Відверте інтерв’ю "Футбол 24" із півзахисником Сергієм Погодіним, який у 80-90-х роках виступав за київське "Динамо", московський "Спартак", донецький "Шахтар", а також іспанську "Меріду".
Ним зацікавилося київське "Динамо", яке на той момент було чинним володарем Кубка кубків. Він мав неприємну розмову із Лобановським – вона запам’яталася на все життя. У "Шахтарі" грав поруч із феноменальним Сергієм Щербаковим, а потім на власні очі бачив футбол у виконанні молодого Ромаріо. Взяв участь в історичному, першому матчі збірної України, який припав… на його День народження. Зрештою, поїхав у Прімеру, де, отримавши два "гірчичники", продовжив матч.
Сергій Погодін просто приречений на інтерес від журналістів. Проте останніми роками його прізвище зникло з інформаційного простору. Дзвінок журналіста "Футбол 24" віднайшов Сергія Анатолійовича у спортзалі. У свої 48 років він активно займається власною фізичною формою: "Навіть зараз спроможний грати у чемпіонаті міста або області. Почуваюся прекрасно!"
"Продовжую жити в Донецьку"
– Сергію Анатолійовичу, де ви зараз і чим займаєтеся? Давненько про вас нічого не чутно…
– До 2014 року я займався філіалом "Шахтаря" у Донецьку. Він розташовувався на Смолянці. Коли почалася війна, ми перейшли на "Донбас Арену" – працювали у гуманітарному штабі. Я там трудився до кінця 2016-го. Разом із тренерським штабом філіалу видавали допомогу, працювали на конвеєрі – хто де, словом. Зараз, в принципі, сиджу без роботи. То дітей піду потреную, то у футбол пограю. Конкретної роботи немає. Я – вільний агент (Усміхається).
– У спогади часто вдаєтеся? Який епізод кар’єри згадується найчастіше?
– Багато чого пригадую, звичайно. Особливо, коли з друзями зустрічаюся, коли застілля, то згадуємо різні приколи і футбольні моменти.
– Ви родом із Рубіжного, що на Луганщині. Коли там були крайнього разу? Чи сильно постраждало це місто від обстрілів?
– Чесно кажучи, давненько там не бував. У мене в Рубіжному сестра залишилася і батьки поховані. Намагаюся по 2-3 рази на рік туди приїхати. Раніше бував частіше. Сів у машину і через 2 години ти вже в Рубіжному. Зараз же дорога займає 10-12 годин. Продовжую жити в Донецьку, хоча зараз виїхав до друзів. Сидимо у спортзалі, займаємося.
"Гуляли з Гамулою. Який інститут?"
– За "Зорю" ви дебютували, коли вам не виповнилося ще й 17 років. Пам’ятаєте той день?
– У 1983 році мене запросили у Ворошиловградську школу-інтернат спортивного профілю. Там я навчався у Дабіжі Вадима Дмитровича до 1985 року. І от у тому році (на жаль, не пам’ятаю точної дати) дебютував за "Зорю". А за дублюючий склад я дебютував роком раніше – тоді у Першій лізі СРСР також існував турнір для дублерів. Хвилювався, звісно. "Зоря" в ті часи була титулованим клубом – чемпіон СРСР, як-не-як. Ще застав у команді таких людей як Куксов, Колесников, Малишенко. І тут я прийшов – пацан 17-ти років. Ми приїжджали на клубну базу і я ходив туди-сюди, бо не знав, куди себе подіти.
– Поруч із вами перші кроки у дорослому футболі робили Сергій Юран і Тімерлан Гусейнов…
– Ще був голкіпер Олег Суслов. Він, Гусейнов і я жили разом в одній кімнаті. Юран був від нас на один рік молодший. А також – Олег Волотьок, 1967 року народження. Всього нас було п’ятеро молодих.
– Яким було дозвілля у тодішньої молоді? Режим порушували часто?
