Володимир Войтюк продовжує гортати сторінки історії футболу Срібної країни.
"Якщо б я хотів забути якийсь матч, то це був би фінал чемпіонату світу 1930 року. Проте, на жаль, я й досі дуже добре його пам’ятаю. У першому таймі ми перемагали з рахунком 2:1. А по грі мали забивати ще більше. Ми з ними просто танцювали. Однак у другому таймі все змінилося. Який подарунок я б жадав на 100 років? Машину часу, щоб повернутися в 1930 рік та виграти той клятий фінал. Хоча, чому я думаю лише про футбол. Я б не відмовився і від праправнука", – згадував аргентинець на 99-му році життя своє найбільше розчарування в кар’єрі.
Франсіско Варальйо народився 5 лютого 1910 року в передмісті Ла-Плати. Юнаку виповнилось 14, коли його підписав місцевий клуб під назвою 12 жовтня. "Я грав за цю команду, тому що мої дядьки теж захищали її кольори. Спершу мене поставили в захист. Я сказав: "Чудово, буду захищати воротаря від форвардів суперника!" Тоді ми грали без офсайдів. Через кілька років, відзначивши мій надпотужний удар та фантастичну швидкість, дядько перевів мене на позицію вісімки". У тактичній схемі 2-3-5 Варальйо був одним із членів квінтету нападників, найчастіше Франсіско грав на правому фланзі. Вже тоді про його вбивчі постріли ходили легенди, що знайшло відображення в прізвиську форварда, Cañoncito – "Маленька гармата".
У 1928 році на Франсіско поклали око скаути Естудіантеса. Панчо успішно пройшов кастинг та видавалося, що ніщо вже не завадить йому стати "студентом". Але керівництво "жовтневих" вболівало за клуб Хімнасія і Есгріма. Вони натиснули на юнака, щоб той перейшов саме в клуб з Ла-Плати. Панчо погодився й жодного разу про це не пошкодував. Вже в 1929 році Франсіско допоміг "гімназистам" здобути чемпіонський титул. Не дивно, що юнак отримав виклик у національну збірну на чемпіонат світу 1930 року.
Аргентинці їхали в Уругвай, сподіваючись втерти носа ненависним господарям та довести, що саме "альбіселесте" найкраще грають у футбол. Мундіаль став найяскравішим спогадом у кар’єрі Варальйо. На схилі літ журналісти не давали спокою форварду, адже він протягом тривалого часу залишався єдиним живим учасником першого чемпіонату світу. Численні інтерв’ю з Панчо узагальнив Джонатан Вілсон у своїй фундаментальній праці, присвяченій історії аргентинського футболу, "Янголи з брудними обличчями".
"Участь Варальйо у фіналі Мундіалю залишалася під великим питанням. Юнак, несподівано для всіх, став одним із найважливіших елементів аргентинської п’ятірки смерті, яка знищувала суперників на шляху до титулу. "Для мене поїздка на чемпіонат світу нагадувала казку. Я їхав в Уругвай у статусі туриста, адже мені було лише 20, до Мундіалю я зіграв лише один матч за збірну. Я розумів, що мені наразі далеко до футболістів рівня Монті, Феррейри, Стабіле. Але напередодні дебютної гри з Францією мене покликав Феррейра та сказав, що я вийду в основі. Наш капітан дав мені такі настанови: "Грай так, як ти граєш за свій клуб, на полі ти можеш робити все, що завгодно. Головне, щоб це приносило результат". Ви, мабуть, здивуєтесь, чому вказівки на гру мені давав Феррейра, а не тренер. Проте в цьому немає нічого дивного, адже в ті часи наставники не дуже заморочувалися тактикою. До того ж, в "альбіселесте" на чемпіонаті світу 1930 року стартовий склад на матч визначали лідери команди, а не тренери", – розповідав Варальйо.
Франсіско травмувався у матчі групового етапу з чилійцями, який більше нагадував змішані єдиноборства. Як наслідок, півфінал проти США Варальйо дивився з трибун. Але півфінал - це зовсім не фінал. У матчі за титул 20-річний хлопець хотів зіграти будь-якою ціною. "Ескулапи мені говорили, що я не маю жодного шансу вийти на поле в грі проти "селесте", проте я нізащо не хотів марнувати нагоду втерти носа цим клятим уругвайцям. У ті часи ігри з якоюсь Бразилією для нас не мали ніякого значення. Справжніми дербі Південної Америки в 1920-30-х роках були битви між Аргентиною та Уругваєм.
