"Футбол 24" відшукав Романа Смішка, екс-капітана естонської "Левадії", який вдосталь пограв не лише у Прибалтиці, але й в абсолютно екзотичному чемпіонаті Киргизстану.
У минулому десятилітті Романа Смішка добре знали ті вболівальники, які цікавилися Другою лігою. Проте справжнє визнання до українського голкіпера прийшло за кордоном. У його послужному списку – «золото» чемпіонатів Естонії та Киргизстану, литовська «бронза», три естонські національні кубки. Ледь не підкорився Смішку і загальноєвропейський рекорд «сухої» серії, який багато років належить бельгійцеві Дані Верліндену. Наш кіпер утримував ворота на замку упродовж 13 матчів і не зміг переписати історію лише через прикру травму – струс мозку.
«В Естонії пропонували «здати» гру»
- Романе, як поживаєте?
- Добре, живі-здорові. Зараз тренуюся з командою естонської першої ліги «Старбункер», яка ставить перед собою завдання вихід до Преміум-ліги. У складі «Старбункера» вистачає футболістів, які пограли у вищій лізі Естонії. Наразі не розглядаю варіанту продовження кар’єри у цій команді, але якщо не отримаю інших пропозицій, то до літа допомагатиму «дублю» як граючий тренер. У березні виповниться п’ять років, як мешкаю в Естонії. У Литві і Латвії за такий часовий проміжок дають вид на проживання, але в Естонії для цього потрібно здавати екзамен на знання державної мови. Цьогоріч, щоправда, відбулося певне спрощення процедури, а мені б не хотілося просто так втратити 4 роки і 9 місяців, прожитих тут, тому намагаюся отримати документи.
- Українці у «Старбункері» є? Останніми роками Естонія для наших співвітчизників стала популярним маршрутом.
- Ні, тут українців немає. У «Старбункері» дуже здивовані, чому я обрав саме їхню команду. Штука в тому, що їх стадіон розташований через дорогу від мого дому. Іншим клубам я виявився непотрібний. Є тут людина, якій би дуже не хотілося, щоб я продовжував кар’єру в Естонії. Наразі не можу озвучити її імені. Чи з «Левадії»? Ні. З президентом цього клубу у мене прекрасні стосунки. Тренер, який зараз прийшов у «Левадію», хотів би мене бачити. У «Німме Калью» я також бажаний гість. Але в Естонії впровадили ліміт на легіонерів, тож клубам невигідно тримати голкіпера-варяга.
- Кар’єру ви розпочинали в одеському «Чорноморці», але не пробилися через високу конкуренцію. Кого не зуміли перевершити?
- У «Чорноморці» в 19 років мені сказали, що я – неперспективний. Я був високий, але не мав м’язової маси, тож дійсно поступався фізично. Зміцнів десь у 23 роки, але на мені вже поставили хрест. Тому пішов у іллічівський «Портовик», до тренера Ігоря Наконечного. Тоді були трішки інші умови – не порівняти із теперішнім ставленням до молодих футболістів. Грали, в основному, вікові виконавці, а молодим доводилося «пробиватись». Друга ліга стала для мене хорошою школою.
- «Портовик», «Олімпія», «Дністер», «Зірка». Де були найкращі умови з фінансової точки зору, а також можливість для самореалізації?
- Найкращі спогади про часи, коли я грав у «Зірці». Але варто віддати належне і президентові ФК «Дністер» - такі люди, як Хасан Хасаєв, зустрічаються дуже рідко. Він робив все для того, щоб існувала команда. У нас були чудові умови як для клубу Другої ліги. Овідіополь розташований за 30 кілометрів від Одеси, кожного дня нас забирав автобус. Але між мною та тренером стався невеликий конфлікт і Хасан Гарунович без проблем відпустив мене у «Зірку».
З усіма хлопцями, які грали поруч у «Зірці», в мене досі прекрасні відносини. У той час Ігор Горожанкін, колишній суддя Вищої ліги, став ініціатором зібрати у Кіровограді команду. Кістяк склали гравці «Кривбаса-2» і деяких інших друголігових клубів. В тому сезоні ми поступилися лише «Олександрії», хоча у Першу лігу рвалися «Миколаїв», «Севастополь», армянський «Титан».
