"Футбол 24" розповідає дивовижну історію двох аргентинців, які опинилися у чемпіонаті Англії в розпал Фолклендської війни.
Коротка, але важлива довідка…
Фолклендські острови – це архіпелаг у південній частині Атлантичного океану, за 483 кілометри на схід від берегів Аргентини.
Починаючи із XIX століття, Аргентина вважала Фолкленди власною територією.
У 1833 році Фолклендські острови захопила Британія, що викликало природне обурення аргентинців.
На початку 1982 року генерал-лейтенант аргентинської армії Леопольдо Галтієрі прийняв рішення силою відібрати Фолкленди в англійців. Розрахунок був на те, що тріумфальна перемога силою зброї покращить плачевний політичний рейтинг Галтієрі.
2 квітня 1982 року аргентинський десант висадився на островах і змусив капітулювати британський гарнізон.
Англійці відреагували, надіславши свої військово-морські сили, зокрема – підводні човни.
Основні бойові дії розпочалися 1 травня 1982-го, коли аргентинська авіація атакувала британський флот.
Наступного дня британський атомний підводний човен потопив аргентинський крейсер "Генерал Бельграно" (на фото) – загинули 323 особи. Це стало найбільшою втратою Аргентини за увесь період війни.
Офіційна дата закінчення неоголошеної війни – 20 червня, коли британці зайняли Південні Сандвічеві острови.
Втрати сторін сягнули практично однієї тисячі осіб. Свої життя поклали 649 аргентинців і 258 британців.
*******
Кровопролиття відбувалося у час світового домінування збірної Аргентини. У 1978-му "альбіселестес" завдяки "дублю" Маріо Кемпеса і голу Даніеля Бертоні здолали Нідерланди у фіналі Кубка світу. А незабаром два яскраві представники цієї команди – хавбеки Освальдо Арділес і Рікардо Вілья переїхали на Туманний Альбіон, що стало справжньою трансферною бомбою для тих часів. Це була епоха, коли легіонери у чемпіонаті Англії ще вважалися екзотикою.
Ініціатором підписання аргентинців став головний тренер "Тоттенхема" Кіт Беркіншоу. За двох чемпіонів світу "шпори" заплатили трохи більше 700 тисяч фунтів.
На фото: Вілья, Беркіншоу, Арділес
Спочатку новачки спілкувалися лише "мовою футболу". Клуб винайняв для них репетитора, але вивчення англійської просувалось дуже складно. Навіть ходили легенди, мовляв, Арділес та Вілья навчили свого викладача розмовляти іспанською швидше, ніж самі засвоїли "інгліш".
Як би там не було, а Оссі, як із любов’ю прозвали Арділеса фани, дуже скоро став лідером "Тоттенхема". Його визнали найкращим гравцем Англії за підсумками 1979 року, а ще через два роки йому підкорився престижний командний трофей – національний Кубок. Рікардо (або ж просто – Рікі) Вілья виступав на Островах не настільки переконливо, як його співвітчизник, проте увійшов в історію "Тоттенхема" як автор історичного голу у ворота "Ман Сіті" в переграванні фіналу Кубка Англії-1981. Ефектний голасо Вільї визнаний голом століття, забитим на полі легендарного "Вемблі".
Все складалося якнайкраще, і раптом – війна!
Через день після того, як розпочався збройний конфлікт, Арділес вийшов на поле в матчі Кубка Англії і допоміг "Тоттенхему" обіграти "Лестер". Проте ще через два дні відчалив на батьківщину. Серед англійців поширювалася версія "кумир нас зрадив". В Аргентині ж Арділеса вознесли до сану справжнього патріота. Істина була десь посередині: Оссі прибув у розташування національної збірної, яка розпочинала підготовку до іспанського Кубка світу.
Попри чинний контракт із "Тоттенхемом", шлях у зворотньому напрямку для футболіста був перекритий. По-перше, Британія ще упродовж півроку після закінчення війни забороняла Арділесу в’їзд на свою територію. По-друге, рани в аргентинської нації ще кровоточили і повернення Оссі в "Тоттенхем" розцінили б як зраду.
Проте "шпори" знайшли вихід із скрутної ситуації. Вони віддали свого віртуоза в оренду – у ПСЖ. Арділес провів у Парижі один рік, грав доволі кепсько, а той період підсумував так:
"У Франції я грав просто провально. У думках була тільки війна".
Щодо Рікардо Вільї, то він пересидів буремний час у Лондоні. Його фігура була менш масштабною, тож і претензій до нього значно менше. Свою патріотичну позицію Рікі висловив лише одного разу, бойкотувавши фінал Кубка Англії-1982.
Коли усе вщухло, Вілья та Арділес ще добряче послужили "шпорам". Особливо – Оссі, який допоміг "Тоттенхему" здобути Кубок УЄФА-1984.
Минули роки. Час загоїв рани. Наприкінці 2000-х Освальдо був внесений у Зал слави англійського футболу, а Вілья потрапив у почесний Зал клубу "Тоттенхем".
*******
Історія знає ще кілька випадків, коли окремі футболісти вдавалися до політичного бойкоту. Зовсім нещодавно захисник Сердар Таскі покинув московський "Спартак" через те, що фанати клубу спалили турецькі прапори під час матчу із "Крильями Совєтов". Таскі – виходець із Туреччини. Стерпіти таку наругу він не зумів.
А у 2003-му розгорівся скандал навколо Хаїма Ревіво. Ізраїльський півзахисник перейшов із "Фенербахче" у "Галатасарай", чим спровокував вибух антисемітських атак на свою адресу. У підсумку, Ревіво передчасно повернувся на батьківщину – в клуб "Ашдод".
В умовах неоголошеної війни між Україною та Росією українцям, звісно, хотілося б, аби наші футболісти продемонстрували принциповість, як ті, про кого йшла мова у цьому тексті. Поодинокі випадки таки були. Наприклад, Василь Прийма відмовився від пропозиції "Кубані" у 2014-му, а Ротань так і не перейшов у "Рубін". Однак зараз на схід потягнулися нові каравани заробітчан – Будківський, Шиндер, Дедечко. Під питанням – все той же Ротань. Коли постає питання вибору між грошима і принципами, наші футболісти здебільшого зупиняються на першому варіанті.