"Суркіси – це минуле, яке гальмує Динамо". Вахтанг Кіпіані – про Блохіна на батьківських зборах і "Бей-бей москалей"

4 жовтня 17:00 19999 Читать на русском
"Суркіси – це минуле, яке гальмує Динамо". Вахтанг Кіпіані – про Блохіна на батьківських зборах і "Бей-бей москалей"
Вахтанг Кіпіані / Фото з відкритих джерел

Інтерв’ю "Футбол 24" із знаменитим українським журналістом, публіцистом та істориком, якому усе життя доводиться відповідати на запитання "Давід Кіпіані вам хто?".

"Я – профан у футболі, який усе пропустив крім Мессі і Шевченка", – усміхається самокритичний Вахтанг Кіпіані, вмощуючись для тривалої розмови. У його житті і справді була затяжна пауза, коли спорт практично не цікавив.

Зате у 80-х Вахтанг обожнював київське та тбіліське Динамо, відвідав сотні матчів і вів абсолютно унікальну футбольну статистику. Зрештою, залишатися байдужим до футболу, маючи таке прізвище – Кіпіані – просто нереально.

"Давід Кіпіані вам хто?"

– Ви народилися у Тбілісі. Чи була у вашому житті романтика дворового футболу – м’яч від ранку до вечора, розбиті коліна?

– Так, все це було. Футбол був найпопулярнішим видом спорту і єдиною доступною розвагою для більшості дітей. Але це відбувалося не у Тбілісі, а на Північному Кавказі – у Новоросійську, де я мешкав. Невеликий майданчик неподалік будинку. Ми постійно грали, у мене навіть є фотографія із тих часів. Оскільки Давід Кіпіані виступав під 10-м номером, мама мені замовила через трафарет 20-й номер – "двічі 10-й" (Усміхається).

Я ходив у дитячу школу новоросійського Цементу – це був клуб, який виступав у Другій радянській лізі. Потім ми переїхали до Києва і я перейшов у команду Дарницького шовкового комбінату – вона мала статус підготовки для "дубля" Динамо. Надовго там не затримався. Очевидно, у мене не було особливого таланту. Як іронічно сказав мій дядько, "прізвище дискредитувати легко" (Сміється). Я зайнявся біологією, поринув у неї з головою, але продовжував грати у футбол до закінчення школи. Це була найпопулярніша гра у класі, ми втікали з уроків, щоб побігати на майданчику.

кіпіані

– Ровесники заздрили, що у вас таке намолене футбольне прізвище?

– Я б не сказав, що хтось сильно заздрив. Але прізвище "Кіпіані" постійно було на слуху, тож траплялося, що новий вчитель або знайомий запитували: "Давід Кіпіані вам хто?" Це запитання звучить дотепер, хоча й рідше, від чоловіків середнього і старшого віку. Заходиш в офіс чи бізнес-центр, називаєш своє прізвище і чуєш: "Вибачте за таке запитання, але Давід Кіпіані вам хто?" Зараз відповідаю: "Син" (Усміхається).

Інтерес до прізвища існував завжди, бо Давід Кіпіані був великим футболістом. Тож це накладало на мене додаткові моральні зобов’язання, хоча й не позначилося на якості моєї гри у футбол.

– Коли вам було 10 років, тбіліське Динамо здобуло Кубок кубків, обігравши у фіналі східнонімецький Карл Цейс…

– Я бачив цей матч. У нас тоді зламався телевізор, тож я побіг до сусідки, яка мешкала поверхом нижче, і попросився на перегляд. Вона була вірменського походження, мала прізвище Аракелян. На щастя, зараз цей матч виклали на YouTube, тож можна у будь-який момент передивитися і оживити спогади. Я так, у принципі, іноді переглядаю навіть ті матчі, яких раніше не бачив, підбірки голів і всілякі речі, які не мав змоги відстежувати системно.

