В інтерв’ю "Футбол 24" знаменитий шоумен, новоспечений амбасадор збірної України пояснив, чому не стане жартувати над головною командою країни і пригадав екстремальні випадки, коли був готовий битися за честь "синьо-жовтих".
«Я надягнув. Личить? Личить!»
– Отож, Сергію, ви – посол збірної України. Які тепер ваші обов’язки?
– Ви ж розумієте, що це доволі номінальна посада – амбасадор збірної. В принципі, мої обов’язки нічим не відрізняються від обов’язків інших вболівальників національної команди, а саме: підтримка збірної всіма фібрами, ресурсами, діями і вчинками. Я собі так міркую – для певного привернення більшої уваги до того, що буде відбуватися у стані збірної в плані підготовки до Євро-2016, залучили частину відомих персонажів. Це і присутність Джамали, яка зараз матиме відношення до Євро – тільки свого – бачення. Це і Саша Денисов, який має безпосередній стосунок до футболу. Це і Роберто Моралес, якого відпустили з фронту буквально на кілька днів.
Кожен з нас, мабуть, якимось чином додає уваги від тої чи іншої цільової аудиторії – на це розраховує ФФУ. Моя справа – дуже проста: не давати нашому вболівальнику зайвий раз розслабитися. Належить нагадувати, що підтримка нашим хлопцям потрібна завжди і будь-де. Зокрема і під час товариських матчів, які незабаром відбудуться в Одесі і Києві. Я особисто, на жаль, в Одесу не зможу потрапити. Зате 28 числа на матч у Києві обов’язково завітаю – і не сам, а в компанії дружини та сина. Нашим хлопцям важлива подібна увага і підтримка – на трибунах, на площах під час Євро. Ми розпочинаємо свою посольську роботу над формуванням глядацького і вболівальницького пулу.
– У середу відбулася і презентація нового комплекту форми, в якій збірна України зіграє на Євро-2016. От так чесно, поклавши руку на серце, яку оцінку ви б поставили цим обновкам за 5-бальною шкалою?
– Моя оцінка форми ні на що не впливає і нікому не цікава. Цю форму мають, насамперед, оцінювати хлопці, які в ній грають. Тож це запитання краще адресувати їм. Якщо нашим футболістам у ній буде комфортно, якщо вона відповідає їх запитам, то я думаю, що все окей. А оцінювати дизайнерські винаходи і так далі… Вочевидь, я не є експертом – нехай про це висловлюються модельєри, які заробляють на хліб тим, що також щось вигадують чи аналізують, як критики. Я ж не маю цілісної оцінки щодо того, наскільки вона хороша чи нехороша, краща за попередню, чи гірша. Думаю, український вболівальник сам дасть зрозуміти, наскільки ця форма крута – по кількості проданих нових футболок у спеціалізованих магазинах.
Презентація нової форми національної збірної України. Фотогалерея
– Даруйте, але на вболівальницьких форумах нову форму часто порівнюють із пледом або ж заробітчанською торбою…
– Мені здається, це трішки некоректно. Власне, скільки людей – стільки думок. Кожен має право висловлюватися. Я ще раз повторю, що не належу до пулу критиків – фахівців, які можуть достеменно висловитися з підтримкою чи критикою. Я надягнув. Личить? Личить! Не тече? Не тече! Добре на мені сидить? Добре сидить! Я знаю, що коли полечу у Францію підтримувати збірну – буду в цій футболці.
– Поруч із вами перебував Роберто Моралес, коментатор, який проходить військову службу на Сході. Чи була змога поговорити про фронтові справи?