Вранці 30 липня, після спроби зробити розминку в якомусь курнику неподалік від нашого готелю, я ледь не підстрибував від щастя. Коліно мене практично не турбувало. Я розповів нашим лідерам, що готовий грати у фіналі. Вони дали своє добро. Щоправда, нашому тренеру не дуже сподобалось те, що я рвуся на поле. "А якщо в тебе трапиться рецидив? Тоді ми гратимемо в меншості! А з Уругваєм це нічим добрим для нас не закінчиться". Однак я відмахнувся від нього. З його думкою ніхто не рахувався. Я навіть не пам’ятаю як звали нашого наставника. Хоча, чесно кажучи, все трапилося, як він і попереджав. Моя травма у фіналі стала одним із тих факторів, які схилили шальки терезів на користь "селесте", – згадував Варальйо в одному з інтерв’ю.
Тренером, чиє ім’я забув Варальйо, був Франсіско Оласар. Допомагав йому Хуан Хосе Трамутола. До речі, в плані тактики наставники "альбіселесте" теж не були повними невігласами. За однією з байок, Оласар креслив схему для фінального матчу на вологому бетоні в аргентинській роздягальні (на новенькому Сентенаріо продовжувались будівельні роботи, оскільки латиноамериканці завжди все роблять в останній момент). Бажаючи краще налаштувати своїх бійців на вирішальний поєдинок, Оласар прочитав кілька телеграм від аргентинських вболівальників. Однак теплі слова не дуже допомогли "альбіселесте", а, за словами Варальйо, вони мали протилежний ефект. "Ці телеграми дуже нас розчулили, в багатьох з гравців стояли сльози на очах, які заважали нам сконцентруватися на матчі".
Панчо згадував, що напередодні фіналу Аргентині побажав успіху сам Карлос Гардель, мабуть, головний бог танго. "Коли він приїхав у готель, в якому ми зупинилися, я запитав у Креольського дрозда: "Ти, мабуть, сильно переживаєш за результат? Не хвилюйся, ми переможемо. Зараз я тобі продемонструю, скільки в нас пристрасті. На доказ своїх слів я вирішив познайомити Карлоса з іншими гравцями "альбіселесте". Коли я зайшов у номер, де жили двоє моїх партнерів, вони там давали хропака у формі збірної. Мені залишалося лише віджартуватися: "Вони настільки сильно люблять рідні кольори, що навіть сплять у них".
Уругвайці перемогли нас також завдяки тому, що були великими хитрунами. Вони повністю скористалися своїм статусом господарів. Деякі мої партнери боялися наслідків нашої перемоги. Так, капітана Луїса Монті настільки залякали погрози уругвайців, що він до останнього відмовлявся виходити на поле у фіналі. Мабуть, краще для нас було б, якби він пропустив той матч. Монті в ключовому поєдинку нагадував лише свою тінь. Коли б якийсь уругваєць впав на газон, Луїс напевно допоміг би йому підвестися та запитав: "Вам не боляче, сер?". Я також отримав чимало листів із погрозами. Проте на мене вони не подіяли. Під час фіналу один із уругвайських захисників кричав до мене: "Ану облиш м’яч, бо я тебе вб’ю", але я на це не звертав уваги.
Мій двоюрідний брат, який часто їздив у Монтевідео, організовуючи матчі Естудіантеса та Хімнасії в Уругваї, відвідав напередодні фіналу готель, де мешкали гравці "селесте". Коли футболісти запитали в нього: "Що ти тут загубив, ти часом не аргентинський шпигун?", він відповів: "Я хочу лише підтримати свого двоюрідного брата, Варальйо". "Чудово. Тоді він буде першим, кого ми скосимо!" Брат боявся, що, довідавшись про це, я накладу в штани, і тому розповів мені про цю погрозу лише тоді, коли ми повернулися додому. Але це б не налякало мене. Я був хоробрим, наче лев, чого не скажеш про моїх партнерів. Я думаю, ми програли цей матч у другій половині через те, що нам забракло характеру. Уругвайцям вдалося залякати моїх колег й вони перетворилися на боягузів, які боялися навіть бити по воротах "селесте", не кажучи вже про голи".
"Трибуни також внесли свою лепту в перемогу Уругваю. Я був шокований, коли побачив наповнений по вінця стадіон Сентенаріо. Уругвайці одразу почали освистувати та ображати нас, щоправда на трибунах не бракувало й аргентинців. Їх могло б бути набагато більше. Але, на жаль, тисячі моїх співвітчизників через туман не зуміли швидко переправитись через Ла-Плату. Серед вболівальників був також мій батько, який не міг пропустити фінал. Шкода, що він бачив лише перший тайм. У перерві уругвайці розпочали справжнє полювання на аргентинців. Тому татові довелося накивати п’ятами зі стадіону, закутаним в уругвайський прапор. 30 липня 1930 року, безсумнівно, найемоційніший день у моєму житті. Шкода, що в другій половині гри аргентинська карета перетворилася на гарбуз. Хоча я міг забити останній цвях у віко уругвайської труни".