Після «Зірки» у мене був варіант із луганською «Зорею», але там пропонували якісь незрозумілі умови. І я поїхав у «Кривбас», куди запросив Олександр Косевич. У Кривому Розі основним голкіпером був Максим Старцев – я вісім ігор просидів у запасі за його спиною. А потім пришов Ілля Близнюк і мене відправили у другу команду. Невдовзі у «Кривбасі» закінчилися гроші і всі отримали статус вільних агентів. Мені запропонували поїхати у білоруську «Сморгонь», яку очолював Георгій Кондратьєв.
- У низах професіонального футболу зазвичай відбувається який треш – нестандартні ситуації. Що можете пригадати про Другу лігу?
- Мені згадується один момент, коли я грав у «Дністрі». Ми були чемпіонами зборів, але розпочали сезон із семи поразок поспіль. Одного дня, перед поєдинком із фінансово стабільним «Динамо-Ігросервісом», на стадіон приїхав президент. Зупинив тренування і каже: «Сідайте в автобус. Поїдемо он туди, за стадіон». За стадіоном - озеро і лазня. Ми трішки посиділи, поговорили по-чоловічому, а через день вирушили у Сімферополь на гру. Щоб ви розуміли – ми обіграли «Ігросервіс» із рахунком 1:0. Що б не робили судді, їх президент (хтось із органів МВС) – все марно. За це ми й любимо футбол!
Хочу зауважити, що тоді Друга ліга була набагато цікавішою, ніж тепер. Тут догравали кар’єру такі гравці як Мусолітін, Парахневич. Для молодих футболістів це був неоціненний досвід. Зараз криза у Другій лізі напряму пов’язана із тією політичною ситуацією, яка сталася в нашій державі. Не до футболу.
- Чи часто вам доводилося жити без зарплати в ті часи?
- Не можу пригадати, щоб виникали якісь тривалі затримки. Тим паче, коли тобі 20 років, то не так вже й багато потрібно для щастя (Усміхається). Живеш футболом, мріями, перспективами. Мені вистачало. Виступаючи у Кіровограді, я практично щотижня їздив додому, в Одесу.
- Новокаховська «Енергія» кілька разів опинялася в епіцентрі скандалу – її гравців звинувачували в здачі матчів, іграх «на контору». У минулому десятилітті це теж було проблемою Другої ліги?
- Я чув про це, хоча в той час не існувало таких контор, та й Другу лігу не брали до уваги. Договірняки могли траплятися, коли команди виходили у Першу лігу. Можливо, комусь щось і пропонували, але я був молодий, мене у це не втаємничували. А от в Естонії мені пропонували, через цей момент стався скандал. До мене звернулися, а я поінформував «органи». Проте чомусь дехто думає, що я залучений до нечесної гри. Але це абсурдно! Мене звинувачували у здачі ігор тоді, коли я відстояв 13 матчів поспіль «на нуль» і лиш трохи не «дотягнув» до загальноєвропейського рекорду.
«Туре не зміг мені забити з чотирьох виходів сам на сам»
- Як ви потрапили на олівець Георгію Кондратьєву, майбутньому наставнику збірної Білорусі?
- Коли я виступав у «Зірці», а перед тим – в «Олімпії», то познайомився із Ігорем Химаничем, який раніше працював у «Сморгоні». Він мені порекомендував змінити «Кривбас» на чемпіонат Білорусі, зателефонував Кондратьєву і про все домовився. Я поїхав у Гродно на збори, які потім продовжилися у Польщі. Там і підписав із «Сморгонню» контракт.
- Плюси і мінуси чемпіонату Білорусі?
- Це стабільний чемпіонат у плані фінансів. Немає шалених грошей, але кожен клуб має всі необхідні умови для нормального функціонування – стадіони, тренувальні поля тощо. За кожним клубом закріплювалися спонсори, заводи – це підписував сам Лукашенко. Про якісь заборгованості із зарплати не могло бути й мови. Футбол у білорусів технічний, небагато команд закривалися і грали від оборони. Зараз білоруський чемпіонат розвинувся ще більше і «українізувався».