– Так, режим порушували – скажу чесно. І по дівчатах ходили, і випивали. Не можу сказати, що ми були прямо-таки святими.
– Ігоря Гамулу ще застали у команді?
– Ні, не застав. Познайомився із ним у 1988-му, коли приїжджав у Ворошиловград здавати сесію в інституті. Оселився в готелі, де в той час жив Ігор Гамула. Це хороша, велика людина. Мені було дуже приємно з ним познайомитись. Зізнаюся: в інститут я так ні разу і не потрапив.
– Чому?
– Я там був днів десять. Так ні разу не дійшов до інституту. Чому не дійшов? З Ігорем гуляли, якщо чесно (Сміється). Він мене взяв під опіку – про інститут не могло бути й мови.
– Про вас писали, що, окрім півзахисту, можете зіграти на будь-якій позиції в обороні. Звідки такий талант?
– Можливо, уважно придивлявся, як грають відомі майстри, і запам’ятовував, аналізував, робив висновки. А, може, це від природи. Точної відповіді у мене немає. Дуже імпонувало, як грають Заваров, Буряк. Рівнявся на них.
"Запитав Лобановського: "Я що, у школі?"
– З якими думками переходили у київське "Динамо"? Все-таки ще й року не минуло, як ця команда здобула Кубок кубків-1986, на кожній позиції грали легенди…
– Вперше я приїхав у Київ 7 грудня, коли "Динамо" грало із московськими одноклубниками за чемпіонський титул. Сидів на трибуні "Республіканського" і переглядав цей матч. Звичайно, дуже хвилювався, коли переходив у "Динамо". Але не мав виходу – потрібно було йти в армію. Раніше не існувало такого "хочу – не хочу". Батьківщина сказала – треба служити.
Але, зрештою, мені хотілося побувати в "Динамо" незалежно від того – буду я грати, чи ні. І нехай я за ці три роки дуже мало зіграв за першу команду, але за "дубль", який тренував Віктор Колотов, менше 25 матчів за сезон не проводив. Плюс – дуже часто тренувався разом із основним складом, від чого була велика користь. Уявляєте, що означає тренуватися разом із Блохіним?
– Приблизно. Яким тренером був Віктор Колотов?
– Колотов – це, перш за все, людина від Бога. Він був, як батько рідний. Разом із нами виходив на тренування, рухався, бігав, підказував безпосередньо під час тренувального процесу. За людськими якостями у тренерському штабі "Динамо" рівних йому тоді не було.
На фото: Віктор Колотов (другий праворуч) із своєю родиною
Лобановський був жорстким. Основний і молодіжний склади він тримав на дистанції. Ми були для нього віддаленими, з нами спілкувався дуже нечасто. Чи приходив на матчі "дубля"? Коли ми грали в Києві, приїжджала вся команда. Це була така традиція. Після матчу поверталися на базу. Той із молодих, хто потрапляє під основу, їде разом з ними.
– І все ж у вас, напевно, була розмова віч-на-віч із Лобановським…
– Не пам’ятаю з якого приводу, але Лобановський викликав мене перед тренуванням. Заходжу, починається діалог. Лобановський запитує: "Хто у тебе батьки?" Відповідаю: "Прості робітники. Працюють на заводі". "То нехай батько приїде". Я засміявся і запитав: "Я що, у школі?" Він скипів: "Все, пішов геть!"
Спускаюся на тренування. Колотов оголосив завдання, а потім каже: "Сергію, ти не в групі. Будеш займатися індивідуально". Очевидно, упродовж 10 хвилин, які минули, Лобановський вже встиг про все розповісти. "Йди і проси вибачення", – радить мені Колотов. Як зараз пам’ятаю: йду в бутсах по паркету, цокочу. "Васильовичу, пробачте!" Відповідає: "Іди. Потім це все…" Наступного дня я вже тренувався у групі.
– Хто з гравців того "Динамо" справив на вас найбільше враження своїм талантом?
– Мені дуже подобалося, як на полі думає Заваров. Він міг бачити і читати гру на три ходи вперед.
