Любомир Кузьмяк поспілкувався відомим гравцем "Дніпра".
В його кар’єрі було дві великі команди. В одній, "Прикарпатті", він мріяв грати з дитинства і вважав, що це вершина будь-яких бажань. В іншій, "Дніпрі", він довів, що найбільш нереальні мрії збуваються, якщо наполегливо працювати і боротися. В Івано-Франківську Москвин виріс, як футболіст, а в Дніпрі став одним із членів великої сім’ї.
Зараз він навчає дітей усім футбольним премудростям. Коли у тебе самого були вчителі рівня Бишовця, Кучеревського, Штанге чи Павлова, то усвідомлюєш, що таким багажем знань варто ділитися.
Гравець, який провів у "Дніпрі" 9 сезонів і став свідком зміни епох у великому клубі, розповідає про повагу до Євгена Кучеревського, авторитет Вадима Тищенка, лояльність Бернда Штанге і згадує неймовірну розв’язку чемпіонської гонки з "Динамо" у другому чемпіонаті України.
Вашій увазі перша частина інтерв`ю.
Стадіон "Рух", англійська мова, Бірхофф
– Валентине, івано-франківський футбол переживає не найкращі часи. Єдина професійна команда області "Тепловик" не хапає зірок у другій лізі. Ви продовжуєте працювати у футбольній сфері, тому більше знаєте про стан справ.
– Ситуація важка, сумно, що "Прикарпаття" немає. Минулого року було зроблено перший крок, це дуже добре. Влада повернулася обличчям до футболу і було створено "Тепловик". Наші вихованці грають у різних українських командах, однак без сильного клубу в Івано-Франківську така робота не має змісту. Добре, що зараз є представник області в професійному футболі. Зараз з’явилася перспектива, майже повністю команда складена з наших вихованців. Вектор розвитку є непоганим.
Стадіон "Тепловика" розчищали від снігу конями перед матчем Другої ліги
– Позитив є, але у вас руки не опускаються, коли дивитеся на загальну картину?
– Я працюю дитячим тренером у СДЮШОР з футболу "Прикарпаття". Хотілося б кращих умов, стабільного розвитку. Наш директор Йосип Євстахович Бербець робить велику роботу, залучає дітей. Тим більше, що у нас хороший тренерський склад – всі хлопці пограли на високому рівні.
– Хто саме працює у школі?
– Ігор Гогіль, Анатолій Редушко, Іван Русак, Віктор Поптанич, Ігор Мельничук, Василь Гуменяк. Намагаємося робити спільну справу.
– Яка у вас вікова група?
– Найстарша група – до 17-ти років, а також дітки 2008-2009 років народження.
– Талантів достатньо?
– В кожній віковій групі! Складна фінансова ситуація приводить до того, що часто діти залишають нашу школу. Є непогана пропозиція – батьки відразу ж шукають кращий варіант. Поруч знаходиться моршинська "Скала", обертів набирає ФК "Львів", функціонує школа у Володимирі-Волинському. Мовчу вже про "Шахтар" і "Динамо".
– Крадіжки підопічних бувають?
– Ми зовсім не захищені, відсутні регламентні норми. Контрактів немає, тому при хорошій пропозиції батьки приходять і кажуть: "Хочемо забрати дитину". Втримати нереально, хоча ми розуміємо, що від хороших пропозицій не варто відмовлятися. У Львові, наприклад, кращі умови, ніж тут, а у нас вищий рівень, ніж у райцентрі.
– Коли дивитеся на сучасних дітей, то не згадуєте, як ви прийшли у футбол?
– У мене було інше дитинство, яке я проводив у дворі. Тим більше, що мій будинок знаходився поруч зі стадіоном "Рух". Буквально п’ять-сім хвилин пішки. Постійно проводив час на арені, мене всі старші футболісти знали. Батьки відношення до спорту не мали. Батько був військовим, народився у Тбілісі, мама – родом з Улан-Уде, викладала англійську мову.
Перший чемпіонат України. Валентин Москвин перший зліва в нижньому ряду
– У вас з іноземною мовою, очевидно, проблем бути не могло…
– Моя перша освіта – факультет іноземних мов. Два роки тут навчався, але потім став гравцем "Дніпра" і довелося обирати спорт. Це тепер футболісти думають про те, що буде потім, наймають репетиторів. А тоді така річ була незвичною. Англійська у мене на рівні. Це мені допомагало – і на зборах, коли виїжджали з командами, і під час виступів за кордоном. Зовсім по-іншому себе відчуваєш, коли знаєш мову.