– Ми перекинулись кількома словами, але про військові будні не спілкувалися. Єдине, що я перепитав: наскільки був ускладнений чи полегшений процес його приїзду на урочисту оказію. Роберто відповів, що, в принципі, все по субординації було чітко. У військових є власна бюрократична машина, і подібні речі, на кшталт витягти бійця з лінії фронту на «гражданку», потребують певної послідовності кроків. Мені це достеменно відомо, бо ми якось просили відпустити одного бійця на програму «Страсті за ревізором». Там учасницею програми була його мама, і ми вирішили зробити їй приємний сюрприз – на кілька днів відкликати сина з фронту, щоб він пробув із матір’ю пару днів у Києві. Це все доволі копітка справа. Треба виходити на Генштаб, потім на керівництво сектору, керівництво бригади чи полку…
Сідати і розпитувати Роберто «Ану розкажи, як ти там воюєш» – відверто вам скажу – це не зовсім правильно. Війна не є предметом діалогу, на який ти маєш провокувати бійця, витягувати з нього інформацію. Якщо він хоче – сам розкаже. А копирсатися у фронтових буднях… Я сам туди трішечки покатався, тож не вважаю за доречне розпитувати про таке.
– Ви сказали, що «Коноплянка нігті гриз», бо у нього ще немає нової футболки збірної. Спілкувалися із Євгеном цими днями?
– Я казав не «нігті», а «лікті»! (Сміється). Це велика різниця – що одне гризти, а що інше. Ні, можливості поспілкуватися у нас не було. Останнього разу я його бачив після матчу з Люксембургом. До Києва летіли одним літаком і перекинулися кількома словами. У нього дуже хороше почуття гумору, він – приємний у спілкуванні молодий чоловік. А фразою про лікті я, звичайно, пожартував. Переписувався із Сидорчуком, хе-хе, щодо форми. Він казав, що вона мені личить, а я запитував, чи він мені заздрить, що в мене вже є, а в нього ще ні (Сміється). Таке, жартуємо з хлопцями трохи.
«Білоруси порвали нас цим банером просто в куски!»
– Жарти про збірну України у вашому арсеналі плануються?
– У нашого гумор-шоу «Вар’яти» за майже шість років існування, можливо, назбирається зо три жарти про збірну України. Зрештою, не пам’ятаю, скільки їх конкретно, лише пригадую, що щось таке було. Я не належу до категорії людей, яка сміється над символами. Для мене збірна України – один із символів цієї країни. Якщо ви пригадаєте моменти масового єднання людей у цій державі – від Сходу до Заходу, від Півдня до Півночі – то, мабуть, футбол є одним із небагатьох критеріїв, які об’єднували Україну.
Так, збірна іноді програє. Так, збірна може розчаровувати своєю грою. Але тішитися, носити на руках тільки переможців і сміятися над поразками – це трішечки недолуго. Я є прихильником нашої збірної, незалежно від результатів. Навіть якщо хлопці поїдуть на Євро і не покажуть видовищної гри (в чому я сумніваюся – думаю, все буде гаразд), то я однозначно не почну бігати із транспарантом «Які ви погані» і не стану пропонувати «Давайте поржемо з того, хто як грає». Думаю, що хлопцям за будь-яких обставин потрібна підтримка.
Пригадую матч Україна – Греція у Донецьку, коли ми програли 0:1 і греки поїхали на чемпіонат світу. Пізніше ми в Донецькому аеропорту, тепер вже сумнозвісному, чекали на чартер, було під три сотні людей. Вийшов адміністратор збірної і сказав: «Друзі, вибачте, потрібно зробити коридор, щоб збірна першою пройшла реєстрацію і посадку». Коли хлопці йшли тим коридором, знайшлося багато людей, які кричали: «Фу-у-у, ганьба, за що я бабки заплатив?» Мені було максимально неприємно. У мене відбувся конфлікт із однією компанією щодо її поведінки. Мене відвели вбік і я вже готувався отримати тягла (Усміхається). Бо спершу думав, що чувак, який «фукав», один, а їх виявилося шестеро. Але, слава Богу, за мене також вписалися хлопці. Ситуацію вдалося розрулити.
– Якими футбольними знайомствами ви найбільше пишаєтеся?
