацій та клубів критикували італійських купців, називаючи їх работорговцями, які викрадали найталановитіших гравців Нового Світу.
Одним із них був Ренато Чезаріні. Він народився в родині шевця та домогосподарки. Дитинство Ренато пройшло в Аргентині, де його охрестили Магом та Італійцем. У 19-річному віці Чезаріні вперше одягне футболку альбіселесте. У 1929 році Ренато підписав неймовірно вигідний контракт з Ювентусом (Аньєллі платив йому 4 000 лір в місяць). Зі "Старою синьйорою" оріунді здобуде 5 чемпіонств поспіль. Ексцентричний Чезаріні боровся з Меаццою та Піолою за неофіційний титул найкращого гравця Італії тих часів.
Ренато прославився не лише завдяки подвигам на стадіонах. Він розгулював Турином з мавпочкою на руці та мав окрему валізку, в якій возив сотні своїх краваток. Чезаріні спав лише на шовковій постільній білизні, а весь вільний час проводив у товаристві повій, які відкрили йому не лише секрети камасутри, а й навчили Чезаріні італійської мови. До того ж, він викурював дві пачки цигарок за день. Також Маг відкрив у Турині дорогий танго-бар з двома оркестрами. Очевидно, що через таке насичене життя Че (Че Гевара був не першим, хто отримав це прізвисько) часто запізнювався на тренування або ж приїжджав на них, наче знятий з хреста, а тому лише відбував номер на полі.
Тренер "б’янконері" Карло Каркано вирішив карати футболіста лірою. Через ці драконівські міри Чезаріні інколи сидів на фінансовій мілині. Каркано навіть наймав хлопчаків за кілька лір, які шпигували за квартирами гравців, зливаючи всю інформацію тренеру. Проте ці вуличні детективи не були такими ж вірними, як маленькі колеги Шерлока Голмса. Чезаріні швидко вивів шибеників на чисту воду та просто платив їм більше, ніж тренер. Тому маленькі хитруни доповідали Карло, що Чезарані сидить вдома або ж ліг спати о дев’ятій вечора.
Але Ренато не зміг довго ховати шило в мішку. Віце-президент Ювентуса, барон Джованні Маццоніс, який також мав таланти Пінкертона, швидко зрозумів, що Ренато водить Каркано за носа. Тоді він сам став тінню Че. Сплачуючи енний штраф, Ренато жартома запропонував Маццонісу: "Давайте домовимось. Якщо в наступному матчі чемпіонату я забиваю гол, штраф анульовується". Барон погодився. Мабуть, не варто писати, що в наступному турі Ренато забив.
Попри розкішний спосіб життя, Чезаріні ніколи не був рабом золотого тільця. Він ставився до грошей, як до папірців. Ренато часто позичав гроші своїм одноклубникам, вони знали, що він може відати їм останнє. Також Чезаріні любив давати милостиню. Він вірив у прикмету: якщо в день матчу дасть циганці кілька лір, то Ювентус переможе. Каркано, звичайно ж, робив все від нього можливе, щоб на шляху Чезаріні на стадіон зустрічалася циганка. Також оріунді обожнював парі. Якось Ренато програв та приїхав на тренування в піжамі. А можливо це був зовсім не спір. Легенди розповідають, що Ренато часто з’являвся на тренінги в шовкових піжамах.
На жаль, кар’єра Ренато в збірній не склалася. Він зіграв за Скуадру Адзурру лише в 11 матчах. "Генерал" Вітторіо Поццо не взяв його на чемпіонат світу 1934 року, оскільки не хотів панькатися з гульвісою. Попри це, оріунді залишив свій слід у словнику італійської мови. Завдяки Ренато з’явився термін "Зона Чезаріні" (в цьому словосполученні "зона" має не просторове, а часове значення), яким називають останні хвилини матчу. Його використовують не лише у футболі, а й в політиці чи культурі.
Історія появи цього терміну така. 13 грудня 1931 року Італія приймала в Турині принципового суперника – збірну Угорщини. На 89-й хвилині табло показувало 2:2. І тут м’яч летить до одного з форвардів Скуадри Адзурри, але Чезаріні хоче зберегти за собою право останнього пострілу. Він відштовхує партнера та забиває вирішальний гол. Через тиждень журналіст Еудженіо Данезе, коментуючи матч, в якому одна з команд відправила м’яча в сітку суперника на 89-й хвилині, згадав гол Ренато.
Згодом Чезаріні вкотре прислужиться "Старій синьйорі". Працюючи тренером Рівер Плейт, Ренато допоможе Ювентусу купити лідера "мільйонерів" Омара Сіворі, який у 1961 році виграє "Золотий м’яч". Че помер 24 березня 1969 року. Під завісу життя він скаже: "Я працював шевцем, акробатом, боксером, вуличним актором, футболістом, радіокоментатором, тренером, організатором велоперегонів, музикантом. Як бачите, футбол не був найбільш незвичним заняттям, я вважаю, що по-справжньому талановита людина повинна вміти все".
Італійці також часто критикували керівництво Скуадри Адзурри за те, що вони роблять ставку на оріунді: "Хіба в нас не достатньо якісних гравців?" Вітторіо Поццо так пояснював наявність в команді оріунді: "Якщо вони можуть помирати за Італію, то чому вони не можуть грати за Італію". Як показав час, оріунді зовсім не прагнули відавати своє життя за чужу країну. Але давайте не будемо бігти попереду паровоза.