Дюссельдорфська лезгінка. "Динамо" і Кубок кубків-1981

Звичайно, у той момент тріумф тбіліського Динамо – це було велике щастя. Я залишався прихильником цього клубу до кінця свого вболівання. Був добре обізнаний, ходив на усі матчі у Грузії (коли приїжджав до батька), а також у деяких містах, куди приїжджали вони. Так само вболівав за київське Динамо, адже мешкав у Києві. Мав абонементи на домашні ігри, бував на матчах упродовж багатьох років, а це – сотні поєдинків. Але до розпаду Радянського Союзу Динамо (Тбілісі) залишалося для мене головною командою.

"Заходячи до метро, хтось зарядив "Бей-бей москалей"

– Атмосфера на тбіліській арені, напевно, кардинально відрізнялася від багатьох інших стадіонів Союзу, де вболівальники зазвичай поводилися доволі спокійно?

– Грузини набагато емоційніші, ніж, скажімо, українці. Я ніколи не бував на стадіонах Арарата або Нефтчі, тому мені немає з чим порівняти, якщо ми говоримо про радянську епоху. Але вболівання у Тбілісі дійсно мало дуже емоційну складову.

На футбол я ходив разом із батьком. Він – не дуже темпераментна людина, за грузинськими мірками – норвежець (Усміхається). Але на стадіоні тато вболівав, як і всі. Коли хтось із гравців помилявся, у батька, хоч він і розмовляє грузинською, пролітало російською: "Недоразумение".

Загалом на трибунах панувала дуже тепла атмосфера. Якщо команда суперників достойно грала проти Динамо, не пригадую, щоб були якісь образливі вигуки на її адресу. Коли сидів на київському стадіоні, у Миколаєві або Москві, то у напрямку опонентів завжди летіли матюки. У виконанні тбілісців я матюків не пам’ятаю.

динамо

Динамо Тбілісі (1981 рік)

Пригадую свій перший похід на стадіон – у шість чи сім років. До того дивився матчі лише по телевізору. Сиджу і очікую: коли ж нарешті говоритиме коментатор (Усміхається). Лише потім зрозумів, що потрібно самому дивитися на поле і робити висновки. Це були 5 хвилин шоку для мене.

До певного моменту футбол залишався для мене головною насолодою. Я ставився до нього системно: колекціонував програмки, вів детальну статистику багато років. Чівадзе, Кіпіані, Шенгелія, Челебадзе… Я, звичайно, багато чого забув, бо вже давно про це навіть не думаю, але то була команда моєї молодості.

– Наприкінці 1982-го Динамо втратило одну з головних зірок. Віталій Дараселія, автор переможного голу у фіналі Кубка кубків, зірвався із гірського серпантину на своєму автомобілі. Пригадуєте трагедію?

– Я тоді перебував за межами Грузії, тому не бачив цього масового багатотисячного похорону Дараселії. Але, звичайно, розпитував батька. Це була національна трагедія для грузинів. Футбол у ті часи (зараз вже ні) виступав частиною національної ідеї. Як перемога у фіналі Кубка СРСР-1969 була для Карпат перемогою над усім світом. Або звитяга чеської хокейної збірної над Радянським Союзом – як своєрідний реванш за 1968 рік.

Тож для Грузії футбол був боротьбою за ідентичність. І якщо гості – київська чи московська команди – показували достойну гру, трибуни це відзначали, аплодуючи. І свистіли своїм або чужим "костоломам", які грубо діяли проти суперника. На трибунах панував "фейр-плей". Пригадую, коли "спартаківець" Бубнов жорстко зносив опонента, йому кричали: "Что ж ти делаешь?! Парню судьбу сломаешь!"

У Києві, після якогось матчу із Спартаком чи московським Динамо, ми йшли з Республіканського до станції метро "Хрещатик". Перша половина 80-х. Заходячи до метрополітену, хтось зарядив "Бей-бей москалей". Увесь натовп підхопив, зокрема і я. Хоча тоді це було для мене якоюсь абстракцією.

