Володимир Войтюк – про П'єра Паоло Пазоліні, італійського письменника, сценариста і режисера. Його жахливе вбивство залишається нерозкритим вже понад 40 років.
Після обіду я завжди грав у футбол… Я міг бігати 6-7 годин поспіль і це, безсумнівно, були найкращі миті в моєму житті. Коли я про це згадую, то на очі завжди навертаються сльози.
П’єр Паоло Пазоліні.
2 листопада 1975 року Альфреда Принчипесса навідалась на свою земельну ділянку в Остії (пляж неподалік від Риму): "Ми приїжджали туди щонеділі та працювали разом, будуючи літню хатинку. Раптом я побачила, що перед будинком щось лежить. Я подумала, що це сміття, і сказала сину: "Ось бачиш, ці сучі діти накидали якогось лайна неподалік від нашого будинку". Коли я підійшла, щоб прибрати той мотлох, то зрозуміла, що це зовсім не сміття, а тіло чоловіка. Його голова була розбита. Все волосся було в крові. Він лежав обличчям вниз та був одягнений в якесь дрантя. Я попросила чоловіка розвернутися та одразу їхати в поліцію".
Судмедексперти з’ясували, що у жертви були вирвані вуха, роздушене серце, розбита щелепа та зламані 10 ребер. До того ж, по ньому кілька разів проїхав автомобіль. Одна жінка, яка мешкала поряд з місцем трагедії, згадувала: "Як він кричав у ту ніч! Мама, мама, мене вбивають!"
Голова загиблого нагадувала криваве місиво: "Кров із ран буквально фонтанувала та текла струменем. Надпотужний удар ногою в калитку спричинив внутрішню кровотечу", – додали спеціалісти. Фатальним для чоловіка став розрив серця, який трапився внаслідок наїзду на нього автомобіля "Альфа Ромео". Через кілька годин тіло ідентифікували. Загиблим був ексцентричний режисер П’єр Паоло Пазоліні. Смерть митця й досі залишається однією із головних нерозкритих таємниць Італії XX століття. Найбільш достовірною виглядає версія, згідно з якою Пазоліні вбили кілька підлітків. За злою іронією долі, саме цих агресивних юнаків описав П’єр Паоло в своєму першому романі "Шпана". Фінал життя режисера робить ще більш трагічним те, що генія, який не уявляв своє життя без футболу, вбили на футбольному полі.
Незважаючи на те, що П’єр Паоло Пазоліні став всесвітньо відомим, як режисер та письменник, його першим коханням була саме Гра. Коли в італійця запитали, ким би він хотів стати, якби не існувало кіно та літератури, той мовив: "Відповідь на це питання – однозначна, хорошим футболістом. Після літератури та сексу футбол приносив мені найбільше задоволення в житті". Пазоліні дав чимало інтерв’ю, де розповідав про своє захоплення грою та згадував дворові баталії в хмарах куряви і безкінечні матчі на околицях Вічного міста. У перших повістях майстра також знайшлося місце для футболу.
Пазоліні вирізнявся атлетичною тілобудовою та геркулесовою силою. Він ніколи не марнував нагоди побігати у футбол. Гра була його великим захопленням, пристрасною розвагою та відпочинком. Коли П’єр Паоло розповідав про футбол, він аж світився, наче дитина. Пазоліні завжди намагався викроїти кілька хвилин для улюбленого хобі. Він грав усюди та з усіма: на зйомках з учасниками, з хлопцями зі свого кварталу. Режисер віддавав футболу всього себе. Він завжди грав азартно, пристрасно та агресивно. І ненавидів покидати поле на щиті. Один з учасників тих протистоянь згадував: "Коли П’єр Паоло жив тут, ми усі знали його, він був одним з нас. Пазоліні робив все те саме, що й ми. Він приходив на футбольне поле й не лише грав з нами, а й вивчав нас".
"У 1930-х Болонья домінувала в Італії: Б’яваті, Сансоне, Регуццоні, Андреоло (справжній король поля), Марчезе, Федулло, Паготто. Я ніколи не бачив вишуканіших комбінацій, аніж ті, які плели Б’яваті та Сансоне. Це були незабутні недільні вечори на стадіоні", – згадував маестро. У 1963-му Пазоліні, запеклий фанат Болоньї, взяв кілька інтерв’ю в гравців "россоблу" для свого документального фільму "Розмови про кохання", в якому майстер зробив акцент на сексуальних традиціях в Італії. Футболісти не надто йшли на контакт і намагалися тримати язика за зубами. Якщо ж вони й розповідали про це, то їхні відповіді складалися лише з кількох слів.
