Фабрика смерті у Руанді 90-х в 5 разів перевищувала темпи знищення жертв у німецьких концтаборах. Володимир Войтюк – про унікальний випадок, коли життя приреченого на страту врятував... футбол. Публікуємо другу, заключну частину розповіді.
Мені й досі важко згадувати ті криваві події. Кажуть, що час лікує, проте не в цьому випадку. Коли я починаю ворушити минуле, мені видається, що я знову переживаю ті жахіття. Страх перед ближнім тоді поглинув усіх. Кожен випадковий перехожий міг здати вас Інтерахамве. Ми тоді пережили колективну травму. Навіть переїхавши до Європи, я ніяк не міг почати довіряти людям. А привиди минулого снилися мені щоночі.
Ерік Мурангва
Частина перша: "Коли Франсуаза молилася, я вдарив її мотикою": голкіпер, який пережив геноцид – різня в Африці, мільйон жертв
Характерною рисою будь-якого геноциду є універсалізація його об’єкту: знищенню піддаються всі члени групи, вибраної в якості жертви, незалежно від віку, статі, фізичного стану. Не дивно, що в Руанді у 1994 році жінок, як частину етносу, відповідальну за репродукцію, знищували на рівні з чоловіками. "Вбийте їх. Інакше вони народять ще більше тутсі", – кричали Інтерахамве на одному з блокпостів. Під час геноциду хуту ставилися до жінок набагато жорстокіше, ніж до чоловіків. Якщо останніх намагалися просто якомога швидше вбити, то жінок перед смертю знищували психологічно та морально. Ось лише кілька моторошних історій, які трапилися в Руанді під час геноциду.
У комуні Таба Інтерахамве, що захопили сім’ю однієї жінки на ім’я Марселіна, спершу знищили усіх дорослих мужчин, а потім роздягнули жінок догола і змусили їх викопати могилу для вбитих. Після цього бойовики кинули у ту ж яму дітей та наказали жінкам закопати їх живцем. "Я ніколи не забуду, як син молив мене не ховати його заживо. Він спробував втекти, проте його схопили та кинули назад. А нас змусили засипати яму землею, невдовзі там вже ніхто не ворушився". У комуні Мусамбіра, після різні чоловіків тутсі, 200 жінкам наказали закопати трупи своїх чоловіків, а потім їх погнали оголених, наче худобу, в інше місто, змусивши виспівувати по дорозі пісні Інтерахамве.
Найрозповсюдженішим способом приниження жінок було традиційне для військової культури зґвалтування. За словами Еріка Ірівузумугабе, який вцілів під час різні, воно стало одним з найжорстокіших інструментів, які Інтерахамве використовували для знищення тутсі. Жертвами зґвалтувань за даними Рене Деньї-Сегі, офіційного доповідача ООН по Руанді, стали мінімум 250 тисяч жінок та дітей. Також є численні свідчення постраждалих від групового насилля. "Зґвалтування часто були публічними. Вони знущалися над нами у присутності дітей. Ці ґвалтівники були молодими негідниками. Спробуйте собі уявити маму, яку ґвалтують хлопчаки", – розповідала одна з постраждалих.
У багатьох випадках ці збоченці ставили собі за мету заразити жінок тутсі СНІДом та перетворити їх у розповсюдниць смертельно небезпечного захворювання, з допомогою якого буде легше позбутися ворожої раси.
Одна з жертв на ім’я Жанна розповіла, що, коли почався геноцид, вона взяла Біблію та пішла молитися до церкви. Але біля входу їй перегородили дорогу сусід та двоє чоловіків. Сусід заявив їй: "У мене СНІД, і я хочу передати його тобі". Потім він зґвалтував жінку перед храмом, незважаючи на те, що Жанна була вагітною. Двоє інших продовжили почату сусідом справу. Подібні акції не були чимось незвичним. Лідери Інтерахамве закликали своїх підлеглих, інфікованих СНІДОМ, ґвалтувати якомога більше тутсі. Бойовики з радістю слухали своїх босів. Як наслідок, близько 2/3 зґвалтованих жінок підхопили СНІД.
