Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Олегом Івахнюком, українським екс-футболістом, який пройшов через війну на Донбасі і відверто розповів про увесь жах фронту.
Він вправно відчиняє двері і пересувається кімнатою. Ось вже чотири роки інвалідний візок замінює Олегові ноги. Довжелезні місяці реабілітацій, десятки операцій, виснажливі тренування. Все це він повинен був пройти, щоб здійнятися на ноги. Попереду ще багато випробувань, але наш герой готовий іти до кінця. Олег просто не може здатися.
Війна змінила життя кожного з нас. Просто для декого спорт і надалі залишається поза політикою, а дехто вдає, ніби нічого не сталося. Шкода тільки, що Олегові та його пораненим побратимам ніхто не компенсує здоров’я, а тисячі синів більше ніколи не повернуться додому.
"Сплю по 2-3 години і прокидаюся"
– Олеже, до Львова ти приїхав на запрошення Карпат. Протягом тривалого часу лікувався на Рівненщині, у містечку Клевань. Що плануєш далі?
– Я провів там 7 місяців, а потім поїхав додому, в Калуш. Із клеванського госпіталю звільнилося кілька хороших реабілітологів – зарплати дуже маленькі. А нас, пацієнтів, багато – 17 візочників. А ще скільки покалічених: у когось проблеми з плечем, у когось – з ногою.
– Динаміка твого одужання позитивна?
– Йду вперед, однозначно. Багато працюю, почав на "ходунках" пересуватися. Мені дуже допомогли Карпати, особливо медичний штаб. Реабілітолог Роман Спринь сильно допомагає – відкрив для мене багато нового. Те саме можу сказати про лікаря Ростислава Пастушенка. Помітно, що люди люблять свою роботу і є справжніми фахівцями. Ставляться до мене, як до футболіста Карпат. Так, ніби я на вихідних в матчі Прем’єр-ліги вийду на поле.
– Які ключові поради отримав від них?
– Мені треба скидати вагу. За 4 роки у візку суттєво погладшав. Дійшло до 94 кілограмів, зараз вже 87 кілограмів. Це при тому, що колись максимум 81 кілограм був.
– Від чого залежить твоє одужання?
– Мені потрібно вживити імплантат у стегно. На лівій нозі у цій ділянці не вистачає 10 сантиметрів кістки. Я працюю лише правою ногою. Пастушенко запевнив, що імплантат треба було давно ставити. Можливо, я не був цікавий лікарям. Зрештою, я не один такий. У них все потрібно випрошувати.
– Війна залишає слід на все життя. Яким є твій сон?
– Неспокійним, я тяжко сплю. Дуже рідко ніч проходить без проблем. Сплю по 2-3 години і прокидаюся. Звик спати з телевізором або з телефоном – YouTube вмикаю і засинаю. Часто спазми і судоми турбують. Особливо після інтенсивного тренування. Я хочу працювати над собою. Втім мені потрібен реабілітолог, який буде підказувати. Сам я роблю не завжди правильні рухи. Дуже сподіваюся, що операція пройде успішно.
– Часто згадуєш про минуле?
– Перший рік був важким у цьому плані. Постійно згадую хлопців, які загинули. Здавалося, звик до всього, але не можу спокійно ставитися до дзвінків, які сповіщають про те, що знову когось з наших вбили. Особливо це стосується людей, яких дуже добре знав. Нещодавно друга втратив – дуже тяжко було на душі. Хоча до самої війни спокійно ставлюся. Не скажу, що вона мене змінила. Поводжуся стримано. Тільки от лікарі розізлили – саме через них я зараз у візку.
– Боротися з психологічними травмами допомагає малювання?
– Трохи (посміхається). Навіть не знав, що вмію малювати. Як виявилося, можу. У Клевань одного разу приїхали волонтери і запропонували помалювати. Кілька хлопців відгукнулися, а я пручався. Потім спробував і сподобалося. У психологічному плані ставало легше.
"Лікар приніс папір – мовляв, я даю свою згоду на ампутацію"
– Тобі довелося перенести 22 операції?