- Культ Бацьки відчувався?
- Дуже не люблю порівнювати різні держави, їх устрій. Як гість я не відчував чогось такого. Може, хтось щось таке і розповідав, але я їм своєю чергою відповідав: «Хлопці, ви кажете, що у нас демократія, а у вас – ні. Але що ви з нею зробите?» На мій погляд, культ не відчувався, а все, що робилося, було правильним. Подивіться хоча б, скільки у них льодових палаців для хокею!
- Проти кого з відомих футболістів зіграли у Білорусі?
- Мені насамперед пригадується не Білорусь, а матч на Кубок України між «Дністром» і донецьким «Металургом». Яя Туре не зміг мені забити з чотирьох виходів сам на сам. Ми грали у меншості – у нас вилучили Мусолітіна. Все йшло до серії пенальті, але Деметрадзе таки забив на 118-ій хвилині – з порушенням правил. Тоді я зіграв на якомусь неймовірному куражі. Щодо Білорусі, то тут пригадується матч із БАТЕ, де я парирував пенальті, а потім віддав довжелезний гольовий пас – і ми у підсумку завдали борисовцям першої поразки в сезоні (1:0). Мене визнали найкращим гравцем матчу, а також внесли у символічну збірну туру.
- Згодом ви переїхали у литовську «Ветру». Як там йшли справи?
- У складі «Ветри» пробився до фіналу Кубка Литви, а в чемпіонаті наша команда видала серію із 9-ти матчів без поразок, посідала першу сходинку. Хоча лідерами вважалися «Жальгіріс» і «Каунас», де президентом був бізнесмен Володимир Романов, якому належав ще й шотландський «Хартс». Ми всіх обіграли. У «Ветри» був хороший колектив, проте влітку сталася криза. Далекобійники оголосили про страйки, а бізнес нашого президента базувався на транспортних перевезеннях. Це відбулося на початку літа, а вже в серпні розпочалися серйозні затримки із зарплатою, легіонери поїхали і клуб розсипався. У тому чемпіонаті «Ветра» фінішувала лише на третьому місці.
У фіналі Кубка Литви ми вели в рахунку 1:0 проти «Каунаса», але через помилки нашого капітана, який сам собі привіз два м’ячі, програли. Щоправда, мене визнали найкращим гравцем матчу. Такі спогади.
- Чи велику суму ви недоотримали через банкрутство «Ветри»?
- Ви знаєте, мені допомогла одна людина, адміністратор клубу. Через півтора роки вдалося забрати свої гроші. Це було близько 5 тисяч доларів.
«За 12 кілометрів від нас сусіди різали один одного»
- Географія ваших виступів – дуже широка. Хто вам допомагав знаходити нові варіанти продовження кар’єри? Чи був у вас агент?
- У мене ніколи не було ніякого агента. Якщо ти граєш, якщо перебуваєш на виду, тренери тебе помічають. Коли виступав у Білорусі, мені неодноразово телефонували агенти і пропонували спробувати сили у російській Першій лізі. Але паралельно надійшли чудові умови з Литви, і я поїхав туди. А далі стався переломний момент моєї кар’єри: у Литві отримав пропозицію поїхати у «Відзев» (Лодзь). Тоді з «Ветри» у Польщу переїхали троє гравців (з них двоє – литовські збірники), але я вирушив до Азербайджану. Погнався, так би мовити, за грошима. Я подобався тренеру «Стандарта», але президент гроші на легіонерів не виділив. До речі, Володя Мазяр тоді залишився в Азербайджані.