11 квітня 1994-го у Кігалі бойовики увірвалися до будинку Джейн, де вона мешкала з тіткою та п’ятьма дітьми. Ті спробували втекти, але їх схопили і кинули до інших нещасних жінок. Згодом кількох із них зґвалтували, а потім піддали жахливій смерті: солдати встромлювали загострену палку в їхнє лоно, після чого жертви стікали кров’ю. Один із катів залякував приречених: "Я хочу спробувати на смак плоть жінок-тутсі. Я буду відрізати від вас по шматочку. Сьогодні – ногу, завтра – руку, аж поки ви повільно не помрете". "Мені вдалося втекти від них, коли вони знущалися над іншими", – згадувала Джейн.
Ці злочини часто заохочувалися високопосадовцями. Наприкінці квітня під час різні тутсі на стадіоні Бутаре Полін Ньїрамасухуко, міністерка у справах сім’ї та підтримки жінок (саме так), наказала Інтерахамве: "Перш ніж вбити жінок, ви повинні зґвалтувати їх". Що і було зроблено: з натовпу тутсі вибрали групу жінок та дівчат, яких відвели в кущі та зґвалтували. У той же день Полін відвідала місце, де солдати тримали 70 жінок та дівчат-тутсі, і наказала спалити їх. Один з учасників злочину, поліцейський Еммануель Нсабімана, згадував: "Міністерка сказала: "У мене в машині є каністри з бензином. Візьміть їх та знищіть цих тарганів!" Я пішов до авто та взяв каністри. Тоді Полін запитала: "Чому ви не зґвалтували їх, перш ніж вбити?" Але ми тоді весь день катували тутсі, тому жахливо втомилися. Через це ми не мали жодного бажання панькатися з ними. Ми розлили бензин по пляшках, розкидали їх серед жінок, а потім підпалили".
Американські журналісти у статті "Народжений під нещасливою зіркою" розповіли трагічну історію Леонілли Мукамагери. Шостого травня садисти підпалили її село та вбили більшість мешканців, котрі спробували втекти. Мукамагеру спіймали, затягнули в хату без вікон та зачинили зсередини. Цілий день і всю ніч один негідник ґвалтував її на брудній підлозі. Зранку, коли бойовики пішли, вона ледь виповзла з будинку. Поряд з обгорілими руїнами свого житла знайшла мертві тіла чоловіка, брата і матері. Четверо дітей Леонілли зникли і вона ледь не збожеволіла, поки одного дня ті не повернулися цілими та неушкодженими.
Через кілька днів Мукамагера довідалася, що вагітна. Вона вирішила зберегти дитину, хоча розуміла: це буде вічним нагадуванням про страшне минуле. "Завжди, коли я дивлюся на неї, то думаю про той день і згадую, як вона був зачата. Якби була можливість зробити аборт, то я б обов’язково нею скористалася. Тепер же я зобов’язана любити її". Природно, що більшість жінок не хотіли мати таких дітей. Вони просили лікарів перервати вагітність, хоча це заборонялося в Руанді. Жінки так пояснювали свої дії: "Як я можу виношувати дитину вбивці моєї сім’ї?!". Коли ж немовлята народжувалися, матері відмовлялися від них і віддавали у державні чи приватні притулки.
"Солдати з’явилися в нашому кварталі 7 квітня близько 13:00. Ці негідники полювали на тутсі. Вони усюди залишали за собою кривавий слід. До мене в будинок увірвалися п’ятеро бойовиків. Спершу вони добряче нас відлупцювали, а потім наказали лягти на підлогу. Ці "борці за високі ідеали" нишпорили кімнатами, набиваючи кишені тими небагатьма цінностями, які мені вдалося нажити. Щоправда, бойовики заявляли, що шукають зброю та вважають нас ворогами, які заслуговують на смерть", – згадував Ерік Мурангва наймоторошніші миті у своєму житті. Через кілька секунд голкіперу пощастило, коли один із солдатів жбурнув фотоальбом на підлогу.
