"Футбол 24" пропонує другу частину резонансної розмови із заслуженим тренером України, який у 1985-87 роках очолював збірну Сирії і ледь не вивів її на чемпіонат світу у Мексиці.
П'ять довгих і нестерпно кривавих років триває війна у Сирії. Попри бомбардування і жахливі кадри, які щодня надходять із сплюндрованої країни, там продовжують грати у футбол. А національна збірна Сирії опинилася серед 12 найкращих команд Азії, які продовжать боротьбу за 4 прямі путівки на чемпіонат світу-2018 у Росії.
Валерій Яремченко добре знає можливості сирійських футболістів, а також їх менталітет. На початку своєї тренерської кар’єри він наважився спробувати щастя закордоном і не прогадав. «У Сирії жилося, як у Бога за пазухою», - пригадує Валерій Іванович. Зараз у це важко повірити.
*******
У Сирію я потрапив із «Шахтаря», де працював тренером. «Гірників» у той час очолював Віктор Носов, а я займався «дублем». Команда у мене була непогана, навіть хороша. Але я спілкувався з Носовим і розумів, що він не бачить перспективи у своїй роботі в Донецьку. Не хочу вдаватися в суть, тому що чоловіка вже з нами немає… Тож я зателефонував В’ячеславу Колоскову, який займав посаду у спорткомітеті СРСР. Кажу: «Я молодий, можу попрацювати». Ніяких хабарів за сприяння нікому не давав. Минуло близько півроку, мені зателефонували і попросили привезти документи. Незабаром я вже пакував валізи у Сирію.
Це була епоха Радянського Союзу, для якого Сирія виступала базою. На Голанських висотах розташовувалося багато військових, ціла колонія. Думаю, більше 10 тисяч. Вони контролювали увесь Близький Схід. Адже хто закріпився на Голанських висотах, той має під контролем величезну територію. Згодом Союз розпався, але війська у Сирії залишилися. Вони вкоренилися там! Перебувають вже близько 30 років. Там є ким зараз воювати, я вас прошу… Коли у Сирії розпочалася війна, я став прокручувати у пам’яті спогади про ті часи. Там завжди існував величезний арсенал, стояли ракети.
Був такий баскетболіст ЦСКА Станіслав Єрьомін. Невисоко зросту, але грав за збірну Союзу. Після закінчення кар’єри він переїхав працювати у Сирію. Так ось Єрьомін мешкав безпосередньо на території військової колонії. До слова, у той час в Сирії працювали близько 50 радянських тренерів – із Прибалтики, із Узбекистану. У Латакії проводилися Середземноморські ігри.
Сирію потрібно роздивлятися зсередини, за один день її не осягнеш. Туди я летів взимку разом із сім’єю. Приземляємося в аеропорту, дивимося в ілюмінатор, а там одна глина навколо. Донька аж розплакалася (Сміється).
На фото: Дамаск
Виявилося, що у Сирії не тільки глина і пісок. У Дамаску багато будинків, над якими працювали італійські архітектори. А як там увечері пахне жасмин! Я навіть близько не зможу передати всієї краси, там потрібно бути і це бачити. Зараз усе руйнується. І я знаю причину: російські війська звідти не вивели! Понад 30 років солдати і їх керівництво були із СРСР та Росії. Це як в Україні: російських військ немає? А, проте, вони є.
Там варто було пожити, пізнати людей. У Сирії дуже добрі люди, вони ввічливо до мене ставилися. Коли сирійці бачать, що людина повністю віддається своїй роботі, не чинить нічого злого, то оцінюють це відповідно. Моїй сім’ї там було дуже добре. Після Радянського Союзу у Сирії жилося, як у Бога за пазухою.
Будинок, в якому ми проживали, розташовувався поруч із американським посольством. Вони знали, що я тренер збірної Сирії. Кожного разу чемно віталися зі мною.
У Сирії я швидко навчився арабської мови. Вона досить простенька, я все розумів на тренуваннях. Президент сирійської федерації Фарук Бузо був ще й президентом азійської федерації. Збірна Сирії постійно подорожувала, адже він організовував нам поїздки на спаринги. Країни брали на себе наші збори. Адже Сирія – бідна, а футбол потребує відповідної підготовки. Таким чином ми готувалися до чемпіонату світу у Мексиці. Сирія виграла свою групу на Мундіаль, залишалося лише перемогти у стиках з Іраком. Вдома ми зіграли внічию (0:0), але у матчі-відповіді програли (1:3).
У протистоянні з Іраком мої футболісти злякалися, «перегоріли». А в грі нашого суперника проглядалося більше дисципліни. Ірак тоді воював, тому у команді більше порядку було. А в нас… Араби – у них з дисципліною, м’яко кажучи, не все у нормі.
Рівень сирійських футболістів? У них був поганий чемпіонат. А у футболістів - своєрідна арабська психологія. Вони не вдосконалюють свої таланти. Серед них багато технічних і перспективних гравців, але коли наставав час тренуватися – була біда. Підопічні знали, коли у мене в міжігровому циклі є серйозні навантаження, на третій день після вихідного, і їх спеціально пропускали. Вони не люблять напружено і наполегливо працювати. Кувейт, Саудівська Аравія – там все зробили і побудували англійці. В арабському світі – не лише у Сирії – одна спільна психологія.
З футболістами я розмовляв по-арабськи, тому порозуміння між нами було прекрасне – вони мені усе розповідали. Їхали ми якось з Алеппо і хлопці мені кажуть: «Там у вас вибухнула бомба». А це сталася катастрофа на Чорнобильській АЕС. Я три дні ходив у посольство, де транслювалося радянське телебачення. «Що там вибухнуло?» А з мене сміються: «Вже увесь світ знає, що вибухнув Чорнобиль, і тільки ви не в курсі».
Вболівальники у Сирії такі ж, як і у нас. Футбол там люблять. Скільки приходило на ігри? Ну, стадіон у Дамаску вміщував 60 тисяч. На матчі з Іраком була повна чаша. Рядові ж ігри відвідували по 5, 6, 7 тисяч.
Батько Башара Асада – Хафез - мав великий вплив у своїй країні. Сирійці його дуже серйозно підтримували. Своїми рішеннями він умів зберігати на цій території мир. Не дозволяв розгорітися конфлікту між сунітами і шиїтами, тримав віжки у власних руках. СРСР активно йому допомагав, вкладав мільярди доларів у цю країну. Тож зрозуміло, що Сирія завжди вбачала у росіянах помічників.
На фото: Хафез Асад і Фідель Кастро
Болить мене серце за Сирію. Багато друзів там залишилося. Я дуже давно не був у Сирії. Дружина якось їздила у Пальміру, а зараз там розбомбили все… Місто було збудоване ще до нашої ери! Його знайшли у пісках і розкопали.
У сирійців та українців спільне горе і спільне його джерело. Уже весь світ про це знає. Тільки в Росії ніхто не знає. Мені телефонували друзі з Росії, а я їм кажу: «Не дзвоніть більше». Вони ж там повністю вже очманіли. Кажу: «Нам від вас нічого не треба. Ми ж не просимо у вас гроші. Відчепіться від нас! Скільки можна?» Більше восьми тисяч людей вже вбили. Це багато, дуже багато жертв…
Олег Бабій, Футбол 24