– Давід Кіпіані. Ще одна трагічна загибель легенди того зіркового тбіліського Динамо. І знову – за кермом…

– Я про це знаю трохи більше, хоча й не вельми ознайомлений із його тренерською роботою в Шиннику та інших командах. У Грузії до Кіпіані було дуже поважне ставлення. Інтелігентний футболіст і порядна людина. Коли хтось із грузинів знайомиться зі мною, неодноразово доводилося чути: "Ви знаєте, у вас дуже добре прізвище". Я це відчуваю, хоча у мене достойні предки і без футболіста Кіпіані. Його загибель стала великою трагедією для багатьох.

кіпіані

Давід Кіпіані

Коли у нас тільки з’явився інтернет, я зробив персональний сайт kipiani.org. Там були чотири розділи: мої статті про дисидентів, про політику, про різні країни. Четвертий розділ присвячувався Давіду Кіпіані. Це приблизно співпало із його смертю (у 2001 році, – Футбол 24). Там було практично все – передрук інтерв’ю Давіда, його фотографії… Тоді багато хто вважав, що він – мій батько. На жаль, до наших днів цей сайт не зберігся, і навіть скрінів немає.

– У юності ви ретельно вели футбольну статистику. Розкажіть про це детальніше…

– Кожного тижня я купував журнал "Футбол-Хоккей". Це було дуже затребуване видання. Кіоскерка біля нашого дому отримувала лише 2-3 примірники. Тож замість 50 копійок я платив 1 рубль, на який вона мені давала ще якісь чеські чи польські комуністичні газети та журнали, які ніхто не купував і які потім одразу летіли в смітник.

"Швойницького відгамселили бандити – ребра пробили легені". Він має автографи Ді Марії та Клюйверта і пише про Карпати

"Футбол-Хоккей" цілу сторінку відводив під футбольну статистику, яку вів Костянтин Єсєнін – син поета Сергія Єсєніна та актриси Зінаїди Райх, вбитої сталінським режимом у 1939 році. Він був найвидатнішим футбольним статистиком Союзу, займався цим близько 50 років. Своєрідний "гугл" радянської навколофутбольної спільноти. Єсєнін започаткував традицію підраховувати голи, матчі і таке інше. Клуб Георгія Федотова – це ж його дітище.

Робив він це до певного моменту, а я продовжив його справу. Вів статистику по багатьох клубах, записував показники у спеціальних гросбухах, які у мене зберігаються досі. Робота над футбольними цифрами приносила мені величезну втіху.

До речі, я вів статистику голів головою – в СРСР цього не робив ніхто. У мене був рейтинг найкращих бомбардирів "другого поверху". Навіть зараз, коли є YouTube, я сумніваюся, що хтось таке робить по чемпіонату України.

"Море людей на похороні Метра – так ховали Чорновола, Стуса"

– Чівадзе і Дзодзуашвілі, легенди тбіліського Динамо 70-80-х, сказали класну фразу: "Ми були Радістю народу – як Гаррінча". Чому, починаючи з 90-х, грузинський футбол перебуває у занепаді?

– Мені пригадується радянський анекдот тих часів. Після перемоги у Кубку кубків політбюро ЦК компартії Грузії ухвалило рішення прийняти усіх футболістів команди у партію. Кіпіані, як найавторитетніший у колективі, заходить у партком першим. Там його запитують: "Кто такой Ленин?" – "Отец родной". Давіда одразу прийняли в партію. Він виходить і каже: "Я – комуніст". Шенгелія, наступний у черзі, цікавиться: "Що запитували?" – "Кто такой Ленин? Отец родной", – відповідає Кіпіані. Шенгелія заходить. "Кто такой Ленин?" – "Родной отец Кипиани" (Сміється).

Анекдотів про них розповідали багато. Усі жарти доброзичливі, бо вони дійсно були Радістю народу – частиною національної ідеї. Перемоги і навіть поразки дуже об’єднували грузинів.