"У "Шахтарі" також порушували режим"
– Після "Динамо" ви опинилися у "Шахтарі", який очолював Валерій Яремченко. Кілька слів про нього…
– Валерій Іванович – прямий чоловік. Він не буде говорити про гравця десь за спиною. Яремченко міг усе сказати прямо в обличчя, не соромлячись. Якщо ти виконував роботу добре – він казав, що добре. Якщо ти робив її погано – то чув відповідні претензії. Мені такі люди дуже імпонують. Чимось нагадує мені Колотова. Яремченко також для мене був, як батько. Він запросив у команду і багато для мене зробив у футбольному житті. За це йому величезне спасибі.
– У той період розпочинав яскраву, проте дуже коротку кар’єру Сергій Щербаков. Яким футболістом він був?
– У той час він був, можливо, найсильнішим молодим футболістом СРСР серед тих, які грали під нападниками. Якби не ця страшна трагедія, його чекало б величезне майбутнє. Я з Сергієм тісно спілкувався. Ми з ним разом їздили закордон. Як то кажуть, жили в одному домі, тільки в різних під’їздах.
– А зараз підтримуєте відносини?
– Ми дуже давно не бачилися. І навіть не зідзвонювалися. Часто бачу його батька. Він приїжджає на стадіон. Спілкуємося. Я завжди через батька передаю Сергієві привіт. А так, щоб конкретно… Можливо, це пов’язано із теперішньою ситуацією. Ми трішки загубилися.
На фото: Сергій Щербаков в оточенні Жорже Кадете і юної зірки "Спортінга" Луїша Фігу
– Як ви пережили розвал союзного футболу і перехід до незалежного чемпіонату? Відчутно вдарило по кишені?
– Та по всьому вдарило – і по кишені, і по самій грі. Багато футболістів роз’їхалося по закордонах. Коли ми приймали команди у Донецьку, то на "Дніпро" ще могли люди прийти. Коли ж приїжджали відверто слабкі суперники – на трибунах було по 3-4 тисячі, а може й менше. Для порівняння: у 1991 році, коли ми розпочали новий сезон, на стадіон приходило по 40 тисяч. Можете собі уявити, наскільки впав рівень чемпіонату.
– У "Шахтарі" також по кілька місяців затримували зарплату?
– Заборгованості виникали, але незначні. Бувало таке, що нам зарплату видавали телевізорами, холодильниками, килимами, швейними машинками і навіть автомобілями. Валюти як такої не було – гривня лише з’являлася.
– Сергій Танасюк, захисник "Карпат" 90-х, пригадував, що вони випивали після кожного матчу. "Гірників" від сірої реальності також тягнуло на алкоголь?
– Це було і в "Шахтарі" – я не буду лукавити. По-моєму, таке явище підкосило всі команди. Та й зараз – не рідкість. Ніхто нікого не змушував – це відбувалося за бажанням. Але порушення режиму було.
– Колишнього президента "Шахтаря" Брагіна ще пам’ятаєте?
– У "Шахтар" я повернувся зі "Спартака" і зіграв один сезон 1994/95. Бачив Брагіна лише кілька разів, особисто ми не були знайомі. У "Шахтарі" якраз почали налагоджуватися справи, ретельно виплачувалися зарплати, словом – було непогано. Ми Кубок України виграли. А потім я поїхав у "Меріду". Про вбивство дізнався в Іспанії з місцевого телебачення. Пережив справжній шок – це ж у моєму місті, у моїй команді. Спершу навіть подумав, що це якась помилка журналістів.
– Ви зіграли один матч за збірну України, зате який! Прем’єрний поєдинок в історії нашої національної команди + ви у той день святкували своє 24-річчя…
– Не пригадую, чи команда виходила на розминку. Але коли ми прийшли на сніданок і гравці розсілися за столами, Віктор Банніков, президент ФФУ, урочисто вручив мені дерев’яну вазу. Було дуже приємно. Увечері, після матчу, відсвяткували мій День народження і дебют збірної. Спочатку – у ресторані після вечері, потім – хто як.
