Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Владиславом Лупашком, екс-півзахисником Інгульця, Оболоні, Львова та ряду інших клубів, який зараз освоюється у тренерському ремеслі. І не тільки!
Ще під час кар'єри футболіста Владислав Лупашко розпочав навчання на тренерських курсах, взявся за вивчення англійської, зацікавився маркетингом та почав працювати блогером і телеекспертом. Поточний сезон – перший у якості тренера для Владислава, якого давно називали одним із найбільш нетипових українських футболістів.
Буремне дитинство, кар'єра опорника з єдиним вилученням, український бразилець у Дніпрі та тренерські мрії – про все це в інтерв'ю Владислава Лупашка для Футбол 24.
"Вирішив взяти приклад з Йохана Кройфа"
– Понад рік тому ви закінчили кар’єру. Коли з тренерської лавки дивитеся на колишніх партнерів, не виникає бажання вибігти на поле?
– Усі знають фразу про те, що молодий тренер, насамперед, має вбити у собі футболіста. Вважаю це дурницею. Адже ти залишаєшся у футболі, просто мислиш трохи інакше. Коли спостерігаю, як хлопці бігають крос, то не хочу повертатися у минуле (Усміхається). А от стати у квадрат не відмовився б. Під час одного з матчів у шалену спеку розмовляли на цю тему з Богданом Шустом. "Як добре, що сьогодні не треба грати", – пожартував Бодя.
– Ви давно казали, що бачите себе у тренерстві. Та це була теорія і таке бажання базувалося на вашій уяві. За час роботи у штабі Інгульця не розчарувалися у практичних моментах?
– Я марив цим з дитинства і завжди бачив себе на тренерській лавці. Що змінив цей рік? Я задумався. По-перше, треба емоційно стримувати себе. Кожен момент біля воріт твоєї команди дуже виснажує і спустошує. Тому вирішив взяти приклад з Йохана Кройфа, який розповідав, що з часом теж навчився спокійно реагувати на гру підопічних, адже мав проблеми із серцем. Ще один фактор – час. Здавалося, що я колись мав його обмаль. Проте тепер усвідомив, як багато часу затрачає тренер. Це дуже важка професія, енергозатратна.
– Ви кажете про брак часу, утім самі у процесі відновлення від важкої травми зацікавилися футбольним маркетингом і аналітикою. Як усе встигати?
– Я хочу подивитися на футбол з усіх можливих сторін. Мені подобаються різні сфери, пов'язані з футболом. Я цікавився аналітикою, закінчив курси PASS, також занурився у скаутинг та маркетинг. Був у ролі футболіста, зараз працюю тренером. А ще мені імпонує діяльність спортивних директорів, хочу розвиватися у цьому напрямку, адже вважаю, що в Україні ця ніша недостатньо функціонує. Відсутня комплексна оцінка діяльності тренерів: як розвиваються з цим фахівцем футболісти, чи витискається максимум з наявних гравців. У нас тренерів оцінюють тільки по очках у турнірній таблиці. Також нам бракує фахівців з фізичної підготовки та психологів. Я збираю інформацію про психологію. Можливо, у майбутньому підготую якусь книгу, для якої давно готую матеріал. Це будуть мої думки та спостереження на психологічну тематику.
– Ви також залучалися у якості експерта на телебаченні. Зараз у студію на топ-матчі запрошують не лише футбольних людей, а й зірок шоу-бізнесу. Бачите у цьому проблему?
– Особливо це відчутно після зникнення каналу "Футбол". Аналітика в ефірі має бути доступною та зрозумілою. Сипати термінами, які не завжди очевидні широкому загалу – не зовсім правильно. Але й у примітивізм впадати теж не варто. Пригадую власний досвід на телебаченні – спочатку було надзвичайно цікаво. Однак з часом ефірів було так багато, що я не встигав належним чином готуватися. Тоді вирішив, що треба мати повагу до глядачів. Якщо не готовий, то краще уникати та відмовлятися.
"Футбол Григорчука – просто топ"
– Наприкінці минулого року після відставки Сергія Лавриненка ви допомагали Младену Бартуловічу, який став виконувачем обов’язків головного тренера Інгульця. Безцінний досвід?