– Вже 23. Багато з них були зайвими. Коли я перебував на лікуванні в Іспанії, то місцеві лікарі були шоковані. Але я ж не лікар, не знав. Треба робити – от і робили.
– Поїздку в Барселону тобі оплатили волонтери?
– Так, прості люди. Якби не вони, то нічого б не було. Зараз мені не обов’язково їхати на операцію за кордон. Встановлення імплантату можливе у Чернівцях чи Києві. Потім потрібно, щоб організм сприйняв його. Коли я працюватиму з двома ногами, то буде легше.
– Питання фінансів зараз особливо актуальне для тебе?
– Насправді я не знаю, скільки імплантат коштує. У моїй ситуації держава нібито мала б забезпечити мене. Ще перед війною нас запевняли – не бійтеся, медицина буде безкоштовною. Спілкувався з побратимами, які також потребували операції – все це не було безоплатно. Хоча декому щастило – витрати брав на себе фонд, який допомагав воїнам АТО. У будь-якому разі потрібно мати необхідні знайомства.
– Тобі могли ампутувати ногу?
– Я просто не дав цього зробити. Мене привезли з Артемівська (тепер Бахмута) до Харкова. Лікар приніс папір і запропонував підписати – мовляв, я даю свою згоду на ампутацію. Добре, що я був при пам’яті. Інакше відрізали і ніхто б не питав.
– Як відреагували на твою відмову?
– Лікар сказав: "Да ты сдохнешь". Я попросив доставити мене до Києва. Однак мені пояснили, що машина швидкої допомоги є, але вона приватна. Вартість – 8 тисяч. Звідки у мене на війні такі гроші? Почав телефонувати мамі і друзям. Мені допоміг мер Калуша – Ігор Насалик. Взяли мене і ще одного 19-річного хлопця, який сильно обгорів. Він би не вижив – куски м’яса виднілися по всьому тілу.
– Яка його доля?
– Все нормально. Знаю, що цього року він далі воював. Шалений хлопчина! Ми з ним тоді ледве доїхали.
– Фінансова допомога людей була безцінною?
– У 2014-му було дуже багато пожертв. До нас у лікарню була черга, як у мавзолей. Приходили усі: від малих дітей до старих бабусь. Було дуже приємно. Я не очікував такого. Якби не прості люди, то половина поранених повмирала б. Ми би поздихали… Коли привезли в Харків, то навіть знеболювальних препаратів не було. У мене хоч ноги є. А ті, що без ніг? Нереально витримати ці фантомні болі.
– Ти розповідав, що з рани у твоїй нозі лікарі дістали цілу жменю куль.
– Коли занесли у пакетику, я не повірив. Три кулі і декілька осколків. І практично всі в одному місці. Показали знімок і я зрозумів, що це дійсно моя нога. Може, це від міномета. Але те, що СГМ-12,7 снайперська гвинтівка, це точно. Така діра в нозі була! Від "калаша" таких дір не буває. Лікар спокійно запихав туди дві кисті рук.
"Карпати мені дуже допомогли"
– Олег Смалійчук, віце-президент Карпат, кілька місяців тому запропонував тобі роботу у відділі скаутингу, сказавши, що Карпати своїх не залишають.
– У нас було багато розмов і Олег запевнив, що вірить у мене. Я повинен здійнятися на ноги. Хоча б на милиці. Тільки тоді зможу переглядати матчі і виконувати роботу. У візку жити не зможу. У мене інколи такі нерви з’являються… Проте я відчуваю, що вирвуся. Шкода, що я втратив багато часу.
– Як ти познайомився зі Смалійчуком?
– Це сталося ще в Іспанії. Тоді ще Юрій Беньо, тренер Карпат, зателефонував і підтримав мене. Одного дня Олег прийшов до мене у лікарню. Він представився, розповів про себе і запитав, як проходить процес одужання. А я тоді ще навіть у візок сісти не міг. Смалійчук часто телефонує і запитує, як у мене справи. Карпати мені дуже допомогли.
– Ти навіть відвідував стадіон "Україна".