Тепер – по суті. У Союзі футбол був системою, яка відтворювалася. Працювали дитячі школи, які знаходили і виховували нові таланти. У той час дітвора не мала інтернету, а по телевізору майже не було кіно, натомість навколо – безліч майданчиків для футболу. Інтерес до цього виду спорту підігрівали трансляції матчів – зокрема і з чемпіонату світу. Це дуже надихало.

кіпіані

А потім система дала збій. Розваг стало більше. Молодь побачила, що окрім футболу можна піти в бізнес. Союз розвалився, Грузія пережила страшні часи наприкінці 80-х – на початку 90-х. Радянське насильство, вбивства людей у центрі Тбілісі, боротьба за Незалежність, від’єднання від чемпіонату СРСР.

Очевидно, що як і в більшості пострадянських країн, це було послабленням провідних футбольних клубів. Політично я цей процес, безумовно, підтримував, але по факту, коли ти грав зі Спартаком, ЦСКА, Жальгірісом, Нефтчі, Динамо Тбілісі – командами різних традицій і стилів – це давало глядацький інтерес. Натомість тепер доводилося грати проти Ниви (Тернопіль), Нафтовика (Охтирка)...

У Грузії, до всього, ще й була війна, яка вдарила по економіці. До речі, я нещодавно навідався у Тбілісі, де зустрів знайомого, який при мені телефонував до знаменитого екс-футболіста тбіліського Динамо Григорія Цаави. Той воював у лавах грузинської армії в часи боротьби за Абхазію. Грузії було дуже боляче у той час – вона припинила існувати, як єдина держава. Економіки – в принципі не було, безпеки – в принципі не було. За рівнем життя Грузія стала якоюсь африканською 5-розрядною країною.

"Коли я запитав про "Шахтар", у Януковича загорілися очі". Як знімати футбол, тиснути руку Ніксону і полювати на Саддама Хусейна

Усі нормальні футболісти виїхали за кордон. У тернопільській Ниві виступав цілий грузинський десант. А тим часом у Грузії не було ні світла, ні газу, могли пограбувати і навіть вбити. Мільйон людей виїхав в Україну, Росію, Грецію, куди завгодно – на заробітки. Грузинський футбол став жертвою життєвих обставин. Грузія була вільною, але бідною. Вийти на більш-менш нормальний рівень життя вдалося тільки з приходом Саакашвілі до влади. У Грузії футбол закінчився. І, знаєте, коли зараз туди приїжджаю, навіть не виникало бажання піти на стадіон. Починаючи із середини 90-х, я жодного разу не був на футболі у Грузії. Соромно зізнатись…

– А в Україні?

– Ходив на матчі до початку 2000-х. У 1981-89 роках, коли мешкав у Києві, важко відшукати домашній матч, на якому мене не було. Причому ходив як на основний склад Динамо, так і на "дубль". Сотні матчів!

У 1989-му переїхав на навчання у Миколаїв. За інерцією ще 2-3 роки відвідував домашні матчі місцевого Суднобудівника. Зіркою трибун був чоловік, який на початку поєдинку "єрихонською трубою" (дуже сильним голосом) волав: "Корабелы-ы-ы!!!" Тобто, не свисток судді означав початок гри, а ось цей вигук, який нагадував гудок корабля.

Потім, у 1993-95 роках, це вже був практично "дворовий" футбол. Інтересу він викликав все менше, а справ у мене з'являлося все більше. Розпочав журналістську діяльність. Багато їздив. Футбол програв моїм іншим, актуальнішим захопленням.

Наприкінці 90-х я знову "увімкнувся". Почав дивитися матчі збірної, єврокубки. І з великим здивуванням виявив, що є такий футболіст Шевченко. Прогавив його етап становлення – він вже був зіркою. Захопливе видовище – бачити Реброва, Шевченка і всю цю генерацію пізнього Лобановського.