– Відверто кажучи, ви мене спіймали на цьому запитанні. Перший, хто спадає на думку, – це Олег Лужний, з яким я мав честь кілька разів у житті перетнутися. Також це Олексій Михайличенко – надзвичайно цікава людина, приємна у спілкуванні, інтелектуал. Сергій Ребров – нехай не так часто ми зустрічалися, але я зрозумів, що це людина, яка не говорить дурниць. Він – доволі конкретний чоловік. Олександр Шовковський – це для мене взагалі велика радість у житті, що я знайомий із ним. Я зараз не хочу образити тих, кого не назвав. Просто це перші прізвища, які спали на думку.
– Чи ведете підрахунок кількості своїх виїздів із збірною України?
– Ніколи не рахував. Якщо є можливість гайнути, то я одразу ноги в руки – і погнав (Усміхається).
– Який найпам’ятніший виїзд?
– Позаминулий рік, коли ми грали у Борисові. Він пам’ятний тим, що у нас, вболівальників збірної України, з’явилися брати. Маю на увазі сябрів. Нас було багатенько – півтори-дві тисячі осіб. Коли ми своїм сектором тільки готувалися зробити заряди, білоруський сектор, якщо ви пам’ятаєте, розгорнув величезний транспарант, де були зображені хліб-сіль, бульба, вареники чи сало і все це супроводжував напис: «Сустрэча братоў – прынцыповая гульня». Вони порвали нас цим банером просто в куски! Ми були ошелешені.
Я пригадую свій попередній виїзд у Мінськ років сім тому – не пам’ятаю, який це був відбір. Ми тоді з сябрами не дуже товаришували. У мене навіть стався конфлікт на трибуні. Я не зміг потрапити в наш сектор, тому опинився між білорусами. Там один хлопака дуже фукав і кричав: «Милевский – пес». Я своєю чергою намагався щось йому пояснити про це життя (Сміється). Закінчилося все це тим, що прийшов дядя міліціонер і пояснив, що ми обидва неправі.
Тож тепер, коли білоруський фан-сектор гримнув «Слава Україні», ми з першого разу навіть не зовсім зрозуміли, що вони мають на увазі. Вони гримнули ще раз «Слава Україні» – до нас дійшло. Почалося «Слава Україні» – «Жыве Беларусь», «Путін ла-ла-ла»… Було приємно. Відбулося братання під час матчу, після матчу.
«Перехід Селезньова у «Кубань» – це його особиста справа»
– Днями великого резонансу набув ваш коментар щодо переходу Євгена Селезньова у «Кубань»…
– Послухайте, іноді я не люблю журналістів за те, що вони роблять дурниці. Дійсно, в мене був цей коментар. Але коли він вирваний із контексту, то виглядає абсолютно дико. У мене журналіст дніпропетровського видання взяв велике інтерв’ю в контексті того, що «Варяти-шоу» скоро виступатимуть у Дніпропетровську. Дніпровський ресурс мене запитав: «Як ви ставитеся до переходу Селезньова?» Я абсолютно чітко відповів: «Ніяк не ставлюся». Мені глибоко байдуже щодо переходу і я конкретно пояснив, чому. Тому що у мене є купа роботи. В мене є дитина, в мене є АТО, в мене є все, що завгодно. Чому я маю все це відсунути і думати про перехід Селезньова? Журналісти зробили свою брудну роботу – витягнули кусочок коментаря, вирвали його з контексту і тому воно так виглядає, ніби ріже око. Хтось примудрився зробити з цього скандал, сенсацію чи ще що-небудь.
Мені по***у на перехід Селезньова в "Кубань", але я ніколи не працюватиму в Росії, – Притула
Перехід Селезньова у російський футбольний клуб «Кубань» – це його особиста справа. Хоче – переходить, не хоче – не переходить. Міг залишатися в «Дніпрі» – залишився б. Не міг – почав шукати, де йому буде краще. Те, що це географічно на території країни, яка з нами воює, – окей. Залиште це для його особистого самоаналізу. Перейматися якомусь конкретно взятому вболівальнику і, зокрема, мені – абсолютно не бачу резону.