"Я вірю в долю. Альбом міг відкритися на будь-якій сторінці. Чи солдат міг бути фанатом іншого клубу. Все в житті відбувається не просто так. Як на мене, найважливіше те, що цей випадок продемонстрував силу спорту та його здатність впливати на людей. Цей злий чоловік змінив своє ставлення до мене, тому що у його серці жила любов до клубу Район. Саме тоді в мене й зародилося бажання з допомогою футболу зробити нашу планету більш дружньою та мирною".
Тото спробував врятувати життя й своєму сусіду Атаханасу. Той також грав за Район, щоправда, за дубль: "Після того, як солдат, з яким ми теревенили близько години про футбол, взяв у мене автограф, він разом зі своїми посіпаками постукав у двері мого сусіда". Вбивці вивели його сім’ю на вулицю. Вони хотіли знищити усіх – Атаханаса, його дружину та трьох дітей. Бойовики вже готувалися кинути в цих нещасних гранату. Той, що був у них за головного, запитав у мене, чи знаю я їх. Я відповів: "Так, звісно, вони мої сусіди і вони точно не мають нічого спільного з тим, у чому ви їх звинувачуєте". Як не дивно, вони мені повірили та дали їм спокій. На жаль, тоді мені не вдалося врятувати прислугу".
У Еріка мешкав 16-річний хлопчина, який допомагав йому з хатніми справами. Він приїхав з того ж села, що й Атаханаса. Ерік та його товариш спробували переконати бойовиків проявити милосердя: "Цей хлопець працює у нас лише кілька місяців. Його порекомендували друзі і в нього немає посвідчення особи через те, що він нещодавно закінчив школу. Але ці монстри не повірили нам. Солдати наказали мені та Атаханасу зайти в будинок. А через кілька хвилин на вулиці пролунав постріл".
Розповідаючи свою страшну історію журналісту The Guardian, Ерік, згадуючи ті жахливі події, інколи навіть посміхався, але коли він говорив про смерть хлопчини, то в його очах читався біль. Мурангва казав: йому дуже прикро через те, що ім’я чергової жертви кривавих головорізів стерлося з його пам’яті. "Я ніяк не можу згадати як звали того хлопчину. Інколи він мені сниться. Однак його ім’я постійно вислизає від мене".
Ерік розумів, що згодом прийдуть нові кати і тоді альбом його не врятує. Тому наступного ранку вирішив тікати. "Я переїхав до батьків, які мешкали за три кілометри від мене. Спершу хотів просто переконатися чи вони живі. Коли я приїхав до них, всі мої найближчі родичі були там. Вони тремтіли від страху, особливо мій батько, який вже був свідком різні тутсі у 1960-х. Ми швидко спакували все наше майно та хотіли перечекати бурю в коледжі, де жили тутсі, яких переслідували ще до початку геноциду. Раптом ми почули звуки стрілянини. Тоді мій тато вигукнув: "Я нікуди не піду. Я краще залишуся та помру у своєму будинку, аніж мене пристрелять на вулиці".
Рідні послухали його та відмовилися тікати в коледж. Мої батьки вірили, що Бог може захистити нас від усього лихого. Тому мама запропонувала "геніальну" ідею: "Давайте будемо голосно співати та молитися. І тоді Всевишній врятує нас". Я був шокований: "Ви не жартуєте? Ви дійсно гадаєте, що зараз слушний момент, щоб співати? Ми намагаємося заховатися, щоб нас ніхто не помітив, а ви пропонуєте співати. Це буде рівноцінно самогубству. Я ж ще хочу пожити, тому краще піду до своїх одноклубників, які мешкають неподалік". Троє з них були хуту, а один тутсі, проте нас ніколи не розділяв етнічний бар’єр. Якби не ті хуту, я б ніколи не пережив геноцид. Саме вони врятували мені життя. Особливо я б хотів подякувати Лонгіну Мюнюрангабо, котрий став моїм янголом-охоронцем.