Попри те, що гравці не мали бажання розмовляти на пікантну тему, П’єр Паоло був захоплений можливістю перекинутися кількома словами зі своїм ідолом, капітаном Болоньї, Джакомо Бульгареллі. Друг режисера, Серджіо Чітті згадував: "Пазоліні сяяв від щастя. Мабуть, він би менше тішився, якби зустрів Ісуса". Згодом П’єр Паоло запропонував Бульгареллі зіграти роль в "Кентерберійських оповідках", одному зі своїх найекстравагантніших фільмів. Але капітан не захотів світити власним задом (і не лише ним) перед всією Італією, тож одразу відмовився. За словами режисера, це було одне з найбільших розчарувань в його житті.
Пазоліні писав про футбол у дуже оригінальному стилі. На думку італійця, дриблінг – це поезія, а найкращі дриблери у світі – бразильці – водночас є й найвидатнішими поетами футболу. Класичне італійське катеначо П’єр Паоло називав прозою, щоправда, їй також притаманна нотка поезії, яка проявляється в контратаці. "У фіналі чемпіонату світу 1970 року наша проза була бита бразильською поезією". Італієць навіть називав футбол унікальною системою знаків та мовою, шифрами котрої є гравці, а фанати на стадіоні – це своєрідні дешифратори, що розгадують усі коди.
"Бульгареллі грає футбол у прозі, я б назвав його прозаїком-реалістом; а ось Ріва дарує глядачам футбол у віршах, він справжній поет-реаліст. Корсо ж, хоча грає футбол у віршах, але його важко назвати поетом-реалістом, він занадто екстравагантний і я б охрестив його "poеte maudit" ("проклятий поет", так Поль Верлен називав своїх знедолених та невизнаних побратимів по перу). Рівера також надає перевагу прозі, але я б охарактеризував її, як прозу з поетичним ухилом. Маццола ж пише на футбольному полі так, що я б взяв його на роботу в Corriere della Sera. Якщо порівнювати Сандро з Джанні, він набагато більш поетичний, аніж Рівера. Маццола часто перериває свою прозу та видає кілька чарівних віршів. Культурні та історичні причини стали головними факторами того, що на Апеннінах сформувався футбол, заснований на реалістичній та естетичній прозі. Вони ж стали чинниками того, що в Латинській Америці живуть геніальні футбольні поети.
У прозі також є суто поетичні моменти – голи. Кожен забитий м’яч – це завжди спалах фантазії, яка підриває стандартний код. Тоді по трибунах немов пробігає електричний розряд. Він завжди шокує фанатів, недарма кажуть, що гол – це маленьке диво. Найкращого бомбардира сезону Серії А можна назвати найгеніальнішим поетом року. Результативний футбол, у якому забивається безліч м’ячів, є найпоетичнішим. Мрія кожного гравця, яку, звісно ж, розділяють й фанати, промчати з центра поля, обвести всіх суперників та забити гол. Важко уявити щось більш сакральне у футболі. Такі голи в історії можна порахувати на пальцях однієї руки. Й в цьому немає нічого дивного, адже не кожного дня народжуються божественні рядки", – пише Пазоліні. Щоправда, в ті часи ніхто не сприймав усерйоз ці дослідження дивака. Просто П’єр Паоло народився занадто швидко. Тоді суспільство ще не було готове до аналізу футболу крізь призму семіотики, соціології, культури та історії.
У 1966-му маестро організував команду з акторів, режисерів та співаків. Цей колектив мандрував Апеннінами й часто збирав на трибунах навіть більше тіфозі, ніж матчі Серії А. Одними з лідерів тієї команди були Нінетто Даволі та Франко Чітті, які стали зірками завдяки фільмам Пазоліні. Згодом актори зізнавалися, що якби не П’єр Паоло, то вони б стали черговими жертвами італійських нетрів. У березні 1975 року Пазоліні працював над своїм останнім фільмом "Сало, або 120 днів Содому", похмурим, суперечливим шедевром, в якому домінував брутальний секс. Неподалік від місця зйомок, у Пармі, творив ще один італійський геній Бернардо Бертолуччі. Колись він починав свою кар’єру, як асистент дебютного фільму Пазоліні "Аккатоне". Бернардо в 1975-му працював в Емілії-Романьї над "Двадцятим сторіччям". 16 березня команди Пазоліні та Бертолуччі зійшлися у футбольному двобої. Тоді в Пармі було досить прохолодно. Погода підкреслювала напружені взаємини між обома режисерами.
Ідею матчу подала Лаура Бетті, одна з улюблених актрис Пазоліні. Вона сподівалася, що гра допоможе розтопити кригу між геніями. Коли Бетті розповіла про свою ідею митцям, ті одразу погодились. Головним стимулом для участі в поєдинку став зовсім не кубок. Пазоліні ніколи не марнував нагоди зіграти чергову партію, а Бертолуччі мріяв про вендету. Він хотів помститися вчителю за критику. У 1972 році Пазоліні в Corriere della Sera розгромив скандальне полотно Бернардо "Останнє танго в Парижі". Коли ж фільм заборонила цензура, П’єр Паоло просто вмив руки та не сказав жодного слова на захист колеги.