– Український чемпіонат у своєму теперішньому стані вас продовжує цікавити?
– Так, він продовжує мене цікавити, тому що та криза, яка, на жаль, пронизує наш чемпіонат, з іншого боку певним чином грає на його користь. Маю на увазі, що відсутність можливості придбання дорогих легіонерів, їх відтік з України (засуджувати за це не варто – країна воює, люди нічим нам не зобов’язані і шукають, де буде краще), спонукають наших селекціонерів, тренерів, президентів клубів шукати якісь кращі варіанти на внутрішньому ринку. Ми зараз бачимо, як в основу топ-клубів почали пробиватися хлопці, які навряд чи пробилися б за наявності того легіонерського стафу, що був донедавна.
Якщо порівнювати теперішній чемпіонат із тим, що робилося два роки тому, то він слабший, мабуть. Але я думаю, що з тих хлопців, які зараз матимуть постійну ігрову практику, може вийти щось гідне. Для національної збірної це теж дуже добре.
– Можливо, з наступного сезону розпочнеться відродження, як гадаєте? Все-таки президент ФФУ у нас – новий, президент УПЛ – також.
– Чесно кажучи, я не думаю, що новий президент ФФУ і новий президент УПЛ, як функціонери, можуть гарантувати ріст у розвитку українського футболу. Багато чого впирається у бюджети клубів і у можливості президентів цих клубів. Якщо фінансування залишатиметься на рівні, необхідному для існування, тоді робота президентів буде спрямована на те, щоб сприяти розвитку. Якщо в клубах триватиме спад, затримки зарплати, то чиновники цього рівня не можуть гарантувати кардинальні зміни на краще. Єдине, що може бути точно зроблене їх руками – це правильна робота з молоддю, дитячим футболом тощо.
«Захоплююся тим, що на полі витворяє Мессі»
– Відомо, що ви – за «вісь добра» Київ-Львів-Дніпропетровськ. З чого почалася любов до «Динамо», «Дніпра» і «Карпат»?
– Любов до «Динамо» була з дитинства. Це сталося ще за часів Радянського Союзу. У 80-х я, дякувати Богу, застав ті моменти, коли принциповими матчами були не «Шахтар» – «Динамо», а «Динамо» – «Спартак». Звичайно, для мене, як для українця, хлопчака 5-8 років, перемоги динамівців мали величезне значення.
Любов до «Дніпра» виникла, коли командою зайнявся Євген Мефодійович Кучеревський. Тоді у «Дніпрі» підібрався дуже цікавий склад. Це чудовий приклад, як клуб може бути успішним без легіонерів. «Дніпро» показував розкішну гру, зокрема, гарно себе проявив у єврокубках.
А «Карпати» в моєму житті з’явилися після того, як я у 2010-му почав регулярно працювати у Львові із своїм гумористичним шоу. Перебуваючи щомісяця по 3-5 днів у Львові, ти так чи інакше проймаєшся атмосферою того міста, а футбол для Львова – далеко не останнє слово. Львів живе «Карпатами», жив і буде жити.
Одного разу я потрапив на матч «Карпати» – «Борусія». Вересень 2010-го, 3:4 на власному полі, неймовірний футбол! Синові, якого взяв на стадіон, тоді не було й двох років, але мій Дмитро потім ще довго, коли чув фразу «Сину, їдемо в Карпати», думав, що ми збираємося на футбол (Усміхається).
– Як розділяються ваші симпатії, коли ці клуби грають між собою?
– У таких моментах я не ділю свою любов на більші чи менші пропорції. Я просто дивлюся хороший футбол. Повірте мені: в таких моментах завжди приємно за переможця і прикро за переможеного. От буквально останній матч «Динамо» – «Дніпро», в якому господарі перемогли 2:0. Мені було трішечки прикро за «Дніпро», бо, підозрюю, клуб не в найкращому стані – насамперед, моральному. Я товаришую із Зозулею, який є максимально позитивним чоловіком, і якому я завжди бажаю, щоб він забивав. Але то є футбол. Тут перемагає той, хто цього хоче трішечки більше, ніж суперник.
