Вибухове інтерв'ю Любомира Кузьмяка із болгарським захисником Шахтаря середини "нульових".
Яскравих подій з його життя вистачило б на кілька екранізацій захопливих фільмів. Він став одним з перших легіонерів у новітній історії "Шахтаря" на шляху до чемпіонств і тріумфів. Українським вболівальникам запам’ятався яскравими зачісками, нестриманою поведінкою і напруженими відносинами з суддями. З Донецька він їхав зі скандалом, знімав відео про недопуски до тренувань, а черговою звісткою про Пажина став його вчинок у наступній команді в Китаї, де болгарин отримав шалену дискваліфікацію за плювок в арбітра.
У Болгарії, що стала для нього рідною, Предраг отримав ще більш скандальне реноме. Передувала всьому цьому перервана кар’єра футболіста через війну в Югославії і безпосередня у ній участь. Пажин взяв до рук автомат і на власні очі зіткнувся з усім жахом війни. Він добре знав легендарного "Аркана" Желька Ражнатовіча, безпосередньо на полі вирішив виховати стусанами майбутню зірку-одноклубника Матею Кежмана і випадково жбурляв пляшкою в президента одного турецького клубу.
Попри всі ці обставини, Предраг є надзвичайно щирою людиною. Він називає речі своїми іменами, визнає помилки і відверто пояснює свої вчинки. Так було і у квітні 2004-го, коли через кілька днів після болісної поразки від "Динамо" саме Пажин прийшов на розмову до вболівальників "Шахтаря". Хто як не він?
"База "Шахтаря" – найкрасивіша у всій Європі"
– Предраг, на початку січня виповнилося 15 років з того часу, як ви підписали контракт з "Шахтарем". Як часто ви згадуєте Україну?
– О, це було доволі давно. Той період був хорошим для мене. Я грав у великій команді – "Шахтар" вважаю найсильнішою командою України.
– В одному з інтерв’ю ви назвали час, проведений у нашій країні, "кошмарним".
– Так, певні неприємні моменти були. Коли я приїхав у "Шахтар", то там був цей тренер. Забув прізвище, пробач.
– Віктор Прокопенко?
– Так, у нас не склалися відносини з Прокопенком. Наприклад, з іншим тренером "Шахтаря" Валерієм Яремченком я добре порозумівся. Згодом приїхав німець Бернд Шустер. Про нього теж у мене найкращі спогади, ми чудово працювали. Тоді "Шахтар" очолив Мірча Луческу. У нас з ним не все склалося.
– На вашу думку, в чому причина?
– Сам не знаю, чому так. Новий тренер хотів віддати мене в оренду у запорізький "Металург". Для мене такий варіант не був бажаним.
– Зараз, коли ви дивитеся по телевізору, як "Шахтар" перемагає "Манчестер Сіті", пишаєтеся тим, що колись були частиною цього клубу?
– Мені дуже подобається, що команд тепер досягає таких успіхів. Коли я тільки-но приїхав у 2003-му році, "Шахтар" почав будуватися. Я був одним із перших легіонерів. Думаю, це будівництво почалося ще за часів Невіо Скали, потім це продовжив Бернд Шустер. А зараз "Шахтар" стабільно виступає в Лізі чемпіонів і бореться за чемпіонство в Прем’єр-лізі.
– Як саме вас запросили в Донецьк?
– То був 2002-й рік, я грав за збірну Болгарії в кваліфікації Євро-2004 з Португалією. На тій грі був присутній менеджер "Шахтаря". Забув прізвище, але пригадую, що його звали Ігорем. У матчі з португальцями я зіграв добре і відразу після поєдинку мені сказали, що "Шахтар" зацікавлений у моїх послугах.
– Коли ви приїхали, то дуже здивувалися, адже клуб організував для вас чудові умови.
– Це правда. "Шахтар" виділив мені 12 кімнат, хоча я просив лише 2. Величезний будинок! Після двох місяців такого життя я сказав: "Не хочу тут більше жити. Хочу нормальний будинок". Це зовсім не претензії, просто питання комфорту. Згадую, наприклад, як мене здивувала ікра на тренувальній базі "Шахтаря". Думаю, що "Кірша" – найкрасивіша база у всій Європі.
"Побачив, що у Срни хороше майбутнє"
– З Донецька ви їхали зі скандалом. Вас відлучили від основної команди, а ви у відповідь відзняли 10-хвилинне відео про це і збиралися відправити його у ФІФА. Чим все завершилося?