"На початку другого тайму, за рахунку 2:1 на нашу користь, в одній із контратак м’яч потрапив до мене. Я вгатив з усієї сили. М’яч летів точно в дев’ятку… На стадіоні запанувала гнітюча тиша. Проте в останню мить м’яч відхилився та влучив у хрестовину. Якби сфера полетіла трішки нижче… Я впевнений, що ми б не віддали фору в два голи. Найгірше було зовсім не те, що я не використав стовідсоткової нагоди. Після цього удару моє коліно абсолютно розвалилося. Я намагався грати далі, шкутильгаючи. Я змістився на фланг, хоча, щиро кажучи, мав би зійти з поля. Але не забувайте, що тоді замінами і не пахло. Я хотів допомогти своїм партнерам, граючи з нелюдським болем. Через кілька хвилин матч, який так добре для нас складався, перетворився на пекло", – сумно згадував Варальйо.
На 57-й хвилині до Сентенаріо повернувся дар мови. Це Сеа відновив паритет у рахунку. Через 11 повних обертів секундної стрілки Маскероні відібрав м’яч у Варальйо, з останніх сил помчав флангом та віддав ювелірний пас на Іріарте. А той у ближньому бою переграв Ботассо. Аргентинці й не думали опускати руки. Під завісу матчу гравці "селесте" не вгледіли підбитого Варальйо, який завдав по воротах Бальєстероса удар відчаю. Франсіско вже почав святкувати гол, але Фортуна вкотре повернулася до "альбіселесте" задом: Андраде в останню секунду виніс сферу з лінії воріт. На 89-й хвилині Кастро поховав надії аргентинців на титул.
Восени 1930 року Велес Сарсфілд позичив Варальйо у Хімнасії для свого панамериканського турне. Панчо не підвів. 16 разів його гармата вражала ворота суперників El Fortin. "Це була одна суцільна відпустка. Протягом півроку я щодня отримував близько 250 "зелених". Мені такі гроші навіть не снилися. Ці гастролі озолотили мене", – розповідав Варальйо в одному з інтерв’ю. Далі – більше. На початку 1931 року Бока Хуніорс вислала своїх купців з наказом: "Придбати Панчо будь-якою ціною". "Вони запропонували мені 4 000 песо. Ви навіть не уявляєте, наскільки це була астрономічна сума. Мій батько ніколи раніше не бачив банкноти в 100 песо. Я не міг відмовити "генуезьким" купцям. Проте це рішення вкрай не сподобалося мешканцям Ла-Плати, які миттєво охрестили мене Юдою. Кілька разів фанати атакували наш будинок, влаштовуючи справжній артобстріл з допомогою каменів. Вони знищили двері та розтрощили всі шибки. Мені довелося переїхати в Буенос-Айрес, оскільки фанати "гімназистів" перетворили моє життя в Ла-Платі на пекло".
"Якось вболівальники побачили, що я вийшов із поїзда, і влаштували засідку. Вони штовхали та лупцювали мене. Я повернувся додому весь у крові. Переступивши поріг, заплакав, проте зовсім не від болю. Я не міг зрозуміти, чому люди, які раніше молилися на мене, тепер готові мене вбити".
Не бажаючи більше потрапляти під гарячу руку, Панчо швидко купив собі розкішний будинок у столиці (Бока дала йому щедрі підйомні за перехід). Там футболіст проживе 80 років, аж до смерті.
За злою іронією долі, перший виїзний матч у формі "генуезців" Варальйо зіграв проти свого екс-клубу. Трибуни весь матч цькували зрадника. Не дивно, що Панчо під час цієї гри був абсолютно несхожим на себе. Це допомогло зубастим "гімназистам" здолати Боку 3:2. Після двох турів "генуезці" з одним пунктом пленталися в хвості турнірної таблиці. Однак Бока швидко вирішила всі свої проблеми. Вже через кілька матчів Варальйо та Роберто Черро знайшли спільну мову і створили, мабуть, найкращий дует форвардів в історії "синьо-золотих". Роберто, до слова, став одним із головних ініціаторів трансферу Панчо в Боку.
"Він бачив мою гру на чемпіонаті світу в Монтевідео і зробив такий прогноз: "Переходь до нас, ти будеш тут королем". Як показав час, із Черро вийшов непоганий Нострадамус".
Цей тандем забивав пачками. Роберто відзначився за "генуезців" 221 голом у 305 матчах, а Франсіско поклав 180, зігравши 209 поєдинків. Черро десятки років залишався найкращим бомбардиром в історії Боки, а Варальйо утримував лаври топ-стрільця "синьо-золотих" епохи професіонального футболу. Ці досягнення смертельного дуету перевершить у 2010-му Мартін Палермо.