– Я був на грі із Зорею. А ще на Арені Львів, коли Карпати з Вересом грали. Про футбол я майже все зараз знаю. Цілодобово слідкую. В Україні вболіваю за Карпати і Динамо, у Європі за Манчестер Юнайтед. Там грав мій кумир – Раян Гіггз.
– У зоні АТО воював екс-гравець київського ЦСКА Василь Новохацький, який забивав гол у фіналі Кубка України. На Сході ти зустрічав футболістів у окопах?
– У моєму взводі був хлопець, який за хмельницьке Поділля, здається, грав. Кілька місяців тому загинув мій знайомий Андрій Маслов, який грав за дубль донецького Металурга. Були хлопці, які виступали на область. Також я не раз зустрічався з фанатами різних клубів. На полігоні познайомився з хлопцем, якого звали Сашком. Відразу звернув увагу на його руки в татуюваннях "Шахтер" і "Донецк". Я люблю Динамо, тому не сильно цьому зрадів. Пропонував йому наждачний папір (посміхається). Він, до речі, продовжує воювати.
– Війна тебе сильно змінила?
– Я став більш серйозним. Раніше було багато пустощів. Почав переживати за оточуючих. Колись, можливо, було більше цього "я".
– У тебе є донька.
– З нею у мене хороші відносини, але ми розлучені з дружиною. Потім я зустрічався з дівчиною – вона приїжджала в Іспанію до мене на 10 днів. Повернулася додому і написала: "Я не можу так". Дійсно любив її, тому спочатку було тяжко. Думав, що все йшло до весілля. Але потім стало спокійніше і навіть легше на душі. Значить це не моє.
– Раніше ти не палив?
– Скажу чесно, бувало інколи. Але повноцінно не палив. Почав на Майдані, а на війні зовсім затягнуло. Уяви собі, навіть на полігоні всі палять. Як згадаю ту жахливу "Приму" без фільтра…
"У нас в Калуші ніхто так українською не говорить гарно, як Нігоян"
– Що тебе змусило поїхати на Майдан?
– Думав, що просто поїду в столицю, адже давно там не був. Очікував, що на Майдані буде повторення 2004-го року – покричать і все завершиться. Але потім побачив, як дітей побили і як людей викрадають. Під’їжджає машина під магазин – 2-3 людей запхали у салон і поїхали. Мене страшно розізлило побиття дітей. Вони були без зброї. Ну вдарив ти один раз, досить. Але кожен біжить і вважає, що особисто має копнути лежачого. Вони кайфували від цього. Хочете побитися? Бийте мене. Але ж з дітьми так не можна. Тим більше, з дівчатами.
– Ти приїхав наступного дня після розгону мирних протестувальників?
– Побачив з другом відео побиття і о 21:00 ми вже сиділи в автобусі Калуш-Київ. Спочатку в столиці все було несерйозно, а потім розпочалися бої на Грушевського.
– Першою жертвою Революції Гідності став Сергій Нігоян, з яким ти жив у наметі.
– На Майдані ми стали друзями. Ніколи не забуду його вірші. Від кожного вірша плакати хотілося. У нього всі вони були сумними. Писав, напевно, про те, що його боліло. Сергій завжди показував на груди і казав, що його там болить. Ми до останнього не вірили…
– Як ти дізнався про його смерть?
– В народі пішли чутки – вбили якогось бородатого чоловіка. Але він начебто старший за віком. Наш товариш Іван першим дізнався про це і не знав, як нам повідомити. Терпів до вечора – зайшов у намет із пляшкою самогонки і сказав: "Не знав, як вам сказати, але про Нігояна – це все правда". Наші хлопці відразу поїхали до батьків, щоб підтримати їх.
– Яким Сергій залишився у твоїх спогадах?
– Він казав, що не можна нікому вірити. Маю на увазі, політиків. У нас спочатку була прихильність до Віталія Кличка. Він здавався нам світлою плямою на цьому фоні. До речі, Нігоян кілька років у дитинстві провів у моєму рідному Калуші. Це вже потім його батьки переїхали на Дніпропетровщину.
– Пригадуєш, як виглядав день його загибелі?