– Помічник головного тренера повинен розділяти відповідальність, не ховатися за спину головного тренера. І не треба бути зручним для головного тренера. Треба доносити йому свою думку, у дебатах зароджується істина. Я багато читав про егоцентризм. Якщо ти асистент, то маєш бути готовим до того, що лаври може збирати головний тренер. Ми дебютували матчем з Динамо, а через кілька днів приймали вдома Львів. Ввечері після гри з киянами я взявся за аналіз Львова. Ми врахували їхню цікаву схему з трьома захисниками, тому відмовилися від використання флангових хавбеків. Вийшли на гру зі схемою 4-2-2-2. Це спрацювало, дало результат, а ми виграли другий матч у сезоні. Такі речі особливо приємні.
– У вас є ідеал тренера?
– Як на мене, тренера формують чотири складових: техніка, тактика, фізика і психологія. Зазвичай тренери про дещо з цього забувають. Наприклад, в Україні зазвичай ігнорують техніку. Відповідно балансу не вистачає.
– Хто до цього балансу найближчий?
– Роман Григорчук. Його футбол – просто топ. Усі футболісти Чорноморця обігрують суперника один в один на будь-якій ділянці поля. Крайні захисники грають у середині, постійно на м'ячі. Трохи не вистачає вертикальності, але це нівелюється активною роботою вінгерів… Подобається робота штабу Руслана Ротаня в Олександрії в контексті позиційного футболу. Зараз ще немає чіткої реалізації, та думаю, що з часом вони запросять кількох футболістів і покажуть ще цікавіший футбол. Також Зорю відзначу – це баланс контролю та вертикальності.
– Тобто в УПЛ цікавих ідей вистачає?
– Взагалі кожен тренер є певною мірою плагіатором. Ми постійно переймаємо щось цікаве у колег, підглядаємо певні ідеї у когось. А потім це інтегруємо у своїх командах. У кожній команді Прем'єр-ліги можна почерпнути щось особливе. До прикладу, Минай Шарана класно працює в обороні. Але нам загалом не вистачає індивідуальної роботи з футболістами, одних лише командних занять недостатньо. Через це відсутні якісні продажі молодих гравців. Треба комплексно працювати саме над індивідуальними навичками.
– Підхід до режиму футболістів вашої епохи та нинішнього періоду суттєво відрізняється. У чому основна відмінність?
– Теперішні футболісти більш уважні до свого здоров’я, вони більш свідомі. Попередня епоха нерідко виконувала певні речі через фактор страху та примусу. Разом з тим, ми були фізично сильнішими. Сучасні діти віддають перевагу віртуальному футболу, у дворах не часто можна побачити їх з м'ячем. Ми лазили по деревах, грали у баскетбол та волейбол. Теперішній футболіст має міцні ноги та хорошу координацію, але руки не залучені до процесу. От ми в Інгульці почали робити акцент на цьому. Запровадили тренування з баскетбольним м'ячем, почали це вдосконалювати. І прогрес помітний.
– У психологічному плані відмінностей теж вистачає?
– Зараз бракує ментальних лідерів. Раніше у кожній командній лінії був гравець, який керував грою. А тепер це сонне царство. Тому деякі клуби тримаються за старших хлопців. Вони на полі живуть, у них жорсткий характер.
"Кравченко – просто космічний футболіст"
– Незважаючи на схильність вашої позиції опорника до збирання фолів, за усю кар’єру вас лише раз вилучали з поля. Що пішло не так у тому матчі з Агробізнесом?
– То була одна з моїх цілей. Я намагався ніколи не переходити певну межу. Своєрідним прикладом для мене був Ледлі Кінг з Тоттенхема, який жодного разу не вилучався за кар'єру. У 2019-му у грі з Агробізнесом трапився курйоз. Я встиг до м'яча, але через вологе поле нога поїхала. То була друга жовта картка, матч ми програли і я сильно страждав.
– Ви народилися у Білгороді-Дністровському. Чим особливе це місто?
– Ми називаємо його Аккерманом. Моє дитинство було дворовим. Якщо хтось бігав на тирсі, то ми грали на піску. Моя сім'я мешкала на окраїні міста, поруч розташовувався невеликий ліс. Щодня о 6-й ранку я прокидався і перед школою пробігав 4 кілометри. Це тривало до 7-го класу, поки я не поїхав у Дніпропетровський спортінтернат. Там випробування були не менші.
– Дитинство було насиченим?
– Я не мав вільного часу, не відволікався на дурниці. Ходив тричі на тиждень на заняття зі своїми однолітками і ще тричі займався зі старшими хлопцями. Мав лише умовний один вихідний день. Не знаю, як зараз, та у мій час у таких невеликих містечках розвивалася наркоманія. Я щасливий, що футбол вберіг мене від неприємностей.