Протягом наступного місяця цей святий чоловік взяв на себе місію з мого порятунку. Лонгін кілька разів не давав мене в лапи бойовиків. Інколи він рятував мене з допомогою слів. Але набагато частіше Лонгін давав їм хабарі чи дарував футбольну форму, яку колись купував під час виїзних матчів Района (він був пристрасним колекціонером)".
З кожним днем захищати воротаря ставало все важче. Якось бійці Інтерахамве знайшли Еріка і наполягали на тому, що заберуть його. Цього разу не допомагали ні перемовини, ні форма, ні гроші. Аль Капоне мав рацію, коли казав, що з допомогою доброго слова і пістолета можна досягнути набагато більшого, ніж з допомогою лише доброго слова. Двоюрідний брат одного з партнерів Тото дезертирував з армії. Цей солдат і стане у пригоді нашому герою.
"Він втік із поля бою, тому що йому вже сиділи в печінках постійні війни. Хлопець хотів трішки відпочити та побачитися з братом. Якби не цей дезертир, я б зараз не давав вам інтерв’ю. Бойовики мене б просто пристрелили. Вони прикидалися чесними та не хотіли брати гроші, які пропонували мої одноклубники. Однак, коли брат мого друга пригрозив цим негідникам зброєю, ті погодилися дати мені спокій. Щоправда, за умови, якщо їм дадуть солідний хабар. Мій спаситель розумів, що мені не може постійно щастити: "Класно, що сьогодні я опинився в потрібний час і в потрібному місці. Але я не можу постійно бути біля тебе та рятувати твою задницю. Я добре знаю цих хлопців і можу побитися об заклад, що через кілька днів вони повернуться. І тоді бойовики не обмежаться лише грошима. Вони підуть з твоєю головою. Так що послухай мене: якщо хочеш жити, то забирайся звідси".
Але сказати – набагато простіше, ніж зробити. Ерік розумів, що практично не залишилось місць, де він міг почуватися у відносній безпеці. Тоді Лонгін запропонував Мурангві відчайдушну авантюру. "Я знаю одного нашого фаната, що мешкає неподалік та є одним із лідерів Інтерахамве". Жан-Марі Віанні Мудахіньюка на прізвисько Зузу "прославився" під час геноциду. У 2004 році його арештували в Чикаго і відтоді цей негідник відбуває довічне ув’язнення в руандійській в’язниці. Саме Зузу наказав вбити 62 тутсі на стадіоні Н’ямірамбо. Також він очолював напад на школу, під час якого бойовики відправили на той світ 600 дітей-тутсі. Логічно, що Ерік намагався будь-якою ціною уникнути зустрічі з Зузу. А тут йому пропонували покласти голову в пащу тигра.
"Коли Лонгін поділився зі мною своєю "блискучою" ідеєю, я покрутив пальцем біля скроні. У тебе що, дах поїхав? Але він так пояснив свою позицію: "Я зустрічався з Зузу невдовзі після початку різанини. І він тоді запитав у мене: "Ти нічого не чув про Тото? Як у нього справи?" Я вдав вигляд, що мені нічого невідомо про тебе, адже не знав, з якого дива цей м’ясник раптом почав цікавитися тобою. Але тепер я готовий ризикнути. Можливо, це твій єдиний шанс вижити в цьому пеклі. Раптом він дійсно хотів допомогти. Наскільки я пам’ятаю, Зузу завжди хвалив твої воротарські скілли. І в нього в будинку навіть висів твій постер".