– Я показав усім це відео, адже мені ніхто не вірив. Півроку я тренувався самостійно, грав у теніс. Мене просто не допускали на базу "Кірша". Не знаю, чому так склалося. Луческу забороняв мені тренуватися з першою командою. Після демонстрації цього відео все нормалізувалося. Контракт із клубом було розірвано, мене більше не відправляли у Запоріжжя і я зміг поїхати у Китай.
– Приблизно у той час в клуб прийшов Сергій Палкін, який у 29-річному віці став генеральним директором "Шахтаря".
– Пригадую, як поспілкувався з ним і розповів про відеозапис, який є у мене. Я показав йому відео і ми вирішили всі питання. У мене хороші враження про спілкування з ним. Кілька разів бесідував і з Рінатом Ахметовим, президентом клубу. Якось приїхав з Китаю у Донецьк і випадково зустрів його. Ми чудово поспілкувалися – жодних проблем. Ахметов завжди добре до мене ставився, він молодець. Можу побажати йому лише позитиву.
– Даріо Срна прийшов у команду через кілька місяців після вас. В одному з ранніх інтерв’ю хорват зізнавався, що саме ви і Звонімір Вукіч навчали його грати у більярд.
– Я пам’ятаю ці часи, це правда. Після мене в команді з’явився Мілан Йовановіч, який потім грав у "Ліверпулі". Тоді приїхав Стіпе Плетікоса, Даріо Срна, Звонімір Вукіч, Ігор Дуляй. Після тренувань ми часто грали у більярд. Я взагалі дуже люблю цю справу. А Даріо до того ж був хорошим учнем і зараз теж класно грає у більярд.
– Тоді могли подумати, що Срна стане легендою "гірників"?
– Так, звичайно. Коли він тільки приїхав, то йому було 20 років. Але я побачив у Даріо головне – у нього було хороше майбутнє і задатки. Було помітно, що з нього виросте хороший футболіст і навіть легенда донецького клубу.
– Якось ви сказали, що у збірну Болгарії з "Шахтаря" запросили б Анатолія Тимощука. Але разом з тим скаржилися, що у колективі "помаранчево-чорних" нема лідера, коли він якраз був капітаном.
– Тимощук – це найсильніший український футболіст після Шевченка. Він молодець, грав у "Баварії". Радий за його успіхи. У нас взагалі було багато сильних виконавців. У захисті грали Айзек Окоронкво та Ассан Ндіайє. Дуже шкода, що Ассан помер кілька років тому.
– В атаці у "гірників" грали українці Олексій Бєлік та Андрій Воробей, а також бразилець Брандао.
– З бразильцем ми жили на зборах в одній кімнаті. Перше, що з’являється перед очима, коли згадую той час – Брандау з телефоном у руках. Він постійно говорив з кимось. Можливо, в Бразилію телефонував. Потім і рахунки відповідні приходили – по 5 тисяч доларів.
Бєлік і Воробей – теж хороші хлопці. Можу відзначити Бахарєва, Зубова, Вукіча, з яким я ділив кімнату на базі. Багато років пройшло, чимало прізвищ позабував. Але команда у нас була відмінна.
"Війна – це п****ць. Нікому не бажаю таке пережити"
– Ви пам’ятаєте не всіх одноклубників, але, можливо, згадаєте українські міста, які вам найбільше сподобалися?
– Київ – хороше місто. Ще Харків, Дніпро, Одеса. Також пригадую, як одного разу грав у Львові, який мені запам’ятався старовинними будівлями.
– Ви зараз підтримуєте відносини з кимось із екс-партнерів по "Шахтарю"?
– Лише з Ігорем Дуляєм. Його дружина Бояна була дружкою у мене на весіллі. Розумієш, у мене зараз трохи інше життя. Я більше нічого спільного з футболом не маю. Володію будівельною фірмою "San Marco", тому більшість зв’язків з футбольних світом розірвав.
– Зараз ви слідкуєте за тим, що відбувається в Донецьку?
– Новини дізнаюся з преси. Але не до кінця розумію, що там сталося. Про війну знаю не з чужих слів. Вона була в моєму житті і я знаю, що це дуже і дуже погано. Я пам’ятаю кожну деталь війни, але мені дуже важко про це згадувати. Це все велика дурість…
– Війна фактично перервала старт вашої футбольної кар’єри?
– Першим професійним клубом, за який я грав, була чорногорська "Сутьєска", названа на честь битви югославських партизанів у 1941-1942 роках на річці Сутьєска. Я на рік перервав своє футбольне життя. Зате навчився стріляти, користуватися зброєю. Я був снайпером, зараз дуже добре стріляю, але можу сказати, що це небезпечно.
