Форвард Атлетіка Іньякі Вільямс на початку жовтня в поєдинку з Алавесом встановив рекорд іспанського чемпіонату – він зіграв у 203 матчах поспіль. Пропонуємо переклад матеріалу The Guardian з емоційною історією від футболіста.
"Ми сиділи вдома у Більбао, дивилися телевізор, щось з'явилося на екрані – і я знову її запитав. Мама вимкнула телевізор і сказала: "Добре. Настав час все тобі розказати. Сідай. Думаю, ти готовий почути нашу з татом історію". Коли вона розповіла, мене аж затрусило. Таке врізається в душу. Вау. Це ніби фільм, в якому жили мої батьки".
Іньякі Вільямс зупиняється і переводить подих. Тоді йому було 20, він вже грав за Атлетік. Потрапивши у публічну площину, Іньякі часто стикався з питаннями про своє походження, але не міг нічого чітко відповісти. Бо й сам не знав. "Мене це їло зсередини", – каже футболіст. Аж поки його мати Марія не розповіла правду.
Вона повідала, як разом з чоловіком Феліксом поїхала з Гани та перетнула Сахару без їжі та води. Як інші люди не вижили під час цієї подорожі. Як вона вагітною – з Іньякі в животі – перелазила через паркан в Мелілью (африканський анклав Іспанії). Як була арештована. Як якийсь адвокат безкорисливо допоміг. Як добралася до міста, в якому народився Іньякі.
28 років потому Іньякі Вільямс увійшов в історію Прімери – позаминулої п'ятниці він провів 203-й ліговий матч поспіль. Це рекорд. "Почувши розповідь батьків, мені захотілося ще сильніше працювати, щоб віддячити за все, чим вони пожертвували заради нас з братом. Я не зможу віддячити рівноцінно, адже вони ризикували своїм життям. Але зараз я намагаюся забезпечити їх всім тим, що вони хотіли дати нам", – каже Іньякі.
"Я бачив у новинах, як люди з Африки припливали на човнах і перелазили через паркан до Мелільї. І розумів, що зовсім не знаю, як ми потрапили в Іспанію. Я завжди запитував маму, але вона уникала відповіді, поки я був дитиною. Можливо, вона думала, що це буде тягарем для мене, особливо у професійному футболі. Я розумів, що моє життя відрізняється від життя моїх друзів. Міг щось приблизно уявити. Але коли почув правду...
Я не знав, що мама і тато пішки перетнули пустелю. Так, у батька були проблеми зі стопами, але звідки я міг подумати, що причина в ходьбі через Сахару в 40-50-градусну спеку? Вони приїхали натрамбованим автобусом з 40 іншими людьми, а потім довго йшли пустелею.
Дехто не витримував, падав і помирав. Це дуже небезпечно: на шляху багато крадіїв і насильників. Багатьох обманювали. Провідники брали гроші, а потім на півшляху казали: "Кінець. Далі розбирайтеся, як хочете". І залишали людей ні з чим – без води та їжі. Діти, старенькі люди, жінки. Люди зважувалися на шлях до Іспанії, не знаючи, чи виживуть. Мама каже, що якби знала, як буде складно, то не рушила б в дорогу. Вона тоді була вагітна мною.
Батьки добралися до Мелільї, перелізли через паркан і потрапили під арешт охоронців. Необхідних документів не було, тому мігрантами вони не могли потрапити в Іспанію. Їх мали депортувати назад. Але в тюрмі один англомовний адвокат порадив сказати, що вони тікають з країни, в якій війна. Це був єдиний вихід. Вони порвали свої ганські папери і запевняли, що приїхали з Ліберії, щоб отримати політичний притулок. Завдяки цьому адвокату ми опинилися в Більбао", – розповідає Вільямс.
Іньякі посміхається. Більбао. Саме Більбао зі всіх міст. "Це доля", – каже він. Народившись там, майбутній футболіст отримав унікальний шанс грати за Атлетік, який прочиняє свої двері тільки для басків. "Ми з друзями говорили про це: чорт забирай, неймовірно. Все стається невипадково. Мої батьки перетнули пустелю, після чого потрапили в Країну Басків. Це не схоже на випадковість".
Марія та Фелікс прибули в Памплону, де отримали державне житло. У скромному районі, де люди ледь зводили кінці з кінцями. Там вони зустріли Іньякі Мардонеса (на його честь і назвали футболіста) – священника, який став для хлопця хрещеним батьком і опікуном. Одяг брали з церкви. Сім'я жила бідно, але Вільямс спокійно описує ті часи: "Я мав їжу та одяг. Якщо порівняти зі всіма людьми світу, то я був багатший за дуже багатьох. Історія батьків відкрила мені істину".
Батько Іньякі працював пастухом і прибиральником, шукав підробітки. Деколи не було взагалі ніякої роботи. Згодом йому довелося поїхати в Лондон. "Він працював у торговому центрі біля Челсі – прибирав столи в забігайлівках. А потім був охоронцем на Стамфорд Брідж – відривав корінчики квитків. Брався за роботу, якої не хотів ніхто", – каже Іньякі. Йому тоді було 10 чи 11. А брату Ніко – 2 чи 3. Мама також працювала на двох-трьох роботах. Іньякі був майже батьком для брата.
І, звичайно, він став футболістом. Перший дитячий спогад – хлопчик Хабі кличе його на вулицю пограти м'яча. Іньякі навіть підробляв арбітром в місцевих лігах, отримуючи 10 євро за гру. Він пообіцяв мамі, що виросте професіональним футболістом. У 18 перейшов у Атлетік, а в 20 дебютував за першу команду.