– Сергій не мав йти з нами. Я був роєвим, відповідав за охорону. Поставив його позаду сцени поруч із 8-ю сотнею. Ми збиралися йти на Грушевського без нього. Сергій провинився, адже напередодні пішов гуляти з дівчиною, а я чергував замість нього. Він випросив і пішов з нами. Ми вирушили туди всі разом, потім роз’єдналися. Почався хаос…
Сергій Нігоян
Зранку зустрілися біля наметів – Нігояна немає. Почули звук, хтось бив у залізну трубу. Таким чином сповіщали про смерть. Досі не можу повірити у випадковість – три кулі у Сергієвому тілі… Голова, шия і груди. Достатньо однієї було. Нігоян був медійним, спілкувався з усіма камерами. Його інтерв’ю були дуже гострими.
– Сергій чудово розмовляв українською.
– Я так не вмію. У нас в Калуші ніхто так українською не говорить гарно, як він. Красень! Я знаю лише "Отче наш", "Богородице Діво" і "Вірую". А Сергій знав набагато більше – стільки молитов! Він мені дуже нагадував Тараса Григоровича Шевченка. Постійно сидів з ноутбуком в інтернеті. І писав вірші.
"Навіщо я Шовковському? А він сідає і розповідає про свої травми"
– На Майдані ти познайомився з Аміною Окуєвою.
– Аміна була в сусідньому наметі в афганській сотні. Вона була справжнім другом і хорошою людиною. Про неї теж безліч спогадів. Якби не її бронежилет, то 5,45 би сюди залетіло (вказує на груди). Хоча снайперська гвинтівка, напевно, пробила б його тоді на Інститутській. Бронежилет у неї був хороший. Такий тоненький, як для серйозних бізнесменів, які можуть носити навіть під сорочкою. Дорогий! Аміна якраз їхала в Одесу до мами: "Носи і не знімай. Він легенький". Я так і зробив. Її "броник" врятував мені життя.
– У жовтні 2017-го її не стало. Коли востаннє спілкувався з Аміною?
– Ми переписувалися в месенджері незадовго до смерті. Хоча мені здається, що вона жива. Принаймні, хочу у це вірити. Це Аміна – вона така людина… Її треба знати.
– Ти поїхав у АТО з бронежилетом Окуєвої?
– Ні, його вкрали. На день вирушив у Калуш, а "броник" залишив у наметі. Коли повернуся, то намет був порожнім. Там були всі каски "беркутів", багато розмальованих щитів. Не сумніваюся, що хтось з наших продав. До мене не раз підходили: "Даю 100 доларів. Хочу твій розмальований щит". Такі речі не продаються.
– У лікарні до поранених приходило чимало публічних осіб. З ким ти спілкувався?
– Кузьма Скрябін, Вірастюк, Шовковський, Ребров. Із Сергієм Станіславовичем взагалі унікальна історія вийшла. Мене поранили 18 липня, а через 10 днів я святкував день народження. Мене тоді ж прооперували. Відходжу від наркозу, відкриваю очі після операції і не вірю собі. Бачу, що неподалік стоїть чоловік невисокого зросту. Обличчя, як в Реброва. Думаю: "Та ні, що він тут може робити?" Глюк, мабуть. Потім цей чоловік подає мені руку. Дивлюся – це ж Ребров! "Привіт, Олеже. Як справи?" Чую, голос його. Точно, як з телевізора. Було приємно.
– Такі речі неабияк підіймають настрій.
– Помітно, коли люди приходять і роблять це з душею. Не буду називати імен, але деякі наші співаки приходили для формальності. Шовковський відвідував нас і спілкувався, як проста людина. Навіщо я йому потрібен? А він сідає і розповідає про свої травми, щось радить. Та що там! Ці люди давали свої телефони і казали, що ми можемо дзвонити будь-коли.
– Як ти ставишся до того, що українські футболісти їдуть у Росію?
– Не хочу нікого називати зрадником. Як на мене, Росія напала на нашу землю. Звичайно, там є теж хороші люди. Але я б ніколи туди не поїхав. Навіть, якби мене палками били. Якби війна зачепила цих людей, то вони б інакше думали. У Калуші чи Львові кажуть: "Та що той Донецьк! Хай би вже забрали". Наші люди далекі від цього.