"Чому не дати нашим юнакам шанс, а кликати якихось заробітчан?", – не вгамовувалися критики. Ці дебати стали причиною появи кількох видів оріунді. Ті, які народилися в Італії, як Чезаріні (він з’явився на світ в Сенігаллії, а в Аргентину переїхав у 9-місячному віці), вважалися більш італійськими, ніж народжені в Південній Америці. Поццо також зробив свій внесок в поділ оріунді на перший та другий сорт. "Ті з них, які народилися на Апеннінах, завжди були для мене справжніми італійцями".
Чимало списів зламали навколо фігури Мікеле Андреоло. Він народився в Уругваї, а його батьками були емігранти, які приїхали з півдня Апеннін. У 1936-42 роках Мікеле 26 разів одягав футболку збірної Італії та став чемпіоном світу-1938. Поццо знайде місце в старті для Андреоло в усіх матчах на тому мундіалі. "Андреоло не був італійцем. Але я не міг залишити його в запасі. Я хотів перемогти. Якщо ти хочеш тріумфувати на чемпіонаті світу, то не можеш ігнорувати найкращих футболістів", – пояснював алленаторе в одному з інтерв’ю.
Цікаво, що Поццо інколи забував про власну класифікацію оріунді. Так, він вважав Орсі чистокровним італійцем, хоча той народився в Аргентині. І Андреоло, на відміну від того ж таки Мумо, не дремене з Апеннін, коли почне пахнути смаженим, а захищатиме Італію під час Другої світової війни. З іменем Мікеле пов’язані головні успіхи Болоньї, яка в період з 1936 по 1941 рік здобула чотири скудетто.
На жаль, "червоно-сині" не цінували свого лідера. Після перемоги на мундіалі 1938 року Мікеле міг опинитися в Мілані. "Россонері" зробили йому казкову пропозицію: 400 000 лір клубу та зарплатню у 80 000 лір. Андреоло, звичайно ж, не зміг опиратися спокусі. Проте невдовзі виявив у своєму контракті з Болоньєю оригінальний пункт: "У випадку переходу в іншу команду, половина моєї нової зарплатні належатиме Болоньї". Мілан довго ходив по судах, намагаючись отримати Мікеле на халяву, але сліпа Феміда вирішила залишити Андреоло в Болоньї та оштрафувати його на 5 000 лір.
Муссоліні і Ко активно підтримували ідею натуралізації оріунді, а пропаганда вихваляла їхню роль в успіхах Скуадри Адзурри на міжнародній арені. Фашистські ідеали експансивної, колоніальної "великої Італії", яка включала в себе також діаспору, гармонійно поєднувалися з ідеєю використання закордонних гравців, які допомагали кувати славу новій імперії. Але насправді все було не так однозначно. На публіці режим віддавав належне оріунді, але часто ставився до них як до неповноцінних італійців. Наприклад, після перемоги на чемпіонаті світу 1934 року всі футболісти Скуадри Адзурри отримали золоті медалі, за виключенням трьох оріунді, внесок яких у той тріумф важко переоцінити.
Але це були квіточки, ягідки пішли, коли Муссоліні вирішив приміряти на себе лаври Траяна. Амбітні плани нового імператора мали катастрофічні наслідки для кар’єри одного з найсильніших італійських оріунді Енріке Гуайти. Він народився у 1919 році в Аргентині у сім’ї італійців. З 1933 року Енріке виступав за Рому, а на мундіалі 1934 року забив вирішальний гол у півфіналі з австрійцями. "Жовто-червона" частина Риму носила Чорного корсара на руках, коли в сезоні 1934/35 років він здобув лаври найкращого бомбардира Серії А, забивши 28 голів в 29 матчах.
Однак від любові до ненависті – один крок. Восени 1935 року в Італії оголосили призов чоловічого населення, а ручні журналісти Муссоліні штампували статті про майбутню Італо-ефіопську війну: "Ми влаштуємо ворогам криваву вендету за випадкову поразку 1896 року". Нащадки римлян швидко перемогли слабку ефіопську армію. Ця війна спричинила численні міжнародні протести, і на Італію наклали санкції. А на Апеннінах посіпаки дуче вішали простим смертним локшину на вуха, розповідаючи про неймовірний тріумф. Насправді перемозі над слабкими ефіопами нічим було гордитися. До того ж, в ефіопській кампанії завойовники активно застосовували хімічну зброю. Лакмусовим папірцем для італійського війська стане участь у Другій світовій війні. Новітні римляни виявляться абсолютно безпорадними і вермахту доведеться постійно рятувати свого гордого, але надто кволого союзника.
Незважаючи на грізне прізвисько, Чорний Корсар не зганьбив себе участю в Італо-ефіопській війні. Отримавши повістку, Гуайта разом з двома своїми одноклубниками-оріунді Алессандро Скопеллі та Андреа Стагнаро накивав п’ятами у Францію. Орсі також швидко втік до Аргентини. Фашистська преса розпочала масштабну кампанію проти чотирьох зрадників. Їх назвали боягузами та звинуватили в незаконному вивезенні астрономічної суми валюти.
Очевидно, що ніхто з квартету більше не зіграв жодного матчу за Скуадру Адзурру чи італійський клуб. Гуайта, намагаючись виправдатись, стверджував, що його змусили втекти. Фани "вовків" також швидко забули колишніх кумирів: "Ромо, нічого страшного, що тебе покинули троє боягузів, адже 100 тисяч жовто-червоних залишаються з тобою", – співали тіфозі на трибунах "Кампо Тестаччо". Як відомо, мода швидко минає. Цю істину добре знають в Італії. Після поразки в Другій світовій війні та повалення нацистського режиму мода на оріунді канула в Лету.
Володимир Войтюк, спеціально для Футбол 24