Володимир Войтюк оспівує збірну басків 1930-х, зіркову команду, яка покинула рідні Піренеї заради міжнародного турне, але додому вже не повернулася.
У березні 1937 року баскcьким політикам сяйнула геніальна ідея. Під час кривавої Громадянської війни вони вирішили обрати ідеального посла цієї маленької, але гордої території. Почесну місію поклали на футболістів, які мали не лише розповідати про кошмари, котрі творилися на батьківщині, а й збирати кошти на боротьбу з фалангістами. Головним ініціатором створення цього дрім-тіму став президент баскської автономії Хосе Антоніо Агірре. У молодості його також не оминула футбольна лихоманка. Хосе навіть захищав кольори Атлетіка, поки його не спокусила велика політика. Агірре чудово розумів, що баски моляться двом богам – тому, який на небесах, і футболу. Тому Хосе усвідомив, що ставка на гравців "левів" була безпрограшною.
Насправді Агірре не мав чим керувати. Адже вся Країна Басків, за винятком Біскайї та Більбао, опинилася в лапах військових заколотників, яких очолював майбутній каудільо Франко. Після тривалих дебатів, де обговорювалося створення армії басків, яка б могла врятувати республіку, Агірре вирішив створити футбольний загін, покликаний поїхати на закордонні гастролі, щоб допомогти Басконії протриматися на плаву. Тоді ж із цією метою створили баскський хор, який гастролював Європою. Згодом зібрані кошти підуть на фінансування французької клініки, в якій лікували іспанських біженців. Також ці гроші використовувались для підтримки тисяч баскських дітей, яких евакуювали з батьківщини за кордон.
Наприкінці березня 1937 року обидва ворогуючі стани керувалися гаслом "мета виправдовує засоби", тому кров лилася рікою. І не варто ліпити янголів ні з франкістів, ні з республіканців. У них усіх руки були по лікоть в крові. Природно, що про чемпіонат Іспанії довелося забути. Тому не дивно, що гравці баскського походження одразу відгукнулися на заклик Агірре. Вони просто хотіли грати у футбол та врятуватися від кривавого іспанського пекла. До того ж, поїздка на закордонні гастролі була чудовою нагодою заробити захмарні суми.
Кастинг кандидатів відбувався на стадіоні Сан-Мамес у Більбао. Додому повернулися навіть зірки ФК Мадрид (тодішня назва Реала) – брати Луїс та Педро Регейро. З Ов’єдо приїхав Ісідро Лангара (на фото). В Астурії він тричі приміряв корону найкращого бомбардира Прімери. Форвард сяяв у вбивчій атаці Ов’єдо. Астурійці проходились катком по редутах суперників. За юний вік та неймовірну швидкість смертоносних форвардів Ов’єдо охрестили "електричними нападниками".
Також того дня на Сан-Мамес прибули двоє найкращих іспанських захисників 1930-х. Педро Аресо, футболіст Барселони, якого боялися навіть Луїс Регейро та Лангара. Недарма він отримав прізвисько El Stop. Другим був Серафін Аедо, який в сезоні 1934/35 разом з Аресо цементував захист Бетіса. Він сподівався повторити шлях партнера та піти на підвищення в Барселону. Видавалося, що його мрії втілилися в реальність. Серафін навіть відіграв один товариський матч в синьо-гранатових кольорах. Однак завтра була війна, яка змішала всі карти мільйонам іспанців влітку 1936 року.
У 1937-му головними інгредієнтами розкішної баскської страви стали футболісти Атлетіка, а Луїс Регейро та Ko – спеціями, які додали їй незабутнього смаку. Лідери "левів": Горостіса, Бласко, Ірарагоррі, Сілауррен, Мугерса, Ечебаррія та Субієта допомогли Атлетіку стати найкращою командою передвоєнної Іспанії. Червоно-білі в період з 1930 по 1936 роки здобули чотири чемпіонські титули, два Кубки Іспанії, нокаутували Барселону 12:1 (це досі найбільший розгром в історії Прімери). Футболісти Атлетіка тричі взяли Пічічі, а голкіпер Бласко двічі виграв трофей Замори.
Збірна Басконії протягом місяця тренувалася на Сан-Мамесі, незадовго до другої облоги Більбао військами франкістів. Команду очолив Мануель Льямосас, який в 1920-х захищав кольори "левів". На футбольному полі він завжди виділявся своїм інтелектом та непередбачуваністю ходів. За це й отримав прізвисько "Хитрий фокусник". У 1937 році Мануель вкотре шокував усіх. У день виїзду Льямосас вирішив залишитися в Більбао, а тому його довелося оперативно замінити на Педро Вальяну, котрий після завершення футбольної кар’єри одягнув чорне і вважався одним з найкращих арбітрів Іспанії. Також із командою вирушили масажист Бірічінага, місцевий журналіст Алегрія та двоє чиновників: віце-президент Іспанської федерації футболу часів республіки Рікардо Ірасабал та колишній президент Атлетіка Мануель де ла Сота, представник однієї з найбагатших династій Більбао.