- Найекзотичніший досвід ви, напевно, отримали не в Азербайджані, а в Киргизстані, де пограли у клубі «Нефтчі» із Кочкор-Ати. Розповідайте…
- Після невдалого вояжу в Азербайджан я повернувся додому і півроку відіграв за «Миколаїв». А взимку у мене не було варіантів, окрім як погодитися на пропозицію тренера Уткіна, який прийняв команду у Киргизстані. По телефону він запевняв, що там прекрасні умови і все добре. Кочкор-Ата – центр нафтовидобутку, де власник вирішив собі зробити хорошу команду. Я подивився на умови – вони, звичайно, не додавали оптимізму. Але у «Нефтчі» працював спортивний директор Медер Садиков, мій ровесник. У нього очі горіли і він робив все для того, щоб ми ні в чому не відчували проблем. Я запропонував своєму знайомому гравцеві Олександру Крестініну допомогти команді, але на зборах вирішили, що допоможе, як тренер. Зараз він доріс до посади головного тренера збірної Киргизстану. Ми ж тоді стали чемпіонами країни, що було для всіх шоком. Звиклося, що «Дордой-Динамо» - незмінний чемпіон. Вони мали всі умови, гроші, темношкірих легіонерів. А ми приїхали – п’ять українців та один росіянин – і порушили цю гегемонію.
- За якою формулою проходив чемпіонат Киргизстану?
- У той час через військовий конфлікт у країні розпалися два клуби, тож у чемпіонаті брали участь шість команд, які грали у чотири кола. Були цікаві виїзди на матчі. Зокрема, у столицю ми їхали на тиждень, бо доводилося долати гірські перевали. Але мені згадується не стільки футбольна кар’єра там, як сама держава. Після Киргизстану я змінив ставлення до багатьох речей. Це інша культура, інші люди. Завжди кажу: важливо не те, де ти, а які люди тебе оточують. Прекрасна держава, чудові краєвиди. У мене там залишилося багато друзів, тож якщо б у мене була можливість і час, я б влітку взяв сім’ю і полетів туди відпочити.
- На високогірному озері Іссик-Куль вдалося побувати?
- Двічі у мене була можливість туди поїхати, але я відмовився. А тепер шкодую (Усміхається).
- Який рівень життя у киргизів?
- Він нижчий, ніж в українців. Триста доларів для них – дуже хороші гроші. Ціни, щоправда, нижчі, ніж у нас. Основна ставка – на сільське господарство, вирощування овець. Великі міста – Бішкек та Ош. Решта – аули, де люди живуть своїм устроєм.
- Скільки тисяч глядачів збиралося на матчах чемпіонату?
- Аудиторія була невеликою. У нас, в Кочкор-Аті, коли ми почали перемагати, збирався повний стадіон, розрахований на півтори тисячі. Найкраще ходять на матчі національної збірної – навіть по 20 тисяч.
- Футбол для киргизів – спорт №1?
- У них велика увага приділяється єдиноборствам. Але знаю, що в останні роки і на футбол почали звертати значно більше уваги. Зараз, наприклад, приємно дивитися, як їх молодіжна збірна грає на Кубку Співдружності. Вони розвиваються, бо поруч – Казахстан, Узбекистан. Мають на кого рівнятися.
- Які традиційні страви киргизької кухні припали до смаку?
- Лагман – локшина з м’ясом і овочами – їв практично щодня. Також у них готують шурпу – густий м’ясний суп. Коли ти у гостях, тобі подають найсмачніший шматок баранини. Якось мені принесли щелепу барана. Я остовпів: «Що це таке?» (Сміється). Виявляється, це у них така традиція – щелепу подають лише тим гостям, яких поважають. Просто так у Киргизстані в гості не запрошують. Але якщо вже запросили, то тобі – вся увага.
- Алкогольні напої – поширені?
- Вони – мусульмани, тому алкоголь не вживають. П’ють кумис і айран. У «Нефтчі» виступало багато молодих хлопців. До алкоголю вони були абсолютно байдужими. До речі, ставлення до їх віри у мене змінилося, бо люди, які п’ять разів на день читають намаз (встаючи о п’ятій ранку) – дуже відповідальні.
- Чи зрозуміли ви для себе, чому в 2010 році у Киргизстані відбулася революція?