Я втратив дуже багатьох друзів через югославську війну. Часто про це згадую. У мене ніколи не було поганого ставлення до хорватів, наприклад. А взагалі про війну можу сказати просто – це п****ць. Нікому не бажаю таке пережити.
– Колись ви були власником квартири в Донецьку. Що з нею зараз?
– Хм, чесне слово, не знаю. Жодних зв’язків не маю. Колись справді у мене була квартира в Україні. Перед тим, як вирушав грати у Китай, придбав нерухомість у Донецьку. Там навіть мої речі залишилися. Що з ними, уявлення не маю.
– Вашою другою дружиною була донеччанка Наталя, "міс Донбас-1999". Ви планували колись повернутися в Донецьк?
– Коли у мене була сім’я, то я планував повернутися. Ми з дружиною розійшлися 7 років тому. Не спілкуємося, не знаю, як у неї справи. Зараз у мене новий шлюб, нова сім’я, все гаразд.
Предраг і Галя – третя дружина (російського походження)
– У Донецьку ви їздили на позашляховику Volvo. Чому партнери полюбляли сміятися з вашого авто?
– Чесно кажучи, сам не знаю (усміхається). У всіх моїх партнерів були круті машини. В тих краях дуже сувора зима – ледь не до 30 градусів морозу. Одного разу ми поїхали на збори в Іспанію. Коли повернулися, то тільки моє авто легко впоралося зі сніговими заметами і холодом. Після цього випадку одноклубники почали поважати моє Volvo і віддали належне його власнику.
"Найжорсткіший гравець "Шахтаря"? Я, тільки я"
– Ви були жорстким футболістом і у схожому стилі поводилися навіть за межами поля. У вас така вдача з дитинства?
– Так, я сміливий (посміхається). Якби мені запропонували роль в кіно, то я зіграв би роль Мела Гібсона у "Хороброму серці".
– Вже в третьому матчі за "Шахтар" ви продемонстрували свій норов. У протистоянні з "Чорноморцем" ви отримали дві жовті картки. Не витримали і накинулися на суддю Ігоря Яркового.
– Так, накинувся. Але суддя справді погано відпрацював той поєдинок. Навіть дуже погано. Я не терплю несправедливості. Мене дискваліфікували на 5 матчів, але в клубі не оштрафували за мою нестриманість.
– Ще більшу дискваліфікацію ви отримали через два роки в Китаї за те, що плюнули в арбітра. Він судив ще гірше, ніж український рефері?
– (сміється) Набагато! Я колись казав у пресі – якщо я плюнув у нього, то це світовий рекорд. Я перебував на відстані 17-ти метрів. Ні, навіть 19-ти… Чи заслуговував він на це? Ні, звичайно. Я просто був розчарований, адже цей суддя дуже погано відпрацював. Мене відсторонили на 18 місяців у Азійській Лізі чемпіонів.
– У "Шахтарі" ваших часів було багато брутальних хлопців. Ненад Лалатовіч у матчі за "Шахтар-2" відгамселив головного арбітра. Войцех Ковалевскі, Маріуш Левандовскі, Михайло Старостяк – також непоступливі гравці. Хто був найбільш жорстким футболістом?
– Я, тільки я. Кажу про це відверто.
– Після болісної домашньої поразки від "Динамо" лише ви наважилися на спілкування з пресою і вболівальниками.
– Це нормальне явище, я відкрита людина. Виграв ти чи програв – не важливо. Постійно перемагати не виходить. У світі не існує команди, яка завжди вигравала б. А матчі з киянами завжди були цікавими. Всі чекали цієї зустрічі з нетерпінням.
"Зараз ніколи би не перефарбовував волосся"
– У спілкуванні з пресою ви теж не були шаблонним. Одного разу гучно заявили: "Я не повія, щоб пропонувати себе".
– Це було ще в Болгарії. Я виступав за "Левскі", ставав чемпіоном країни. Раптом преса написала, мовляв, я пропонував свої послуги софійському ЦСКА, головному конкуренту моєї команди. Тоді і відповів, що я не повія, щоб пропонувати себе комусь. Тим більше, ЦСКА чи київському "Динамо". Це два головних суперники моїх команд. У мене є власне ім’я, авторитет і повага, щоб коли-небудь пропонувати себе їм. Я б навіть не пропонував свої послуги "Манчестер Юнайтед". Якщо хтось хоче – будь ласка, запрошуйте.
– Яскравими були не лише ваші висловлювання, а й вчинки на полі і за його межами. Пригадую білий і синій кольори вашого волосся.
– Крім синього з вистриженою буквою "Л" на честь "Левскі" і білого, був ще жовтий. Дурень! Зараз би ніколи цього не зробив.
