Інтерв’ю "Футбол 24" зі знаменитим письменником, блогером та мандрівником, учасником російсько-української війни.
Мабуть, ви переглядали у YouTube його інтерв’ю, відеоблоги чи ролики прямо з фронту. Або ж читали книгу "Сліди на дорозі", яка вже стала справжнім бестселером. Так чи інакше, небагато знайдеться таких, хто б не знав, не чув про Валерія Ананьєва. Людина-легенда. При цьому, йому лише 27!
Справжнє прізвище Валерія – Маркус. У 2014-16 роках він настільки насолив сепарам і окупантам на Донбасі, що на деякий час довелося взяти псевдонім – щоб убезпечити своїх родичів. Чи знаходилося місце для футболу на передовій? Хто із футбольних зірок користувався повагою серед наших вояків? Як сам Валерій ставиться до "футбольних колаборантів"? Відповіді – в інтерв’ю "Футбол 24".
"Зідан ще мало в*бав Матерацці"
– Хто читав вашу книгу "Сліди на дорозі", той знає, що у вас було непросте дитинство. Чи знаходилося у ньому місце для футболу?
– Десь до 9 класу я дуже сильно захоплювався футболом. Навіть ходив на футбольні тренування. Виступали у місті, а в дворі грали з хлопцями у "квадрат". Але з появою у моєму житті боксу, у футбол став грати менше. Потім була армія. Після армії бігав із м’ячем, можливо, лише двічі.
У школі я дійсно фанатів від футболу. Знав багато команд. Але при цьому мені ніколи не було цікаво дивитися футбол по телевізору. Чесно кажучи, досі не викупаю цього приколу – дивитися, як грає хтось інший (Усміхається). Ще можу зрозуміти перегляд матчу на стадіоні. Допускаю, що вся ця енергетика і весь кайф – у самому двіжі.
Іноді замислювався: може, зі мною щось не так? Прямо сидів і змушував себе дивитися футбол. Але єдине, що мене насправді захопило, – це чемпіонат світу-2006. Коли Зідан вдарив Матерацці. Пам’ятаю серію пенальті у фіналі, французи одну зі спроб не реалізували, Італія виграла титул.
– Ви засуджували чи виправдовували Зідана за його вчинок?
– Слухайте, я з Первомайська. Як я можу когось засуджувати за удар? (Усміхається) Я з міста, де прояв сили – завжди у пошані. По-друге, я ж також людина. Одразу з’явилися чутки, за що він вдарив Матерацці. Італієць смикнув Зідана за футболку, той каже: "Я тобі цю футболку дам після матчу". Матерацці у відповідь образив його сестру. Тож, з огляду на це, ще мало в*бав (Сміється).
– На якій позиції ви грали?
– У захисті. Я був тоді молодим, у команді грали хлопці старші і вищі за мене, у них більше досвіду. Це – в команді нашої вулиці. А у себе в школі я грав на рівні з найкращими, тож бігав у нападі. Це все відносно і несерйозно, іноді й на воротах міг постояти.
– За Динамо чи Шахтар вболівали?
– Я ж кажу: оці всі клуби, перегляд футболу, всілякі навколофутбольні процеси – ніколи цього не розумів. Мені подобалося дивитись на окремих футболістів. Пригадую, на телефоні мені хтось скинув відос – нарізку гри Пеле. Бл*дь, це мистецтво! Ти дивишся його рухи – це наче танець, неймовірно красиво. На ЧС-2006 виступав Роналдінью, як же він "мотався"! Очевидно, що в цьому списку почесне місце посідає і Марадона.
– Далі – бокс, потім "учебка" в навчальному центрі "Десна". У цій військовій частині існувала можливість переглянути бодай найважливіші матчі збірної України?
– Ні. "Учебка" – це місце, де часу немає ні на що і ніколи. У будь-який вільний час всі одразу спали. Сидячи, стоячи, лежачи. В "учебці" було трохи не до того.
– Ви, мабуть, бачили культовий фільм Стенлі Кубрика "Full Metal Jacket". Чи багато спільного між "Десною" і реаліями тодішньої морської піхоти США?
– Це абсолютно різні речі. Там стрес – контрольований. В українській армії – неконтрольований, бо всім на все пох*р. Там – контрольований хаос, контрольовано вводять в кризу, а людина в будь-який момент може звалити. Натомість в українській системі цей хаос спонтанний і ніким не контрольований. Тому що так склалося історично.
Наслідки часто бувають набагато гіршими. У фільмі Кубрика хлопець застрелився у туалеті. А в "Десні", якщо не помиляюся, навіть за Радянського Союзу була найбільша кількість самогубств. Та й у незалежній Україні там люди також вбивалися. "Десна" того періоду – це найгірше, найважче, що було в моєму житті.
– Поки ви перебували там, Україна приймала Євро-2012. До вас у "Десну" хоча б якась інформація про свято футболу проникала?
– Я про це почув у 2018-му, коли їхав трасою, яку будували у той період. "Це дорога, яку спорудили у 2011-му до чемпіонату Європи". Я такий: "Поня-я-ятно".
"Це мій єдиний периферійний зв’язок із паном Зозулею"
– Один із найлегендарніших кадрів перших і найгарячіших років війни – наші вояки перепасовують м’яч під час привалу на фоні колони військової техніки. Сильний момент?
– Звичайно. Вся суть цього фото – в контрасті. На контраст люди завжди звертають увагу. Це цікаво.
– На фронті ви ставали свідком схожих епізодів?