Капітаном збірної Басконії обрали Луїса Регейро. Це був логічний хід. Луїс ідеально підходив на роль обличчя команди. Франкісти, описуючи звірства республіканців, пустили чутку, що ліві жорстоко вбили Луїса. Регейро ніколи не приховував своїх політичних симпатій. "З початком Громадянської війни ми більше не могли грати у футбол в Іспанії. Тоді ми бачили свою місію в тому, щоб показати світу, що ми, баски, є іншими, і насправді не є тими монстрами, якими нас описують праві. Саме ця ідея найбільше мотивувала нас під час закордонного турне на стадіонах та поза ними. Крім тріумфів на футбольних полях, ми заробляли кошти, які допомагали Країні Басків. І найважливіше – ми знайшли чимало друзів, які полюбили нас та нашу справу усім серцем", – згадував Регейро.
Не всі поділяли ентузіазм Луїса. Чимало гравців сподівалися, що відрядження та Громадянка протривають недовго. Однак, оптимістичні надії швидко згинули, як роса на сонці. Кожен успіх військ Франко ставав своєрідним нокдауном для збірної Басконії. "Ми перетворилися на кочівників, а нашою єдиною розрадою залишався футбол. Для нас розпочалося нове життя і ми не знали, куди ця нова дорога приведе нас. Коли ми перетинали французький кордон, я думав, що війна триватиме якихось кілька місяців", – розповідав Субієта. На жаль, не так сталося, як гадалося. У квітні 1937 року збірна приїхала в Париж. Команду зустріли місцеві члени баскського уряду. Першим пунктом призначення гравців стала могила невідомого солдата, на яку вони поклали вінок, прикрашений ікурріньєю – баскським прапором.
26 квітня 1937 року збірна провела дебютний матч турне з Расінгом та не залишила каменя на камені від господарів. Бласко втримав свої ворота на замку, а Лангара зробив хет-трик. Однак музика недовго грала. Через кілька годин після тріумфу басків французьке радіо передало новину про бомбардування Герніки. Того дня німецький "Легіон Кондор", який підтримував Франко, зрівняв із землею сакральне для усіх басків місто. Хоча подібні моторошні акції та сотні жертв серед цивільного населення стали важливим знаряддям республіканської пропаганди, гравці все частіше не могли спокійно спати, адже розуміли, що кожен день для членів їхніх родин, котрі залишились вдома, може стати останнім.
По мірі того, як франкістська лавина накривала Країну Басків, футболісти мали відповісти на одне з найскладніших запитань у своєму житті: залишитися зі своїми чи перебігти на бік переможців. У травні 1937-го ФІФА почала вставляти палиці в колеса баскських одіссеїв. Через Громадянську війну чиновники заборонили усім збірним та клубам грати з будь-якими іспанськими командами. Через це в останню мить скасували поєдинок із національною дружиною Нідерландів. Щоправда, багато команд не боялися кинути рукавичку ФІФА та грали з басками, оскільки щиро підтримували їх.
З Парижа гастролери вирушили за маршрутом Чехословаччина – Польща – СРСР (в імперії зла затрималися аж на два з половиною місяці). Один із найскандальніших матчів збірна провела в Празі. Того дня суддя посадив гостей на свисток. "Це було справжнє пограбування серед білого дня. Вони перемогли нас завдяки пенальті. Арбітр судив лише в один бік. Господарі його стовідсотково підмазали. Тоді суддя поставив у наші ворота два чи три пенальті. До речі, Бласко відбив усі ці одинадцятиметрові. Але арбітр щоразу давав господарям перебити. Він "побачив", що наш воротар постійно покидав лінію воріт перед виконанням одинадцятиметрових", – лютував Лангара.
У СРСР басків приймали, наче справжніх селебріті. Їм робили сотні фото, фільмували візити гравців у школи та табори, де мешкали баскські діти, які втекли сюди від жахіть Громадянської війни. Щоправда, згодом гостям стало очевидно, що сталінські посіпаки не мали жодного бажання допомагати баскам, вони завжди танцювали під дудку "найкращого друга радянських фізкультурників".
Субієта згадував: "У Радянському Союзі ми грали у футбол, заробляли хороші гроші та пили відрами горілку. Проте там було напрочуд некомфортно. Адже нас практично не випускали з готелю. Якщо ж ми кудись і їхали, то лише в супроводі тіней з НКВС. Так виглядав наш побут у цій далекій та дивній країні". Баски в СРСР збирали повні стадіони. Так, на перший матч у Москві з Локомотивом заявки на квитки надійшли від мільйона вболівальників.
Гастролери розтрощили "залізничників" – 5:1. Хет-триком відзначився Лангара, який незадовго до стартового свистка довідався, що його батьки стали однією з численних жертв Громадянської війни. Також не в найкращому емоційному стані перебував й голкіпер басків Бласко. За кілька днів до матчу з Локомотивом він отримав чорну телеграму: "Тримайся, Гойо, сьогодні під час штурму Більбао загинула вся твоя сім’я".