кіпіані

– На жаль, Метру було відміряно небагато часу…

– Я тоді вже влаштувався на ТСН. Коли помер Валерій Васильович, працював над основним випуском новин. Пригадую, як прийшов Саша Шилко, один із наших провідних політичних журналістів, і сказав, що хоче зробити про це сюжет. Хоча на ТСН була спортивна редакція – Євген Зінченко, Марічка Падалко, Сергій Полховський, Сергій Долбілов…

"У бразильців я асоціювався з Динамо". Дмитро Комаров був фанатом, мав автограф Шеви і плакав за Лобановським

Шилко таки зробив чудовий матеріал, і коли я у верстці поставив його на друге місце, а на перше – сюжет про якісь події у парламенті, Саша так на мене подивився, мовляв, "ти при своєму розумі?", що я все усвідомив без слів і переставив вище. Коли переглянув відео і усвідомив масштаб, зрозумів, чому він на мене так подивився. Море людей – так ховали Чорновола, Стуса. Це була дійсно національна трагедія.

"Приходжу на батьківські збори, а там – Блохін"

– Пропустивши практично ціле десятиліття, ви знову зацікавились футболом. Наскільки він встиг змінитися упродовж цього періоду?

– Безумовно, футбол став набагато швидшим і якіснішим. Навіть коли дивишся, як грали переможці Кубка кубків, – наскільки ж це повільно…

– Зате як віртуозно!

– Так, зараз побільшало силових моментів. Колись, звісно, також були різні команди – хтось брав "фізикою", хтось – технікою. Грузини завжди були слабкими в плані фізичних кондицій, але вони могли показати маленьке футбольне диво – такі собі бразильці Радянського Союзу. Технічним був Хорен Оганесян із Арарата. Я не вболівав за вірменську команду, але цей футболіст викликав у мене повагу. Нещодавно переглядав відеофрагменти його ігор.

"Лужний виконав підкат – я порвав ахілл". Найкращий футболіст Вірменії XX століття – про карколомну кар'єру

Позаяк у своїх статях і книгах часто розповідаю про Литву, цікавлюсь цією країною, пригадав вільнюський Жальгіріс. Знову ж таки поліз в інтернет, переглянув ретро і побачив на екрані те, що мене завжди смішило. Жальгіріс приймав московське Торпедо. У литовців усі закінчення на "ас", і коли гол забив росіянин Сергій Агашков, вони подали його "Агашковас". Був такий Ширінбеков – "Ширінбековас" (Усміхається). Це нормально з точки зору литовської мови, але мене дуже веселило.

– Кого ви більше шануєте – Роналду чи Мессі?

– Якщо запитання вимагає простої відповіді, то, скоріше, Мессі. На емоційному рівні більше, ніж на футбольному. Мені простіше відповісти, кого я любив у радянському футболі. Крім Кіпіані моїм улюбленим футболістом був Леонід Буряк. Ми особисто не знайомі. Я не знаю, який він у реальному житті. Але Буряк викликав у мене величезну повагу.

Я мріяв познайомитися із Блохіним. І доля подарувала дуже смішний епізод. У мене – троє дітей. Вчилися в одній маленькій школі. Там були діти Порошенка, олігарха Жеваго – потім їх позабирали. І от якось мій середущий син Іларіон розповів, що у нього є подруга Аня Плохіна. Що ж, круто.

Приходжу на батьківські збори, і виявляється, що на цих зборах сидить Олег Володимирович Блохін, "Аня Плохіна" – його донька (Усміхається). Коли збори закінчилися, підходжу до нього: "Олег Володимирович, ви можете сфотографуватися з моїм сином?" Блохін із фірмовими "ужимками" обличчя, мовляв, як ви мене задовбали, зупинився, став біля дитини і я зробив знімок.

"Його прізвище – Кіпіані", – кажу Блохіну, думаючи, що це викличе хоч якусь реакцію. Це не викликало жодної реакції. При цьому у своїй книзі "Гол, який я не забив", Олег Володимирович писав, що його улюбленим партнером у Динамо був Буряк, а у збірній – Кіпіані. Єдине, що запитав: "Ну в футбол хоть играет?" (Усміхається). І пішов своєю фірмовою ходою.