Однак ці слова мене не переконали. Ми закинули вудочки в кілька інших місць. Проте там нічого не клюнуло. Тоді я вирішив звернутися до свого екс-партнера по Району. Він був конголезцем, тому я гадав, що він може почуватися в безпеці. Проте коли я задзвонив у його двері, той навідріз відмовився впускати мене. "У мене дружина тутсі і ми живемо у постійному страху. До того ж, орендодавець та сусіди постійно тиснуть на мене, адже не хочуть жити під одним дахом з парією. Якщо я приведу в будинок ще одного тутсі, то наслідки для мене можуть бути фатальними. Ти ж сам все розумієш. Я б з радістю тобі допоміг, але, на жаль, змушений відмовити". Тож мені довелося просити притулку в Зузу.
Лонгін знову взяв ініціативу в свої руки. Він увійшов у будинок цього монстра та перекинувся з ним кількома словами. Вже через пару хвилин великий і жахливий Зузу вийшов на вулицю. Він привітався, посміхнувся своєю голлівудською посмішкою та пообіцяв, що захищатиме мене аж до нашої поїздки в Кенію. Зузу досі був у захваті від перемоги Района над Аль-Гілялом та щиро вірив, що кровопролиття в Руанді скоро завершиться і ми зіграємо у наступному раунді Кубка володарів КАФ. Я провів кілька днів у будинку Зузу. Він був дуже щедрим. Вперше з початку геноциду я міг собі ні в чому не відмовляти. Десь через тиждень Зузу вирішив відвезти мене до руандійської штаб-квартири Червоного Хреста, розташованої в центрі Кігалі".
Зузу ґрунтовно підійшов до транспортування свого кумира. Він організував джип, в який посадив двох охоронців, озброєних до зубів. Щоб ні поліції, ні бойовикам не закортіло перевіряти машину, Зузу наказав своїм тафгаям відкрити вікна та висунути крізь них рушниці. Не дивно, що трансфер Еріка до штаб-квартири обійшовся без пригод. Охоронці залишили голкіпера перед брамою та сказали, щоб він сам потурбувався про власне життя.
"На жаль, мої ходіння по муках на цьому не завершились. Тривалий час я не міг потрапити на територію Червоного Хреста. Начальство організації заявило, що не може впустити мене всередину, аргументуючи це тим, що боїться за безпеку людей, які знайшли там притулок. Мені довелося переховуватися серед дерев неподалік штаб-квартири та на сусідніх вулицях. Не лише я намагався знайти там прихисток. Тоді моїм товаришем по нещастю став Жан-Поль, водій місцевого представництва ООН, а згодом до нас приєдналася пара з двотижневим немовлям".
Директор руандійського Червоного Хреста, швейцарець Філіпп Гаяр, довідавшись про дитину, вирішив допомогти. Мурангва ж вчасно згадав деталі біографії свого одноклубника та заявив, що працює водієм у ЮНІСЕФ. Філіпп вийшов на мера Кігалі та повідомив, що на території Червоного Хреста переховуються двоє представників ООН, і попросив того про допомогу. Мер вирішив допомогти VIP-ам.
"Двох працівників ООН – мене та Жана-Поля – доставили у Hotel des Mille Collines, а пару – в собор Святого Павла. Лише опинившись в готелі, я зміг дихати на повні груди. Адже спершу я не надто вірив у добре серце боса Червоного Хреста. Геноцид навчив мене нікому не довіряти. Насамперед тим, хто зненацька хотів тобі допомогти. Часто вони виявлялися вовками в овечій шкурі і ти замість безпечного місця опинявся у лапах бойовиків", – згадував Мурангва. У 2004 році, після виходу фільму "Готель Руанда", прихисток Еріка стане всесвітньовідомим.
"Готель розташовувався у п’яти хвилинах від того місця, де ми ховалися. Туди можна було дістатися й пішки, але ми не хотіли ризикувати. Я залишався у готелі, поки миротворці ООН не домовилися про наше переведення звідти на контрольовану Руандійським патріотичним фронтом (РПФ) територію на окраїні Кігалі. Це був мій шлях до виживання".