– Ваш перший тренер – Юрій Шайкін. Достатньо сказати, що він виховав найвідомішого прикарпатського футболіста Ярослава Думанського.
– Ігор Юрченко – теж його вихованець. Згодом я займався і у Степана Рибака та Івана Краснецького. Школу пройшов хорошу.
– Ви, як і Думанський, з раннього віку їздили у всі можливі збірні Союзу. У вашій команді, крім вас, виступав лише один представник України – киянин Андрій Ковтун. Як можна потрапити у список кращих гравців багатомільйонної країни з Івано-Франківська?
– Колись було багато скаутів і за талантами уважно слідкували. Постійно організовували селекційні збори. У 14-річному віці мене запросив до збірної відомий адміністратор "Динамо", а тоді тренер, Олександр Чубаров. Він, до речі, дуже допоміг мені і дав багато знань у футбольному плані. Недавно переглядав вирізки з газет. Тоді не було такого малого представництва команд у збірній. Замість "Шахтаря", "Динамо" і "Дніпра" талановиті хлопці грали у Первомайську, Іршаві, Нікополі, Черкасах, Чернігові. Наприклад, киян і дніпровців було лише по двоє. Організовувалися спартакіади школярів, чемпіонати СРСР серед дітей, де й шукали збірників.
– Ваш рік був плідним: Коливанов, Харін, Мостовий, П’ятницький, Кобєлєв, Добровольський…
– Казкове сузір’я народилося в один час! Імена дуже гучні. Колектив був прекрасним – не було мажорів чи снобів. Всі були приблизно одного матеріального достатку, одного рівня. Хоча я зараз теж бачу, що діти не часто звертають увагу, хто на якій машині приїжджає і, у кого які батьки.
– Хто за потенціалом вважався головною зіркою вашої команди?
– Як на мене, то Добровольський і Коливанов. До речі, крім нашого 1968-го, дуже хорошу команду мав 1969-й. Судіть самі: Кірьяков, Саленко, Нікіфоров, Онопко, Канчельскіс, Юран. З нашої команди найбільшого досяг Сашко Мостовий, хоча на меморіалі Гранаткіна, який ми виграли, він навіть у стартовий склад не потрапляв.
– У вашій команді були класні гравці і харизматичний тренер Анатолій Бишовець. Як охарактеризуєте наставника?
– Кожного тренера варто оцінювати за показником прогресу. Можу сказати одне – при ньому після зборів завжди відчував позитивні зрушення. Я розумів, що чогось навчився, додав. Бишовець був дуже цікавим у спілкуванні. Він говорив не лише про спорт. З ним приємно було просто поспілкуватися. Кажуть, що для розвитку потрібно розмовляти з розумнішими. Так було і з Анатолієм Федоровичем. Кожен розбір гри був дуже цікавим. Нехай кажуть різне, але він мені дуже багато дав. Не кожен може виграти Олімпіаду. Бишовець зміг.
– На меморіалі Гранаткіна ви обіграли збірну Франції і Німеччини, у складі якої виступали Олівер Бірхофф і Андреас Мьоллер, а на тренерські лаві сидів Берті Фогтс.
– На фоні нашої збірної не було, на кого дивитися. Ми німців обіграли з рахунком 3:1. Це вже згодом прочитав, що проти нас виступали такі зірки. Бірхофф, до речі, нам тоді єдиний гол забив. Ми нікого не боялися, постійно вигравали. Навіть грали проти дортмундської "Борусії", яку перемагали на виїзді.
Зірочка, спадок великої команди, люди слова
– Постійно переїзди змалечку зробили вас самостійним?
– Мене батьки дуже опікали, і вважаю, що в Івано-Франківську перетримали. У 17 мене забирали в "Дніпро" і два "Динамо" – київське і московське. У Києві навіть заяву написав, але не склалося. Мама їздила у Дніпро, оглядала моє майбутнє помешкання. У той час існувало правило – у старті в домашніх матчах має виходити гравець віком до 18-ти років. Це давало змогу пробитися молоді. Мені допомагало, що в такому віці я вже грав з мужиками у дорослий футбол. Маєш працювати на команду, про фінти треба забути, мусиш відпрацьовувати. До мене чудово ставилися, оберігали. Знали, що підростає зірочка. Старші підходили і казали: "Малий, хтось образить – кажи нам".