– Чи буде у вас можливість потрапити на «Карпати» – «Динамо»?
– Ні, точно ні. Буквально позавчора ми відпрацювали із своїми хлопцями, «Вар'ятами», два концерти у Києві, в Жовтневому палаці. Вони перші із 24 концертів, які в нас відбудуться цього місяця. Маємо великий тур по Україні. Березень-квітень – понад 40 концертів. Я зараз зосереджений суто на цьому. Якщо вдасться хоча б увімкнути телевізор на «Шахтар» – «Андерлехт» – буду дуже радий.
– Ще одна любов вашого життя – тернопільська «Нива» – багато років на межі між життям і смертю. Чому все так плачевно?
– У Тернополі і Тернопільській області практично відсутні підприємства, які могли б зайнятися серйознішим фінансуванням клубу, ніж це є станом на сьогоднішній день. Раніше місцеві бізнесмени все-таки тримали клуб на певному рівні. Я з величезним задоволенням відвідував матчі і навіть долучився до створення першого фан-клубу. Чітко пам’ятаю, як за два роки «Нива» скотилася з Вищої ліги до Другої, а потім ледь не вилетіла ще й звідти. Як на мене, місто не вельми переймалося долею команди. Плюс – з’явилася муніципальна команда ФК «Тернопіль», тож бюджет узагалі практично розполовинився. Прикро мені спостерігати за таким процесом. Але слава Богу, що команда не зникла в принципі, як, наприклад, «Темп» (Шепетівка), «Верес» чи «Поділля».
– Чи не було у вас ідеї допомогти рідному клубу, підставивши плече?
– Ні. Як вивести клуб на той чи інший рівень у фінансовому плані – для мене загадка. Я трохи далекий від того, як функціонує цей організм.
– У вас гарна літературна мова, чітка дикція і футбольна ерудиція. Чи не виникало бажання сісти за коментаторський мікрофон і напару з тим же Вацком прокоментувати матч збірної або «Динамо»?
– Свої коментаторські амбіції я задовольнив, коли у 2007 році коментував матчі пляжного футболу. Був залучений до роботи на стадіоні. Разом із Дімою Перепьолкіним ми коментували ігри чемпіонату України. Щодо серйознішого підходу до справи… Відповім – радше ні, ніж так. Я тверезо оцінюю свій не дуже потужний багаж знань футбольної теми, який необхідний хорошому коментатору, щоб не бекати шаблонами. До того ж я не дуже уважно слідкую за чемпіонатами інших країн.
– І все ж, які світового рівня команди, гравці, тренери вас надихають?
– Чесно? Я в останню чергу надихаюся тренерами різних команд (Сміється). Моя муза виглядає трішечки інакше. А так – все життя живеш і завжди є якісь яскраві гравці. Іван Саморано, ван Бастен, та й Тімерлан Гусейнов колись вражав своєю зачіскою і грою – масивний такий був чолов’яга. Так, я захоплююся тим, що на полі витворяє Мессі, але разом з тим собі міркую, що років через 10 мені так само подобатиметься хтось інший.
– Банальне запитання, але все ж цікаво. Назвіть топ-трійку своїх футбольних мрій.
Мрію хоча б один раз побачити над головою капітана збірної України кубок чемпіонів світу або Європи. Це по-перше. По-друге, хотів би, щоб у нашому чемпіонаті було трішки більше, ніж три команди, які можуть собі дозволити поборотися за чемпіонство. Ну а по-третє, мрію в якийсь день разом із сином і дружиною, яка родом з Донецька, відвідати матч «Шахтаря» на «Донбас Арені».
Олег Бабій, Футбол 24