– У 2003-му ви зіграли з московським "Локомотивом" у рамках Ліги чемпіонів. У кожному з трьох пропущених голів "Шахтаря" можна знайти вашу вину. Один з найбільш провальних матчів у кар’єрі?
– Не буду приховувати – я чимало помилявся того вечора. Але голи трапляються не лише через помилки одного гравця. Я маю запис того поєдинку і багато разів переглядав його. Це життя, на жаль, воно не минає без поганих моментів.
– Колись ви сказали болгарським ЗМІ, що трійка найбільш незручних нападників для вас – це Янкер, Коллер і Ширер. Вам запам’яталися сильні нападники з українського чемпіонату?
– Не особливо. Мілевський був ще молодим. Шевченка і Реброва вже не було. Можливо, виділявся динамівець Рінкон. Це хороший футболіст.
– У Болгарії ви мали нагоду виступати проти Дімітара Бербатова, зірки "Тоттенхема" і "Манчестер Юнайтед". У 2000-му році преса писала про вашу спробу його підкупу напередодні визначального дербі між "Левскі" і ЦСКА, яке мало визначити чемпіона.
– Абсолютно вигадана історія. Але це нормально – перед важливими матчами преса починає вигадувати нісенітниці, казки. Я до кінця не розумів, у чому мене звинувачували. Там таке понаписували!
– Коли Христо Стоїчков, легенда "Барселони", очолив збірну Болгарії, то відразу заявив: "Я не довіряю сербам". Знову вигадка болгарських ЗМІ, щоб насолити вам?
– На Євро-2004 в групі останню гру ми проводили з італійцями. Після матчу я офіційно повідомив, що припиняю виступи за збірну. Чи казав Стоїчков про сербів, натякаючи на мене, я не впевнений. Принаймні, я не чув такого. Колись я зробив вибір на користь збірної Болгарії і це було моє свідоме рішення. Я народився на території сучасної Боснії та Герцеговини, однак вже 20 років живу у Болгарії і на 50% відчуваю себе болгарином.
– На тому ж таки чемпіонаті Європи ваша збірна жахливо стартувала, поступившись 0:5 шведам зі Златаном Ібрагімовічем у складі. Преса писала, що у перерві поєдинку у вас виникла сутичка з капітаном збірної Стіліаном Петровим, а також іншими партнерами.
– У мене прекрасні відносини зі Стіліаном і його братом Мартіном Петровим. Так само, як і з Бербатовим, Іліяном Стояновим. Це все мої друзі. Мені ніхто жодного слова не сказав. Також я був у хороших стосунках з Велізаром Дімітровим, який колись грав у донецькому "Металурзі", Валерієм Божиновим, Здравко Здравковим, Тріфоном Івановим. Останній, як ви знаєте, нещодавно помер. Це найкращий болгарський захисник усіх часів.
– Чому Валерій Божинов, якому пророкували велике майбутнє, лише невеликий період часу провів у "Ювентусі" і "Манчестер Сіті"?
– Божинов мав хороші перспективи, але він трішки дурень (сміється). Розумієш, напевно, що я маю на увазі.
"Футболка впала на землю. У клубі це розцінили, як серйозну образу"
– На шляху до визнання вам довелося здолати чимало проблем. У 1999-му, коли конфлікт на Балканах був особливо гострий, місцевий чемпіонат зупинили, а ви поїхали на оглядини у бременський "Вердер". Чому після них ви хотіли попрощатися з футболом?
– Мені було 26 років, у "Вердері" я не залишився і сказав собі – досить, більше у футбол не гратиму. Тоді мені допоміг мій товариш Міленко Мандіч, який підтримав мене і відігнав від мене погані думки. Він організував мій переїзд у Болгарію, де я став гравцем "Левскі". З цією командою я здобув кубок країни і став чемпіоном.
– Міленко Мандіч – охоронець знаного на Балканах "Аркана", Желько Ражнатовіча, президента клубу "Обіліч", а також ватажка "Сербської добровольчої гвардії". Ви знали особисто цього чоловіка?
– Дуже добре знав. Желько був хорошою людиною. Протягом певного періоду часу ми щоранку зустрічалися в кафе, багато спілкувалися. Про Ражнатовіча у мене залишилися найкращі спогади. У січні 2000-го року Желька, а також Міленка було застрелено у Белграді.
Желько Ражнатовіч
– Колись ви зізнавалися, що у турецькій лізі минув найбільш невдалий для вас період кар’єри. Чому так?
– Там було достатньо проблем. Я грав за "Коджаеліспор", до певного часу все було гаразд, поки не прийшов новий тренер і тоді я перестав потрапляти у склад.