кіпіані

– Розчарувала вас легенда?

– Зовсім ні. Я розумію, що його дістали всі ці фанати. Вибачте, навіть зі мною роблять селфі. А з ним – у 1000 разів більше. З пошаною ставлюся до Блохіна, бо він був великим футболістом. І голи, які він не забив, я також пам'ятаю. Бачив із трибун, як промахувався із 2-3 метрів. До своїх трьохсот голів міг додати стільки ж. Йому свистіли і кричали: "Блоха, опять не забил!" А тепер розумію: дякувати Богу, що моєму поколінню пощастило бачити таких футболістів. На моїй совісті є навіть один реально злочинний епізод, коли я заради футболу ризикував життям людини.

– Як цікаво! Розповідайте!

– У 1983-му народився мій брат Влад. Мама мене залишила вдома. У цей вечір Динамо грало на Республіканському. Я мав абонемент, куплений на початку сезону, у сектор за так званими "бесарабськими воротами". Матч транслюють, але мене такий варіант не влаштовує. Тоді ще не було памперсів, а братові – 9-10 місяців, "грудничок".

Пеленаю його і на руках везу до стадіону. Зараз я усвідомлюю, який це був ідіотизм. Мене з цим пакуночком на руках… пропускають! Зрозуміло, що немовля пісяє – двічі або тричі під час матчу я його перепеленав на секторі. Гра закінчилася о 20:45, додому ми потрапили о 21:30. За той час мама збожеволіла: де ми ходимо? Тим паче, візочок залишився вдома. Тепер я такого навіть уявити собі не можу. На щастя, тоді все обійшлося – не було літаючих стільців і фаєрів.

– Отримали від мами на горіхи?

– Ні. Вона повчала: "Наступного разу думай головою".

"Вчинок Тимощука – найгіршого штибу колабораціонізм"

– Є така заяложена фраза "Футбол вне политики". Як ви до неї ставитеся?

– Футбол є політикою. Через футбол, як ви знаєте, навіть відбувалися війни. Якщо футбол – "вне политики", то нам не потрібно було розпускати радянський чемпіонат. Об’єктивно він був сильнішим від чемпіонату Литви, України чи Росії, я вже мовчу про Казахстан та Азербайджан. Політика є важливою у становленні національної держави і вимагала такої жертви.

Коли зараз футбол маскується під "вне политики", бо потрібно виправдати слабкодухість або своє бажання заробити грошей у газпромівському Зеніті, як у випадку з Тимощуком, це огидно. Я вважаю, що це – найгіршого штибу колабораціонізм. Людина, яка колись вплітала у коси синьо-жовті стрічки, для мене просто припинила існувати. Можливо, він – непоганий футболіст і у збірній України якийсь рядок йому буде відведено (це не від мене залежить), але поваги – нема.

"Проти Тимощука відкрили дві кримінальні справи". В екс-капітана збірної України – великі проблеми із законом

Є речі, які робити не можна. Їхати у Росію, щоб грати у футбол в час війни, можна лише тоді, коли ти хочеш стати росіянином. Нема питань. Але їхати у Росію і вдавати, що ти українець, – це стати частиною ворожої команди. Бо перемога Зеніта – це перемога Росії. Перемога Росії на будь-якому фронті – інформаційному, спортивному, на Євробаченні – це перемога, яка нас убиває.

Тут навіть не про політику, тут – про виживання. Адже чим сильніша Росія, тим слабша Україна, Грузія, Латвія або Молдова. Тобто, будь-яка країна, яка фізично, збройно, дипломатично не настільки потужна, як Росія. І посилювати її суто через те, що ти хочеш заробити кілька мільйонів доларів, – це не викликає жодних емоцій, окрім негативних.