"М’яч, яким ми грали в ті часи, був дуже важким. Але це було мені на руку. Саме завдяки цьому Cañoncito показував все, на що здатен. Найкраще мені гралося мокрим м’ячем. Він тоді вбирав вологу та ставав твердим, як камінь чи навіть ядро. "Панчо, такі м’ячі створені спеціально для тебе", – стверджували партнери. Коли я пробивав, вода бризкала зі сфери на всі боки, а вона влітала в сітку. Воротарі не мали шансів відбити ці удари. Чесно кажучи, багато з них навіть не намагалися. Належало бути по-справжньому відважним, щоб спробувати парирувати такий м’яч", – згадував Франсіско.
Надпотужні удари по важкій сфері мали для Варальйо і негативні наслідки. Травма коліна, з якою форвард мучився на чемпіонаті світу 1930 року, стала провісником його наступних бід. Цікаво, що Франсіско примудрявся отримувати зиск зі своїх постійних травм.
"Суперники називали мене "кульгавим псом". Проте часто я хитрував. Інколи вдавав, що мене дуже сильно болить коліно і ледь бігав. Тому через деякий час захисники починали ігнорувати мене, думаючи, що не варто крити форварда, який ледве ходить, не кажучи вже про біг. Однак, коли я отримував пас від Черро, то вмикався на повну. Такі випадки ставали неприємною несподіванкою для оборонців. Вони ніколи не чекали настільки блискавичної реакції від "кульгавого пса". І, звичайно ж, без Черро я б нізащо не став одним із найкращих бомбардирів в історії Боки. З усіх своїх м’ячів, близько 150 я забив після пасів Роберто. Він знав мене краще, аніж рідна мати", – розповідав Панчо.
Щоправда, досить часто Варальйо аніскілечки не симулював пошкодження. І тому тренерам час від часу доводилося переконувати форварда, щоб він зіграв, незважаючи на біль. "Ми мали неймовірного наставника Маріо Фортунато, я вважав його справжнім чарівником. Завдяки тренеру мені не бракувало впевненості в собі, навіть у найбільш кепських ситуаціях. Якось я мав поважні клопоти з меніском і ледве ходив. Я поскаржився Маріо на дикий біль: "Босе, сьогодні не зможу грати. Мене мучить праве коліно, думаю, що з меніском не все гаразд". Проте тренер швидко поставив мене на ноги: "Панчо, якщо ти кажеш про праве коліно, то тоді з тобою все гаразд. Адже меніск ти маєш лише в лівому. Повір мені, не забувай, що я маю диплом медика". Фортунато вмів переконувати. Я не лише зіграв у тому поєдинку, а й забив".
У 1939 році Панчо більше не міг терпіти жахливий біль. "Коли я вирішив завершити кар’єру, мені виповнилось лише 29. Той сезон був одним суцільним кошмаром. Одразу після матчу моє коліно дуже сильно набрякало, я мусив відновлюватися протягом цілого тижня. Я не міг тренуватися, адже будь-який новий контакт із коліном міг мати фатальні наслідки. Мені змащували його курячим жиром. Лише ці "ліки" допомагали коліну. І якщо все було гаразд, то я міг грати в неділю. Проте так не могло продовжуватися вічно. Я вирішив нарешті послухати маму, яка переконувала мене поставити хрест на футболі: "Я не можу більше дивитися, як ти страждаєш. Благаю тебе, розпрощайся нарешті з тим клятим футболом".
У 1933 році Франсіско з 34 голами став найкращим бомбардиром аргентинської першості, а в 1934-му та 1935-му здобував чемпіонський титул. Проте Варальйо найбільше цінував зовсім не трофеї.
"Ми мали те, що я називаю справжнім спортивним духом. У тому, щоб бути членом команди, партнером, товаришем, крився глибокий сенс. Я не можу зрозуміти, чому зараз настільки часто б’ють суперника по ногах, звідки береться та неймовірна напруга під час кожного ігрового епізоду, коли подають кутові чи виконують штрафні удари. На жаль, це зовсім інший футбол, який мені абсолютно не подобається. Ви кажете, що ми грали стоячи, але не все так просто. Мені видається, що сучасні футболісти забагато бігають і навіть не мають часу подумати. У 1930-х, 1940-х роках кожна команда мала на озброєнні вісьмох чи дев’ятьох фантастичних дриблерів, а тепер двоє чи троє за щастя. Колись ми грали у справжній футбол й техніка, креативність, IQ цінувалися набагато більше, аніж хаос та метушня".