"Дві гранати в руки взяв і готовий був підірватися"
– Що пригадуєш про спілкування із жителями сходу України?
– Відсотків 70 – люди, які хотіли привести сюди Росію. Були такі, що плювали на нас. Хоча я познайомився там з чудовими людьми. Деякі з них люблять Україну більше, ніж у нас на заході. Спочатку ми нічого не брали у місцевих – особливо після історії з бомбою в банці з медом. У ті дні всяке було. Якось діставав породіллю із каналізації. Деякі чоловіки мліють, коли перерізають пуповину у пологовому будинку. Після такого досвіду я б це, напевно, із цигаркою в руках робив би (посміхається). Непросто було діставати дівчину разом із дитинкою з каналізації.
– Ти служив у батальйоні "Донбас"?
– Так, у нас була "солянка" з різних міст, переважно з Донецька і Луганська. Навіть два американці були. Я приїхав туди практично відразу з Майдану. Батальйонів було мало: "Айдар" і "Донбас". Один чоловік-козак, який пройшов Іловайськ, втратив руку, а недавно помер від інсульту, запропонував мені вступити добровольцем у "Донбас". З кількома хлопцями з Калуша взялися за руки і дали слово в будь-якій ситуації боронити один одного.
– Тобі доводилося зустрічатися з керівником батальйону Семеном Семенченком?
– Це унікальна людина. На полігоні – одна, а в АТО – зовсім інша. Нікуди з нами не їздив, лише сидів у інтернеті. Коли в госпіталі мені хотіли відрізати ногу, я йому зателефонував. На тому кінці трубки почув: "Извини, раненный солдат – для меня не солдат". Я не повірив і перепитав, він знову це повторив. Тоді я послав його і роз’єднав. Відтоді більше не бачив і не чув його. І не хочу.
– Пам’ятаєш кожну деталь того випадку, коли ти потрапив у засідку в Попасній?
– Це було біля самого в’їзду в місто, поруч із вказівником. Можливо, на кілька хвилин вимкнувся – біль був шаленим. Я ще навіть один ріжок встиг вистрілити. Добре, що товариш вчасно ногу перев’язав – крові було надзвичайно багато. Вже навіть дві гранати в руки взяв і готовий був підірватися. Нас попереджали – в жодному разі не потрапляйте в полон. Наші почали відступати, я вже чув голоси сепарів.
– Що повернуло тебе до життя?
– Відчув, що хтось б’є по обличчю. Підвів очі і побачив свого друга з позивним "Кєнь". Він, до речі, зник безвісти в Іловайську. Родом з Херсону, фанат Металіста. З ним було ще четверо хлопців. Лікар дав їм спеціальні ноші для поранених. Вони несли мене годину. Пронесли трохи і падали. Дивуюся, як нас не підірвали. Це ж дорога, ніде сховатися. Бачили мене, як я зараз тебе перед собою. Як вони так косо стріляли?
– З-поміж п’яти твоїх рятівників загинув лише один?
– Так, лише "Кєнь". Спілкувався з його сестрою. Вона дуже його любила. Вірить, що він все ще живий. У неї нікого немає – брат загинув, мама померла. Війна закінчиться і багато людей знайдеться. Скільки в Росію вивозили… Закопували всюди. Ми стільки братських могил знайшли. Одна просто величезна – 70 на 7 метрів. Сморід такий, що підійти не могли.
"Думав, що наші тренери у роздягальні вб’ють мене"
– Як ти прийшов у футбол?
– Ми постійно грали у дворі. Варіантів практично не було. У першому класі записався на танці, а через два роки – на вільну боротьбу. Якщо чесно, то я був боягузом. Нікого вдарити не міг. Навпаки мене всі копали. Походив рік на боротьбу і повернувся у футбол. Одного разу грав на турнірі у Стрию, де мене помітив львівський тренер Олег Родін.
– Тоді чемпіонатів дублерів і юніорів не було, зате існувала команда Карпати-3 в Другій лізі. Вона дала дорогу у життя багатьом класним футболістам: Паньківу, Іщенку, Петрівському, Шмакову, Платону, Федоріву, Фещуку, Веприку, Чабану, Бляхарському, Кікотю.