– У "Прикарпатті" вашої юності грав ваш кумир Ігор Юрченко. Були також досвідчені Думанський і Турянський.
– Допомагало і те, що я був місцевим. Завдань великих переді мною не ставили. Головне – не зіпсувати (посміхається – Л.К.) Я грав у середині поля. Молодих тоді ховали на фланг переважно. Своє місце у побуті я також знав. Вихованість завжди має відігравати важливу роль. Про те, що треба м’ячі зібрати, мені ніхто не нагадував. Вже потім у "Дніпрі" я зустрів ще одного великого авторитета – Вадима Тищенка. На жаль, він пішов від нас. Але я його дуже поважав за те, як він поводив себе на полі і поза ним, був для мене зразком.
– В Івано-Франківську ви попрацювали під керівництвом Юрія Дячука-Ставицького.
– Можу лише позитивне про нього сказати. Я взагалі про тренерів нічого не тримаю у пам’яті. Дячук-Ставицький підтримував мене і у потрібний момент допомагав. Коли ти добре виконуєш свою роботу, то навіть тренери добре ставляться і оцінюють це. У мене з наставниками ніколи проблем не було.
– Навіть з В’ячеславом Грозним наприкінці кар’єри ви чесно розійшлися.
– Так, він відверто мені сказав, що не бачить мене в команді. І зараз з Грозним можу нормально спілкуватися. Інша справа, коли минає багато років, тільки тоді розумієш свої помилки. Я взагалі дійшов до висновку – всі проблеми людини пов’язані з нею самою. У молодості складається враження, що тебе хтось пресує. А сядеш спокійно і бачиш – там недопрацював, там порушив режим, там не належним чином виконав роботу. Всім своїм підопічним кажу – в першу чергу шукайте помилки в собі. Вам в житті буде набагато легше. Ех, якби цей розум у той час (посміхається – Л.К.)
– Чому вважаєте, що батьки перетримали вас вдома?
– Варто було розвиватися. В "Прикарпатті" я мав місце в основному складі, але вже не завдяки ліміту. Це зараз хочуть за "Манчестери" грати, а у мене була інша мрія – виступати за "Прикарпаття". Я себе навіть далі не бачив. З дитинства вболівав за наш івано-франківський "Спартак". По-іншому не могло бути. Якби не три серйозні травми і операції, то міг досягнути більшого. Під час виїзду "Прикарпаття" до Кривого Рогу поспілкувався з представниками "Дніпра" і написав заяву.
– Цікаво, що до того моменту у вас була одна незвична гра за дубль дніпровської команди, коли ви приїхали до Києва у розташування юнацької збірної. За яких обставин дебютували за дубль "Дніпра"?
– Влітку 1985-го року наша збірна готувалася під Києвом до Юнацьких Ігор. Сталося так, що у столиці мав відбутися матч дублюючих складів "Динамо" та "Дніпра". У гостей критично не вистачало гравців, тому нас попросили зіграти проти киян у складі "Дніпра". Рівень суперника був дуже серйозним: у воротах Віктор Чанов, а ще Олексій Михайличенко, Вадим Євтушенко, Володимир Горілий. По вухах нам тоді надавали.
– Як завершилися Юнацькі ігри?
– Поїхали в Крим, де всіх обіграли – москвичів з Коливановим 4:0, пітерців із Саленком також здолали, а у фіналі перемогли грузинів з п’ятьма чемпіонами Європи.
– Ми згадували про батьківську опіку. Мама слідкувала за вашою успішністю?
– Так, це було першочергове завдання. Школу закінчив з двома "4". Йшов на медаль. Вважаю, що футболіст повинен не лише у футбол грати. Він має бути різносторонньо розвинутою людиною. Навіть, щоб потім дітям можна було донести свою думку. Постійно треба вдосконалюватися. І на футбольному полі, і у житті.
– Ваш дебют за "Дніпро" видався казковим – заключний матч чемпіонського сезону на переповненому "Метеорі", епічна перемога над мінським "Динамо" 4:3 і лише два ветерани у складі – Володимир Лютий і Сергій Башкіров. А ще перекладина…
– У мене було три моменти! Ще й зараз про них згадую. Хочу відеозапис тієї гри знайти, ніде нема.
– Поєдинок нічого не вирішував, але у вас, напевно, вражень було багато…
– Перший матч у вищій лізі. Стадіон забитий. Та й за мінчан грали три віце-чемпіони Європи: Зигмантович, Алєйніков і Гоцманов. У нас воротарю Тютєреву 17 років, Жені Похлєбаєву – 16. Але ми гру видали! Програли би 0:7 – ніхто слова би не сказав. Але ми розуміли – традиції, спадок великої команди. Всі були шоковані – вболівальники довго нам аплодували. Той матч зі мною на все життя.