- Там склалася ситуація, чимось схожа до української. У Бішкеку в них стоїть військова техніка американців, а на відстані 15 кілометрів розташовуються вже російські авіавійська. Тож зараз я дивлюся на тодішній конфлікт з іншого боку. Це виглядало, як громадянська війна, але робилося сплановано для чогось. У Кочкор-Аті проживало багато узбеків, таджиків, киргизів, росіян. Це місто було під контролем росіян. Коли почалося кровопролиття, були виставлені блокпости, наш готель охороняли. У самому місті проблем не виникло, але було чутно постріли – за 12 кілометрів розташовувався Джалал-Абад. Там сусіди різали один одного. Люди до якогось моменту жили разом, а потім поділилися: я – узбек, а він – киргиз.
- Тоді президентом Киргизстану був Бакієв. Склалося враження, що це повний відповідник Януковича…
- Так! У нього, до речі, був син, який на той час заліз навіть туди, куди не варто було лізти. Незадоволення людей вилилося в криваву бійню.
- Ви перебували у Киргизстані упродовж всієї революції?
- Ні, ми подивилися на це все п’ять днів, а тоді зняли з двох автомобілів номери і поїхали (Усміхається). Дісталися до Бішкеку, сіли в літак і повернулися в Україну. Три тижні я був вдома, отримав пропозицію з вірменського «Бананца». Але обрав варіант з Естонією.
«До рекорду залишалося 60 хвилин»
- В Естонії ви провели найкращий час своєї кар’єри?
- Напевно, так. Але коли я приїхав, то відчув, що чемпіонат Естонії не витримує критики у порівнянні з Литвою. Щоправда, за останні роки він значно підріс. Все завдяки тому, що тут невеликі гроші, але є стабільність. Чотири-п’ять клубів є повністю професійними, розвивається дитячий футбол. Кажуть, що зараз за переглядами футбол в Естонії вперше випередив баскетбол, який вважався спортом №1.
- Як вас обирали капітаном «Левадії»?
- Після першого сезону у цьому клубі ми посіли четверте місце. Я повернувся в Одесу, куди приїхав і президент клубу Віктор Левада. Він сказав, що новий тренер хоче мене бачити, тож я знову вирушив до Естонії. Я був найстаршим у команді. У голосуванні за нового капітана найбільше голосів віддали саме мені.
- Ви ледь не встановили загальноєвропейський рекорд, зберігаючи у 13 матчах поспіль свої ворота на замку…
- У першому сезоні між мною та захисниками ще не було належного порозуміння. Зате в наступному сезоні почали розуміти один одного з півслова. Звідси й результат.
- Чи били вам пенальті хоча б в одному з цих 13 матчів?
- От про пенальті я не пам’ятаю. Зате пригадую, що найважливіше пенальті у своєму житті я відбив у матчі з «Сілламяе», де вирішувалося, чи станемо ми чемпіонами. Всю гру нас пресингували, били… Але я парирував пенальті, а потім вибив м’яч на нашого нападника, який реалізував свій єдиний момент – ми перемогли 1:0 і здобули титул. Тоді Віктор Левада був настільки радий, що пообіцяв зробити заради мене практично все. Але це таке, емоції.
- Скільки 11-метрових «потягнули» упродовж кар’єри?
- Не підраховую цього. Покладаюся на Віктора Хохлюка, який дуже ретельно веде мою статистику. Приємно, що ця людина вболіває за українських футболістів, незважаючи на те, хто з якого краю. Він мені, зокрема, повідомив, коли я зіграв сотий «сухий» матч у кар’єрі. В українській Другій лізі відбивати пенальті було якось простіше. Можливо був молодший, стрибучіший. Найбільше запам’ятовуються сейви у серії пенальті – коли граєш 120 хвилин «на нуль», а потім витягуєш команду в наступний раунд. Був сезон, коли «Левадія» зробила ставку на Кубок, щоб отримати путівку в Лігу Європи. Тоді «Калью» і «Флору» обіграли саме по пенальті.
- У матчі з празькою «Спартою» ви зіткнулися зі стійкою воріт і отримали струс мозку. Як вдалося дограти до фінального свистка?
- Ми пропустили в тому матчі сім м’ячів, хоча могли й значно більше отримати. Мені здається, що «Левадія» мала шанс зіграти краще, якщо була б належна підготовка до цього матчу. Не хочу про це згадувати – нехай буде на совісті тренерського штабу. Не можна до команд рівня «Спарти» так ставитися. Поїхали у Прагу, як на екскурсію. Не налаштували молодих гравців, а ті побачили такий стадіон, атмосферу – і все, посипалися.