Москва хотіла максимально розіграти баскський козир. Коли крізь залізну завісу просочилися звістки про падіння Більбао, партійні чиновники спробували переконати іспанців залишитися в Союзі. І шанси на це були. Спецслужби подбали, щоб гості не побачили темну сторону комуністичного "раю". Хоча це було зробити вкрай непросто, оскільки 1937-й став піком сталінських репресій. Вже згадуваний нами журналіст Алегрія в інтерв’ю, даному через 50 років, розповідав: "Москва виявилася одним суцільним успіхом для усіх нас. Матчі відбувалися в дружній атмосфері, нас найбільше розчулило те, що в Радянському Союзі насправді співчували стражданням баскського народу. Ми були в захваті, коли у Ленінграді нам запропонували залишитися в СРСР назавжди". Природно, що не всі поділяли думку писаки. Вони не були сліпими, тому й відкинули цю пропозицію червоних зміїв-спокусників. Не допомогли й 100 000 французьких франків, такий вражаючий благодійний внесок зробило радянське керівництво на потреби Країни Басків.
У серпні іспанці вирушили в Скандинавію, де перемогли збірну Норвегії та зґвалтували Данію 11:1.
Як це часто буває, у перемоги багато батьків, а поразка – завжди сирота. Тому по мірі того, як всім ставав очевидним тріумф Франко, праві отримували щоразу більшу підтримку. Коли збірна прибула в Аргентину, вона провела там три місяці, не зігравши при цьому жодного матчу. Місцева футбольна федерація остерігалася проблем із ФІФА, тому заборонила своїм клубам грати з баскськими "прокаженими". У гастролерів швидко закінчились гроші. Залишившись біля розбитого корита, футболістам знову довелося вирушати на заробітки.
Коли еускаді повернулися до Парижа, їх зустріли емісари Франко та спробували переконати повернутися додому. На цю пропозицію пристали лише Горостіса, на прізвисько "Червона куля", півзахисник Ечебаррія та масажист Бірічінага. Після цієї сумнівної перемоги посіпаки Франко почали розповідати, що збірна Басконії в повному складі повертається на землю, яку скоро очистять праві від червоної чуми. Однак це зовсім не відповідало дійсності.
Вітряного осіннього дня у жовтні 1937-го недобитки збірної Басконії сіли на борт корабля "Ile de France" у Гаврі та вирушили через Кубу до Мексики. Там вони знайшли справжню Землю обітовану. Баскський емігрант Анхель Урраса, власник компанії з виробництва шин, влаштував землякам королівський прийом. Після того, як гастролери розтрощили збірні Мексики та Куби, ФІФА вкотре сказала своє вагоме слово. Чиновники заборонили баскам грати у футбол, поки ті не організують клуб та не стартують в якомусь офіційному турнірі.
Розуміючи, що в Іспанії їх можуть кинути за ґрати або ж поставити до стінки, баски зробили ставку на чемпіонат Мексики. Гості назвали свою команду Клуб Депортіво Еускаді. Баски були не єдиними іспанськими прибульцями в мексиканській вищій лізі. Наприкінці 1930-х там також виступали Реал Еспанья та Астуріас. Депортіво демонстрував чудові результати та, зрештою, взяв срібло.
Громадянська війна в Іспанії закінчилася перемогою військ Франко, що поставило хрест на збірній Басконії. Кожен із футболістів команди отримав солідну премію в 10 000 песет. З грошима пов’язаний і головний скандал того турне. У 1938 році тренер Вальяна вижебрав у босів команди двомісячну зарплатню в той час, коли гравцям не дали ні копійки. Отримавши гроші, наставник просто накивав п’ятами. Цей інцидент ще більше заплямував репутацію Вальяни. Педро став головним антигероєм Фурії Рохи на Олімпійських іграх 1924 року. У протистоянні зі Скуадрою Адзуррою він забив автогол, який відправив іспанців додому вже після першого матчу. Отримавши касу за роботу зі збірною Басконії, Педро втік не під крило до Франко, а в Уругвай, де згодом став одним із найвідоміших журналістів Східної Республіки.
Більшість членів команди решту своєї кар’єри провели в латиноамериканських клубах. Баски додали трішки іспанської пристрасті до місцевого магічного реалізму, який досі продовжує закохувати в себе мільйони футбольних вболівальників. Субієта, Лангара, Ірарагоррі підписали контракти з аргентинським Сан Лоренсо; Бласко, Сілауррен, Аресо та Аедо – з Рівером. Інші ж гравці пов’язали свої долі з мексиканськими Астуріас та, за злою іронією, з Еспаньєю. Ці факти спричинили появу міфу про горду та непереможну баскську команду, гравці якої воліли вмерти на чужині, аніж стояти вдома на колінах перед ненависними франкістами. Це зовсім не так, оскільки багато гравців збірної повернулися на батьківщину через кілька років після тріумфу правих.
Один із головних спонсорів команди, Мануель де ла Сота, згадував: "Нас поєднало нещастя, проте згодом воно виявилося найбільшим щастям у моєму житті. Завдяки ньому я побачив людей з великої літери, котрі окрім того, що були справжніми спортивними акторами, показали мешканцям інших країн справжню красу футболу та гідно боронили честь еускаді".
Володимир Войтюк, спеціально для Футбол 24