– Олег Лужний з вами солідарний: "Поїхав грати у Росію – назад можеш не повертатися"

– Лужний правий, якби це стосувалося не тільки футболістів. Як бути з тими, хто з Бережан чи Бродів їде зараз на заробітки у Москву, працює собі, потім повертається сюди? Яка різниця між муляром із Західної України чи будівельником із Закарпаття і футболістом московського Спартака? На мій погляд – ніякої. Якщо б державна політика була у цьому питанні, але її немає, бо у суспільстві нема консенсусу.

Голодуючі Поволжя-3: повний список українців, які виступають у чемпіонаті Росії прямо зараз – є нові обличчя

Наприклад, в Ізраїлі важко уявити, що футболіст може поїхати у клуб із Рамалли або якоїсь арабської території, а потім спокійно повернутися у Хайфу чи Єрусалим. Це не пройде – ні з безпекових, ні з етичних, ні з яких інших міркувань. У нас це проходить. Вони залишаються "рукопожатними". Україна така, яка вона є. Але я б не хотів, щоб такі люди поверталися. Хочете бути з Росією – будьте, але не треба потім розповідати, як ви любите Україну.

кіпіані

– Ваше ставлення до ультрас? Здавалося – "бандити-хулігани", але коли розпочалася війна, вони одними з перших стали на захист України…

– Складне запитання. Я пам’ятаю ще ту епоху, коли ультрасами були дядьки, які ходили на всі матчі і дивились футбол. Вони не стояли спинами до поля, щоб скандувати гасла, де футбол є лише тлом. Вони не ходили для шоу у фанатському секторі. Це були люди середнього і старшого віку, а не підлітки. Молодь елементарно не мала грошей, щоб їздити у Львів, не кажучи вже про Москву.

Українські ультрас сформувалися у період, коли я вже не ходив на футбол. Але, звичайно, дещо знаю. Коли в час війни переважна більшість ультрас оголосили перемир’я і пішли на фронт, то, по-перше, це зробили не всі ультрас, а, по-друге, це зробили не тільки ультрас. Тому я не бачу в цьому унікального феномену.

Пішли підприємці, лікарі, студенти, пластуни – різні категорії українського народу. Багато хто не пішов із поважної причини, але працював на оборону і на перемогу. Мені приємно, що молодь із ультрас-руху виступила за Україну. Але це не знімає питання щодо зігування на трибунах, вивішування банерів із фашистською чи нацистською символікою, кидання бананів у темношкірих футболістів тощо.

– Ваш давній опонент Віктор Медведчук вже не одне десятиліття так чи інакше причетний до київського Динамо. Це кидає тінь на історію легендарного клубу?

– Я знаю, що багато моїх знайомих поступово відійшли від Динамо, припинили вболівати за команду і якось себе із нею пов'язувати. Чому? Вони зробили це через Суркісів. Я вже давно не читаю футбольних форумів, але навіть колись вистачало негативу на їхню адресу: "Суркіси вбивають клуб".

Медведчук на фоні Стуса – мізерна фігура, – Кіпіані

Вважаю, що Медведчук із Суркісом – це токсичні люди, які, маючи можливість утримати український футбол на високому рівні, доклалися до його стагнації. Вони не є бізнесменами високого польоту. Вони – "політичні і бізнесові мародери". Вони – не Біли Гейтси. На дивних штуках заробляли свої статки, дивно їх вкладали, дивно призначали головних тренерів, дивно продавали футболістів. Ця історія триває.

Не знаю, якою мірою на процеси впливає Медведчук, але Суркіси – це минуле, яке стримує розвиток Динамо. Коломойський добив Дніпро, і в мене є така лиха підозра, що все до того йде в Динамо. Дай Боже, щоб цього не сталося, але якщо Суркіс втомиться, або погіршаться його справи… Вони ж навіть не зможуть вчасно продати клуб...

Сторінка автора у Facebook

"Довоєнний Донецьк співав українські повстанські пісні". Сергій Жадан – про ультрас "Шахтаря", інтерес до Шовковського і своє найбільше футбольне розчарування

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
11
год
:
12
хв
Шахтар
19:00
Колос
Вгадай результат матчу
Залиште відгук