– Найвідомішого уродженця вашого міста Василя Ломаченка знаєте особисто?
– Він займався футболом у мого тренера, щоправда, у молодшій на два роки групі. Мабуть, кілька матчів ми зіграли один проти одного, але знайомими не були. Проте добре знаю про навантаження, які Василь витримує у процесі підготовки до боїв. Це щось надлюдське. Мабуть, небагато спортсменів у світі могли б таке витримати.
– Повертаючись до вашого періоду у Дніпрі. У футбольному плані цей переїзд виявився кроком угору?
– Я потрапив до хорошого, але дуже жорсткого тренера Віктора Ястребова. Ми плакали у нього через день. Та й побутові умови екстремальні були – добирався додому на третій поличці потягів. Із моєї команди на хорошому рівні проявили себе Олексій Антонов та Андрій Бурдіян. У 10-му класі мене перевели у Дніпро-3, утім контракт я так і не підписав.
– Вашим партнером також був Костянтин Кравченко?
– Ух, шалений потенціал він мав. Ми вперше зустрілися вже на зборах у Дніпрі-3. Костя – це величезний, але втрачений талант. Вибухова швидкість, нереальний удар, чудові передачі… Футболіст просто космічний. Бразилець! У колективі поводив себе нормально, зате у стосунках з тренером йому було складніше.
"При Ко Адріансе дивувалися – а де розминка?"
– У Другій лізі ви дебютували у 16, а через два роки зіграли у Вищій лізі.
– Все склалося на диво легко. Я не відчув якогось особливого хвилювання. Тренер ще казав: "Ти такий спокійний, ніби приїхав сюди з Реала". Після двох дебютних ігор за Борисфен я отримав кілька пропозицій. Тоді ж почалися непорозуміння з агентом, який порадив мені не їхати на збори. Мовляв, нас запрошують в іншу команду. Натомість я наразився на проблеми.
– У 2006-му ви таки переїхали у донецький Металург. Утім за три роки лише раз зіграли у Вищій лізі, ще двічі – в Кубку. Виграти конкуренцію у легіонерів було нереально?
– Металург – дуже цікава команда, я надивився там усього, що тільки можна. Пригадую, як приїхав Ко Адріансе і розкреслив поле на квадрати. Сказав, що футболіст має робити у кожному квадраті лише один дотик. Ми не могли зрозуміти, що це за методика. Або виходимо на тренування, а він одразу дає ігрові вправи. Усі здивовані – а де розминка? "Ви – професіонали, повинні за полем самі розминатися", – казав Адріансе. До речі, при ньому я, напевно, був єдиним молодим, хто тренувався з основою.
– Хто з легіонерів вразив найбільше?
– Та всі хороші були. Проблема єдина – усі представляли одне агентство. А місце у складі знайти для 15 людей нереально. Кого відзначити? Згадую Андерса Мендосу. Також Маріуса Міту, якого в Румунії спалили на грі у букмекерських конторах. До цього хлопця називали "другим Хаджі". Захисники були хороші: івуарієць Джире Абдулайє, конголезець Ерве Нзело-Лембі, який за Кайзерслаутерн пограв. Коли приїхали на збори у Нідерланди, за ним табунами німці бігали. Виявляється, пам'ятали, як він у них грав.
– Що скажете про Хорді Кройфа?
– Тоді я не до кінця розумів, що це за людина і хто його батько. А тепер, коли читаю літературу, присвячену Йохану, то згадую минуле. З усмішкою пригадую величезні щитки Хорді – отакенні, на пів ноги. Вони не вміщалися в сумку, тому він складав їх у ящики з формою. А ще не забуду нашу поїздку в Алчевськ. Їздив з ним у автомобілі, службовому Лексусі – показував дорогу.
"Не міг повірити, що президент пам'ятає такі деталі"
– У своїй кар’єрі ви перетиналися, як мінімум, з двома нетиповими власниками футбольних клубів. Перший – Юрій Кіндзерський із Княжої та ФК Львів.
– Це дійсно дуже добра людина. Футболісти цим користалися. Він заходив до нас у роздягальню після гри, усі кричали "подвійна" і Кіндзерський виписував команді подвійну премію. Ми спілкувалися тет-а-тет не так вже й багато. Проте пригадую показовий момент – мій відхід зі Львова. Я приїхав до президента на зустріч за два місяці до завершення контракту і попросив: "Відпустіть мене швидше". Кіндзерський не заперечував і пішов назустріч.