– Творець чемпіонського "Дніпра" – Євген Кучеревський. Епоха, постать, легенда.
– Про нього у мене завжди дуже добрі спогади. По-перше, його всі дуже поважали. На розборах гри у Кучеревського був особливий говір – не передати. Інтонації, манера розмовляти… Його дуже любили.
Євген Кучеревський
– У вас є улюблена історія з Євгеном Мефодійовичем?
– Я так смішно не розкажу. Це треба було чути. Зустрів його вже після "Дніпра" – зідзвонилися, коли я в Ізраїлі вже грав. Мефодійович олімпійську збірну Росії тренував. Чув, що він бороду запустив. "Як я вас впізнаю?" – запитую. "Москва, ти мене можеш не впізнати, тому в руках триматиму журнал "Огонёк", – відповів (сміється – Л.К.) Шкода, що він так рано від нас пішов. Гравці дуже поважали тренера, командою він вмів управляти.
– Якою була роль помічників: Ігоря Надєїна і Леоніда Колтуна?
– Ігоря Олександровича я не застав. Колтун більше з воротарями працював. Кучеревському ще Олександр Лисенко допомагав – хороший тренер, з яким я неодноразово працював. Штат тоді не був такий роздутий, як тепер.
– Без Володимира Ємця та Геннадія Жиздика золотих медалей могло б і не бути…
– Я прийшов 1988-го, коли вони якраз залишали клуб. Можу сказати, що це люди, які заклали фундамент нинішньої бази "Дніпра". Вона збудована завдяки їм. Чому вони пішли? Різне кажуть, я правди не знаю. Можу сказати, що стара гвардія футболістів нашого клубу їх дуже поважала. Люди слова – що казали, те й робили.
"Реал", конфлікт, образа "Металіста"
– Шлях до основи "Дніпра" ви прокладали через дублюючий склад. Хоча він у 1989-му був дуже потужним: Дірявка, Мамчур, Медін, Полунін, Пучков, Філімонов...
– Інтернат випустив класну плеяду гравців приблизно одного віку. Нам на підмогу давали і досвідчених гравців з першої команди. Такий сплав досвіду і молодості приніс результат. В основному грали у тодішньому Дніпродзержинську (нині Кам’янському – Л.К.). На матчі вирушали, як на свято. У 1991-му чемпіонат дублюючих складів можна було закінчувати ще після першого кола.
– У підсумку "Дніпро" таки здобув малі золоті медалі, але друге коло ви провели у складі головної команди.
– Так, ми були сильнішими за всіх. В дублі у нас виділявся Андрій Полунін – було помітно, що стане класним футболістом. Вирізнявся покійний Олексій Сасько. Те саме стосується Коновалова, Михайленка, Медіна, Похлєбаєва – футболісти дуже високого рівня.
– Про трагедію Євгена Похлєбаєва, звичайно, знаєте?
– Так, жахлива ситуація. У нас із Жекою дуже добрі відносини були. Мені важко бачити близьку людину у такому стані. Востаннє зустрічалися на прощальному матчі Колі Медіна, коли Похлєбаєв був з мамою. Боляче дивитися...
– Мама Євгена каже, що їхній сім’ї нечасто допомагають...
– З останнього – Сергій Коновалов, з яким Євген знайомий ще з юнацьких років, розповідав, що Женю запрошували на показ фільму "Лобановський назавжди". Ситуація складна, важко коментувати. На тому матчі Медіна він мене запитав: "Обличчя знайоме, але не можу згадати, як тебе звати". Страшно.
– В основі "Дніпра" зірок також вистачало: Городов, Вишневський, Кудрицький, Багмут, Чередник, Шох, Сон, Тищенко, Шахов...
– Я ж раніше їх тільки по телевізору бачив. А тут приїжджаєш і за одним столом сидиш чи разом тренуєшся. Мене прийняли добре. Брали до уваги рівень гри, бажання і вихованість. Якщо людина дотримувалася правил поведінки, то проблем у неї не могло виникнути. Поруч з такими футболістами не зможеш погано грати. Якщо ти випадковий, то не затримаєшся. Прізвищ не називатиму, щоб не образити, але колектив бувало не сприймав зіркових новачків.
Далі буде...