При рахунку 0:0 я зіткнувся із своїм захисником, а тоді вдарився об стійку. Матч дограв, але коли поверталися в готель, то в автобусі «розклеївся», мене нудило. Можливо, якби не струс, я б побив європейський рекорд «сухих» матчів, адже в чемпіонаті належало зіграти проти далеко не найсильнішої команди. Але лікарі заборонили мені їхати. Шкода, бо до нового рекорду залишалося якихось 60 хвилин.
- Напевно, найпоширеніша голкіперська травма – це переломи пальців?
- Так, я вже збився з рахунку тих переломів. Друзі сміються: «Ти наче спеціально – перед екзаменами – пальці ламаєш» (Усміхається). Це воротарська доля. У юнацькому віці ще був перелом ноги. А вже у дорослому футболі вибивали ключицю свої ж захисники - у зіткненнях.
«В Естонії багато «ватників» - вони мене дратують»
- Як ви опишете естонців? Бо є певні стереотипи…
- Та вони не настільки повільні, як кажуть! Просто естонська мова – тягуча. Вони живуть так, що у них все сплановано заздалегідь. Відповідно, немає того поспіху. Естонець знає, якщо він чимось займається, то буде цим займатися і завтра. Немає такого, що завтра тебе «підсидять». Я товаришую з багатьма естонськими сім’ями, хоча спілкуватися нам непросто, бо вони погано володіють російською, а я не знаю естонської.
І є ще одна риса, яка мені дуже подобається в естонцях, і яка проявилася у нас лише зараз, коли розпочався конфлікт із Росією. Вони дуже патріотичні – завжди боролися за свою незалежність.
- А «ватників» багато в Естонії?
- Так, дуже багато. Мене дратує, коли людина, яка є вихідцем з України, і яка не була там вже 10-15 років, стоїть і розповідає про те, в чому взагалі не тямить. Я запитую: «Ти коли останнього разу був в Україні?». «Ще в дитинстві», - відповідає. «То що ти можеш знати?» - «Та нам же показують». З такими людьми не хочеться спілкуватись.
У моєму автомобілі почеплена жовто-блакитна стрічка. Ми живемо у Маарду, передмісті Талліна, там є велика українська діаспора, школа. Кілька днів тому повертався з тренування, а назустріч – дві жіночки, розмовляють українською. Я їм: «Добрий вечір». Озираються: «Добрий вечір і вам» (Усміхається).
- Ваш брат Богдан також мав багату на події футбольну кар’єру…
- Минулого року він став найкращим гравцем третього дивізіону чемпіонату Швеції. Там працює мій знайомий Юрій Сивобородько, який колись грав в «Івані», «Дністрі» та ще ряді клубів. От він і запропонував Богдану і кільком хлопцям пограти у Швеції. Вони вивели команду в третій шведський дивізіон. Потім перейшли в іншу команду і фінішували третіми.
- У Богдана шалена, як для захисника, результативність – забивав практично в кожному матчі.
- Не потрібно дивуватись. Коли він грав у луганській «Зорі» (щоправда – на позиції опорника), то був одним із найкращих бомбардирів Першої ліги. У нього пристойний зріст, він підключається до стандартів, багато забиває з «другого поверху».
- За спиною у вас Азербайджан, Білорусь, Литва, Киргизстан, Естонія. В яких би ще країнах хотілося пограти?
- На сьогодні мені дуже подобається формат чемпіонату Грузії. Там 16 клубів, ліга розвивається, вже й наші тренери туди поїхали. А ще мрію пограти в Ізраїлі. Хочеться нарешті поїхати у теплі країни.
Олег Бабій, Футбол 24
Читайте також:
Голкіпер "Левадії" Роман Смішко: Лилася кров, але нас охороняли блокпости. Було страшно!
"Сина назвали Ліонелем - на честь Мессі". Колишній гравець "Волині" - про життя і футбол в США