– Крім ігрових моментів, були і ексцеси поза полем. Коли ви, наприклад, спересердя влучили пляшкою у президента клубу.
– Після приходу нового тренера ми програли черговий матч. Я прийшов у роздягальню, був дуже злий. Взяв пляшку і жбурнув подалі. У той момент не бачив, що поруч перебуває президент.
– Сума штрафу виявилася космічною – 50 тисяч доларів.
– Фактично я не сплачував його – "Коджаеліспор" просто вирахував з мене ці гроші. Вони просто нічого не платили мені. На цьому проблеми не закінчилися. Після однієї гри якийсь хлопчик гукнув мені, щоб я подарував йому футболку. Жодних проблем – я не міг передати йому в руки, тому довелося трохи підкинути. Футболка не долетіла, впала на землю. У клубі це розцінили, як серйозну образу і умисел з моєї сторони, адже на футболці було зображено прапор Туреччини.
"Я вдарив Кежмана, а він розповів про це тренеру"
– За походженням ви серб, за місцем народження боснієць, а за паспортом болгарин. За яку команду вболівали у дитинстві?
– За хорватський "Спліт". Згодом я грав у великому сербському клубі – "Партизані", де провів майже 200 матчів. Вболівальники цієї команди "Гробарі", а також фанати "Левскі" – найкращі, яких я коли-небудь бачив.
– Ви мали нагоду брати участь у Вічному дербі (Večiti derbi) між "Партизаном" і "Црвеною Звездою", одному з найбільш принципових протистоянь у світі.
– На моєму рахунку 15 таких дербі. Це велике свято, яким живе вся країна. Дивно, але мені запам’ятався той матч, у якому я не грав. Пригадую 6 травня 1995-го року на сербській "Маракані" відбулося ювілейне дербі, №100 за ліком. Нереальна атмосфера!
– Коли згадують про ваші виступи в "Партизані", то неодмінно відзначають три золота в чемпіонаті Югославії, а також конфлікт з вашим одноклубником Матеєю Кежманом, майбутнім гравцем "Челсі", "Атлетіко" і ПСЖ. Що сталося в тому епізоді?
– То був ігровий момент, під час якого на правах старшого партнера я зробив йому зауваження. На це Кежман відповів: "Й.." і згадав мою маму. Після цього я його вдарив. Цього ніхто не бачив, але після гри Матея розповів про інцидент тренеру. У клубі переглянули відео і всі побачили мій удар на власні очі. Кежману був тільки 21 рік, а я на 6 років старший за нього. У команді мені нічого не сказали, я мав свій авторитет і виступав за "Партизан" вже четвертий рік.
– Ви пробачили його?
– Ніяких образ немає. Ми після цього не раз зустрічалися і говорили. У нас абсолютно нормальні відносини.
– Югославський футбол, зокрема "Партизан" у 90-х подарував Європі багатьох класних гравців. Мабуть, найяскравішим вашим партнером був Саво Мілошевіч, найкращий бомбардир Євро-2000, гравець "Астон Вілли" і "Парми". Кого ще з одноклубників по "Партизану" ви могли б відзначити?
– Дуляя і Вукіча, з якими грав у "Шахтарі". А ще Івіцу Краля, воротаря "Порту", Драгана Чіріча з "Барселони", Младена Крстаїча, який виступав у "Шальке". У нашому "Партизані" всі гравці були сильними.
– У "Левскі" ви грали з українцем, за словами якого, диктори не раз докладали серйозних зусиль, щоб вимовити його прізвище.
– Цихмейструк? Нічого складного (усміхається). Едуард запам’ятався мені, як хороший півзахисник. У "Левскі" я виступав зі ще одним українцем, екс-футболістом "Шахтаря" Олександром Ковалем. Його теж чудово пам’ятаю.
– Ви закінчували кар’єру в болгарському "Локомотиві" з Мездри. Клуб мав фінансові проблеми, тому своїм молодим партнерам ви давали власні гроші?
– Давав доволі багато. У власників клубу були труднощі, тому я вважав за потрібне допомагати хлопцям. Мені зовсім не шкода.
– Ви казали, що зараз не маєте нічого спільного з футболом. Не важко було попрощатися з улюбленою справою і зайнятися бізнесом у сфері будматеріалів і фарб?
– Це хороший бізнес і я повністю задоволений своїм нинішнім життям. Живу у Софії, однак часто буваю в Сербії, Боснії та Герцеговині, Італії, Німеччині, Франції. Від футболу остаточно не відмовився – маю тренерську ліцензію категорії "А". Паралельно утримував футзальну команду, але рік тому вирішив відмовитися від цього. Головна проблема – відсутність часу.