– На фронті завжди, коли була можливість, люди намагалися займатись тим, чим займалися у цивільному житті. Хтось – єдиноборствами, хтось качався, хтось грав у футбол, а хтось засмагав. Я, наприклад, одного разу так засмагав у червні, що у мене жопа згоріла. Мав трухани трохи спущені, лежав на бетонній плиті, заснув. Жопа боліла так, що потім три дні сідати не міг.
Там постійно це відбувається, коли є можливість. Війна – це не робота, на яку ти прийшов зранку і увечері пішов. Війна – це теж життя. І люди там живуть. Хтось слухає у навушниках класичну музику, у перервах між якимись подіями. Хтось собі дружину знаходить серед місцевих. Війна – це частина життя тих людей, які там були. Там багато таких ситуацій. Просто момент, про який ви запитували, гарно потрапив у кадр.
– Дуже багато ультрас українських клубів пройшли крізь бойові дії, не всі повернулися додому. Ви знайомі з кимось із них?
– За весь час війни я жодного разу не перетинався з добровольчими батальйонами.
– Хто з українських футболістів чи тренерів користувався серед вояків повагою?
– Боюся, що в контексті війни мені про футбол узагалі сказати нічого. Можливо, хлопці й перемовлялися стосовно футбольних подій чи матчів, але оскільки на той момент це мене мало цікавило, я ці розмови навіть не запам’ятовував.
– Чому запитую… Тренер Мирон Маркевич і футболіст Роман Зозуля надали українській армії посильну матеріальну і моральну підтримку, особисто їздили на Донбас.
– Про них знаю, чув під час війни у контексті волонтерства. До нас не доїжджали, але вони ж не можуть допомогти абсолютно всім.
Я був знайомий із чуваком, який передавав волонтерку від Зозулі. Одного разу цей чувак передав мені футбольні шкарпетки. Не пригадую, чи це були гетри, але точно – з високим підйомом. Я тоді вперше в житті одягнув на ноги такі якісні, круті, щільні, м’які шкарпетки. Коли звільнився з армії, ходив у них на тренування. Але якось повісив на балконі сушитися, був сильний вітер і їх здуло.
– Але спогад залишився.
– Так. Це мій єдиний периферійний зв’язок із паном Зозулею (Усміхається).
"Спорт "внє політікі"? Це абсурд!"
– Наші футболісти досі підписують контракти із російськими клубами. Таких безпринципних заробітчан – не один і не двоє. Їх – десятки на рік. Як ви до цього ставитеся?
– Їм просто пох*й. І мені на них пох*й. Навколо нас – мільйони людей, які щодня роблять якісь ганебні вчинки з точки зору шкоди для суспільства у довгостроковій перспективі. Хтось краде на заводі алюміній, хтось – мідь із трансформатора. Це також шкода, просто різного формату і менш публічно. Таких жлобів навколо – купа. Чому це повинно дивувати? Ми живемо в такій парадигмі.
Знову ж таки, мова йде про великі гроші. Усі ці артисти, спортсмени… Мені досить кумедно спостерігати, як люди щоразу публічно обурюються, обговорюють такі от події, наче це якась новина. Просто прошарок цих персонажів мислить ось так, інакше. Тобі платять мільйони доларів, ти молодий, ти в душі не шариш ці політичні події. Тож публічно відгороджуєшся. Бо усвідомивши, що відбувається, будеш змушений взяти на себе відповідальність і відмовитись від грошей та можливостей. А це – важко. Набагато легше підсвідомо абстрагуватися від усіх цих речей і говорити дічь типу "творчість внє політікі", "спорт внє політікі". Це абсурд!
Як щось може бути "внє політікі"? Нічого не може бути "внє політікі". Це частина нашого життя в суспільстві. Це все політика. Політика в кожній нашій дії, кожному нашому слові. Тим паче, коли перетинаються культури і національні інтереси. Коли людина однієї нації їде в іншу країну, а надто – якщо ця країна є агресором. Це тим більше є політикою. Ти ж амбасадор країни. Як це може бути поза політикою? Ніяк.
Навіть якщо не ти артикулюватимеш, це зроблять інші. "Ваші артісти у нас виступают. Вот відітє, ми же одін народ". Часто, коли заявляють про "внє політікі", це намагаються видати за якусь позицію. Насправді ж це спроба не мати позиції. Спроба захистити своє право не мати позиції. Бо їм просто пох*й.
Але якби у них хоча б вистачало сміливості заявити: "Чуваки, мені пох*й". Тоді вони викликали б у мене повагу. Я поважаю чесних людей. А якщо людина робить поганий чи навіть хороший вчинок ("це все для вас, мені не треба"), і я розумію, що вона бреше, ставлюся до цього скептично. Головне – бути чесним, не йти на угоду зі совістю.
– Кажете, вам кумедно спостерігати, як суспільство обурюється…
– Я не кажу, що не треба реагувати. Я кажу про формат цієї реакції. Люди дивуються – я ось це маю на увазі. А реагувати потрібно. Більше того – реагувати на рівні держави. Це має бути систематично. Це має бути прописано, наприклад, у законі про сепаратизм, колабораціонізм, або у забороні співпраці із Росією.
Натомість люди пишуть пости… З одного боку я радий, що ці теми взагалі обговорюються. Але, з іншого боку, я б так не робив, бо мені це нецікаво. Я втомився від цього. (Після паузи) Словом, мені дивно, що люди дивуються, але добре, що вони піднімають кіпіш навколо цього.
– Що має статися, аби ваш інтерес до футболу знову відновився?
– Мені здається, цей етап у своєму житті я вже пройшов.