Голкіпер став однією із 1200 осіб, які вціліли під час геноциду в готелі, що став для них своєрідним ковчегом. Ерік провів там більше місяця. Разом з ним у готелі переховувалися друзі, партнери та члени правління клубу. "Це було найбезпечніше місце в країні, але ми усвідомлювали, що будь-якої миті може розпочатися пекло. Нас охороняли кілька миротворців, до того ж, біля входу стояв танк. Проте ця оборона була швидше для галочки. Вони нічого не змогли б вдіяти і не факт, щоб взялися б за зброю, якби на нас напали бойовики".
Лише після того як РПФ захопив столицю та закінчився геноцид, більшість людей змогли оцінити страшні наслідки чорних ста днів. Батьки Мурангви вижили. На жаль, іншим членам його сім’ї пощастило набагато менше. Усіх шістьох братів матері Еріка вбили, як і його семирічного брата Жан-Поля. Сім’я не знає подробиць загибелі хлопця. Востаннє родичі бачили його у документальному фільмі, на кадрах евакуації бельгійських військ під час кровопролиття. На задньому плані можна було побачити трагедію тутсі. Європейці ігнорували прохання про допомогу руандійських чоловіків, жінок та дітей, які ховалися у сусідній церкві. Серед них виділявся й брат Еріка – наляканий та безпомічний. За словами голкіпера, жертвами кривавої кориди стали 35 його родичів. Янголу-хранителю Еріка також не пощастило пережити геноцид.
"Лонгін допомагав не лише мені. Його дівчина була тутсі. Він не зміг її заховати у безпечному місці. Лонгін мешкав з нею у своєму будинку аж до падіння Кігалі. Тоді ж місцева влада змусила все населення покинути місто. Згодом розпочалося справжнє божевілля".
У цьому хаосі Лонгін з дівчиною підійшли до блокпосту, встановленого солдатами колишнього режиму, неподалік від міста Рухенгері. Бойовики тікали, але намагались кусатися. Ці негідники постійно шукали ворогів, тому й перевіряли документи. Вони одразу ідентифікували дівчину Лонгіна, як тутсі, хоча її фальшивий паспорт стверджував протилежне. Однак бойовики не повірили їй. Солдати розлютилися не лише на неї, а й на Лонгіна.
"Мого спасителя звинуватили у зраді. "Ти – негідник, ти ж хуту, чому ти спиш із тутсі? Ти ще більший козел, аніж вона. За це ти заслуговуєш смерті". Дівчину вдарили ножем та скинули з моста в річку. Якимось дивом вона вижила. А ось Лонгіна більше ніхто не бачив", – згадував голкіпер.
Мурангва – один із 70 футболістів, тренерів та представників клубів, яких увіковічнили в меморіалі геноциду, спорудженого Федерацією футболу Руанди. Найчастіше за смертю цих людей стояли їхні товариші по команді: "Вже на початку геноциду ми зрозуміли, що слід остерігатися близьких, а не незнайомців. Добре, що навколо мене тоді опинилися справжні друзі. Вони чудово знали мої погляди, адже ми часто дискутували про політику. Одноклубники могли здати мене бойовикам, однак вирішили тримати язик за зубами. Вони відмовлялися бути "нормальними". У 1994-му в Руанді це означало бути кривавим катом. Це рішення моїх товаришів сприяло тому, як я згодом вирішив жити. Я не хотів, щоб минуле стримувало мене, я хотів показати приклад багатьом дітям та їхнім нащадкам. Я чудово пам’ятав, що мої одноклубники зробили для мене. Добрі справи – це те, заради чого ми повинні жити".
Війна офіційно завершилася 18 липня 1994 року. Поступово руандійці поверталися до нормального життя. Ерік також поновив кар’єру. "День, коли я після тривалої паузи зміг знову одягнути воротарські рукавиці, став одним із найщасливіших у моєму житті". Не менш емоційним став дебют нашого героя у складі збірної. "Мені перехоплювало подих. Коли я стояв на національному стадіоні з прапором моєї країни на грудях, то думав про багатьох людей, яких вже не було з нами".