– У нас була дуже серйозна банда. Якби не травми і періодичні запрошення у першолігові Карпати-2, то ми могли поборотися за п’єдестал у своїй групі. Дивлюся зараз на молодь і розумію, що краще ці хлопці грали б у Другій лізі, ніж у чемпіонатах U-19 та U-21. Це зовсім інший рівень, коли ти виходиш грати проти мужиків. Принаймні, я свій дебютний матч із чернівецькою Буковиною ніколи не забуду – мені тоді було 15.
– У твоїй команді виступав Василь Ковцун, який помер через кілька років після операції на пахових кільцях.
– Василь шалено "пахав", багато працював над собою. Єдиною проблемою Ковцуна була низька результативність. Для нього, як форварда, було недостатньо забитих голів. В моїй пам’яті він залишився справжнім атлетом – суцільні кістки і м’язи. І жодної складочки на животі. Ми могли після тренування йти відразу додому, а Василь завжди залишався і продовжував працювати.
– З ким із представників футбольного світу ти продовжуєш спілкуватися?
– З Юрою Паньківим, Володею Федорівим, Максом Фещуком, Григорієм Ярмашем. Коли я перебував у Барселоні, то Ярмаш майже через день телефонував і постійно запитував, чи контролюють лікарі інфекційні процеси. У мене ж якраз сильно зуби тоді почали випадати через інфекційну хворобу. Я продовжую перебувати на зв’язку з хлопцями зі спортінтернату, а також тренерами Руху: Кікотем, Шевчуком і Романюком, які пройшли карпатівську школу. Щиро вдячний всім за допомогу. Завдяки цим людям у Львові мене завжди добре приймають.
– Сергій Чабан розповідав, як Карпати-3 поїхали у твій рідний Калуш на матч з місцевим ЛУКОРом, який йшов на першому місці. Гра відбувалася у День міста, але львів’яни виграли 4:3, а ти не забив пенальті.
– Я так тоді "затупив". Дуже сильно хотів забити… Перед грою був впевнений, що вийду в основі. Принаймні, так казав наш тренер Володимир Безуб’як. В день гри оголошують склад, а мене нема. На трибунах тисяч 7, а я сиджу на лавці. Злився дуже сильно. Врешті мене випустили після перерви, коли ми програвали 1:2. Вирівняли гру, вийшли вперед. На останніх хвилинах заробляємо пенальті.
– Ні в кого не було сумнівів, хто пробиватиме?
– М’яч взяв Руслан Платон, але я попросив його віддати це право мені. Руслан знав, що матч відбувається у моєму рідному місті.
– Ти пробив вище воріт.
– Я не розігнався, як слід, не приготувався. Суддя швидко свиснув, з трибун тільки почув якісь крики і я як дав! Думав, що наше тріо тренерів Безуб’як, Леськів і Вільчинський у роздягальні вб’ють мене. Якби не виграли, то мене б у Калуші закопали (посміхається).
"Ми ж не пішли Ростов собі забирати. Вони самі прийшли"
– Чому ти закінчив з футболом передчасно?
– Я дурницю зробив. Треба було в Карпатах трохи потерпіти. Але саме в цей момент у Калуші виник ЛУКОР. Приїхали представники клубу і запропонували повернутися додому. Минуло 8 місяців і президент клубу Сергій Чмихалов сказав, що його цей проект не цікавить. Далі я грав на область, відчував, що не маю стимулу.
– Згодом ти поїхав у Одесу.
– І грав там за місцевий Реал. Але невдачі знову мене переслідували. Раптово зник президент клубу і Реал розпався. Далі була аматорська команда в Чехії. Ми якраз вийшли у другу чеську лігу. Повинен був повертатися навесні, але потім почався Майдан. Думав собі: "Трохи повоюю і повернуся".
– Якби ти знав про наслідки свого рішення, ти все одно робив би все те саме?