– Звідти ви перейшли в Оболонь до Олександра Слободяна.
– Кілька років тому я приїхав на матч пам'яті Павла Худзіка і мав нагоду поспілкуватися з президентом. За час існування Оболоні в команді були десятки гравців. Однак Слободян почав розповідати мені такі речі! Про мою кар'єру, про моє походження, якісь знакові моменти, зокрема дебют… Я не міг повірити, що президент пам'ятає такі деталі. Олександр В’ячеславович – теж особлива людина.
– За Оболонь ви дебютували у неймовірному матчі з Динамо, який врятували з 0:2 завдяки дублю Олександра Мандзюка. Фантастика, якщо врахувати присутність на полі Шевченка, Мілевського та Ярмоленка?
– Сезон 2010/11 загалом видався унікальним. Ми виграли у Динамо і Шахтаря, почувалися, наче у казці. Колектив підібрався відповідний – усі голодні до перемог. Ледь у єврокубки не вийшли. Коли приїжджаю на стадіон Оболонь на тренерські курси, то радий бачити старих друзів. Я відіграв там два з половиною сезони, а таке враження, ніби років десять.
– Шахтар ви обіграли і вдома, і на Донбас Арені. Мандзюк згадував: "Дивився на табло стадіону і складалося враження, ніби хтось на паузу натиснув, усе застигло".
– Таке не забувається. Вони через кілька днів там Барселону приймали і могли припустити першу поразку саме у Лізі чемпіонів. Проте Оболонь випередила Барселону. Це при тому, що судді не зарахували чистий гол Вадима Панаса, якого потім одразу вилучили. Можливо, Шахтар провів ротацію, не грав основою, але то було незабутньо.
"Павлов сказав: "Ти занадто травматичний"
– Чи не найбільш дивний досвід ви отримали у Маріуполі. Чому у Миколи Павлова зіграли тільки один матч?
– Пройшов збори, усе гаразд, я в обоймі. Вийшов у старті на важкий виїзний поєдинок з Волинню. Ми програли 0:1, Павлов сказав, що треба більше працювати. Мовляв, на зимових зборах виконаю всю бігову роботу, що для нього вкрай важливо, і зможу стабільно грати. Я пройшов випробування Царською стежиною, 5 по 300, 7 по 50… Прилетіли у Туреччину, на першому тренуванні я травмуюся, мені ставлять неправильний діагноз… Я одужав, повернувся, та після зборів ще раз травмувався.
– Якийсь фатум?
– Микола Петрович викликав і сказав: "Ти занадто травматичний". Насправді то були перші такі травми у житті. Чи ображався я? Ні, я розумів тренера. Навпаки цікаво було попрацювати з таким титаном українського футболу.
– Якщо вести мову про партнерів на полі – кого відзначите насамперед?
– Братів Баранців, з якими я грав у Львові, Оболоні та Зірці. Цікаво, що вони доповнювали одне одного. Борис більш агресивний, а Григорій з чудовим баченням поля. Дуже класні футболісти.
– Ви завершували в Інгульці, з яким пройшли великий шлях тривалістю у п’ять сезонів.
– Я збирався їхати за кордон, адже хотів хоч наприкінці кар'єри спробувати там свої сили. Довго чекав на конкретику від агента і паралельно отримав пропозицію від Сергія Лавриненка. Клуб робив перші кроки, спочатку було дійсно непросто. Особливо у побутовому плані. Однак я адаптувався, а Інгулець з кожним роком все більше розвивався.
– У Петровому розкрилися багато класних футболістів. Євген Запорожець працював на автомийці та офіціантом, Олександр Мішуренко заробляв на життя у таксі, Ніка Сітчінава взагалі випадково приїхав в Україну. І таких історій серед ваших екс-партнерів достатньо.
– Якщо у Донецьку виступали статусні легіонери, у Маріуполі були досвідчені бійці Прем'єр-ліги, то у Петровому колектив справді вирізнявся. Тут зібралися хлопці з харизмою, яких зумів об'єднати Лавриненко. Він створив колектив і ми дали результат.
– Можливо, саме в Інгульці ви попрацюєте у якості головного тренера?
– Ніхто не знає, що трапиться у майбутньому. Але я хочу отримувати задоволення від процесу. Знаєш, як кажуть – коли ти щасливий, то у тебе з'являються необмежені можливості. Тому хочу працювати і кайфувати від футболу.