У 1995 році групу ополченців Інтерахамве арештували при спробі потрапити в Руанду з ДР Конго. Один із них вже колись погрожував Еріку. "Після допиту з’ясувалося, що в них був чорний список людей, яких вони планували вбити. І моє ім’я також фігурувало у ньому. Тепер я розумів, що футбольна слава – це палиця з двома кінцями. Вона допомогла мені вижити, але тепер бойовики вважали мене цінною здобиччю. І їх ніщо не зупинить. На цьому моєму нормальному життю в Руанді настав кінець. Я тепер боявся набагато більше, ніж під час кривавих 100 днів. Я постійно обертався, коли чув якісь кроки за спиною. Вночі я боявся вийти з дому. Так більше не могло продовжуватися. Адже я поступово сходив з глузду".
У червні 1996 року збірна Руанди провела ніч в Парижі. У найромантичнішому місті світу Мурангва зустрівся зі своєю екс-коханою, яка отримала притулок у Франції після того, як втекла з батьківщини, рятуючись від заміжжя, до якого її змушували батьки. Колишня пасія Еріка переконала воротаря розпочати життя з чистого аркуша. Через кілька годин він спакував валізи та вирушив до Антверпена. "Це було найважче рішення у моєму житті. Я довго вагався, а потім все ж вигукнув: "Жереб кинуто!" Тоді я не знав чи правильно чиню. Добре, що я не помилився". Тієї ночі зник не лише Ерік, а й четверо інших гравців збірної. Вдома на футболістів повісили усіх собак. Їх називали запроданцями та юдами. Також ЗМІ писали, що "зрадники" виступають на європейських телеканалах і радіостанціях з єдиною метою – спаплюжити нове мирне керівництво Руанди.
Невдовзі Ерік змінить Бельгію на Великобританію, де йому нададуть притулок. Відтоді цей чоловік з великим серцем працює на благо людства. Протягом багатьох років створена Еріком організація Football for Hope, Peace and Unity використовує гру для того, щоб закопати в Руанді сокиру війни між хуту та тутсі. Мурангва також очолює численні молодіжні академії на батьківщині: "Ми об’єднали дітей навколо футболу та навчаємо цінувати унікальність кожного. Наші академії допомагають вирішувати усі конфлікти з допомогою гри. Вони позитивно впливають на здоров’я та розширюють права та можливості жінок". Лише через 9 місяців після своєї втечі, Ерік у рамках миротворчої місії наважився приїхати додому.
Мурангва також займається навчанням молоді у Великобританії. Через створену у листопаді 2015 року організацію Survivors Tribune Мурангва та інші люди, що пережили геноцид, читають лекції в школах, коледжах та університетах. "Ми використовуємо наш досвід, щоб протистояти проблемам ненависті, дискримінації та штучної сегрегації суспільства. Ми розповідаємо, наскільки швидко негатив зараз поширюється через інтернет та ЗМІ. А на прикладі Руанди показуємо, що подібні речі можуть мати жахливі наслідки. Щодня я і мої колеги намагаємося зробити наш грішний світ трішки кращим. Під час геноциду я зрозумів, що нормальні люди за кілька митей можуть перетворитися на монстрів. На щастя, тоді поряд зі мною опинилися особистості, які не дали мені втратити надію. Тож я тепер намагаюся віддячити усім за добро".
Мурангва, не покладаючи рук, працює на благо людства. Ця робота не залишилася непоміченою. У 2018 році принц Чарльз вручив Еріку орден Британської імперії. Після урочистої церемонії екс-голкіпер зазначив: "Я всім завдячую футболу. Ця велика гра не лише врятувала мене, а й дала можливість розповісти людям про небезпеку будь-якої дискримінації. Під час різанини в Руанді я бачив, наскільки жахливими можуть бути люди. Але не бракувало і тих, кого можна назвати справжніми янголами з великим серцем. Ось що робить футбол для людей. Це світло у темряві. Звичайно ж, чудово, що футбол подарував світу Роналду та Мессі. Але, я думаю, що нам жилося б набагато краще, якби народжувалося більше Лонгінів".