"Я знав, що це ключовий момент, – зізнається Вільямс. – Це означало, що тато може повернутися з Лондона, що моє сім'я може возз'єднатися, переживши 10 років розлуки, що в мого брата буде батько, що з'явиться стабільність. Моя сім'я так важко до цього йшла. Я мріяв стати футболістом, але не менше мріяв возз'єднати сім'ю".
Вільямс – лише другий темношкірий футболіст Атлетіка після Йонаса Рамальйо. Та єдиний, хто забив за клуб. Але, мабуть, не надовго – молодший на 8 років брат Ніко також грає за першу команду. На плечі Іньякі впала серйозна місія. Він страждав від расистських образ, а партнери стали на захист і сказали, що підуть разом з поля, якщо це продовжиться. Харизматичний, красномовний, прямий, принциповий, веселий. Його меседжі чіпляють людей. В Атлетіку відчувається гордість.
"Люди співчувають мені, вважають жертвою. Мій прихід в клуб змусив багатьох по-іншому глянути на ситуацію. Атлетік дуже допоміг мені, а я, сподіваюсь, допоміг Атлетіку. Футболісти рідко говорять на публіку, але це дуже корисно. Якщо ви маєте шанс достукатися до людей, потрібно скористатися цим шансом. Расизм – це пухлина, це хвороба, яку треба вилікувати. Якщо не підіймати питання дискримінації, вона продовжить існувати.
Суспільство змінюється – стає відкритішим. Більше міграції, більше різномаїття. Коли я приїхав, темношкірих дітей майже не було в клубі. Зараз їх значно більше в структурі Атлетіка. Ми бачимо зміни навіть у національній збірній. В Англії та Франції давно вже є темношкірі футболісти. А в нас тільки з'явився Адама Траоре. Все змінюється. Звикайте бачити різні обличчя в збірній", – каже Вільямс.
Обличчя Іньякі також? Форвард зіграв лише один матч за Іспанію – товарняк з Боснією та Герцеговиною у 2016-му. Гана досі намагається переманити його до себе, але Вільямс відмовляється. "Я вдячний тому, де я народився та виріс. Гана запрошувала мене, але я народився в Більбао, в Іспанії. Я не забуваю свої корені, але почуваюся баском. І не хочу нікого обманювати. Впевнений, що комфортно почувався б у збірній Гани, але мене там не має бути.
Коли мама злиться, то говорить до нас по-ганськи. Але ми говоримо іспанською. Коли батьки приїхали сюди, сім'я говорила англійською, однак поступово перейшла на іспанську. Я можу спілкуватися англійською, але не ідеально. З дідусем і бабусею говорю мовою тві. Я люблю Гану, захоплююся її культурою, їжею та традиціями. Мої батьки зі столиці Аккри, мені подобається відвідувати ті місця, але я виріс в Іспанії. Гра за збірну Гани для інших гравців означатиме більше. Думаю, що буде неправильно займати їхнє місце", – пояснює футболіст.
Атлетік для нього став свого роду національною збірною. Іньякі забив переможний гол у ворота Барселони та приніс Атлетіку Суперкубок Іспанії – лише другий трофей клубу за останні 35 років. Вільямс знав, що перша гра за Атлетік змінить все. А зараз у нього серія з 203 лігових матчів.
Востаннє він не грав у Прімері 17 квітня 2016-го, коли партнер Юрі Берчіче травмував йому гомілку. Відтоді пройшло п'ять з половиною років, а Ернесто Вальверде, Хосе Сіганда, Едуардо Беріссо, Гаіска Гарітано та Марселіно жодного разу не обійшлися без нього. Вільямс – найшвидший іспанський футболіст, але він дивом уникає розривів м'язів.
"Лікарі та фізіотерапевти кажуть, що це неймовірно. Неможливо уникати будь-яких травм, граючи з такою інтенсивністю кожні три дні, – каже Іньякі. – Дякую батькам за гени. Я б збрехав, якби сказав, що ніколи не грав через біль. Були моменти, коли виходив на поле на уколах, бо був потрібен тренеру. А останні два сезони я завершував з 4 жовтими картками. Ще одна – і все, дискваліфікація та втрата серії. Але я не граю грубо.
Минулого тижня я все ж задумався про рекорд. Залишалося три матчі, щоб увійти в історію. Все так близько, був страх, що щось може трапитися. У кожного є доля".
Історія написана, написана саме тут. Напроти тренувального поля, де сидить Вільямс. Під знаменитою аркою, привезеною зі старого Сан-Мамеса, розташовані два бюсти: Піру Гаїнса та Тельмо Сарра. На стадіоні ще один – Пічічі. Немає іншого клубу з такою ідентичністю, як Атлетік, який би настільки віддано шанував свої традиції та своє минуле. Рекорди в цьому клубі ще значущіші, ніж деінде.
"Це фантастика. І я, і мої партнери мріяли стати частиною Атлетіка. Я жив цією мрією. Багато людей віддали би все, щоб бути на моєму місці. Атлетік – це сім'я. Разом ми сильні. Бути там, де я є, робити те, що я роблю, представляти цей клуб, носити цю футболку – це неймовірно. Мати можливість сказати мамі з татом: "Ми це зробили", адже все, у що вони вкладали сили, все було для нас. І пишатися тим, що я – частина Атлетіка.
А тепер і Ніко. "Я пишу свою історію вже 7 років, тепер він починає свою. Ми живемо разом. Я пишаюся, що він зі всім справляється та швидко прогресує. Але йому ще є що доводити. Нехай росте, нехай вдосконалюється, нехай ставить свої рекорди". Аби тільки не рекорд у 204 гри поспіль? Іньякі сміється: "Зрештою, якщо хтось і перевершить мене, хай це буде мій брат".
Оригінал статті на сайті The Guardian, автор – Сід Лоу
Переклад і адаптація – "Футбол 24"