"Заїхали на стадіон, а там Ромаріо, Куман"
– Як потрапили у голландську "Роду"?
– Ми із Щербаковим поїхали у Голландію на перегляд. Його взяли у ПСВ, а мене – в "Роду". Але незабаром Сергій змінив Голландію на Португалію, тому що Боббі Робсон, який його запрошував в Ейндховен, очолив лісабонський "Спортінг".
– У Голландії відчули культурний шок? Європа, все-таки…
– Та я взагалі був у шоці! Я бував закордоном і раніше, але коли зіткнувся із середовищем у Голландії, то, чесно кажучи, думав, що помру там. Голландці – холодні люди, мені серед них довелося важко. Взимку я приїхав у "Шахтар". Перед тим мав розмову із Яремченком, і Валерій Іванович мені сказав: "Серьога, повертайся".
– Хто вас підтримував у Голландії?
– У мене був перекладач – чоловік років сорока. Його батьки залишилися у Голландії після війни. З ним я спілкувався найбільше. А так – ні з ким. Потренувались – і роз’їхались. Я дуже багато часу проводив на стадіоні сам. Або грав у більярд, а вже потім повертався додому.
– Марихуану спробували?
– Та ні, ви що. Я навіть звичайних цигарок ніколи в житті не курив.
– Ромаріо, Давідс, ван дер Саар. Кого з тодішніх зірок чемпіонату Голландії бачили вживу?
– Пам’ятаю, привезли ми Щербакова у ПСВ. Заїхали на стадіон, там тренування – Ромаріо, Ервін Куман. Бразилець тоді був молодий, але його талант вже помітно вирізнявся на фоні команди.
– Після "Роди" – "Спартак", з яким ви стали чемпіоном Росії. У чому була сила тієї команди Романцева?
– Коли розпався Союз, всі найкращі гравці перебралися у "Спартак". На той час у Москві зібралася фактично збірна СРСР. Я, звісно, за "Спартак" зіграв зовсім мало, у мене виникли проблеми зі здоров’ям, тож змушений був лікуватися. Але вважаю себе щасливою людиною, бо мені вдалося потрапити в ту команду Романцева. Я багато чого навчився і почерпнув.
Варто сказати, що тим футболістам, які грали у київському "Динамо" або "Зорі", важко було звикнути до спартаківського футболу. Українські команди завжди багато бігали. У "Спартаку" такого не було. Команда зібралася у січні і зразу вилетіла в Німеччину грати спаринги.
– Незадовго до смерті Артем Безродний в інтерв’ю для "Футбол 24" описував Олега Романцева, як людину із екстрасенсорними здібностями. Ви щось таке помічали за наставником "Спартака"?
– Романцев – людина від Бога. Коли ми виходили на тренування, у нас був квадрат 4 на 4. Олег Іванович завжди грав нейтрального. Його бачення, думка, підказка – такі люди народжуються вкрай рідко. Про особливі здібності Романцева Безродний сказав правильно.
– Онопко, Черчесов, Бесчастних… З ким потоваришували у Москві?
– Я багатьох добре знав – туди ж перебралися хлопці з України. Наприклад, з Онопком я мешкав в одній кімнаті на базі. З Іллею Цимбаларем чудово ладнали. А ще ж був Юра Нікіфоров. З Андрієм П’ятницьким свого часу грали в "молодіжці".
"У перерві мене замінили – тренер усе зрозумів"
– "Меріда" – особлива сторінка вашої біографії. Все-таки – Прімера! Чи не було вам в Іспанії так самотньо, як у Голландії?
– В Іспанії мені було дуже комфортно. Насамперед через те, що поруч був товариш – Ніколай Пісарєв. Та й у фізичному плані почувався неймовірно. Був готовий рвати і метати. Не знаю, чому так сталося, але в грудні нам довелося розлучитись. Він поїхав у Німеччину, а я – в Ізраїль.
