Echte Liebe!
Вболівати за Борусію – ніби працювати на улюбленій роботі за копійки. Отримуєш задоволення від процесу і не чекаєш винагороди. Щоосені обіцяють підвищення зарплати та чемпіонство. Не тому, що це реально, а просто для годиться. Бо ж треба показувати перспективу. Але тобі байдуже на гроші чи титули. Для цього знаходиться ще одна робота, яка забезпечує комфортне життя. Для цього знаходиться ще один клуб, який тамує спрагу до перемог. А рідне серцю все одно не кидаєш.
Дортмунд прив'язав до себе у перший чемпіонський сезон Клоппа. Я легенько підглорював за Гамбург, але запав на реактивну команду в улюблених чорно-жовтих кольорах. Все настільки рідне і близьке здалося. Емоційний тренер в простому одязі. Грають пацани не набагато – на 5-7 років – старші за мене. І як грають! Носяться по полю, що боїшся на мить відвернутися, аби не пропустити якесь диво. А трибуни які... від шуму "жовтої стіни" в животі затерпає.
Той склад досі перед очима. Хуммельс і Суботіч здавалися непробивними, кожен ривок Гьотце обіцяв щось особливе, а от від Роберта м'яч ще деколи відскакував на 5 метрів. Я не розумів, в чому сила Гросскройца, але захоплювався Кагавою. Куба і Піщу завжди були найріднішими, м'яч на правому фланзі – мимоволі напружуюсь. І Вайденфеллер позаду, ніби вивів дітей погратися.
Борусія підкупила щирістю та простотою, яку навіть важко передати. Клопп на першому матчі Ліги чемпіонів у костюмі та гламурному пальті виглядав кумедно. Через рік Борусія приїхала в Донецьк і подарувала нам свято. А потім було божевілля з Малагою – я був впевнений у тому камбеку, навіть ставку зробив за рахунку 1:2, це ж моя Борусія. Погром Реала з чотирма пальцями Роберта ніби казка. Ми були найкращими у світі.
Я кажу "ми", бо жив тією командою щодня. Не міг повірити, що Маріо тікає в Баварію, що він проміняв нашу форму, що він йде від Клоппа заради якогось Гвардіоли. Це була перша болюча втрата, бо Шахін не встиг стати рідним, а Кагава пішов у інший мій клуб. Згодом втік і Лєвандовскі, настала ера нових героїв.
Одне чемпіонство, друге, потім кубок взяли, далі лондонський фінал ЛЧ, від якого я відходив не менше тижня. Але Дортмунд все одно не привчив до великих перемог – привчив до краси та сюрпризів. Молода команда несеться, трибуни ревуть, серце б'ється частіше. Для цього трофеї не потрібні. І вимагати їх було б дивно, якщо тверезо поглянути на ситуацію.
Борусія – заручник бундесліжних реалій, заручник статусу другої команди. Але це не та друга команда, як Барселона після Реала (чи навпаки), де в клубів рівні можливості. У Дортмунда майже вдвічі дешевший склад (548 млн євро проти 980 млн євро) і більш ніж вдвічі менша зарплатна відомість (119 млн євро проти 279 млн євро) у порівнянні з Баварією. Борусія знааааачно ближча до Лейпцига, ніж до Баварії.
Доводилося чути, що Дортмунд не хоче нав'язати серйозну боротьбу. Це смішно. Згадайте, чим завершилася спроба пободатися з Баварією фінансами 20 років тому. Після авантюрних закупок клуб ледь звів кінці з кінцями. А зараз Борусія здорова і на своєму місці.
За інших рівних умов BVB має набагато частіше фінішувати третьою, ніж ставати чемпіоном. Так і є власне. І це нормально. Я колись писав, що для титулу потрібен не лише якісний склад і сильний тренер, а й тотальний безлад в Мюнхені. За останні 11 років всі умови не співпали.
У Дортмунда за цей час було дві чемпіонські команди: перший сезон Тухеля (2015/16) з праймовими Обамеянгом і Мхітаряном; перший сезон Фавра (2018/19), коли з'явився неймовірний Санчо, найкращий рік видав Ройс і пачками забивав джокер Алькасер. Це видно з найпростішого показника. Тухель набрав 78 очок, Фавр – 76. Порівняйте з нинішнім сезоном (71 очко).
Томасу Тухелю не пощастило, що в Мюнхені ще був Пеп. У перегонах з Люсьєном Фавром Ковач гальмував як міг, але якість баварського складу була занадто високою. Едін Терзіч знайшов спільну мову з удачею: мюнхенський конкурент фізично просів, без Лєвандовскі впала реалізація, а емоційні боси Баварії наварили з тренерами. Ще й залітало в Борусії після ЧС-2022 все можливе й неможливе. Одна проблема – власної чемпіонської команди немає. Вона просто слабка.
Борусія в цьому сезоні не награла на титул, тому у мене немає тотальної хандри, як після фіналу Ліги чемпіонів. Емоції досить швидко вляглися. Звичайно, шанс. Звичайно, неприємно. Звичайно, хочеться бути на вершині. Але суть вболівання за цей клуб в іншому.
Перфоманси фанів то особлива любов. Ми можемо, наприклад, насолоджуватися суперзірками до того, як вони стають суперзірками. У Борусії один з найкращих Youtube-каналів, де футболісти розкривають своє єство і показують розум.
Лєвандовскі, Гюндоган, Санчо на моїх очах виростали в топових футболістів. З перших тренувань стало зрозуміло, наскільки Холанд звихнений на вдосконаленні. Беллінгем пройшов від постійних "Джуд, Джуд, накрий, давай сюди" в стартових матчах до того, що зараз сам в 19 років піхає всій команді.
Знаєте, продажі Дембеле та Пулішіча можна назвати свого роду трофеями. Обіграли всіх (нехай і не на полі) та отримали величезні призові. На черзі нові гучні трансфери. Адеємі, згодом Дюранвіль, можливо Байно-Гіттенс. У цьому потоці молоді є свій кайф.
І тільки Марко завжди поруч. Ройс став символом Борусії. Талановитий, але наївний. Яскравий, але психологічно слабкий. Тут геніальний пас, там ідіотська помилка. Моя Борусія така сама. І цим прекрасна, жива.
За останні кілька днів не раз довелося почути іронічно-істеричні питання "нащо взагалі існує Борусія і нащо за неї вболівати". Цікава логіка. А нащо існує Ліон, Тоттенхем і Рома, чи Майнц, Брендфорд і Бетіс? Трофеї – це лише маленька приємність на короткий час. Без них Борусія не перестає бути Борусією.
"Жовта стіна" на місці, а мій пульс пришвидшується з кожним стартовим свистком, як і 13 років тому.