– Я завжди знав, що буду на війні. Дивне відчуття, але ми в дитинстві грали у дворі в дитячі війни. Уявляли, що на нашу Україну хтось нападе. Небезпеку чомусь завжди чекали не звідти – "от німці нападуть – будемо захищати наш Калуш". Мене розізлило навіть не те, що Росія так вчинила. Мене більше дивували українці, які кликали сюди ворога. У це важко повірити, але за всі ці "деенери" воювали навіть львів’яни і двоє хлопців з Калуша. Один інтерв’ю російським ЗМІ давав. Мовляв, зарплати в Україні малі і його утискали тут. Коли ми брали сепарів у полон, то зустрічали багатьох закарпатців. Я був шокований.
– Часто можна почути – навіщо був той Майдан. Коли ти 4 роки сидиш у інвалідному візку і чуєш такі речі, то що відчуваєш?
– Хіба це ми починали? У нас багато гнилого народу. Ні, дійсно багато людей допомагали. Але у нас лише 4 мільйони люблять свою країну не тільки словами, а й ділом. Не обов’язково воювати. Я, наприклад, жодному хлопцеві не сказав: "От я воював, а ти – ні". У нас є воїни, але допомога потрібна. Були моменти, коли у київському госпіталі поранених на руках носили дівчата. Казав знайомим з Калуша: "Приїдьте на кілька годин до Києва, допоможіть і вам на душі легше буде. Ти красень, українець і дійсно разом з нами". У відповідь тільки чув: "Та я, та я… Приїдуть в Калуш, то ми зберемося і дамо їм". Я теж так колись думав, але насправді вони навіть з дому не вийдуть.
– Що змінило твою думку?
– Коли вперше потрапив на полігон, то коліна підкосилися. Танк на повній швидкості пролетів поруч по тих горбах і від одного шуму погано стало. Здоров’яга 80 тонн, яка ще й стріляє. З часом тільки звикаєш. Українець до будь-чого адаптується. Наші люди звикли нарікати на владу. До чого тут вона? Так, є вина політиків, але зараз не про це. Ми ж не пішли Ростов собі забирати. Вони самі прийшли.
– На війні ти дізнався, що таке зрада?
– Особливо в контексті вищих армійських чинів. Образливо було, коли приїжджають представники ОБСЄ: "Треба на 5 кілометрів відступити". Добре, виконуємо наказ командування. Результат цього – чотири трупи і троє поранених. Це що таке?
– Ще одна проблема – отримання необхідних документів. У тебе з цим все гаразд?
– Отримав їх наприкінці 2015-го року. Спочатку міліція приходила, дізнавалися про всі обставини. Не знаю, хто, але у висновку написали, нібито я зістрибнув з БТР і зламав стегно. Зателефонував до свого ротного на прізвисько "Жак": "Що це за фігня? У нас же БТРів навіть не було". Добре, що він допоміг все владнати.
– Яка доля "Жака"?
– Він зараз у в’язниці. "Жак" і ще кілька хлопців вбили сепарів. Згодом виявилося, що у них українські паспорти. І це нічого, що в одного з них були нашивки батальйону "Призрак". Нещодавно почув статистику – у в’язницях зараз перебуває 20100 "атошників". Ні, там значна частина по ділу. Знаю, що не всі святі. Дехто їхав туди займатися брудними справами – мародерством і рештою дурниць. Однак чимало пацанів сидять несправедливо. Одного товариша в Бахмуті судили оригінально – суддя приїжджав з окупованого Донецька. ДНРівський суддя з радістю "закриє" нашого.
– Про що мрієш зараз?
– Про те, щоб на Сході якнайшвидше все закінчилося. Хочу встати хоча б на одну ногу. Без цього жити не зможу. Локальне завдання – схуднути. Коли набирав трохи зайвого в Карпатах-3, то Василь Леськів давав мені дві пляшки води в руки і я ганяв вагу (сміється). Зараз на базі Карпат це робити веселіше. Побачу Федецького, посміємося, почую слова підтримки. Ми з Артемом ще юнаками грали один проти одного. Приємно, коли приходиш в зал, а там Мякушко та інші хлопці. Вони молодці, індивідуально працюють. Дивлюся на них і це додає мені наснаги. Жити хочеться!