Найскандальнішим епізодом стрічки стала відверта сцена з маслом, де герой Марлона Брандо використав масло в якості лубриканта. Початково масла не було в сценарії. Марія Шнайдер, героїню якої ґвалтували в "Танго", зізналася в інтерв’ю The Guardian, що режисер не попередив її про масло, щоб добитися від неї справжньої реакції (насправді, Бертолуччі, мабуть, боявся, що актриса пошле його під три чорти). "Я почувалася приниженою і, чесно кажучи, навіть зґвалтованою. На щастя, якщо тут можна й говорити про щастя, ми обійшлися лише одним дублем. Відтоді я більше не їм масла, дивитися на нього не можу".
До речі, сцена зґвалтування стала першою у великому непорнографічному кіно сценою анального сексу. Ця роль принесла чимало проблем Марії. Їй почали пропонувати лише ролі аналогічного плану. У 1974-му Шнайдер зізналася, що вона бісексуалка. Через рік Марія відмовилася від ролі Друзілли в порнофантазії Тінто Браса "Калігула" та зумисне загриміла до психіатричної клініки, щоб не розлучатися зі своєю коханкою Джоан Таунсенд. Потім почалися проблеми з алкоголем та наркотиками і Шнайдер вже лежала в божевільні зовсім не з власної волі. Бертолуччі спершу запропонував їй одну з головних ролей в "Двадцятому сторіччі", але Марія знову зірвалася, тому Бернардо довелося шукати заміну. Зрештою Шнайдер вдалося злізти з голки і в 1992 році актриса знялася в культовому фільмі Сиріла Коллара "Дикі ночі".
Але повернемось до наших героїв. Нові фільми митців розділяла прірва. "Сало" розповідав про людську жорстокість та жахливі тортури, котрим могла б позаздрити навіть середньовічна інквізиція. А Бертолуччі в "XX сторіччі" оспівував утопію та емансипацію. Один із гравців дав лаконічну характеристику обом стрічкам: "Перший про пролетарів, а другий про багатіїв у капелюхах". Цю різницю між принцами та злидарями підкреслювало й те, що Бертолуччі на післяматчевому бенкеті пригощав Пазоліні елітним шампанським "Дом Периньйон". Форма також суттєво відрізнялася. "Сало" виступало в кольорах Болоньї, а команду "ХХ сторіччя" вирядила художниця з костюмів Джитт Магріні – на бузковому тлі виділялася назва фільму, а гетри сяяли всіма кольорами веселки.
Бертолуччі та Ko ґрунтовно підійшли до поєдинку. Поспостерігавши за тренуваннями суперників, гравці "ХХ сторіччя" зрозуміли, що їм світить розгром, тож за кілька днів до матчу Бернардо вийшов на трансферний ринок. Він взяв на роботу двох молодих "реквізиторів". Насправді новачки виступали в дублі Парми, яка тоді грала в Серії В. Є версія, що одним з цих легіонерів був сам Карло Анчелотті. Режисер фільму про легендарний матч Алессандро Шиллітані розповідав, що тренер Бертолуччі напередодні поєдинку дав своїм підопічним вказівку полювати на Пазоліні. "Без нього вони не матимуть жодного шансу", – стверджував Бернардо.
Бертолуччі і Пазоліні
Поєдинок між "Сало" та "ХХ сторіччям" став останнім у житті режисера. Бертолуччі недарма побоювався П’єра Паоло. На старті матчу капітан Пазоліні організував дві атаки, які завершилися голами у ворота підопічних Бернардо. Однак після того, як двадцятники підкували П’єра Паоло, "Сало" втратило свою гостроту. Тоді своє вагоме слово сказали підставні легіонери. "Двадцяте сторіччя" впевнено перемогло 5:2. Бертолуччі стверджував, що вікторія над Пазоліні стала для нього найкращим подарунком на день народження (тоді метр святкував своє 35-річчя).
Gazzetta di Parma написала про ще одну секретну зброю команди Бернардо: "Бертолуччі перемагає Пазоліні 5:2 завдяки психоделічній формі. П’єр Паоло бідкався, що сіро-буро-малинова амуніція суперників заважала йому грати". Вечір закінчився святковою вечерею на березі Парми. На жаль, матч не допоміг закопати сокиру війни. Пазоліні не пробачив Бертолуччі фокус із легіонерами. "Це був один із найгірших епізодів у житті П’єра Паоло. Він не любив згадувати те протистояння", – розповідав один із гравців "Сало"…
Коли в листопаді 1975 року тіло Пазоліні лежало в труні, напередодні поховання, Серджіо Чітті взяв футболку Болоньї та прив’язав її рукави до ручок домовини. Це був найкращий останній подарунок для режисера, який вважав футбол "останнім священним ритуалом нашого часу".