– Розкажіть, чому вас не прогнали з поля за два "гірчичники" у матчі з "Тенеріфе"?
– Першу жовту картку я отримав за грубий прийом. За що було друге попередження – вже не пам’ятаю. Після цього суддя мене не вилучив і я дограв перший тайм. Чому так сталося – не розумію. А вже у перерві мене замінили. Тренер, напевно, усе зрозумів. От уявіть моє здивування: рефері мені показує другу жовту і після цього не виймає червоної! Іспанської мови я не знав. Можливо, у них тоді такі правила були (Усміхається). Але, принаймні, ніхто мені не наказав покинути поле – ні арбітр, ні партнери, ні суперники.
– Усього ви зіграли за "Меріду" 3 матчі, забили 1 гол. Опишіть взяття воріт "Реал Сосьєдада".
– Подача кутового. Після зрізки м’яч опинився у мене. Я пробив з лівої ноги – рикошет – м’яч влітає у дальній кут. Красенем цей гол не назвеш. Певною мірою він випадковий.
– Як вам жилося в Іспанії?
– Мені подобалося. Клуб створив комфортні умови. У мене був окремий двоповерховий будинок, як і в Пісарєва. На першому поверсі – кухня і зал, на другому – спальні. Коля жив за містом. Я – у межах міста, тому що мав на руках однорічну дитину. Близькість стадіону, магазинів була мені необхідною.
– Після країн Західної Європи у "Хапоель" із Тель-Авіва ви, напевно, їхали, наче додому…
– Так, я в Ізраїль поїхав із задоволенням. Головний плюс – велика кількість російськомовних людей у цій країні. Нарешті я отримав спілкування, якого мені не вистачало. Коли виступаєш закордоном – це дуже важливо. Після кожного матчу "Хапоеля" ми зустрічалися з друзями, відпочивали, ходили кудись. А перед матчами у суботу відвідували церкву. Помолилися і роз’їхалися по своїх містах, бо увечері – футбол. Благо, Ізраїль – країна невелика. Дістатися до будь-якого міста можна за короткий проміжок часу.
– Де ви найкраще заробляли, якщо підсумовувати кар’єру?
– Тут навіть думати нічого – в Ізраїлі.
"У Донецьку ностальгія за "Шахтарем"
– Закінчували ви у запорізькому "Торпедо" і "Зорі". А потім була 5-річна пауза…
– З 2001 по 2003 роки я навчався у Москві – Вища школа тренерів. Потім повернувся в Україну і продовжив грати у футбол – нехай і не на високому рівні. Спочатку чемпіонат області, а потім донецький "Титан" з’явився, який грав у Другій лізі.
– Ви виходили на поле навіть у 39 років. Чи довго наводили лад із фізичною формою?
– А мені не потрібно було наводити. Повірте, я завжди був у порядку. Постійно тренуюся. Навіть зараз ще спроможний грати у чемпіонаті міста або області. Рухаюся і почуваюсь прекрасно. До війни чемпіонат Донецької області був на дуже високому рівні. Усі це чудово знають. Мені завжди хотілося грати, бо я знав, що більше такого у житті не буде ніколи. Я, можливо, багато втратив у тренерському і фінансовому плані. Але не шкодую про це.
– Є сподівання, що повернетеся до тренерської роботи?
– Звичайно, дуже б цього хотілося. Я сподіваюся, що невдовзі ситуація в нашому футболі почне змінюватися на краще. Не може це тривати вічно. Думаю, все буде добре.
– Наскільки відчутна у Донецьку ностальгія за "Шахтарем"?
– Сильна ностальгія. Звичайно, що людям бракує футболу. Коли людина бачила хороше, а зараз футболу немає, – то це важко. Дуже важко. Раніше була Ліга чемпіонів, а зараз стадіон просто стоїть. Ех, згадую, скільки людей ходило туди на матчі. Ностальгія – 100 відсотків.